монах
12.08.2005, 18:07
Я отямився в якомусь білому приміщенні, де було багато ящиків. Від них до мого тіла тягнулися десятки проводів. Мені захотілося їх зірвати, але перший же рух викликав сильну, тупу біль, від чого втратив свідомість.
Коли я знову повернувся до тями, біля ліжка стояв якийсь бородань у білому. Він запитав мене:
- Хто ви? Звідки?
Я відкрив рота, але відразу закрив його - я не знав хто я такий!
Бородань знову повторив своє запитання. Моя відповідь була короткою:
- Не знаю.
Той спочатку не зрозумів, про що йдеться:
- Тобто?
- Не знаю.
- Ну що ж, відпочивайте поки що - сказав бородань і вийшов з кімнати.
Залишившись на самоті, я намагався хоть щось зрозуміти з тієї інформації, яку тільки що отримав. Висновок був невтішний: в цьому місці не знають, хто я, звідки і не дають рухатись. В свою чергу мені також невідомі відповіді на запитання, які їх цікавлять. і плюс до всього іншого, я нічого не знаю про своє минуле. Хоча, звідки я взяв, що у мене має бути минуле? Вхопившись за цю думку, я почав заново все аналізувати. Але так і ні до чого й не прийшов. Як може людина, яка нічого не знає, до чогось додуматись?
Розмова і роздуми сильно втомили мене і я поринув у сон...
Наступного дня повторилося те саме - приходив бородань, але не сам, і задавав ті ж запитання. Та я, як і раніше, не міг дати на них відповіді. Така процедура повторювалася декілька днів. Нарешті це мені набридло і люди в білому не приходили п’ять днів. За цей час мене звільнили від тих проводів та трубочок, якими я був сповитий. Це дало змогу хоч трохи рухатись, що скрашувало одноманітні дні, другою розвагою яких була їжа. Їсти мені приносили п’ять разів на день. Але всеодно я був постійно голодний - організм вимагав поживних речовин - так пояснював бородань. Незабаром став відчувати прилив сил та енергії. Ця енергія потребувала виходу, але не знаходила його.
На шостий день відпочинку до мене в кімнату знову зайшов бородань з новим чоловіком у білому. Раніше я його не бачив. Бородань пояснив:
- Пан Семен - гіпнотизер. З його допомогою ми сподіваємося дізнатися відповіді на ті запитання, які вже ставили тобі. Але для цього необхідно, щоб і ти сам цього захотів.
Невідомість тривалий час не давала спокою, і тому я одразу ж погодився.
Наступного дня, прокинувшись, я побачив біля себе красиву дівчину в білому халаті. Не знаю яким чином, але я зрозумів, що вона красива. Захотілося сказати їй про це, та зайшов хлопець, котрий розносив їжу.
Відразу після сніданку знов зайшов бородань з гіпнотезером. Першим знову почав бородань.
- Розумієш, хлопче, учора ми дізналися дещо, але цього недостатньо, щоб мати про тебе необхідні дані. Тому потрібен ще один сеанс.
Я знову погодився. А прокинувшись, знову побачив біля себе ту саму дівчину в білому. Побачивши, що очі відкриті, вона запитала:
- Як тебе звати?
- Не знаю. А навіщо тобі?
- Просто так, заради цікавості, - вона якось дивно глянула на мене, а після паузи продовжила. - Учора, коли гіпнотизер запитував, як тебе звати, ти так страшно кричав!
- Що саме? - відразу кинувся я.
- «Ні! Ні! Не хочу! Не треба!» Щось таке. Я тоді так перелякалася! Що він тебе тільки не запитував, ти лише це і кричав.
- Ну що ж, зараз в крайньому випадку можна зрозуміти, чому вони робили це вдвічі. Та досить про них. Я зрозумів, що ще не скоро дізнаюся, хто я такий. До речі, як тебе звати?
- Оленка.
- Це вже краще. А де я знаходжусь? - продовжив я розпити.
- В лікарні.
- А чому тут усі в білому? - сказав я і одразу ж пошкодував про це - звідки в мене з’явилася думка, що люди можуть бути одягнені якось інакше?
- В лікарні усі так зодягненні. - Оленка була явно здивована моїми запитаннями.
- Значить, не в лікарні усі можуть бути в іншому одязі. - зробив я висновок.
- Ну ти даєш. - здивовано протягнула Оленка.
- Я не правий?
- Ні, правий, але ти що, справді нічого не пам’ятаєш?
- А чому я повинен щось пам’ятати.
Тут знову зайшов бородань. На цей раз сам.
- Як вас звати? - уже я зустрів його цим запитаням.
- Микола. Слухайте мене уважно, пане ікс. Ми використали майже всі можливості дізнатися хто ви такий. Залишилася лише одна - надрукувати вашу фотографію в газеті.
Я не зовсім зрозумів останню фразу і перепитав:
- А це не буде боляче?
- Ні, вам треба лише посміхнутися.
- Зачекайте, зачекайте, у мене знову є запитання. Що означає «посміхнутися»? Що означає «як тебе звати»?
Кінчики його губ піднялися вгору.
- Ось я і посміхнувся. А «як тебе звати» означає, що той, до кого це сказали, має назвати своє ім’я. Ось, наприклад, моє ім’я - Микола, її - Оленка, а гіпнотизера - Семен. Зрозумів?
- Здається.
- А тепер я тебе фотографую.
- А це не боляче?
- Ні, я ж уже сказав, - посміхнувся Микола, - посміхнися.
- Я спробував. - Миколина посмішка зникла. Краще не потрібно.
Потім він підніс до очей якийсь предмет і два рази блимнуло світло.
- Ось і все. Залишається чекати результатів. Якщо ти з нашої місцевасті, то скоро дізнаємося, хто ти є.
З цими словами він вийшов, а я продовжив розпитувати Оленку.
- Як я сюди потрапив?
- Кажуть, що тебе знайшли біля якогось джерела. Ти був майже мертвий.
- А точніше, як це відбулося?
- Тебе знайшов дідусь. Вiрніше - його собака. Він її вигулював. Раптом вона почала гавкати в сторону джерела, а потім заскавуліла і втекла. Її господар глянув, що там таке, і знайшов тебе. Ти лежав головою до джерела на животі, розкинувши руки. В лікарні виявилося, що твій організм сильно виснажений. Це все, що я знаю.
Я задумався. Що я міг робити біля джерела?
Минуло ще кілька днів. Дівчина усе більше і більше подобалася мені. А коли її заміняли інші, мені не вистачало її приємного обличчя і ніжного голосу. Час летів дуже швидко, коли вона була поряд і читала або розповідала щось. Коли мені було незрозуміло, я перепитував і вона пояснювала з чарівною посмішкою. Оленку дуже смішили і водночас дивували мої спроби посміхнутися. За її словами, кожна людина з дитинства вміє посміхатися. А я не вмію. Врешті решт, після всіх моїх спроб вона, як і Микола, порадила не посміхатися. Згодом, трохи подумавши, додала, що я і так симпатичний, навіть коли і не посміхаюся. При цьому відвернулася і сильно почервоніла.
Одного дня, після обіду, коли в моїй кімнаті нікого не було, зайшов якийсь хлопець. Він також був у білому халаті, але з під нього були видні сині штани. Отже, моя думка про те, що можна бути одягненим якось інакше, підтвердилась. Уже від дверей він радісно посміхнувся і сказав:
- Здоров, Божедаре! Як ся маєш? Давненько не бачились. Я тебе скрізь шукав. А ти, виявляється, тут відпочиваєш.
Я спочатку не зрозумів, хто це такий і не знав, що сказати. Мовчанка затягувалася, а потрібно було щось відповісти.
- Здоров, - бовкнув я, і сам не чекаючи цього, добавив, - Славко.
Мене це збентежило, а хлопець розцвів:
- О, а кажуть, що ти нічого не пам’ятаєш.
- Я і справді нічого не пам’ятаю, а твою ім’я злетіло саме.
- Це вже гірше, але все одно, оскільки ти пам’ятаєш мене, то все інше згадаєш. Нічого, все гаразд. Основне, що я знаю, де ти і що з тобою більше нічого не трапиться. Та все таки, Божедаре, де ти був до лікарні?
- Я нічого не пам’ятаю, я ж уже казав! Хоча, зачекай, - тут я спробував ще раз пригадати хоч що небуть. і знову всі зусилля були марними. Та раптом мене поглинула хвиля дикого тваринного жаху. Видно, це відбилося на моєму обличчі, бо Славко перелякано запитав:
- Що трапилося? Щось болить? Може викликати лікаря?
Я силувався щось відповісти, але страх скував мого язика, усе тіло почало труситися, на лобі виступив холодний піт, з рота потекла слина. Тут я скоріше відчув, ніж побачив, як до палати влетів лікар з медсестрою. Одночасно з цим Славко взяв мою руку і почав мене заспокоювати тихим голосом. Від цього по тілу розлилося тепло, воно перестало труситися, страх почав відступати, але сказати що-небуть я все одно не міг. Уже засинаючи, я почув, як лікар кричав на Славка:
- Що ти йому сказав?! Чому його почало трясти?!
- Тихо, не кричіть, він спить. Усе, про що ми розмовляли, ви дізнаєтеся, проглянувши відеоплівку своєї камери. А зараз я піду - мені довелося витратити багато енергії, щоб заспокоїти його.
Я прокинувся зранку наступного дня. Біля мого ліжка сиділа Оленка. Вона посміхнулася мені.
- Як спалося?
- Чудово, дякую.
- Знаєш, нас усіх так схвилювало те, що знайшлася людина, яка тебе знає. Ти ж стільки днів рахувався, як невідомий. А тут раптом - Божедар!
- Мене самого дуже цікавить, як я міг вгадати ім’я того хлопця. Тут щось не те. При ньому мені вдалося хоч щось пригадати. А до того ж я не міг цього зробити.
- Не переживай, Бож! Усе гаразд. Ти починаєш поправлятися і незабаром усе згадаєш.
- А чому Бож, а не Божедар?
- По-перше, деякі імена іноді для зручності скорочують, по-друге, мені так більше подобається, по-третє, у нас, українців, колись давно був король Бож, дуже відома в свій час людина.
- А хто він такий? Розкажи будь-ласка, - попросив я. У відповідь отримав одну з тих чарівних посмішок, які вона так часто мені дарувала.
- Гаразд, слухай. Все це було на початку нашої ери, або як кажуть інакше, по Різдву Христовім. Сармати, перемігши царських скитів, почали панувати на півдні України. Внаслідок зміщання скитів і деяких сарматсьих племен утворився новий народ - готи. Готи, нащадки слов’ян, яких назиають скитами, і сарматів, створили сильну готську державу. Готи були войовничим плем’ям, як і їхні предки. Вони вели війни з усіма народами Північного Причорномор’я і не тільки. На період становлення готської держави припадає відновлення військової могутності слов’ян, які на той час уже були відомі як венеди. Пізніше на них казали - анти.
Коли я знову повернувся до тями, біля ліжка стояв якийсь бородань у білому. Він запитав мене:
- Хто ви? Звідки?
Я відкрив рота, але відразу закрив його - я не знав хто я такий!
Бородань знову повторив своє запитання. Моя відповідь була короткою:
- Не знаю.
Той спочатку не зрозумів, про що йдеться:
- Тобто?
- Не знаю.
- Ну що ж, відпочивайте поки що - сказав бородань і вийшов з кімнати.
Залишившись на самоті, я намагався хоть щось зрозуміти з тієї інформації, яку тільки що отримав. Висновок був невтішний: в цьому місці не знають, хто я, звідки і не дають рухатись. В свою чергу мені також невідомі відповіді на запитання, які їх цікавлять. і плюс до всього іншого, я нічого не знаю про своє минуле. Хоча, звідки я взяв, що у мене має бути минуле? Вхопившись за цю думку, я почав заново все аналізувати. Але так і ні до чого й не прийшов. Як може людина, яка нічого не знає, до чогось додуматись?
Розмова і роздуми сильно втомили мене і я поринув у сон...
Наступного дня повторилося те саме - приходив бородань, але не сам, і задавав ті ж запитання. Та я, як і раніше, не міг дати на них відповіді. Така процедура повторювалася декілька днів. Нарешті це мені набридло і люди в білому не приходили п’ять днів. За цей час мене звільнили від тих проводів та трубочок, якими я був сповитий. Це дало змогу хоч трохи рухатись, що скрашувало одноманітні дні, другою розвагою яких була їжа. Їсти мені приносили п’ять разів на день. Але всеодно я був постійно голодний - організм вимагав поживних речовин - так пояснював бородань. Незабаром став відчувати прилив сил та енергії. Ця енергія потребувала виходу, але не знаходила його.
На шостий день відпочинку до мене в кімнату знову зайшов бородань з новим чоловіком у білому. Раніше я його не бачив. Бородань пояснив:
- Пан Семен - гіпнотизер. З його допомогою ми сподіваємося дізнатися відповіді на ті запитання, які вже ставили тобі. Але для цього необхідно, щоб і ти сам цього захотів.
Невідомість тривалий час не давала спокою, і тому я одразу ж погодився.
Наступного дня, прокинувшись, я побачив біля себе красиву дівчину в білому халаті. Не знаю яким чином, але я зрозумів, що вона красива. Захотілося сказати їй про це, та зайшов хлопець, котрий розносив їжу.
Відразу після сніданку знов зайшов бородань з гіпнотезером. Першим знову почав бородань.
- Розумієш, хлопче, учора ми дізналися дещо, але цього недостатньо, щоб мати про тебе необхідні дані. Тому потрібен ще один сеанс.
Я знову погодився. А прокинувшись, знову побачив біля себе ту саму дівчину в білому. Побачивши, що очі відкриті, вона запитала:
- Як тебе звати?
- Не знаю. А навіщо тобі?
- Просто так, заради цікавості, - вона якось дивно глянула на мене, а після паузи продовжила. - Учора, коли гіпнотизер запитував, як тебе звати, ти так страшно кричав!
- Що саме? - відразу кинувся я.
- «Ні! Ні! Не хочу! Не треба!» Щось таке. Я тоді так перелякалася! Що він тебе тільки не запитував, ти лише це і кричав.
- Ну що ж, зараз в крайньому випадку можна зрозуміти, чому вони робили це вдвічі. Та досить про них. Я зрозумів, що ще не скоро дізнаюся, хто я такий. До речі, як тебе звати?
- Оленка.
- Це вже краще. А де я знаходжусь? - продовжив я розпити.
- В лікарні.
- А чому тут усі в білому? - сказав я і одразу ж пошкодував про це - звідки в мене з’явилася думка, що люди можуть бути одягнені якось інакше?
- В лікарні усі так зодягненні. - Оленка була явно здивована моїми запитаннями.
- Значить, не в лікарні усі можуть бути в іншому одязі. - зробив я висновок.
- Ну ти даєш. - здивовано протягнула Оленка.
- Я не правий?
- Ні, правий, але ти що, справді нічого не пам’ятаєш?
- А чому я повинен щось пам’ятати.
Тут знову зайшов бородань. На цей раз сам.
- Як вас звати? - уже я зустрів його цим запитаням.
- Микола. Слухайте мене уважно, пане ікс. Ми використали майже всі можливості дізнатися хто ви такий. Залишилася лише одна - надрукувати вашу фотографію в газеті.
Я не зовсім зрозумів останню фразу і перепитав:
- А це не буде боляче?
- Ні, вам треба лише посміхнутися.
- Зачекайте, зачекайте, у мене знову є запитання. Що означає «посміхнутися»? Що означає «як тебе звати»?
Кінчики його губ піднялися вгору.
- Ось я і посміхнувся. А «як тебе звати» означає, що той, до кого це сказали, має назвати своє ім’я. Ось, наприклад, моє ім’я - Микола, її - Оленка, а гіпнотизера - Семен. Зрозумів?
- Здається.
- А тепер я тебе фотографую.
- А це не боляче?
- Ні, я ж уже сказав, - посміхнувся Микола, - посміхнися.
- Я спробував. - Миколина посмішка зникла. Краще не потрібно.
Потім він підніс до очей якийсь предмет і два рази блимнуло світло.
- Ось і все. Залишається чекати результатів. Якщо ти з нашої місцевасті, то скоро дізнаємося, хто ти є.
З цими словами він вийшов, а я продовжив розпитувати Оленку.
- Як я сюди потрапив?
- Кажуть, що тебе знайшли біля якогось джерела. Ти був майже мертвий.
- А точніше, як це відбулося?
- Тебе знайшов дідусь. Вiрніше - його собака. Він її вигулював. Раптом вона почала гавкати в сторону джерела, а потім заскавуліла і втекла. Її господар глянув, що там таке, і знайшов тебе. Ти лежав головою до джерела на животі, розкинувши руки. В лікарні виявилося, що твій організм сильно виснажений. Це все, що я знаю.
Я задумався. Що я міг робити біля джерела?
Минуло ще кілька днів. Дівчина усе більше і більше подобалася мені. А коли її заміняли інші, мені не вистачало її приємного обличчя і ніжного голосу. Час летів дуже швидко, коли вона була поряд і читала або розповідала щось. Коли мені було незрозуміло, я перепитував і вона пояснювала з чарівною посмішкою. Оленку дуже смішили і водночас дивували мої спроби посміхнутися. За її словами, кожна людина з дитинства вміє посміхатися. А я не вмію. Врешті решт, після всіх моїх спроб вона, як і Микола, порадила не посміхатися. Згодом, трохи подумавши, додала, що я і так симпатичний, навіть коли і не посміхаюся. При цьому відвернулася і сильно почервоніла.
Одного дня, після обіду, коли в моїй кімнаті нікого не було, зайшов якийсь хлопець. Він також був у білому халаті, але з під нього були видні сині штани. Отже, моя думка про те, що можна бути одягненим якось інакше, підтвердилась. Уже від дверей він радісно посміхнувся і сказав:
- Здоров, Божедаре! Як ся маєш? Давненько не бачились. Я тебе скрізь шукав. А ти, виявляється, тут відпочиваєш.
Я спочатку не зрозумів, хто це такий і не знав, що сказати. Мовчанка затягувалася, а потрібно було щось відповісти.
- Здоров, - бовкнув я, і сам не чекаючи цього, добавив, - Славко.
Мене це збентежило, а хлопець розцвів:
- О, а кажуть, що ти нічого не пам’ятаєш.
- Я і справді нічого не пам’ятаю, а твою ім’я злетіло саме.
- Це вже гірше, але все одно, оскільки ти пам’ятаєш мене, то все інше згадаєш. Нічого, все гаразд. Основне, що я знаю, де ти і що з тобою більше нічого не трапиться. Та все таки, Божедаре, де ти був до лікарні?
- Я нічого не пам’ятаю, я ж уже казав! Хоча, зачекай, - тут я спробував ще раз пригадати хоч що небуть. і знову всі зусилля були марними. Та раптом мене поглинула хвиля дикого тваринного жаху. Видно, це відбилося на моєму обличчі, бо Славко перелякано запитав:
- Що трапилося? Щось болить? Може викликати лікаря?
Я силувався щось відповісти, але страх скував мого язика, усе тіло почало труситися, на лобі виступив холодний піт, з рота потекла слина. Тут я скоріше відчув, ніж побачив, як до палати влетів лікар з медсестрою. Одночасно з цим Славко взяв мою руку і почав мене заспокоювати тихим голосом. Від цього по тілу розлилося тепло, воно перестало труситися, страх почав відступати, але сказати що-небуть я все одно не міг. Уже засинаючи, я почув, як лікар кричав на Славка:
- Що ти йому сказав?! Чому його почало трясти?!
- Тихо, не кричіть, він спить. Усе, про що ми розмовляли, ви дізнаєтеся, проглянувши відеоплівку своєї камери. А зараз я піду - мені довелося витратити багато енергії, щоб заспокоїти його.
Я прокинувся зранку наступного дня. Біля мого ліжка сиділа Оленка. Вона посміхнулася мені.
- Як спалося?
- Чудово, дякую.
- Знаєш, нас усіх так схвилювало те, що знайшлася людина, яка тебе знає. Ти ж стільки днів рахувався, як невідомий. А тут раптом - Божедар!
- Мене самого дуже цікавить, як я міг вгадати ім’я того хлопця. Тут щось не те. При ньому мені вдалося хоч щось пригадати. А до того ж я не міг цього зробити.
- Не переживай, Бож! Усе гаразд. Ти починаєш поправлятися і незабаром усе згадаєш.
- А чому Бож, а не Божедар?
- По-перше, деякі імена іноді для зручності скорочують, по-друге, мені так більше подобається, по-третє, у нас, українців, колись давно був король Бож, дуже відома в свій час людина.
- А хто він такий? Розкажи будь-ласка, - попросив я. У відповідь отримав одну з тих чарівних посмішок, які вона так часто мені дарувала.
- Гаразд, слухай. Все це було на початку нашої ери, або як кажуть інакше, по Різдву Христовім. Сармати, перемігши царських скитів, почали панувати на півдні України. Внаслідок зміщання скитів і деяких сарматсьих племен утворився новий народ - готи. Готи, нащадки слов’ян, яких назиають скитами, і сарматів, створили сильну готську державу. Готи були войовничим плем’ям, як і їхні предки. Вони вели війни з усіма народами Північного Причорномор’я і не тільки. На період становлення готської держави припадає відновлення військової могутності слов’ян, які на той час уже були відомі як венеди. Пізніше на них казали - анти.