g_i
27.12.2006, 18:41
- розумієш, - сказав мій співрозмовник відповідаючи на моє німе запитання, - спочатку я намагався робити шось для людей. ну, шось добре. знаєш, як в дешевих фільмах про американських супергероїв, які мають надприродні таланти. думав, може дійсно не випадково мені це впало? може, якась мета спонукала когось чи шось наділити мене такими можливостями? і я намагався. я чесно намагався, розумієш? і шо? - мало того, шо нікому нічого доброго я не зробив, тільки зашкодив… та й сам ще ледь не постраждав.
тоді я затямив собі раз і назавжди: воно в мене є, воно є саме в мене - значить, воно мені потрібно. і використовувати це також треба собі на користь. чого я маю намагатися комусь допомагати якшо ті ж люди мене за те ще й звинувачують в усіх смертних гріхах, роблять з мене якусь аморальну істоту-злочинця при тому шо я таким не являюсь?
і я сказав собі: “все, досить. ти достатньо намагався, ти багато сил і часу витратив на цих людей. і шо? більше я таких дурниць не робитиму.” і відтоді в мене все нормально, я не скаржуся на життя, а на мене не скаржуться люди. і я вже більше не злочинець, і я більше не винен ні в чому недоброму. я досить забезпечена людина, і маю все що мені потрібно… - сірий цигарковий дим окутав його обличчя і воно стало немов в тумані, створюючи при цьому якись додатковий містичний момент, підкреслюючи нереальність сприймання і примушуючи дивитися на співрозмовника немов би здалеку, не власними очима.
ми познайомилися в казино. я туди деколи заходжу розважитися, подивитися на людей, побачити розмаїття людських емоцій, як позитивних так і негативних… я люблю спостерігати за людьми.
я практикуючий психолог, і в мене, маю сказати, досить нудна і рутинна робота, не в приклад тим шо можна побачити в голлівудських фільмах де життя психолога пов’язане або із маньяками-убивцями, або із якимись значними відкриттями, чи навіть із зомбуваннями чи військовими експериментами над людьми.
до мене просто приходять люди зі своїми дрібними проблемами, які, мабудь, (це я кажу як людина, не як психолог) навіть і не вартують жодної уваги.. то одна багатенька дамочка шо не має чим зайнятися цілими днями поки її чоловік крупний бізнесмен та політик заробляє чергові мільярди крім як вештатись модними салонами, куштувати суші на світських тусовках та ходити на мистецькі виставки, хоча не має жодного поняття шо таке мистецтво, хто такі митці і для чого воно існує. отак життя і минає. а коли немає нічого значного, коли немає проблем які потрібно вирішувати, коли доводиться самій вигадувати собі якісь несподівані міфічні фобії та комплекси… от тут на допомогу приходять психологи! ой, зламала ніготь на показі відомого модельєра? - це неспроста, це треба лікувати. або якась підсвідома реакція на оточуючих людей, або спогади з дитинства, або сновидіння, або активність на сонці, чи може навіть якісь надприродні істоти шо заволоділи твоїм мозком - і в будь-якому разі це все дуже серйозно! це треба подолати. це ДУЖЕ серйозно! і дуже дорого.. а чо би і нє? я шо, не заслуговую на невеличкий процент із на шару отриманих грошей за те що допомагаю людині почуватися більш значимою, впевненою в собі та дієво?
але справа не в тому. я завжди казав - робота має бути не надто приємною, шоби не дай боже нею надто не захопитися, - але вона має бути такою, шоби не заважала тобі займатися справжньою улюбленою справою.
чому, спитаєте мене, б і не зробити свою най-найулюбленішу справу своєю роботою? а я скажу чому: бо тоді вона точно шо стане не такою ж і найулюбленішою. такі вже ми є, люди: те, шо ми ЗОБОВ’ЯЗАНІ робити, навіть якшо то нам дуже подобається - рано чи пізно викликає протидію і перестає так вже подобатися як раніше…
от маєте нагоду запитати у найвідоміших футболістів - як вони відносяться до футболу? нє? а я маю! в дитинстві вони всі як один насолоджувалися грою, жили нею. але потім шо? а потім - змагання, травми, тренери, виснаження… і все - це вже не задоволення, це вже важка праця, це зароблені потом і кров’ю засоби до існування.
і куди дівається те захоплення, той запал, те натхнення?
а якби він, наприклад, просто закінчив би університет, наприклад, вивчившись на юриста. і працював би собі тихо-мирно, а при цьому мав би вдосталь часу на то шоби грати собі у футбол у вільний час. шо тоді? а тоді, скоріш за все, ця любов до гри так би і тривала все життя… так він не став би суперпрофесіоналом, але кому яке діло? то було би в кайф. а так - то каторга.
просто є така біда як профетика - і я не можу її порушувати, а то розказав би чим мріють займатися відомі спортсмени замість остогидлої вже гри.
тому я пішов іншим шляхом. я не рвався в лідери, навіть тоді коли в мене була така можливість - шо спричиняло справжній подив і колег, і колись викладачів, і потім начальства.
всі думають - раз не кар’єрист, значить, так і згниє на такій досить рутинній роботі. а кому яке діло як для мене краще?
я собі працюю, так, я не є настільки відомий серед колег, я не хапаю зірок із неба, хоча міг би… - але воно того варте? от і я думаю шо не варте.
бабла мені, скажу по-правді, хватає, часу вільного також. то чи я щасливий? так, чорт забирай! чи мені чогось бракує? - нічо мені не бракує!
а яка ж то така улюблена справа в мене? - я завжди був спостережливим, і вважав шо треба бути повним дурнем шоби вважати ніби удача (випадок, доля чи називайте як хочете) приходить мало того шо сама, так ще й ВИПАДКОВО! чому одним завжди щастить, а іншим ніколи? чому одній і тій же людині залежно від її настрою може щастити, а може і не щастити? чому по виразу обличчя людини вже наперед часто можна судити про то чекає на неї невдача чи успіх?
де затаїлася та частинка нашої особистості шо відповідає за ”долю”? не люблю хвалитися, але в мене вже є солідний науковий доробок з цього приводу. і, мушу сказати, більшість із того що я зрозумів, усвідомив, систематизував та сформулював - я почерпнув саме спостерігаючи за азартними іграми і за людьми шо в них грають.
мало того, я спромігся виробити цілу систему визначення наперед результатів гри для того чи іншого гравця. а ще, я вже починав уловлювати саму суть і спрямовувати процес в потрібному напрямку, тобто мені деколи вдавалося створювати для себе позитивні передумови для одержання необхідного результату, тобто перемоги! - узагальнивши загальні риси, систематизувавши типи поведінки, жести, дії людей що є найвдалішими гравцями, я зміг наслідувати їх, а, відповідно, і їх результати вже сам. тобто я розумію, шо це поки шо просто спостереження і наслідування, але ж і сама природа речей може розкрити свої обійми тому, хто шукає, і, як кажуть, - колись та знайде!
і от уявіть собі - приходжу я до зали, як завжди ціпким поглядом вихоплюю з натовпу людей, вартих своєї уваги, вже готуюся до наукового спостереження, замовивши собі звичне “мартіні-енд-россі” - і бачу, шо все відоме мені дотепер виявилося просто самообманом! дитячою забавкою!
а сталося от шо: з’явився мужичок років тридцяти, який за всіма моїми стандартами взагалі не міг ніколи і нічого досягнути, який не те щоби в рулетку, в хрестики-нулики виграти не міг по ідеї… по ідеї…
і шо я бачу? - він зовсім не переживає за хід гри. просто ставить собі ставки і навіть не дивится на результати, немов би знаючи їх наперед. і, шо головне, ніхто не звертає на нього увагу, тому шо грає він грамотно: виграє, програє, потім знову виграє - але все таким чином шоби приблизно за годину його баланс поповнявся на не дуже значну, але і не мізерну суму.
все ж не забуваймо, шо я психолог - і я побачив феноменальну людину. він все робив неправильно з точки зору моїх попередніх висновків, він просто перекреслював у мене на очах працю всього мого життя! йому ніби і не треба було “домовлятися” з удачею, не труба було задобряти її якимись дрібними ритуалами чи діями, чи своїм настроєм, чи своїми думками…
він не сподівався, він просто ЗНАВ шо, коли і як має випасти.
а потім він якось зібрав всі свої фішки, пішов поміняв на готівку і попрямував прямо в мій бік - я хотів було відвести погляд, зробити вигляд шо зовсім не цікавлюся ним, але потім зрозумів як то по-дитячому буде виглядати.
- добрий день, олександре, - звернувся він до мене, а потім витяг з кишені декілька виграних ним сьогодні банкнот, - цього нам має вистачити на вечір для приємної розмови.
- вибачте, я не зовсім розумію, - намагався було я перейняти хоч якось ініціативу і збити його з пантелику.
- розумієш, ти все добре розумієш. нашо той спектакль? в мене не так багато часу, я поважаю право громадянина на відпочинок. іншими словами, я хочу добре виспатися. а за сценарієм ти б ще довго придивлявся, потім знайомився зі мною, потім переконував розказати багато всякого про себе мотивуючи це моєю самотністю і потребую з кимось поділитися, а потім… втім, цього достатньо, - посміхнувся до мене провидець (відтепер саме так і не інакше фігурував він в моїй свідомості).
це був удар нижче пояса, але тримати такі удари мене навчила ще колишня подружка,
- так, твоя подружка тебе вже навчила тримати такі удари. тому давай просто побалакаєм. шо скажеш?
- а мені обов’язково шось казати? може, ти за нас обох говоритимеш а я просто посиджу і послухаю? - не втримався я.
- ну як можна, - аристократично заявив провидець, - формальності мають бути дотримані. як у дипломатів є свій протокол (сміється)
за кілька хвилин ми вже сиділи в затишній кав’ярні:
- спочатку моя обдарованість не проявлялася з такою сило як тепер, і я через це багато страждав. наприклад, міг передбачити якусь подію не повністю, а лише частково, або не зовсім в тому ракурсі в якому вона потім відбувалася. тому деколи, особливо на шкільних іспитах, траплялися конфузи...
але потім все якось стало налагоджуватися, і пов’язую я це саме із початком самостійного життя: я переїхав до іншого міста на навчання. отже, отримав можливість багато розмірковувати, тренуватися, споглядати… разом з тим, все більше і більше відходив в себе, ставав, як ви любите казати, інтровертом.
принаймні, я отримав можливість вже достеменно передбачати ті чи інші події, вже не залишалося жодних сумнівів в моїх здібностях і в тому, шо вони прогресують з кожним днем.
але ж я тоді був молодий - а молодь у нас під шо росте? під фільми ті самі голлівудські. подивився парочку із них, де все так файно - мовляв, ти обраний, мовляв, тобі то не випадково дісталося, мовляв, то для всезагального добра і для того шоби рятувати світ.
ну, принаймні і самому було цікаво виступити в ролі такого собі рятувальника, єдиного і неповторного, як ти мене прозвав, провидця. отута я і обпікся перші декілька разів.
позвонив до мєнтури шоби попередити про зґвалтування шо мало трапитися за день… а вони то всерйоз не сприйняли. і ніяк не завадили тому, навіть не спробували, уявляєш? - зато потім знайшли і час, і людей… для того шоби мене знайти і зловити. зробили з мене такого собі маньяка шо телефонує а потім робить своє чорне діло. або принаймні справедливо вважали шо я можу якось пролити світло на цю темну справу.
ледве відбився…
так, я міг передбачувати події, але ж і ти уяви наскільки то напряжно! весь день розписаний по хвилинах: з такої до такої не з’являтися там-то і там-то бо там можуть впіймати. там не ходи взагалі цілий день, там не з’являйся, зтією людиною не говори бо це погано скінчиться…
короче, то було дійсно напряжно і я почувався як загнаний якись…
надалі я вирішив з мєнтурою справ не мати. коли дізнався про пограбування одного магазинчика шо саме планувалося - просто зателефонував до господаря і попередив.
і шо сталося? братва прийшла, а злодій їх чекав наготові: перестрілка, купа трупів, і знову я ключова фігура.
а якби я йому не сказав все мало б обійтися без крові…
тоді я починав ще більше над собою працювати і намагався передбачити всі можливі варіанти розвитку подій в разі мого втручання. це дійсно було дуже важко і не завжди вдавалося, але коли виходило - результати були завжди однаковими: моє втручання тільки все ускладнювало. і для мене, і для інших.
от тоді і настав час депресій, зневіри…
за ним наздогнала мене злість: я просто телефонував людині і казав: “сьогодні ти помреш!” - вона, звичайно ж помирала, але я отримував свою порцію злорадства.
йшов собі по вулиці, бачив студентку шо хвилюється: “ти не здаш, і не сподівайся!” - і вона дійсно не здавала, хоча якби я їй нічого не казав, шанси були 60/40…
то був складний час для мене - я не міг знайти себе, я робив дурниці навмисно ризикуючи потрапити в халепу навіть коли імовірність цього була надто високою.
я вирішив піти… до монастиря. так, саме туди - а куди ще люди можуть піти якшо ніхто і нічо не може їм допомогти?
знаєш, шо мені там сказав якись нагловатий монах? - я не знав шо від нього почую, я навмисно сховав цю інформацію від себе, я просто не хотів цього бачити! він сказав: “покайся! це всьо від диявола”, а потім взагалі збирався з мене бісів виганяти… насилу відмазався!
тепер-то вже смішно, а тоді, знаєш, не дуже кумедно було!
і тоді я нарешті зрозумів одну дуже і дуже стару істину: шо би ти не робив для людей, все одно їм від того краще не буде. доки кожен за себе не потурбується - ніхто не в змозі йому допомогти.
і навіть якшо я запобіжу якісь війні, чи вбивству, чи ще чомусь - все одно настане шось інше, може, гірше, а може і ні, але оцінити шо краще НІКОЛИ не видавалося можливим, ти розумієш?
тобто шо би ти не робив чи як би ти не старався - ти по великому рахунку призведеш або до тих самих або до аналогічних наслідків.
я знайшов вірш, який став моїм девізом:
зорі вгорі - і зорі внизу,
небо вгорі - і небо внизу,
все, що вгорі - все і внизу,
той, хто зрозуміє - благо тобі!
і я зрозумів: немає ніякої різниці, все завжди буде одним і тим самим. бажання шось чинити, робити, діяти - просто відпало, і це добре.
я переосмислив своє життя, свої мотиви - і просто став жити для себе. я отримав нагоду багато читати, подорожувати, розважатися, насолоджуватися мистецтвом… гроші, як розумієш, для мене не проблема. і потрапити в якусь халепу я також просто за означенням не можу - вже надто далеко я можу бачити… в цьому світлі метушня, суєта - просто смішні, повір!
от і все шо я хотів тобі сказати - сподіваюся, я не оминув жодне питання яке ти міг би мені задати?
- ні, дякую, було дуже цікаво послухати, - я вже не дивувався нічому. - мабудь, більше нічого знати я не хочу… але чому ти мені це все розповів?
- тому шо мені це потрібно, і тому шо ти вмієш слухати. а ще - тому шо ми ніколи більше з тобою не побачимось. і тому, шо завтра я помру…
- хіба це неминуче? - не повірив я своїм вухам.
- ні, це не обов’язково… але я вже стомився: більше нема нічого такого шо б я хотів зробити на цьому світі. мене тут більше нічого не тримає.
- на ЦЬОМУ світі? тобто, ти маєш на увазі……?
- так я саме це маю на увазі. справді, я можу бачити так далеко - але нехай ти сам відкриєш для себе цю таємницю... коли настане час. бувай!… друже…
він підвівся і пішов до виходу не озираючись, пішов шоби більше вже ніколи не повернутися.
27 грудня 2006 р.
тоді я затямив собі раз і назавжди: воно в мене є, воно є саме в мене - значить, воно мені потрібно. і використовувати це також треба собі на користь. чого я маю намагатися комусь допомагати якшо ті ж люди мене за те ще й звинувачують в усіх смертних гріхах, роблять з мене якусь аморальну істоту-злочинця при тому шо я таким не являюсь?
і я сказав собі: “все, досить. ти достатньо намагався, ти багато сил і часу витратив на цих людей. і шо? більше я таких дурниць не робитиму.” і відтоді в мене все нормально, я не скаржуся на життя, а на мене не скаржуться люди. і я вже більше не злочинець, і я більше не винен ні в чому недоброму. я досить забезпечена людина, і маю все що мені потрібно… - сірий цигарковий дим окутав його обличчя і воно стало немов в тумані, створюючи при цьому якись додатковий містичний момент, підкреслюючи нереальність сприймання і примушуючи дивитися на співрозмовника немов би здалеку, не власними очима.
ми познайомилися в казино. я туди деколи заходжу розважитися, подивитися на людей, побачити розмаїття людських емоцій, як позитивних так і негативних… я люблю спостерігати за людьми.
я практикуючий психолог, і в мене, маю сказати, досить нудна і рутинна робота, не в приклад тим шо можна побачити в голлівудських фільмах де життя психолога пов’язане або із маньяками-убивцями, або із якимись значними відкриттями, чи навіть із зомбуваннями чи військовими експериментами над людьми.
до мене просто приходять люди зі своїми дрібними проблемами, які, мабудь, (це я кажу як людина, не як психолог) навіть і не вартують жодної уваги.. то одна багатенька дамочка шо не має чим зайнятися цілими днями поки її чоловік крупний бізнесмен та політик заробляє чергові мільярди крім як вештатись модними салонами, куштувати суші на світських тусовках та ходити на мистецькі виставки, хоча не має жодного поняття шо таке мистецтво, хто такі митці і для чого воно існує. отак життя і минає. а коли немає нічого значного, коли немає проблем які потрібно вирішувати, коли доводиться самій вигадувати собі якісь несподівані міфічні фобії та комплекси… от тут на допомогу приходять психологи! ой, зламала ніготь на показі відомого модельєра? - це неспроста, це треба лікувати. або якась підсвідома реакція на оточуючих людей, або спогади з дитинства, або сновидіння, або активність на сонці, чи може навіть якісь надприродні істоти шо заволоділи твоїм мозком - і в будь-якому разі це все дуже серйозно! це треба подолати. це ДУЖЕ серйозно! і дуже дорого.. а чо би і нє? я шо, не заслуговую на невеличкий процент із на шару отриманих грошей за те що допомагаю людині почуватися більш значимою, впевненою в собі та дієво?
але справа не в тому. я завжди казав - робота має бути не надто приємною, шоби не дай боже нею надто не захопитися, - але вона має бути такою, шоби не заважала тобі займатися справжньою улюбленою справою.
чому, спитаєте мене, б і не зробити свою най-найулюбленішу справу своєю роботою? а я скажу чому: бо тоді вона точно шо стане не такою ж і найулюбленішою. такі вже ми є, люди: те, шо ми ЗОБОВ’ЯЗАНІ робити, навіть якшо то нам дуже подобається - рано чи пізно викликає протидію і перестає так вже подобатися як раніше…
от маєте нагоду запитати у найвідоміших футболістів - як вони відносяться до футболу? нє? а я маю! в дитинстві вони всі як один насолоджувалися грою, жили нею. але потім шо? а потім - змагання, травми, тренери, виснаження… і все - це вже не задоволення, це вже важка праця, це зароблені потом і кров’ю засоби до існування.
і куди дівається те захоплення, той запал, те натхнення?
а якби він, наприклад, просто закінчив би університет, наприклад, вивчившись на юриста. і працював би собі тихо-мирно, а при цьому мав би вдосталь часу на то шоби грати собі у футбол у вільний час. шо тоді? а тоді, скоріш за все, ця любов до гри так би і тривала все життя… так він не став би суперпрофесіоналом, але кому яке діло? то було би в кайф. а так - то каторга.
просто є така біда як профетика - і я не можу її порушувати, а то розказав би чим мріють займатися відомі спортсмени замість остогидлої вже гри.
тому я пішов іншим шляхом. я не рвався в лідери, навіть тоді коли в мене була така можливість - шо спричиняло справжній подив і колег, і колись викладачів, і потім начальства.
всі думають - раз не кар’єрист, значить, так і згниє на такій досить рутинній роботі. а кому яке діло як для мене краще?
я собі працюю, так, я не є настільки відомий серед колег, я не хапаю зірок із неба, хоча міг би… - але воно того варте? от і я думаю шо не варте.
бабла мені, скажу по-правді, хватає, часу вільного також. то чи я щасливий? так, чорт забирай! чи мені чогось бракує? - нічо мені не бракує!
а яка ж то така улюблена справа в мене? - я завжди був спостережливим, і вважав шо треба бути повним дурнем шоби вважати ніби удача (випадок, доля чи називайте як хочете) приходить мало того шо сама, так ще й ВИПАДКОВО! чому одним завжди щастить, а іншим ніколи? чому одній і тій же людині залежно від її настрою може щастити, а може і не щастити? чому по виразу обличчя людини вже наперед часто можна судити про то чекає на неї невдача чи успіх?
де затаїлася та частинка нашої особистості шо відповідає за ”долю”? не люблю хвалитися, але в мене вже є солідний науковий доробок з цього приводу. і, мушу сказати, більшість із того що я зрозумів, усвідомив, систематизував та сформулював - я почерпнув саме спостерігаючи за азартними іграми і за людьми шо в них грають.
мало того, я спромігся виробити цілу систему визначення наперед результатів гри для того чи іншого гравця. а ще, я вже починав уловлювати саму суть і спрямовувати процес в потрібному напрямку, тобто мені деколи вдавалося створювати для себе позитивні передумови для одержання необхідного результату, тобто перемоги! - узагальнивши загальні риси, систематизувавши типи поведінки, жести, дії людей що є найвдалішими гравцями, я зміг наслідувати їх, а, відповідно, і їх результати вже сам. тобто я розумію, шо це поки шо просто спостереження і наслідування, але ж і сама природа речей може розкрити свої обійми тому, хто шукає, і, як кажуть, - колись та знайде!
і от уявіть собі - приходжу я до зали, як завжди ціпким поглядом вихоплюю з натовпу людей, вартих своєї уваги, вже готуюся до наукового спостереження, замовивши собі звичне “мартіні-енд-россі” - і бачу, шо все відоме мені дотепер виявилося просто самообманом! дитячою забавкою!
а сталося от шо: з’явився мужичок років тридцяти, який за всіма моїми стандартами взагалі не міг ніколи і нічого досягнути, який не те щоби в рулетку, в хрестики-нулики виграти не міг по ідеї… по ідеї…
і шо я бачу? - він зовсім не переживає за хід гри. просто ставить собі ставки і навіть не дивится на результати, немов би знаючи їх наперед. і, шо головне, ніхто не звертає на нього увагу, тому шо грає він грамотно: виграє, програє, потім знову виграє - але все таким чином шоби приблизно за годину його баланс поповнявся на не дуже значну, але і не мізерну суму.
все ж не забуваймо, шо я психолог - і я побачив феноменальну людину. він все робив неправильно з точки зору моїх попередніх висновків, він просто перекреслював у мене на очах працю всього мого життя! йому ніби і не треба було “домовлятися” з удачею, не труба було задобряти її якимись дрібними ритуалами чи діями, чи своїм настроєм, чи своїми думками…
він не сподівався, він просто ЗНАВ шо, коли і як має випасти.
а потім він якось зібрав всі свої фішки, пішов поміняв на готівку і попрямував прямо в мій бік - я хотів було відвести погляд, зробити вигляд шо зовсім не цікавлюся ним, але потім зрозумів як то по-дитячому буде виглядати.
- добрий день, олександре, - звернувся він до мене, а потім витяг з кишені декілька виграних ним сьогодні банкнот, - цього нам має вистачити на вечір для приємної розмови.
- вибачте, я не зовсім розумію, - намагався було я перейняти хоч якось ініціативу і збити його з пантелику.
- розумієш, ти все добре розумієш. нашо той спектакль? в мене не так багато часу, я поважаю право громадянина на відпочинок. іншими словами, я хочу добре виспатися. а за сценарієм ти б ще довго придивлявся, потім знайомився зі мною, потім переконував розказати багато всякого про себе мотивуючи це моєю самотністю і потребую з кимось поділитися, а потім… втім, цього достатньо, - посміхнувся до мене провидець (відтепер саме так і не інакше фігурував він в моїй свідомості).
це був удар нижче пояса, але тримати такі удари мене навчила ще колишня подружка,
- так, твоя подружка тебе вже навчила тримати такі удари. тому давай просто побалакаєм. шо скажеш?
- а мені обов’язково шось казати? може, ти за нас обох говоритимеш а я просто посиджу і послухаю? - не втримався я.
- ну як можна, - аристократично заявив провидець, - формальності мають бути дотримані. як у дипломатів є свій протокол (сміється)
за кілька хвилин ми вже сиділи в затишній кав’ярні:
- спочатку моя обдарованість не проявлялася з такою сило як тепер, і я через це багато страждав. наприклад, міг передбачити якусь подію не повністю, а лише частково, або не зовсім в тому ракурсі в якому вона потім відбувалася. тому деколи, особливо на шкільних іспитах, траплялися конфузи...
але потім все якось стало налагоджуватися, і пов’язую я це саме із початком самостійного життя: я переїхав до іншого міста на навчання. отже, отримав можливість багато розмірковувати, тренуватися, споглядати… разом з тим, все більше і більше відходив в себе, ставав, як ви любите казати, інтровертом.
принаймні, я отримав можливість вже достеменно передбачати ті чи інші події, вже не залишалося жодних сумнівів в моїх здібностях і в тому, шо вони прогресують з кожним днем.
але ж я тоді був молодий - а молодь у нас під шо росте? під фільми ті самі голлівудські. подивився парочку із них, де все так файно - мовляв, ти обраний, мовляв, тобі то не випадково дісталося, мовляв, то для всезагального добра і для того шоби рятувати світ.
ну, принаймні і самому було цікаво виступити в ролі такого собі рятувальника, єдиного і неповторного, як ти мене прозвав, провидця. отута я і обпікся перші декілька разів.
позвонив до мєнтури шоби попередити про зґвалтування шо мало трапитися за день… а вони то всерйоз не сприйняли. і ніяк не завадили тому, навіть не спробували, уявляєш? - зато потім знайшли і час, і людей… для того шоби мене знайти і зловити. зробили з мене такого собі маньяка шо телефонує а потім робить своє чорне діло. або принаймні справедливо вважали шо я можу якось пролити світло на цю темну справу.
ледве відбився…
так, я міг передбачувати події, але ж і ти уяви наскільки то напряжно! весь день розписаний по хвилинах: з такої до такої не з’являтися там-то і там-то бо там можуть впіймати. там не ходи взагалі цілий день, там не з’являйся, зтією людиною не говори бо це погано скінчиться…
короче, то було дійсно напряжно і я почувався як загнаний якись…
надалі я вирішив з мєнтурою справ не мати. коли дізнався про пограбування одного магазинчика шо саме планувалося - просто зателефонував до господаря і попередив.
і шо сталося? братва прийшла, а злодій їх чекав наготові: перестрілка, купа трупів, і знову я ключова фігура.
а якби я йому не сказав все мало б обійтися без крові…
тоді я починав ще більше над собою працювати і намагався передбачити всі можливі варіанти розвитку подій в разі мого втручання. це дійсно було дуже важко і не завжди вдавалося, але коли виходило - результати були завжди однаковими: моє втручання тільки все ускладнювало. і для мене, і для інших.
от тоді і настав час депресій, зневіри…
за ним наздогнала мене злість: я просто телефонував людині і казав: “сьогодні ти помреш!” - вона, звичайно ж помирала, але я отримував свою порцію злорадства.
йшов собі по вулиці, бачив студентку шо хвилюється: “ти не здаш, і не сподівайся!” - і вона дійсно не здавала, хоча якби я їй нічого не казав, шанси були 60/40…
то був складний час для мене - я не міг знайти себе, я робив дурниці навмисно ризикуючи потрапити в халепу навіть коли імовірність цього була надто високою.
я вирішив піти… до монастиря. так, саме туди - а куди ще люди можуть піти якшо ніхто і нічо не може їм допомогти?
знаєш, шо мені там сказав якись нагловатий монах? - я не знав шо від нього почую, я навмисно сховав цю інформацію від себе, я просто не хотів цього бачити! він сказав: “покайся! це всьо від диявола”, а потім взагалі збирався з мене бісів виганяти… насилу відмазався!
тепер-то вже смішно, а тоді, знаєш, не дуже кумедно було!
і тоді я нарешті зрозумів одну дуже і дуже стару істину: шо би ти не робив для людей, все одно їм від того краще не буде. доки кожен за себе не потурбується - ніхто не в змозі йому допомогти.
і навіть якшо я запобіжу якісь війні, чи вбивству, чи ще чомусь - все одно настане шось інше, може, гірше, а може і ні, але оцінити шо краще НІКОЛИ не видавалося можливим, ти розумієш?
тобто шо би ти не робив чи як би ти не старався - ти по великому рахунку призведеш або до тих самих або до аналогічних наслідків.
я знайшов вірш, який став моїм девізом:
зорі вгорі - і зорі внизу,
небо вгорі - і небо внизу,
все, що вгорі - все і внизу,
той, хто зрозуміє - благо тобі!
і я зрозумів: немає ніякої різниці, все завжди буде одним і тим самим. бажання шось чинити, робити, діяти - просто відпало, і це добре.
я переосмислив своє життя, свої мотиви - і просто став жити для себе. я отримав нагоду багато читати, подорожувати, розважатися, насолоджуватися мистецтвом… гроші, як розумієш, для мене не проблема. і потрапити в якусь халепу я також просто за означенням не можу - вже надто далеко я можу бачити… в цьому світлі метушня, суєта - просто смішні, повір!
от і все шо я хотів тобі сказати - сподіваюся, я не оминув жодне питання яке ти міг би мені задати?
- ні, дякую, було дуже цікаво послухати, - я вже не дивувався нічому. - мабудь, більше нічого знати я не хочу… але чому ти мені це все розповів?
- тому шо мені це потрібно, і тому шо ти вмієш слухати. а ще - тому шо ми ніколи більше з тобою не побачимось. і тому, шо завтра я помру…
- хіба це неминуче? - не повірив я своїм вухам.
- ні, це не обов’язково… але я вже стомився: більше нема нічого такого шо б я хотів зробити на цьому світі. мене тут більше нічого не тримає.
- на ЦЬОМУ світі? тобто, ти маєш на увазі……?
- так я саме це маю на увазі. справді, я можу бачити так далеко - але нехай ти сам відкриєш для себе цю таємницю... коли настане час. бувай!… друже…
він підвівся і пішов до виходу не озираючись, пішов шоби більше вже ніколи не повернутися.
27 грудня 2006 р.