Степан
09.01.2007, 20:31
Чотири дні з життя шістьох
Спогади
Старше подружжя (бл. 60р.) стоїть біля меморіалу (колишніх двох близнюків Торгового Центру у Нью-Йорку), мабуть уже поклало квіти. Та, втім, це подружжя відрізняється від інших людей. Бо в усіх навколо: короткі і біглі погляди; лиця дуже сумні; голови приопущені; говорять пошепки, а якщо вдається на мить вловити чийсь погляд… стає моторошно… бо в очах біль, а подекуди страх.
Але це подружжя якесь інакше, його важко не помітити. Хто їх помічає, мабуть питає себе: „Вони взагалі знають, куди прийшли?…“
Ні, ні. У цього подружжя аж ніяк не радісні лиця, і очі зовсім не сяють від щастя… тут щось інше…
Цей дивний погляд; він довгий... тривалий... у цьому погляді відчувається якась сила… Інші, помічаючи цей погляд, немовби кажуть: „Так не буває. Таке нікому не під силу.“
Їх не розуміють. Між цим подружжям і іншими немовби прірва…
Але ще кілька років тому на них неможливо було дивитись. Сама тільки згадка про 11 вересня завдавала шаленого болю, і усі спроби заговорити про це, подолати цей біль, призводили лише до одного: біль ставав таким сильним, що тіло німіло… воно відмовляло слухатись… руки опускались і всі сили покидали… покидали остаточно… і тоді… тоді лише хотілось померти…
Цей день забрав у них те, заради чого вони жили: їхні мрії; сподівання; надії… їхніх дітей та онуків… за один день зникло все…
Цей біль не передати словами.
Та тепер вони тут, і про все це говорять, міцно тримаючи одне одного за руки. Все виглядає так, наче вони перед кимсь оправдуються: не то перед самими собою; не то перед своїми дітьми… що раніше не могли… не могли все це подолати… не могли все це знести і прийти сюди раніше.
Та тепер усе змінилось. І вони тут.
Він військовий (бл. 40р.). З самого початку він спостерігав за цим подружжям. Спочатку з цікавості, та згодом він намагався почути кожне слово, вловити кожен подих, і все почуте його глибоко схвилювало.
Він уже тут більше тижня, хоча прилетів на декілька днів. У перший день, як тільки прилетів у військовій формі, перше, що зробив, - прийшов сюди і… те, що тут сталось, перевернуло його життя цілком і, здається, уже незворотньо. В поглядах він ніби бачив докір і осуд… йому немовби казали: „Ти військовий… і не змів охоронити своєї коханої?…“ І вмить згадались події після 11 вересня: Афганістан, Ірак… він думав, що робить щось важливе – для своєї коханої; тепер прилетів про все це розповісти, що зробив так багато… і за цю мить біль став нестерпним; нахлинули почуття; очі заблискотіли… а все зроблене стало пустим і мізерним… і хто таке може знести… як таке можна збагнути… і захотілось дико кричати… ще мить, і в глибині душі усе стихло… захотілось померти…
Ні, той хто таке здолає чи збагне, - мабуть зійде з розуму – це грань божевілля, він це якось туманно усвідомлює. Тепер він не одягає військової форми, це завдає страшного болю.
Його друзі телефонують, хвилюються, а він не знаходить з ними більше спільної мови. Вони віддалились.
Та зараз він уважно слідкує за старшим подружжям, і ніяк не може збагнути – як це можливо?.. у їхніх очах немає ні болю, ні страху. Невже здолали? Це вже не просто інтригує. Бо він не знає, що має такого сказати своїй коханій; він не знає, що такого особливого має їй пообіцяти… і тому це місце його не відпускає. Він не може цього пересилити, здолати; це місце від нього чогось очікує, вимагає… та він не розуміє.
Але зараз поруч стоїть подружжя, яке якимсь чином здолало. Він більше не приховує своєї цікавості і уважно на них дивиться, і чує те, чого найбільше боявся почути. Його огортає страх.
Чим більше вони говорять, тим страшніше стає. Це звучить немов клятва.
Вони кажуть, що зроблять усе, що тільки буде потрібно. Навіть якщо це коштуватиме їм життя… Він боїться вимовити це слово… віддатись тому почуттю, чи ні? Все відбувається шалено стрімко. Вони віддались і у них з’явилась сила… і уже все стало зрозуміло - якби вони не віддались цій силі, то б померли, або стали божевільними. Бо, здається, їхнє життя склалось так, що у них не залишилось вибору. Очевидно їхня втрата більша, ніж можна знести.
Таж ця сила тепер не дасть спокою: ні їхнім очам; ні їхнім рукам; ні їхнім ногам; ні вдень, ні вночі…. вона будитиме, кричатиме, вимагатиме… Втекти? Від такого не втечеш. Це як доля, тоді втікатимеш ціле своє життя і кожен наступний день буде страшнішим від попереднього – це безжалісна повільна смерть. Залишитись – це божевілля. Військової форми уже не одягнути, повертатись нікуди.
Це все через те місце, воно має якусь магічну силу і це подружжя їй віддалось. Тепер це місце – частина їх, як одне ціле, щось невід’ємне… звучить дико, але це єдиний спосіб отримати право на життя далі. Опиратись більше не стає сили, немає що протиставити, не вистачає ні знань, ні почуттів, ні навіть уяви…
Нарешті їхні погляди зустрілись. Він ще сам не усвідомив, що сталось, але страх зник, стало якось дуже легко – таке враження, що можна оббігти цілу земну кулю і все ще буде багато сили – а це місце більше не тримає: воно каже – іди.
Відбувається коротка розмова, і вони втрьох покидають це місце. Відтепер вони все робитимуть разом. Їм потрібно багато обговорити, але сьогодні вони не багатослівні; цей день особливий.
День добігає свого кінця.
Наступив час познайомитись зі всіма. Трохи менше ніж за добу вони, - всі шестеро зустрінуться в будинку старшого подружжя. Усіх зустрічатиме аналітик, (йому близько 35р.), він друг старшого подружжя. Ще прилетить юрист, (їй близько 30р.)...
-У них що, не буде імен?
-Саме так. І це дуже принципово. І навіть більше: не буде біографій; описів місць; і тому подібне.
-Чому ж так?
-Бо найважливіше те, що вони люди.
-Теж новина. Ну це ж зрозуміло само собою...
-Власне проблема з такою ментальністю: чи можна ставитись до того, що ми є людьми як до того, що само собою зрозуміло... як до чогось звичайного?... Ні. А особливо тоді, коли свідомість вимагає пояснити, - що означає бути людиною – тоді тим більше ні. Зазвичай, знайомлячись, нас цікавить: громадянином якої країни є ця людина – звідки вона; наскільки відомим є її ім'я – яке це ім'я; яке її положення у суспільстві – хто вона... звісно, список, м'яко кажучи неповний, але основні моменти присутні. Та втім, - бути людиною – більше за все це разом узяте.
-Як так?
. . . . . . . . . . . . .
Тепер найголовніше. Було б доречно вважати, що все, сказане до цього було сказане ним -військовим: його думками; його очима; ... та картина була б не повною, якби не заявилась вона. І ось вона – історик (їй близько 40р.). Надалі все буде сказано нею: її очима; її почуттями... навіть більше, основні почуття і думки інших передаватимуться через неї.
Доба давно минула і перші хвилини знайомства позаду. Вона – історик (надалі ти, тобі і тому подібне) і юрист ідуть разом.
Сонце уже зайшло. Всі збираються в великій і просторій кімнаті. Ти і юрист заходите останні. Тобі хочеться зручно вмоститись в кутику дивану, та ти відчуваєш, що атмосфера напружена, тому опускаєшся повільно, сідаючи поскромніше. Всі затамували подих.
Подружжя говорить першим: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку у нас загинули: син, донька з чоловіком і двоє їхніх дітей.“
Далі говорить військовий: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинула моя дружина.“
Далі говорить юрист: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинув мій чоловік.“
Тепер говориш ти: “Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинули мої батьки.“
Останнім говорить аналітик: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинуло багато дорогих мені людей…“ (Він перераховує всіх поіменно: спочатку дітей та онуків старшого подружжя; далі список вражає.)
Ти, чуючи цей список, думаєш про наступне: чим більше людей втрачає рідних, друзів, знайомих, чи лише сусідів, тим більшим стає їхнє право, сильнішою стає ця страшна сила… (Він завершує.) Напруження трішки зменшилось. Подружжя питає: „Що з цим робити?“ Військовий: „Бездіяльність вбиває.“ Всі з цим погоджуються, говорять повільно, не перебиваючи, що з цим потрібно щось робити…
Ти мовчки за всім цим спостерігаєш. Спираєшся на бік дивану (тобі уже зручніше…); знаходиш слушну нагоду та кажеш: „Раз є почуття… (тут ти наміряно робиш паузу і лише тоді, коли кожен перевів свій погляд на тебе, у цілковитій тиші ти продовжуєш) …їх слід задовольнити. Такі почуття не можна ігнорувати.“
Кілька слів про тебе. Про те, що , чому, і як ти це робиш. Насамперед – як. Слово „зручно“. І, звісно, це не означає, що тобі завжди має бути дуже вигідно. Ні. Зручно – це вільно, легко, невимушено. І не те, щоб ти не розуміла, що так не буде завжди, як от мить тому, була офіційна і напружена атмосфера.
Просто ти така особистість, яка все глибоко відчуває. І навіть коли хтось сів скраєчку, напружившись, у тебе лиш від цього виникає почуття дискомфорту і незручності. Своїми легкими, дивними і спокійними манерами ти часто створюватимеш затишну і невимушену атмосферу. Та все ж інколи те, що ти казатимеш, буде порушувати цей спокій. І зараз власне один з таких моментів. То що ти робиш, і чому саме так?
Коли ти повільно оперлась на бік дивану, мовчки спостерігаючи за тим, що вони кажуть і як вони це кажуть; за цей час - ти відчувала і думала наступне: вони бояться тих почуттів… вони говоритимуть про все, що завгодно, тільки не про ці почуття… я теж тоді боялась… і теж, як вони, думала, що мати такі почуття – злочин… це негайно треба виправити.
Отже, сказане тобою речення є більш, ніж продуманим. Ні, ні. Ти не збираєшся бути для них психологом (створюючи психологічну драму), також ти не читатимеш їм лекцій з етики, тебе ніхто для цього не запрошував. Ти лиш хочеш розповісти про свій досвід, про свої почуття.
Коли загинули твої батьки, тобі було непереливки… у тебе був психічний зрив. Усі друзі і знайомі тебе покинули. Думали, що травма, завдана тобі, уже невиправна. Ти стала агресивною, різкою – вмить манери, які були тобі чужі - стали твоїми. Спалахи гніву до інших ставали нестерпними та неконтрольованими: а розмови – нав’язливими. Будь-яка помилка інших, яка в минулому викликала у тебе просту співчутливу посмішку, тепер здавалась кричущою несправедливістю і викликала дике обурення… та ти… ти якимсь дивом вижила… а психічна травма зробила щось цілком протилежне – твої минулі гарні манери стали ще кращими, а спокій ще більшим… І кому під силу таке пояснити? Чи це тому, що попався хороший психолог; чи тому, що ти сильна особистість і за будь-яких обставин не опустиш рук… хто зна? Та для тебе, на відміну від інших, є лише одна єдина відповідь на це запитання, і вона все ще не згадана.
І тепер настав час розповісти – як ти здолала.
Степан Перун.
Опубліковано трішки більше третини тексту.
Спогади
Старше подружжя (бл. 60р.) стоїть біля меморіалу (колишніх двох близнюків Торгового Центру у Нью-Йорку), мабуть уже поклало квіти. Та, втім, це подружжя відрізняється від інших людей. Бо в усіх навколо: короткі і біглі погляди; лиця дуже сумні; голови приопущені; говорять пошепки, а якщо вдається на мить вловити чийсь погляд… стає моторошно… бо в очах біль, а подекуди страх.
Але це подружжя якесь інакше, його важко не помітити. Хто їх помічає, мабуть питає себе: „Вони взагалі знають, куди прийшли?…“
Ні, ні. У цього подружжя аж ніяк не радісні лиця, і очі зовсім не сяють від щастя… тут щось інше…
Цей дивний погляд; він довгий... тривалий... у цьому погляді відчувається якась сила… Інші, помічаючи цей погляд, немовби кажуть: „Так не буває. Таке нікому не під силу.“
Їх не розуміють. Між цим подружжям і іншими немовби прірва…
Але ще кілька років тому на них неможливо було дивитись. Сама тільки згадка про 11 вересня завдавала шаленого болю, і усі спроби заговорити про це, подолати цей біль, призводили лише до одного: біль ставав таким сильним, що тіло німіло… воно відмовляло слухатись… руки опускались і всі сили покидали… покидали остаточно… і тоді… тоді лише хотілось померти…
Цей день забрав у них те, заради чого вони жили: їхні мрії; сподівання; надії… їхніх дітей та онуків… за один день зникло все…
Цей біль не передати словами.
Та тепер вони тут, і про все це говорять, міцно тримаючи одне одного за руки. Все виглядає так, наче вони перед кимсь оправдуються: не то перед самими собою; не то перед своїми дітьми… що раніше не могли… не могли все це подолати… не могли все це знести і прийти сюди раніше.
Та тепер усе змінилось. І вони тут.
Він військовий (бл. 40р.). З самого початку він спостерігав за цим подружжям. Спочатку з цікавості, та згодом він намагався почути кожне слово, вловити кожен подих, і все почуте його глибоко схвилювало.
Він уже тут більше тижня, хоча прилетів на декілька днів. У перший день, як тільки прилетів у військовій формі, перше, що зробив, - прийшов сюди і… те, що тут сталось, перевернуло його життя цілком і, здається, уже незворотньо. В поглядах він ніби бачив докір і осуд… йому немовби казали: „Ти військовий… і не змів охоронити своєї коханої?…“ І вмить згадались події після 11 вересня: Афганістан, Ірак… він думав, що робить щось важливе – для своєї коханої; тепер прилетів про все це розповісти, що зробив так багато… і за цю мить біль став нестерпним; нахлинули почуття; очі заблискотіли… а все зроблене стало пустим і мізерним… і хто таке може знести… як таке можна збагнути… і захотілось дико кричати… ще мить, і в глибині душі усе стихло… захотілось померти…
Ні, той хто таке здолає чи збагне, - мабуть зійде з розуму – це грань божевілля, він це якось туманно усвідомлює. Тепер він не одягає військової форми, це завдає страшного болю.
Його друзі телефонують, хвилюються, а він не знаходить з ними більше спільної мови. Вони віддалились.
Та зараз він уважно слідкує за старшим подружжям, і ніяк не може збагнути – як це можливо?.. у їхніх очах немає ні болю, ні страху. Невже здолали? Це вже не просто інтригує. Бо він не знає, що має такого сказати своїй коханій; він не знає, що такого особливого має їй пообіцяти… і тому це місце його не відпускає. Він не може цього пересилити, здолати; це місце від нього чогось очікує, вимагає… та він не розуміє.
Але зараз поруч стоїть подружжя, яке якимсь чином здолало. Він більше не приховує своєї цікавості і уважно на них дивиться, і чує те, чого найбільше боявся почути. Його огортає страх.
Чим більше вони говорять, тим страшніше стає. Це звучить немов клятва.
Вони кажуть, що зроблять усе, що тільки буде потрібно. Навіть якщо це коштуватиме їм життя… Він боїться вимовити це слово… віддатись тому почуттю, чи ні? Все відбувається шалено стрімко. Вони віддались і у них з’явилась сила… і уже все стало зрозуміло - якби вони не віддались цій силі, то б померли, або стали божевільними. Бо, здається, їхнє життя склалось так, що у них не залишилось вибору. Очевидно їхня втрата більша, ніж можна знести.
Таж ця сила тепер не дасть спокою: ні їхнім очам; ні їхнім рукам; ні їхнім ногам; ні вдень, ні вночі…. вона будитиме, кричатиме, вимагатиме… Втекти? Від такого не втечеш. Це як доля, тоді втікатимеш ціле своє життя і кожен наступний день буде страшнішим від попереднього – це безжалісна повільна смерть. Залишитись – це божевілля. Військової форми уже не одягнути, повертатись нікуди.
Це все через те місце, воно має якусь магічну силу і це подружжя їй віддалось. Тепер це місце – частина їх, як одне ціле, щось невід’ємне… звучить дико, але це єдиний спосіб отримати право на життя далі. Опиратись більше не стає сили, немає що протиставити, не вистачає ні знань, ні почуттів, ні навіть уяви…
Нарешті їхні погляди зустрілись. Він ще сам не усвідомив, що сталось, але страх зник, стало якось дуже легко – таке враження, що можна оббігти цілу земну кулю і все ще буде багато сили – а це місце більше не тримає: воно каже – іди.
Відбувається коротка розмова, і вони втрьох покидають це місце. Відтепер вони все робитимуть разом. Їм потрібно багато обговорити, але сьогодні вони не багатослівні; цей день особливий.
День добігає свого кінця.
Наступив час познайомитись зі всіма. Трохи менше ніж за добу вони, - всі шестеро зустрінуться в будинку старшого подружжя. Усіх зустрічатиме аналітик, (йому близько 35р.), він друг старшого подружжя. Ще прилетить юрист, (їй близько 30р.)...
-У них що, не буде імен?
-Саме так. І це дуже принципово. І навіть більше: не буде біографій; описів місць; і тому подібне.
-Чому ж так?
-Бо найважливіше те, що вони люди.
-Теж новина. Ну це ж зрозуміло само собою...
-Власне проблема з такою ментальністю: чи можна ставитись до того, що ми є людьми як до того, що само собою зрозуміло... як до чогось звичайного?... Ні. А особливо тоді, коли свідомість вимагає пояснити, - що означає бути людиною – тоді тим більше ні. Зазвичай, знайомлячись, нас цікавить: громадянином якої країни є ця людина – звідки вона; наскільки відомим є її ім'я – яке це ім'я; яке її положення у суспільстві – хто вона... звісно, список, м'яко кажучи неповний, але основні моменти присутні. Та втім, - бути людиною – більше за все це разом узяте.
-Як так?
. . . . . . . . . . . . .
Тепер найголовніше. Було б доречно вважати, що все, сказане до цього було сказане ним -військовим: його думками; його очима; ... та картина була б не повною, якби не заявилась вона. І ось вона – історик (їй близько 40р.). Надалі все буде сказано нею: її очима; її почуттями... навіть більше, основні почуття і думки інших передаватимуться через неї.
Доба давно минула і перші хвилини знайомства позаду. Вона – історик (надалі ти, тобі і тому подібне) і юрист ідуть разом.
Сонце уже зайшло. Всі збираються в великій і просторій кімнаті. Ти і юрист заходите останні. Тобі хочеться зручно вмоститись в кутику дивану, та ти відчуваєш, що атмосфера напружена, тому опускаєшся повільно, сідаючи поскромніше. Всі затамували подих.
Подружжя говорить першим: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку у нас загинули: син, донька з чоловіком і двоє їхніх дітей.“
Далі говорить військовий: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинула моя дружина.“
Далі говорить юрист: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинув мій чоловік.“
Тепер говориш ти: “Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинули мої батьки.“
Останнім говорить аналітик: „Під час терористичного акту в Нью-Йорку загинуло багато дорогих мені людей…“ (Він перераховує всіх поіменно: спочатку дітей та онуків старшого подружжя; далі список вражає.)
Ти, чуючи цей список, думаєш про наступне: чим більше людей втрачає рідних, друзів, знайомих, чи лише сусідів, тим більшим стає їхнє право, сильнішою стає ця страшна сила… (Він завершує.) Напруження трішки зменшилось. Подружжя питає: „Що з цим робити?“ Військовий: „Бездіяльність вбиває.“ Всі з цим погоджуються, говорять повільно, не перебиваючи, що з цим потрібно щось робити…
Ти мовчки за всім цим спостерігаєш. Спираєшся на бік дивану (тобі уже зручніше…); знаходиш слушну нагоду та кажеш: „Раз є почуття… (тут ти наміряно робиш паузу і лише тоді, коли кожен перевів свій погляд на тебе, у цілковитій тиші ти продовжуєш) …їх слід задовольнити. Такі почуття не можна ігнорувати.“
Кілька слів про тебе. Про те, що , чому, і як ти це робиш. Насамперед – як. Слово „зручно“. І, звісно, це не означає, що тобі завжди має бути дуже вигідно. Ні. Зручно – це вільно, легко, невимушено. І не те, щоб ти не розуміла, що так не буде завжди, як от мить тому, була офіційна і напружена атмосфера.
Просто ти така особистість, яка все глибоко відчуває. І навіть коли хтось сів скраєчку, напружившись, у тебе лиш від цього виникає почуття дискомфорту і незручності. Своїми легкими, дивними і спокійними манерами ти часто створюватимеш затишну і невимушену атмосферу. Та все ж інколи те, що ти казатимеш, буде порушувати цей спокій. І зараз власне один з таких моментів. То що ти робиш, і чому саме так?
Коли ти повільно оперлась на бік дивану, мовчки спостерігаючи за тим, що вони кажуть і як вони це кажуть; за цей час - ти відчувала і думала наступне: вони бояться тих почуттів… вони говоритимуть про все, що завгодно, тільки не про ці почуття… я теж тоді боялась… і теж, як вони, думала, що мати такі почуття – злочин… це негайно треба виправити.
Отже, сказане тобою речення є більш, ніж продуманим. Ні, ні. Ти не збираєшся бути для них психологом (створюючи психологічну драму), також ти не читатимеш їм лекцій з етики, тебе ніхто для цього не запрошував. Ти лиш хочеш розповісти про свій досвід, про свої почуття.
Коли загинули твої батьки, тобі було непереливки… у тебе був психічний зрив. Усі друзі і знайомі тебе покинули. Думали, що травма, завдана тобі, уже невиправна. Ти стала агресивною, різкою – вмить манери, які були тобі чужі - стали твоїми. Спалахи гніву до інших ставали нестерпними та неконтрольованими: а розмови – нав’язливими. Будь-яка помилка інших, яка в минулому викликала у тебе просту співчутливу посмішку, тепер здавалась кричущою несправедливістю і викликала дике обурення… та ти… ти якимсь дивом вижила… а психічна травма зробила щось цілком протилежне – твої минулі гарні манери стали ще кращими, а спокій ще більшим… І кому під силу таке пояснити? Чи це тому, що попався хороший психолог; чи тому, що ти сильна особистість і за будь-яких обставин не опустиш рук… хто зна? Та для тебе, на відміну від інших, є лише одна єдина відповідь на це запитання, і вона все ще не згадана.
І тепер настав час розповісти – як ти здолала.
Степан Перун.
Опубліковано трішки більше третини тексту.