cheh
05.02.2007, 20:04
Граната
Перша моя ерекція, яку я запам’ятав вже у свідому віці відбулась, коли мені виповнилося п’ять років. Із вже цілісної Німеччини приїхав якийсь батьків знайомий, привізши звідти чимало різних небачених мною речей. Серед тих речей було і те, що викликало у мене ерекцію...
Це була справжня армійська сигнальна ракета. Тоді я ще не розумів, що то справжня армійська, при чому сигнальна, та ще й ракета. Для мене це була граната. І серед різних подарунків, в тому числі іграшковий мотокрос, якийсь тупий пістолет, надзвичайний конструктор, ота граната була винятком, чимось особливим, що збуджувало мене кожного разу, коли я на неї дивився... Мотокрос зламався через місяць, пістолет був виміняний на добірку журналів „Моделіст-Конструктор”, основні деталі надзвичайного конструктора розгубилися, а ось сигнальна ракета – лежала. Вона була цілковито моєю, вона була щастям з великої букви. Мене не бентежило навіть те, що я не знав як нею користуватися, але, менше з тим, я щодня на неї дивився, коли лягав спати, клав її на тумбочку, аби прокинувшись, знову на неї дивитися. Я брав її в туалет, я їв разом із нею, я брав її з собою на рибалку, і, як би вмів дрочити, напевно що дрочив би на неї...
Через місяць у мене почалися неврози. Я був закоханий у свій фетиш. Батьки навіть почали за мене непокоїтися, а знайомий, який якось зайшов до нас у гості, подумував про те, аби її запустити, і тільки-но він обмовився про це, я прокусив йому палець. Закрившись у шафі із своєю гранатою, я нікого туди не впускав і просидів там до вечора, поки не пішов отой знайомий. Ввечері я взяв лист паперу, попередньо підвугливши його краї, аби природніше виглядало, взяв олівця і намалював карту, позначивши хрестиком місце, де маю заховати свою дорогоцінність. Вночі, долаючи страх, я вийшов на двір і під старою вербою, біля дитячого майданчика зарив ракету. Прокинувшись ранком, я був впевнений, що ту гранату ніхто не знайде, і що коли я виросту, обов’язково показуватиму її своїм дітям, за що ті поважатимуть мене ще більше...
Десь із місяць я щодня навідувався на те місце, де була зарита граната, істерично мацав той горбик, переконуючись, що все нормально, що святиня ніким не опоганена, що нащадки таки матимуть змогу побачити те, заради чого варто жити...
В один прекрасний день, коли я черговий раз перевіряв свій скарб, до мене підійшов хлопчик з дому навпроти, якого звали Толік, і спитав, що там у мене...
– Що там у тебе? – спитав він.
– Нічого! – занервував я, прикриваючи лопаткою те священне місце.
– Не бреши, – каже він, – там сундук із золотом.
– Дурак, – кажу йому, – яке золото? Золото на острові, а тут нічого ти не знайдеш.
– Давай спробуємо, – сказав він і почав наближуватися до моєї гранати.
Я схопив лопатку і розсік йому брову, звідки заюшила кров...
Наостанку штовхнув його у бік пісочниці, борт якої він зачепив головою. А я швидко викопав гранату і побіг додому, переймаючись не через те, що покалічив товариша, а через те, що мою гранату може хтось побачити...
Буквально через десять хвилин прийшла мати того малого зі своїм сином з наспіх заклеєною бровою. Коли мене почали розпитувати за що я вдарив Толіка, я не знав що відповісти і відповів, що просто так. Про гранату я сказати не міг, тому що знав – її у мене відберуть, а значить, відберуть все моє життя...
Цілий місяць у знак покарання я просидів вдома, але мені було байдуже, тому що у мене була моя граната, моя справжня армійська сигнальна ракета, і крім неї мені не потрібне ані свіже повітря, ані друзі з двору, яких мій волохатий тато тактовно називав пісюнами...
Я марнів. Я осувався, в’янув і линяв... Я був схожий на Горлума, і не пам’ятати скільки часу тривало оте маніакальне захоплення тою ракетою, але приблизно через рік, вона вже просто лежала у тумбочці, і я знав, що вона мені дорога, вона нікуди не дінеться, і що невдовзі я запущу її. Але обов’язковою умовою запуску цієї ракету було те, що мама повинна неодмінно побачити цей запуск... Без мами я її не запущу, адже як я можу запустити її без мами, як це, мама, найрідніша у світі людина і не побачить свого суперника, теж найдорожчого і найріднішого.
Моя дитяча божевільна фантазія уявляла, як феєрверк, розлітаючись тисячами вогнями, осяє опівнічну темінь, і кожен вогник буде нічим іншим, як бажанням, які я зможу загадати, і які неодмінно збудуться, тому що у цю ракету було вкладено стільки любові, стільки ніжності й респекту, скільки не вкладав Сахаров у свою бомбу, з цією ракетою пов’язано стільки минулого, прожито стільки прекрасних місяців, проведено сотні душевних розмов, розбито з десяток носів та подерто сотню колін. І якщо плід моїх плекань не побачить мама, світ просто тобі розвалиться на невеличкі шматочки, моя дитяча психіка буде підірвана остаточно, що неабияким чином випливе у моєму подальшому сексуальному житті...
Пройшло якихось шість місяців, чи може більше, але виповнилося мені сім років і наближалось свято Незалежності. Це був дев’яносто другий рік. Хтось, здається це був єврей-націоналіст дядя Марік, мені пояснив, що це велике свято, яке нарешті завітало до нашої домівки, що це свято ще ніколи не тривало так довго, що ця перша річниця незалежності має бути зустрінута мною достойно, аби мої пращури зрозуміли, що не згас у серцях молодого покоління вогонь свободи, соборності, любові до власної нації, до Тарасового Заповіту, і не заросли бур’яном Тарасові шляхи, що молодь плекає у собі найщиріші почуття до своєї нації, народу, до неньки своєї... І взагалі, синку, трясця твоїй матері, їбани ти ту ракету і не задрочуй мозок ні собі ні оточуючим...
І я твердо вирішив, що хоч я до кінця не усвідомлюю цього свята, на якому навіть немає параду з гвоздиками і надувними кульками, і що цілий день я просидів вдома, і що мама не готувала нічого смачненького, і відчуття цього свята у мене досить поверхневе, але я все рівно маю увінчати його, якщо воно справді таке важливе, своїм салютом...
Ввечері я зібрав тата і маму на сімейну чорну раду, де повідомив, що прийняв над’важливе рішення, і що дядя Марік мене спонукав до цього рішення, і що воно оскарженню не підлягає.
– Добре, – сказав тато, – давай запускати.
Я молив маму піти з нами, але вона відмовилась, сказавши, що подивиться все з балкона.
– Я подивлюсь все з балкону. Ви мені крикніть, що б я вийшла, і я залюбки подивлюсь...
Я радів. Моєму щастю не було кінця, адже стільки нервів потрачено заради нього, свята яке триватиме вічно, заради ракети у алюмінієвому корпусі з досить сексуальним кільцем.
Ми вийшли на вулицю, я чорним птахом пролетів по всім найближчим засідкам, барикадам, столикам, кущам, де могли стирчати мої однолітки. Мої однолітки покликали своїх менших братів, ті у свою чергу, своїх друзів. У кінцевому рахунку, за якихось п’ять хвилин назбиралося десь під п’ятдесят одиниць дітвори від трьох до восьми. Тато, який не любив дітей, почав дещо нервувати. Я кликав маму.
Мама не виходила. Кликати маму почав тато. Навіть свистіти. Хтось із моїх друзів зволів збігати наверх, покликати маму, а заразом і поспостерігати все з нашого балкону. Тато нервував ще більше. Коли навколо тата зібралося чоловік сто, тому що деякі покликали і своїх батьків, тата почало вже конкретно теліпати.
– Все, – каже він, – я запускаю...
– Ні! – благальним голосом закричав я.
Мама так і не вийшла...
– Все! – кричить тато. – Не можу!
– Давай не зараз, давай потім, – благаю я...
Але тато не міг, тому що він підірве очікування дива усіх, хто зібрався...
– Все! – не витримав тато і смикнув за кільце...
У цей час повз наш будинок пробігли коні, на яких вершники, зодягнені у національну одежу голосно викрикували незрозумілі слова. Діти верещали від захвату, а дорослі мовчки похитували головами, оцінюючи побачене... Замість очікуваного мною салюту із сотні яскравих вогнів, із моєї ракети вилетіло три незрозумілих вогника зеленого та червоного кольору. Все змішалося. Люди, коні, діти...
Я з ненавистю дивився на зникаючих у пітьмі провулку вершників, які все ще вигукували слова захвату...
Додому я повертався розбитим, я не знав як глянути мамі у вічі, адже я розчарував її як син, я підвів всі її надії. Від сорому я закрився у ванній кімнаті, і не виходив звідти, аж поки всі не полягали спати... Відтоді двадцять четверте серпня залишилося для мене чорним числом, аж поки я не виріс, не почав вживати алкоголь і не зрозумів, що це зайвий привід випити...
Свою ракету я поховав як годиться. На тому місці, де колись вона була закопана, як скарб. Мама ж намагалася запевнити мене, що їй абсолютно пофіг, що вона не побачила ті недолугі три вогники, але цим вона ще більше розбивала моє серце і змушувала відчувати провину перед нею, а заразом і перед всім білим світом...
Перша моя ерекція, яку я запам’ятав вже у свідому віці відбулась, коли мені виповнилося п’ять років. Із вже цілісної Німеччини приїхав якийсь батьків знайомий, привізши звідти чимало різних небачених мною речей. Серед тих речей було і те, що викликало у мене ерекцію...
Це була справжня армійська сигнальна ракета. Тоді я ще не розумів, що то справжня армійська, при чому сигнальна, та ще й ракета. Для мене це була граната. І серед різних подарунків, в тому числі іграшковий мотокрос, якийсь тупий пістолет, надзвичайний конструктор, ота граната була винятком, чимось особливим, що збуджувало мене кожного разу, коли я на неї дивився... Мотокрос зламався через місяць, пістолет був виміняний на добірку журналів „Моделіст-Конструктор”, основні деталі надзвичайного конструктора розгубилися, а ось сигнальна ракета – лежала. Вона була цілковито моєю, вона була щастям з великої букви. Мене не бентежило навіть те, що я не знав як нею користуватися, але, менше з тим, я щодня на неї дивився, коли лягав спати, клав її на тумбочку, аби прокинувшись, знову на неї дивитися. Я брав її в туалет, я їв разом із нею, я брав її з собою на рибалку, і, як би вмів дрочити, напевно що дрочив би на неї...
Через місяць у мене почалися неврози. Я був закоханий у свій фетиш. Батьки навіть почали за мене непокоїтися, а знайомий, який якось зайшов до нас у гості, подумував про те, аби її запустити, і тільки-но він обмовився про це, я прокусив йому палець. Закрившись у шафі із своєю гранатою, я нікого туди не впускав і просидів там до вечора, поки не пішов отой знайомий. Ввечері я взяв лист паперу, попередньо підвугливши його краї, аби природніше виглядало, взяв олівця і намалював карту, позначивши хрестиком місце, де маю заховати свою дорогоцінність. Вночі, долаючи страх, я вийшов на двір і під старою вербою, біля дитячого майданчика зарив ракету. Прокинувшись ранком, я був впевнений, що ту гранату ніхто не знайде, і що коли я виросту, обов’язково показуватиму її своїм дітям, за що ті поважатимуть мене ще більше...
Десь із місяць я щодня навідувався на те місце, де була зарита граната, істерично мацав той горбик, переконуючись, що все нормально, що святиня ніким не опоганена, що нащадки таки матимуть змогу побачити те, заради чого варто жити...
В один прекрасний день, коли я черговий раз перевіряв свій скарб, до мене підійшов хлопчик з дому навпроти, якого звали Толік, і спитав, що там у мене...
– Що там у тебе? – спитав він.
– Нічого! – занервував я, прикриваючи лопаткою те священне місце.
– Не бреши, – каже він, – там сундук із золотом.
– Дурак, – кажу йому, – яке золото? Золото на острові, а тут нічого ти не знайдеш.
– Давай спробуємо, – сказав він і почав наближуватися до моєї гранати.
Я схопив лопатку і розсік йому брову, звідки заюшила кров...
Наостанку штовхнув його у бік пісочниці, борт якої він зачепив головою. А я швидко викопав гранату і побіг додому, переймаючись не через те, що покалічив товариша, а через те, що мою гранату може хтось побачити...
Буквально через десять хвилин прийшла мати того малого зі своїм сином з наспіх заклеєною бровою. Коли мене почали розпитувати за що я вдарив Толіка, я не знав що відповісти і відповів, що просто так. Про гранату я сказати не міг, тому що знав – її у мене відберуть, а значить, відберуть все моє життя...
Цілий місяць у знак покарання я просидів вдома, але мені було байдуже, тому що у мене була моя граната, моя справжня армійська сигнальна ракета, і крім неї мені не потрібне ані свіже повітря, ані друзі з двору, яких мій волохатий тато тактовно називав пісюнами...
Я марнів. Я осувався, в’янув і линяв... Я був схожий на Горлума, і не пам’ятати скільки часу тривало оте маніакальне захоплення тою ракетою, але приблизно через рік, вона вже просто лежала у тумбочці, і я знав, що вона мені дорога, вона нікуди не дінеться, і що невдовзі я запущу її. Але обов’язковою умовою запуску цієї ракету було те, що мама повинна неодмінно побачити цей запуск... Без мами я її не запущу, адже як я можу запустити її без мами, як це, мама, найрідніша у світі людина і не побачить свого суперника, теж найдорожчого і найріднішого.
Моя дитяча божевільна фантазія уявляла, як феєрверк, розлітаючись тисячами вогнями, осяє опівнічну темінь, і кожен вогник буде нічим іншим, як бажанням, які я зможу загадати, і які неодмінно збудуться, тому що у цю ракету було вкладено стільки любові, стільки ніжності й респекту, скільки не вкладав Сахаров у свою бомбу, з цією ракетою пов’язано стільки минулого, прожито стільки прекрасних місяців, проведено сотні душевних розмов, розбито з десяток носів та подерто сотню колін. І якщо плід моїх плекань не побачить мама, світ просто тобі розвалиться на невеличкі шматочки, моя дитяча психіка буде підірвана остаточно, що неабияким чином випливе у моєму подальшому сексуальному житті...
Пройшло якихось шість місяців, чи може більше, але виповнилося мені сім років і наближалось свято Незалежності. Це був дев’яносто другий рік. Хтось, здається це був єврей-націоналіст дядя Марік, мені пояснив, що це велике свято, яке нарешті завітало до нашої домівки, що це свято ще ніколи не тривало так довго, що ця перша річниця незалежності має бути зустрінута мною достойно, аби мої пращури зрозуміли, що не згас у серцях молодого покоління вогонь свободи, соборності, любові до власної нації, до Тарасового Заповіту, і не заросли бур’яном Тарасові шляхи, що молодь плекає у собі найщиріші почуття до своєї нації, народу, до неньки своєї... І взагалі, синку, трясця твоїй матері, їбани ти ту ракету і не задрочуй мозок ні собі ні оточуючим...
І я твердо вирішив, що хоч я до кінця не усвідомлюю цього свята, на якому навіть немає параду з гвоздиками і надувними кульками, і що цілий день я просидів вдома, і що мама не готувала нічого смачненького, і відчуття цього свята у мене досить поверхневе, але я все рівно маю увінчати його, якщо воно справді таке важливе, своїм салютом...
Ввечері я зібрав тата і маму на сімейну чорну раду, де повідомив, що прийняв над’важливе рішення, і що дядя Марік мене спонукав до цього рішення, і що воно оскарженню не підлягає.
– Добре, – сказав тато, – давай запускати.
Я молив маму піти з нами, але вона відмовилась, сказавши, що подивиться все з балкона.
– Я подивлюсь все з балкону. Ви мені крикніть, що б я вийшла, і я залюбки подивлюсь...
Я радів. Моєму щастю не було кінця, адже стільки нервів потрачено заради нього, свята яке триватиме вічно, заради ракети у алюмінієвому корпусі з досить сексуальним кільцем.
Ми вийшли на вулицю, я чорним птахом пролетів по всім найближчим засідкам, барикадам, столикам, кущам, де могли стирчати мої однолітки. Мої однолітки покликали своїх менших братів, ті у свою чергу, своїх друзів. У кінцевому рахунку, за якихось п’ять хвилин назбиралося десь під п’ятдесят одиниць дітвори від трьох до восьми. Тато, який не любив дітей, почав дещо нервувати. Я кликав маму.
Мама не виходила. Кликати маму почав тато. Навіть свистіти. Хтось із моїх друзів зволів збігати наверх, покликати маму, а заразом і поспостерігати все з нашого балкону. Тато нервував ще більше. Коли навколо тата зібралося чоловік сто, тому що деякі покликали і своїх батьків, тата почало вже конкретно теліпати.
– Все, – каже він, – я запускаю...
– Ні! – благальним голосом закричав я.
Мама так і не вийшла...
– Все! – кричить тато. – Не можу!
– Давай не зараз, давай потім, – благаю я...
Але тато не міг, тому що він підірве очікування дива усіх, хто зібрався...
– Все! – не витримав тато і смикнув за кільце...
У цей час повз наш будинок пробігли коні, на яких вершники, зодягнені у національну одежу голосно викрикували незрозумілі слова. Діти верещали від захвату, а дорослі мовчки похитували головами, оцінюючи побачене... Замість очікуваного мною салюту із сотні яскравих вогнів, із моєї ракети вилетіло три незрозумілих вогника зеленого та червоного кольору. Все змішалося. Люди, коні, діти...
Я з ненавистю дивився на зникаючих у пітьмі провулку вершників, які все ще вигукували слова захвату...
Додому я повертався розбитим, я не знав як глянути мамі у вічі, адже я розчарував її як син, я підвів всі її надії. Від сорому я закрився у ванній кімнаті, і не виходив звідти, аж поки всі не полягали спати... Відтоді двадцять четверте серпня залишилося для мене чорним числом, аж поки я не виріс, не почав вживати алкоголь і не зрозумів, що це зайвий привід випити...
Свою ракету я поховав як годиться. На тому місці, де колись вона була закопана, як скарб. Мама ж намагалася запевнити мене, що їй абсолютно пофіг, що вона не побачила ті недолугі три вогники, але цим вона ще більше розбивала моє серце і змушувала відчувати провину перед нею, а заразом і перед всім білим світом...