PoGoodmoonsun

[PoGoodmoonsun]

Вовчий Притулок
По Гудмунсан

Закутавшись в довгі та й парадоксальні обов'язки
Ми спостерігаємо, як всередині нас згоряють квіти
Бо іншого шляху до вершин і раю
Ми вважаємо, що немає.










Моє лице незбагненно обтікало замороженими сльозами. У тісній, маленькій кладовці із незаскленим вікном, з прадавньою решіткою, було важко ворухнутися, щоб не доторкнутися до облупленої стіни. Виникали жахливі передчуття невідомого, коли вночі розлітався мороз, а за решіткою чулися м'які кроки голодних вовків. Але жахливішими були думки про те, що з часом я перетворюся в таку саму схожу істоту: голодну, скажену, ненаситну тварюку з кігтями. Або моє тільце не витримає такої обпалюючої холоднечі в цьому карцері. Хоча інколи їжа була ще пристойно теплою, все ж не вистачало цих кулінарних шедеврів невідомого кухаря на всю ніч. Вночі, давлячись вареною кашею, я, бувало, чув стогони озвірілих дітей, які поїдали самі себе, як хом'яки.
Стояв огидний грудень. З притрушених інеєм дерев легенький вітерець здував сніжинки. Сніжні іскорки швидко залітали у пусту коморку. Я притулився до зачинених грубих дверей, за якими чулися метушливі кроки.
"Їжа!"
Десь всередині мене щойно згорів останній вогник надії на будь-яку їжу, наче свічка у нічній кімнаті. Але розум наполягав на своєму: притулок - це приміщення в котрому мають змогу жити потребуючі того люди. Це приміщення повинне мати документи, свідоцтва, важливі папери, що обов'язково затверджують цей "притулок", як державну організацію, чи щось такого типу. Отже, якщо це таке приміщення, то воно несе певну відповідальність за людей, які там харчуються, сплять або живуть. І не може бути такого, щоб такі самі істоти, як я до прикладу, морили безжальним голодом таких самих, як вони.
Задзвеніли ключі. Почулося глухе шарудіння, після якого прочинилися ті обшкрябані й обцарапані мною двері.
Закутана в синю дублянку фігура, увійшла до "мого світу". Прибулець здавався мені грубим, брудним чолов'ягою, один мій писк – і все, він розлютиться. Хоча вже дуже швидко я почав задумуватися над тим, що це могла б бути і цілком звичайна сільська жінка. Товста, замотана в мокрі від поту ганчірки, неохайна, груба, "стара діва" – яка ніколи не мала дітей. Бордово-голубі очі встромились в перелякане обличчя і зацікавлено обслідували мою персону. Приховані якоюсь тіпа "паранджею" на морді, губи неочікуваного гостя, пробурмотали якесь тихе "бубута" чи "дудута", хоча цілком може бути й те, що це було "дурьота", "до рота", "свинота", "мерзота", " мерзлота" – досить! Гладка істота повторила, наказово помахуючи залізною (!) рукою.
– Рубота... – воно протягнуло до мене свою довгу, з тонкими металічними трубками (імпровізовані пальці) руку.
– Ану! Рубота... робота там! - прокричало ще раз дядя-тьотя.
Я забився у куток, і відчуття холодного голоду вмить мене покинули.
"Що то таке? – підіймав я бунт на кораблі. – Яка ще "рубота"?
Бурмотяче воно, трохи нахилилось над моєю головою і спокійно, без будь-яких емоцій витягло мене з тісняви. Я опинився у просторому жовтому коридорі, зі значною порцією таких самих обшкрябаних дверцят, за якими лунали нелюдські стогони та верещання.
"Боже, де я?"
Прибулець від якого несло рибними запахами, повернувся до мене своєю плоскою спиною, старанно зачинив комору у якій я довгий час перебував, обернувся, щоб знову мене схопити і заричав хриплим басом – мене вже тут не було...

* * *
Я швидко біг повз пусті стіни, повз душороздераючі воплі і дитячий галас. З кожним подальшим кроком мене охоплював моторошний страх. Я не знав, куди бігти, але розумів, що скоро цей коридор закінчиться, і виходу не буде.
Позаду мене пролунав звіриний рев втрати.
"Це за мною!"
Почуття морозу воскресились тоді, коли я наткнувся на розсипану по підлозі картоплю. Вона була льодяною, але смачною! О, і знали б ті люди, які в цей час нехтували їжею, як звичайною річчю, мої ненаситні і пристрасні почуття до цього овочу. І взагалі, хтось би знав про мої теперішні переживання і безкінечні сльози. Але ні, поблизу нікого не було, хто б міг мені прийти на допомогу, навколо кружляв тільки істеричний галас. Щосили прокотовтнувши шість, а той може і вісім картоплин, мене понесло кудись у ліву сторону. Безнадійно впершись у замкнені двері, витерши гіркі сльози, а згодом прислухавшись до тих звуків, що лунали прямісінько за моєю спиною, я розібрав чиїсь незрозумілі слова. Дверна ручка затремтіла, я потьмарено відбіг відчуваючи легке запаморочення, або принаймні передпочаткове попередження про нього. Відчувши на дотик ще одну стіну, чуючи ті самі слова та нестерпно відчуваючи звірячі сили, що кипіли в мені, скручували мою плоть і лапали кожну молекулу; я глянув у невелику щілину. Зараз мною володіли довгі запитання, які змусили мене зробити непотрібне. За вузькою дірочкою падав сніг, хоча недовго. Падав, падав до того моменту, доки хтось не затулив його своїм задьорганим тільцем. Знесилені, каламутні очі довгим, меланхолічним поглядом немов благали про допомогу, пощаду, їжу, тепло, життя. Можна було б стільки всякого сказати по очам незнайомого чи незнайомої, але терпіння людського не вистачило в той момент, коли очі затекли кривавими артеріями і без слова пустили декілька сухих сльозин. Мене охопив істеричний жах і наче сотні невинних китайських ваз, щойно тріснули у вуха.
Мої ноги щосили попрямували вперед. Вперед, тільки вперед і усе вийде.
"Вперед!"
І якби мій сечовий міхур розжався й відпустив усі свої зберігання, то єдиними такими зберіганнями зараз було б тільки повітря. Точнісінько таке ж повітря, яке стояло в цьому карцерському приміщенні.
"Як я тут опинився?" – постійно запитував у себе.
"Не знаю" – відповідала пам'ять.
"Я виберусь?" – вели дискусію мозок та інтуїція.
"ТАК!" – дали знати відчинені двері, в яких замаячив невеликого зросту чоловічок.
По всьому його обличчі розсипалися дрібні зморшки, червоний рум'янець додавав риси щедрості та надійності, якоїсь дитячої доброти. З вулиці тиснув сильний вітер. Чоловік років сімдесяти п'яти швидко перекинув засніжені дрова через поріг, переступив через нього, схопив ручку й потягнув оббиті бляхою двері на себе.
"Я встигну!" – запевнив себе я.
Я кинувся прямісінько вперед, не зважаючи ні на що. За мить зустрівся з переляканими очима старого і, відштовхуючи кудись його маленьке та беззахисне тіло, життєво вибіг в світ свободи і чистого повітря. Але ці дві реалії все ж об'єднувала одна річ – стійкий мороз. На скрученій куртці полопалася радянська фарба, коли її жорстоко зґвалтувала температура повітря. Легкі штани взагалі не зігрівали, а з пошматованого взуття стирчали ноги. Заціпеніле тіло боролося, бігло вперед. Імпульсивні сльози не дотікали до шиї, а заморожувались на гусячій шкірі. Перед очима все безмарно змішувалось в одну кришталеву пляму. Позаду чулись невгамовні стогони, збоченські скреготи, вбивчі крики.
Відчувши запаморочення, моє тіло не витримало і занурилось глибоко під сніг, у холодну сітку сніжинок. До очей мовбито доторкнувся сонняр і незважаючи на чиїсь прагнення чи бажання, він побажав мені солодких снів.

* * *
– Зірманір? Будір мінн? – пролунав лагідний жіночий голос.
В ніс заліз ванільний аромат, який підвів мене. У животі швидко зашкварчало від голоду. Мої очі поволі розплющились й натрапили на сиву бабцю в шерстяному одязі з червоними та синіми оленями. Незнайомка, яка, очевидно, приютила мене до себе в маленьке помешкання, уміло працювала з нитками, створюючи своєму подібний одяг.
– О, кендур скукабла!.. – усміхнулась вона. – Е граме хай! Глогт, харт'яса алд. Хіндурнінг по? – уточнила жінка.
"Ага, хуртінг-хуртінг."
– Де я? – я підвівся з розстелених перин й одним поглядом оцінив тутешню атмосферу.
– Харт'яса мінукауле. – вона заховала клубок ниток й протягнула до мене глиняну мисочку з якоюсь невідомою кашою. – Ай унгар руапвер гвендур.
Я скоштував теплу і свіжу їжу, яка пробудила в мені усі сплячі місця. Я відчув, що я живий, відчув, що усе лихе вже позаду.
– Хто ви така? – запитав у ясноокої бабусі.
Вона усміхнулась і довгими питаючими очима занурилась в моє обличчя. Не чекаючи зрозумілої мені відповіді, я доторкнувся до грудної клітини і представився:
– Я – Максим. А ви... – протягнув долоню до неї.
Все ж таки розвинута, бабця знову (!) усміхнулась й витягнула худеньку ручку з пухкого рукава, вказуючи на синю татуйовану руку з оленями.
– Гундір, – сказала вона.
"Олень?"
Знайшла невеликий клаптик якогось червоного матеріалу й підняла його на зріст свого тіла.
– Екімі саітаре.
"З червоного матеріалу?"
Й вказуючи догори пальцем, заплющила очі промовляючи:
– Тонсілілансаврадіні...
"З неба?"
– Гундір Екімі Саітаре Тонсілілансаврадіні. – швидко промовила своє бездоганне ім'я жінка.
– Небесний олень з червоної матерії... – переклав я. – Ну і ім'я, чесно кажучи.
– Набсинний онен?.. – перепитала "небесна" з цікавістю.
– Ні, – заперечив я. – Небесний олень.
– Небеснй олнь?
– Угу, – кивнув я. – З червоної матерії.
– З чарвїн матріїс?
– Так! – непривітливо усміхнувся мій фейс.
– А ті?
– Макс.
– Мак-с, – по складам вимовила моє ім'я.
– Де я? – знову поцікавився мій страх.
– Ковтанав глогт, – зітхнула вона.
На деяку мить жінкa замовкла так, наче згадала трагічну історію, а потім витягла нитки й продовжyвала тривалу незакінчену роботу, тихо розповідаючи щось таке, що я не розумів. Того часу я досліджував житло тієї якутки, що згодом декілька разів мене напоювала зеленою рідиною й кормила поживною кашею. Ніс пробивали запахи різноманітних трав, паличок, настоїв, сушених, повзучих, розвішених на стелі. Затишна хатина обігрівалась маленьким вогником у печі, з якої час-від-часу вистрілювали іскри. Під ногами були розстелені перини, шматки шкіри, старанно зв'язані килими, розправлені ганчірки з кольоровими вишивками. Було добре. Моя душа майже заспокоїлась і миттю закортіло спати, міцно заснути та начхати на все інше. Тільки спати...

* * *
Я нічого не пам'ятав. Декілька разів прокидаючись, "Небесний Олень З Червоної Матерії" поїла мене все міцнішим й міцнішим отим зеленим напоєм, що змушував спати. Так, зі сном пробігав увесь час, потрохи зникали дурні проблеми, а коли, бувало, снилися усілякі жахіття, то я проказував якутської мудрості словечка:
– Куди ніч – туди і сон!
З часом, дивакувата якутка вплітала в моє волосся різноманітні мотузочки з пахучих трав та й шерсть якогось лісного звіра. А згодом виникало відчуття, що якщо я прокидаюсь, то це тільки для того, щоб перекинутись з нею щасливими усмішками, випити тепле "снодійне" і спокійно заплющити очі на ведмежій шкірі.
"Так далі не можна" – прокинувся я.
Жінка сиділа біля печі й в'язала. Недалеко від неї, на столі стояв горщик з кривавим сирим м'ясом. Розвернувши голову до мене, жінка усміхнулась на двадцять доларів й руками заборонила підходити до закривавленої посудини. Я глянув на неї з запитаннями в голові, на що вона підвелась з плетеного крісла і з добре помітною неприємністю на обличчі, обхопила обома руками коричневий горщик й підійшла до стіни на котрій саме висіло темно-зелене полотно. Одним помахом руки, вона зідрала хитру примару зі стіни, у якій з'явились двері. Мене охопили неприємні відчуття, я жалкував, що прокинувся саме зараз. Почувся вий собаки, який неконтрольовано наблизив мене до затемнених дверей, а згодом і за їх темряву.
"О, Господи!"
У темній кімнаті попахувало сіном й чимось таким димним, що не давало відразу зрозуміти, що я бачу. Мабуть в самісінькому, центрі кімнати мерехтіла помаранчева свічка, навколо якої лежала зграя сірих вовків. Тварини гуртом обернулися, недовірливо оцінюючи нового гостя. Я вперся до стіни, не розуміючи нічого. Роль "червоної шапочки" мені була недовподоби, я хотів бігти, але обмотані хутром ноги не бажали ворушитися.
"Чому тут вовки???"
З кімнатної тіні вилізла старенька сивоволоса й з полегшенням наказала щось лісовим тваринам.
– Кіркокворлдусй, – казала вона. – Хіпінама екімі! – поволі наблизилась до мене, обхопила обидві мої руки й потягнула в Царство вовчих...

* * *
Минало зовсім небагато часу, як я довірився хижакам, зумів засинати з ними під одним дахом, жити там, де живуть вони, а вони – там, де живу я. Надто живі, емоційні, пристрасні погляди цих тварин нагадували мені інколи надто розумніші очі звичайних людей. Господарка хатини постійно намагалась мені щo-небудь пояснити, ту чи іншу її дію, чому так, а не інакше, як і навіщо. Але все одно я просто розумів, що для такого місця, як це є характерним якась стимулююча містифікація. Це могло бути будь-що. Ця бабуся обрала тварин з розвинутими материнськими інстинктами і чудовою інтуїцією. Часом, я розумів їх. Щоб вижити в надто різних середовищах, їм потрібно було смакувати будь-якою здобиччю – від комах та мишей до лосів і вівцебиків. Я ненаситно спостерігав, як по своїй природі вовки тягнулись один до одного, допомагали собі подібним й при цьому жорстко дотримувались власній ієрархії, соціальним рангам. Обнюхуючи стіни зовні помешкання, вовки, так само, як і звичайнісінькі вуличні песики, роздвигали свої лапки, помічаючи краплинами сечі свою територію. Хижаки вбачали в людському будиночку свій дім, при цьому підкорюючись бабусі Небесний Олень З Червоної Матерії і згодом мені, як показувала жінка рукою – "маленькому Фйоджасемегу Аллютунслору", а можна просто Максу.
По вечорам мила якутка вчила мене використовувати усілякі трави у різноманітних галуззях, в ранню пору показувала дивовижні місця збору тих чи інших рослин, наділених прекрасними і стійкими запахами, солодкуватими і терпкими смаками. Як виявилося згодом, будь-яка травинка, зірвана з любов'ю та добрими чистими помислами, має змогу вилікувати навіть тих, кого сучасні лікарі називають "безнадійно хворими". Кожна хвороба – це неабияка астральна дискусія Бога з людиною. А найголовнішою була та річ, що насправді Бог ніколи не карав і не карає земних істот, а усі ті болячки, через які проходить людство – це не що інше, як спричинене самим людством собі покарання через неправильність своїх дій.
Моє життя перетворилося на зимову казку, у якій усе виблискувало кришталем та достатком. Я відмовився від електрики, проміняв дорого коштуюче й не зовсім працездатне опалення на звичайнісіньку піч, у якій тріщали розпечені вуглинки кедру, липи, буку та іншої деревини. Я харчувався трав'яними і зерновими кашами, а з високого глечика пив вовчої самки молоко, смакував солодкими настоями, заварками та компотами з сушених ягід та фруктів. Моє життя дорожило саме за себе. Моє серце щиро закохалось в тутешню природу, легкий і простий образ життя.
– Карпендіцй кум вакпримасвуц? – якось запитала в мене бабуся, після того, як я приперся з тривалої прогулянки в колі вовків.
– Я не розумію, – усміхнувся я у відповідь.
Жінка висипала на стіл сіре зерно й наче забавляючись, мовчки виклала з нього рівне коло.
"Що?"
Здивовано глянувши на мене, вона, як завжди у своєму репертуарі тицькала пальцем на річ, про яку йшла мова. Зараз вона вказала на небо, нестримано помахуючи головою. Я вирішивши скористатись її методом, виклав абстрактні промінчики зерновою культурою, натякаючи їй на сонце.
– Сонце?
Небесний Олень З Червоної Матерії очевидно втямила, що в мене на думці й пластично розмахуючи руками згребла в долоню мої промінчики, відмахуючи тверде "ні".
– Місяць? – вказав на гору я. – Повня?
– Гунд, – кивнула вона, немовбито прекрасно розуміючи мене.
Жінка оправилась й голосисто засвистіла, скручуючи в роті два пальця.
"Теж мені, богатирка?!"
Зовсім поруч почулися м'які, впевнені кроки, що навіть трішки подзвонювали через кожний інший рух. Чулося легке дихання. З сусідньої кімнати до бабусиного крісла, влетіла купка вовків, які лизали шершавою поверхнею своїх язиків, довжелезні, не схожі ні на які інші ікла, білосніжні, мов сніг.
– А, – побачила "квартирантів" сидяча бабуся. – Зігмундич фіракна...
По моїй шкірі пробігла "сотня дратівливих мурашок" коли та шепотом промовила "фіракна".
– Що це означає? – не врубався я, перебиваючи якутку. – Ну і що з того, що сьогодні повня? Вовки скаженіють, чи що?
"Сподіваюсь, що не збираються мене з'їсти, усі дружно?!"
– Зігмундич фіакна, к'якіка хвад скал борнір.
– Ви чудово розумієте, що я нічого не розумію. Покажіть, як завжди показуєте пальцем.
Жінка ефектно глянувши мені в очі, прожестикулювала якийсь ритуальний вступ, протелемпала до каміну, висовуючи руки до ледве горівшого вогника. Її тіло паралізовано розвернулося до мене; зморшки під очами та на щоках розсмокталися або м'язи натягнулися так, що шкіра розрівнялась. Парадоксальний вираз обличчя немов спостерігав, як скапують останні воскові краплини з неіснуючої свічки. Цей довгий і пустий момент затягнувся, як інколи стародавня плівка в кінотеатрі; я лише чекав того моменту, коли вона розірветься в кращому випадку, у гіршому – згорить, сплавиться, розлізеться. Насторожені хижаки мимоволі притулились до бабусиних колін й усі разом, в одну ногу, наблизились до мене.
"Аборигенка? М'яса захотілося?"
Я викрикнув бунтівне "а". Небесний Олень З Червоної Матерії обурено промовила декілька дзвінких та глухих слів, мовою дивних і цікавих якутів. Схопила мою долоню своєю долонею і таким чином "переклеїла" свою чудернацьку татуїровку. Сині олені усміхнулись на моїй шкірі, розповзаючись по майже кожному міліметру руки, залишаючи тонкі лінії фарби навколо себе. Тварини почали тихо, ледве чутно скавучати і жалісно глянувши на бабусю, перейшли на іншу сторону кімнати, до мене. Доки я дивився, як фантастична фарба зливається між собою, перемішується, утворює нові форми, візерунки, та й складки, сивоволоса жінка увалилася на крісло, витягнула ноги, спокійно й голосно зітхнула.
– О, сман дагурін... – усміхнулась вона. – Тхвімамсугтвінф оі фро фра мувачівнеі!
– Я б також хотів розуміти... – буркнув я.
Жінка радісно усміхалась. Таємничо-відкритий погляд викликав в мені душевні суперечки. Я знав, що нічого не знаю, але точно судив про те, що для лісових тварин я щойно став господарем. Відчинились вхідні двері, у яких безапеляційно з'явився морозний вітер.
– Угу, – помахала головою сидяча.
– Що... таке?
Вовки стривожено заметушились навколо мене. Деякі почали вставати на задні лапи, передніми – мене штовхаючи. Величезна вовчиця, не чекаючи мого ходу, попрямувала на вихід. Зупинившись, тварина повернула голову, душевно дивлячись на мене, а згодом зникла по той бік дверей.
– Мак-с, – важко пролунав жіночий голос.
Я глянув на стару якутку, що кликала мене, махаючи кістлявою рукою.
– Що все це значить? – підійшов я.
"Будинок" – приблизно показала жінка. "Ти" – себто я. "Вовки" – закінчила пояснення.
Схвильоване обличчя моє, почервоніло.
"Що це значить???"
– Цей будинок? – уточнив я, зщурившись м'яко.
"Ні" – покрутила головою якутка.
Я все, здається, зрозумів.
– Я повинен знайти новий будинок, – гірко проказав несолодку правду, – забрати вовків, і жити...
Мені стало тошно.
– Так, це правда. Татуїровка – це мій соціальний ранг, наче у тих вовків. А це все... – я вказав очима на їжу, трави, вишивки, – це лишень порядок довгого навчального курсу. Це – не чесність, не щедрість, а просто обов'язок. А якби Вам під руку потрапив хто-небудь інший, Ви б навіть не підійшли до мене б тоді, у снігах?!
Я опустив очі. Слів більше не вистачало. Майже кожен вовк покинув цей будинок, напевно очікуючи мій вихід.
"Куди мені йти?"
Бабуся заплющила очі, голосно видихаючи крижане повітря.
Жартівливо танцюючі вогники в каміні затріщали, підсумовуючи мою зустріч з якуткою і зустріч якутки зі мною, своїм згасанням. Сірий дим вирвався з чорних вуглинок й овіяв усе поміщення, а потім, наблизившись до жінки накрив її сіде волоссячко, заліпив мирні очі, замазав рот, склеїв з'єднані руки. Її, таке нещодавно живе лице, перетворилося в керамічну маску, яка знайшла свій спокій і душевний мир.

* * *
Я дивувався, як широко усе розуміють вовки. Вони виявилися не тільки героями "Червоної Шапочки" чи тупих, втративших суть кінострічках про перевертнів, а й емоційними тваринами, які оце зараз крокували за мною по холодному лісі і плакали за втраченою людиною. Мої очі не мали сил стримувати сліз. Усе здавалось надто сюрреалістичним, щоб в це повірити, в темному лісі, без жодного поняття куди йти, що робити та ще й тварини...
"Чому світ такий важкий?"
Позаду мене вже майже не виднівся будиночок старої – Небесний Олень З Червоної Матерії. Тоді стало страшно. Хоча був вибір: наказати вовкам з'їсти одного з них, щоб вижити, принаймні до наступного ранку або ж міцно заснути десь під деревом, подарувати змученим тваринам своє м'ясо.
"Ні!"
Реальність надто складна, а найголовніше – швидка річ. Це дуже важко, адже швидкі банальні ситуації сприймати так, як цього хоче теперішній світ – хворобливо неможливо. Mозок не має міцної сили духу відразу сприймати усе, з чим ми стикаємось на дорозі нашого життя.
– Чесно – не знаю куди йти! – сконфужено проявився мій захриплий голос.
"Знаєш!" – кругленькі, динамічні очі одного з вовків чітко й ясно кліпнули.
– Знаю... Ходімо в іншу сторону, – затарабанив я, вказуючи моїй новій сім'ї в ліву сторону.

* * *
В щоки колов мілкий сніг. Кришталевий ліс, виблискував сотнями, мільярдами, трильйонами сніжинок – зимніми сніжними коштовними камінцями. Дерева були вкриті прозорим льодом, а з його гілок звисали гострі бурульки. Під ногами й лапами тріщав сніг епізодичної стежки, яка вела нас до темної споруди, біля входу в яку, ледве трималась вивіска "Дитячий Будинок імені Феодосія".
Велетенський, дірчастий і такий могутній супутник планети Земля, викотився над моєю спиною, гордо освітлюючи будинок. Серце почало вистрибувати з грудей. Я глянув на старшу вовчицю й у відображені її сірого ока побачив себе – місячноокого, білого, майже прозорого з пустим і впевненим поглядом. Мене нічого не лякало. Холодна смерть вже не була для мене загрозою – вона вже мені корилась, як відданий лицар своєму королю. Голод ховався від мене – боявся, що стане моєю моральною та фізичною жертвою, моїм рабом. Зима, з витонченістю й пластичністю своїх рухів вона вітала мене, як невідомого, закутаного в живий одяг, з повзучою татуїровкою на руці, володаря загадкових сил.
З решіток будинку чулися ірреальні стогони чиєїсь болі. В чистому гірському повітрі танув запах свіжої крові, який покидав стару будівлю.
"Потрібно відчинити двері".
Переді мною постав вічний ворог, постійна перегорода, постійне джерело нервового гуркоту. Але, водночас, і захисник від таких людей, які зараз переховувались у ганчірках й смердючих перинах, там, за прогнилими від холоду дверима.
"Двері – геть!"
Доторкнувшись до деревини, я закликав:
– Гей, – ехом пролунав голос. – Відчиніть, будь ласка! Діду! Відчиніть двері!
За дверима пролунали обережні кроки, що наблизились до дверей. Я прислухався: чийсь ніс засопів, супроводжуючи повільне дихання.
– У-у-у... – з ентузіазмом помахав я вказівним пальцем. – Ви не заховаєтесь. Я вас чу-у-у-ую!
Бронхітний голосочок у відповідь буркнув:
– Чує він мене, х!
Старий мен прочинив двері, вітально висовуючи сонну мордочку.
– А, це ти... – непривітливий погляд зустрів мене.
– Щось не подобається? - уточнив я.
Старий кинув боягузливий погляд до моїх ніг, біля яких відсиджувалась зграя вовків.
– А...
– Заходьте, шановні мої, – запросивши романтичних тварин до нової оселі, я нагадав: – Ви пам'ятаєте, що потрібно зробити?
Темно-сіра вовчиця махнула головою й ненаситним ривком увірвалась до сирого приміщення. За нею попрямували усі інші хижі. Мої ноги хитнулись, пройшли в середину, де я помітив переляканого старого.
– Ч-ч-ч-ч-ч, – усміхнувся я.
– Ага! – хитнув головою він, затуляючи рот тремтячими руками.
– Молодчина, – я пішов далі, легко замикаючи вхідні двері.
Попереду була тільки темрява. Чулись вовчий рик і злякані вигуки дорослих людей. Розвернувшись в протилежну сторону, я намацав розкручений вмикач й цокнувши ним, увімкнув жовтувате, слабке світло.
Противне сяйво освітлило не менш приємні, збліднілі пики людей, які являлись представниками цього "дитбудинку". Товста кухарка, декілька курносих вихователів і незрозуміло "що" чи "хто", вибігали з маленьких кімнаток у яких ночували, слідом за якими вибігали оскаженілі тварюки з закривавленими очима. Це не були мої улюблені лісові друзі, це – тільки їх біль, який ніхто не в змозі зрозуміти. Тварини плачуть, бо їм боляче спостерігати, як ми вбиваємо, і в першу чергу себе, не знаючи цього. Їм сумно, що ми, найрозвинутіші, найпрекрасніші істоти цієї природи, пішли по тому шляху на кінці котрого, коли-небудь з'явиться обвал і буде пізно вже що-небудь повернути назад. Швидкоплинна мудрість прийде тоді, коли буде втрачено розум і мораль.
Доти, доки вовки заганяли лиходіїв в пусте, безвіконне поміщення, я, думав про життя і про подальші дії:
"Можна буде все ж таки зробити невеликий ремонт..."
Ознайомившись зі стелею, звернувся до сидячого в сторонці чолов'яги:
– Ремонт не завадить зробити, – по-янгольськи засяяв я, коли той, не відповідаючи кивнув. – І я також...
–...А я дуже вибачаюсь, – тихо прошепотів чоловік. – Ви тепер будете нашим новим директором? – фальшиво усміхнувся очима.
Я відірвав довгий погляд від вовків, обернувся до усміхненого, зітхаючи провів рукою по стінці.
– Не тільки... директором, – відповів я. – У вас є ключі від дверей?
– Від яких саме? – підвівся той.
– Від цих усіх, – вказав на ряд коридорних дверей, за якими чувся плач. – Від вхідних і всіх інших. :)
– Ага, – врубався він. – Зараз, зараз принесу...
– Ось, як усе чудово! Правда?
– Звісно-звісно, – фальшиво погодився худорлявий.
– Дасте мені їх – усі до єдиного! – наказав мій тембр.
– Звісно, а як інакше?
– Ну, і я так думаю.

* * *
Після напруг і тривоги, що виникли тоді, коли я випустив маленьких людожерів з невеликих комірок і переселив у велетеньськостінну кімнату в якій існували усі робітники колишнього дитячого будинку, мало що змінилося. Зима потрохи озимлювалася в цьому краї. Холодна пора року утворила в цій міжгірній ямі своє сімейно-спадкове дупло. Моє життя перетворилося на заморожений список побутових робіт. Кожного дня я прибирав, готував їсти, годував вовків і зовсім трохи підкормлював тих, що мовчки сиділи в темній кімнаті. Їх стало зовсім мало, лише завдяки тому, що юні тіла невинних дітей перетворилися на міфологічних істот, яким притаманна та сама риса, через котру Ламій, Огрій, Капп, Гарпій, Бербалланг та інших змальовують з закривавленими іклами. Лише через тривалий час я відшукав в тінях пахучої кімнати зубчасті кістки невідомих вихователів "Дитячого Будинку імені Феодосія".

Я сидів за довгим, вкритим бордовим оксамитом столом. Срібні підноси з вирізьбленими орнаментами, були до останньої закладені усілякими вегетаріанськими стравами, теплі краплини червоного вина стікали з моїх рук щоразу коли я піднімав дерев'яний кубок з напоєм. Дванадцятеро молодих вовків метушилися під ногами, забавляючись з гостроконечними кістками, а навколо, спокійно і мовчки спілкуючись очима, сиділо сорок п'ять досвідчених, дозрілих і мужніх вовка.
– Здається, – мої очі звузились, імпульсивно прощупуючи кожну деталь за вікном, – хтось заблукав...
Я вдихнув жарке і важке повітря, що зупинилось десь наді мною. Непохитно сидячи, мій мозок обтік опіумічними думками, що гнітили мене, окупували волю, боролись з моєю індивідуальністю. Наче галюцинація, до мене дійшли тихі бадьорі слова:
– І це так само не чесність, не щедрість, а просто холодний обов'язок, який згодом, переплітається з любов'ю, – промовив догматичний голос Небесного Оленя З Червоної Матерії.
Я цілком байдуже відвернувся, вглядівся у виблискуючу шерсть одного з вовків й схопивши кубок з вином, проголосив:
– За твоє здоров'я!
Гучний голос пролунав по всім поверхам, відбився від кожної стіни, збиваючи з ніг замкнених монстрів в спустошеному поміщені.
Погладивши емоційну вовчицю, моя голова гордо простягла вверх шию і заглядаючи за межі вкритого столу, я побачив чудове сімейство вовчих, яким вбивчо, на всі тридцять два усміхнувся.

15 листопада 2006 р. 21:58:08

[PoGoodmoonsun]

Не такі, як усі...
Роксолані Машковій,
необережній людині і надійній подрузі






Це була холодновата, нестримана вітром темна пора. Чулося безжальне, набите ехом каркання далеких ворон, що кружляли над димними фабриками, а ті працювали не зупиняючись. По сухій, нерозгрібаній землі безшумно каталися шматки якогось сміття. Навколо гуділа тільки тишина. Вбивча тишина, від звуку котрої, навіть не хрусткі кісточки, окутувалися нездоланною холоднечею. Шуміли вбиті тим самим невловим холодом тополі, які символізували давно забутих дітьми і їх внуками бабусь, що навічно приречені ось тут стояти під сірим небом, дихати чорним киснем, бути вткнутими в суху затріскану глину.
На землю полетіли дві зірки.
Штурмованими воплями лунала вокзальна і згодом поїздна сирена, не знати чого.
Ковдра і пухка перина зав'язали на мені величенький, бантоподібний такий собі вузол, що грів мене усю ніч. Вертівшись туди-сюди, мої ноги вилізли з-під "літньої задухи" й потрапили у " вранішньо-осінню пору ", що власне мене і витягло з сну, але ненадовго.
Важко розплющивши одне око, яке здалося моїй силі волі, я глянув на свою руку - зацьковану чорним, витонченим і доглянутим волоссям, а трохи далі виднілося вухо з різноманітними кульчиками, кнопками, пірсингами тощо.
Збентежено дихаючи, я прийшов до тями ( більш-менш ) і усвідомив, що людина, яка мала б право лежати в моєму ліжку - це той самий збіг обставин до котрого я довго прямував чи йшов. Доношене дихання зпинилося й незабаром продовжилося спокійним і легким. Пролунав динамічний звук вокзальної сирени, котрий засвідчив про тутешню холоднечу міста, реальність, як давноминуле майбутнє і продовжувало залишатись частиною кокону, в якому сиділи усі тутешні, як жаби на каламутному дні нездійснених бажань. Моє пробуджене око зачинилось, як віконце у старих-добрих радянських фільмах наприкінці. І знов, як завше в таку ранню, передсвітанкову добу мені приснилась моя, давно мертва собака, що все ще продовжувала бавитися зі мною. Але її наздогнала незнайома дівчина, в реальному світі, яка мені добре знайома. Домашня тваринка зникла, і з'явилась знову сіра вокзальна доріжка, викладена міцною спеціальною плиткою, по якій прямувала та скажена, що штовхала людей, яких давно вже ніхто не чекав і не зустрічав на тому старому і сучасному вокзалі.

* * *
Рудоволоса дівчина, з пухким, трохи закрученим волоссям обтяжено бігла вперед, немов когось наздоганяючи. Обморожені сльози вилітали з барвистих та блискучих очей, як іскорки з металу над яким працює пила. Кольорові стрічки її одягу, мимоволі губилися по дорозі. Намистинки, націплені на нитку самостійно, легко й без будь-яких пояснень фінально зсипались з шиї підкореної Роксолани. Холодні, бліді руки зжалися в кулак і юна істота вирішила протриматися.
" Ще трохи! Роксолана, ще трохи! " - запевняла вона себе, таким чином підбодрюючи.
На синіх долонях ранкового ранку темним смутком горбатився стовб з табличкою, на якому було вказано час, маршрути та номери поїздів. Звикнувши до слів, до гурту, вона німотно каралася без них, і тихі сльози скапували з її крил, що вбрали в себе дух нерозцвілої любові.
Небо стояло синє, високе, тільки холодне, у ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Птахи бачили згори ту, що світиться й плаче, тоне у власних, кришталевих сльозинах, які ніхто не взмозі підняти, надто важкими є ті сльози. Та з острахом подумала, що птахи можуть виказати її наглим криком, шугонути вбік, закирликати, але вони втомлено й повільно махали в небесній блакиті крилами.
"...твій подих, дарує мені надію на барвисте, завтрішнє життя. Якщо я відчуваю глухі барабани твого серця, то в мене з'являється чудодійна й надто преконуюча надія на існування неймовірних чудес.- запевняла дівчина.- А пазурі твого запаху?! Пазурі запаху, що вдихають мене в себе, в тебе - в мрію у яку я вірю. Коли я заплющюю очі, то бачу тебе з простягнутими руками, які вічно готові рятувати мене від себе дурної. Ти віриш мені, сонце? - витерла крижані краплі з червоних щік.- Ти думаєш я не вмію кохати? Ні, це ти нерозумієш того, що я думаю."
Вся кольорова, розпелихатина, знесилена і наівна молоденька, вмістила свою дупку на обдерту, розписану грубим маркером лавицю, через мить, на котрій зявилась закутана, як кукурудза бабця. Невідома поправила свою хустку, витягла з порваного карманчика шматочок черствого хліба й болючими залишками зубів, намагалася відкусити бодай шматочок. Жалісно поойкуючи, вона повернулась до сумної Роксолани. Кольори без сенсу звабили бабусю і її темні, залиті пилюкою старі очі застрибали жовтими хвилями. Якщо донедавна, стара йшла з відкритим поглядом у сонне царство смерті, то тепер вона помітила не небезсловесну душу і неспустошену чи випхану людину. Готуючи зранку сніданок, гуркотячи заплямованими тарілками вона мріяла про те, щоб зустріти таку особину денного поняття сучасності.
Маленька жіночка підвелась, розпрямила невеликі руки, розім'яла гладенькі, змазані жиром пальці й наважилась ближче підійти до юної. Дівчина мовчки дивилась на землю. Вона почувала себе геть розбитою і змореною, а від нічного чи якогось ранього холоду всі її рани душевні та надсаджені м'язи боліли ще дужче. Цим мовчазним моментом і скористалася антикварна, набита теплими кофтинами мумія. Старша, вхопила сидячу мрійницю за горлянку й міцно зжала її, немов вичавлюючи усі соки, що надають будь-яку енергію молодості. Бліде обличчя в рамці легкої салатової куртки білосніжно надулося.
- Віддай мені! - кричала бабка. - Де ти ховаєш свій секрет, маленька потвора?
Затріщав величезний сірий рупор в котрому ледве зрозумілий, жіночий голос оголосив:
- О п'ятій годині і сорок п'ять хвилин прибуде ...ський поїзд під номером сорок чотири!

* * *
З жорстким та завойованим ревом, поїзд номер сорок чотири призупинив свої рельси навпроти незайманого циганами вокзалу. З спокоєм та ніжною тишею вийшли пасажири навантажені усіляким сміттям та недожованою їжею. Незліченна купа люду намагнічувалась біля оповитого транспорту, з якого замаячила середня зростом дівчина, з світлим волоссям та зеленими очима. Вибігши хутко з тютюнового простору, де і шифрувались запахи варених яєць та протухшої ковбаси, дівчина попрямувала на голос тої, кого давно хотіла побачити, з якою тривало спілкувалась, якій могла довіритись більше ніж усім іншим.
- Увага! - оголосив савдеповський рупор.- Увага! Прибув поїзд номер сорок чотири. Прибув поїзд номер сорок чотири.
Неподалік стовба з оголошувачем поїздної інформації, почулися страхітливі голоси громадян, тих самих, що не відрізнялися один від одного навіть своїм полом. Саме це їм і дозволяло спати один з одним, як з пустою бумагою. Такою самою була і та жінка, що закликала по домогу: її серце нестримано билося, але страх поглинав її так, що глухі клапани сердечного органу нічим зарадити немогли. На її безодні серця і в жовтих насосах було дуже багато пилюки, від чого власне вона і ледве дихала. Але невеликі відблиски гарної, сюжетної, людоподібної якості знаходили своє джерело в ній і вона страшилась наслідків, які можуть її виказати іншим.
Можливо виникало таке питання, що то за наслідки і врешті-врешт чого боятись. А може і не виникало, бо згодом людина звикає до всього і так живе, а може навіть і зовсім по-своєму. Як жила та жінка ( що отримала від Бога таку голосисту горлянку), хто його зна. Але по її зовнішності сказати можна було б багато.
Увімкнувся рупор. Затріщали віконі шипки. Якийсь нетверезий міліціонер засвистів в червоний свисток. Звідкісь лунало довге і глибоке "а".
- А-а-а-а-а-а-а-а...- верещала Роксолана, відбиваючи холодні руки бабки. Рудоволоса істота намагалась вирватись з вищевказаних кінцівок, котрі саме в цю мить обтяжили шию бідної, мовбито гірлянда вибрала собі нову ялинку, зрізану лишень в тому випадку, якщо те деревце зародиться у тому світі.
- Увага!- заверещав рупор.- Велике прохання міліціонерів розв'язати вуличну сутичку навпроти входу у приміщення вокзалу.
У простірному натхнені сирості, звисав з даху приміщення очікувань, великий позолочений ліхтар. П'ять газових ріжок ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум'я. Щойно приїхавша Маша загасила ліхтаря і, зкинувши з плеча темнозелений плащ на землю, пошепки промовила слова:
- Щойно, Ти, втратив одну зі своїх непереборних жертв.- твердо кинула погляд в бік, де пробігли оморені стійким та вічним голодом пацюки; в той бік, де сидів начебто сплячий бомж, очі, якого переливались перламутровою ненавистю і німа хитра усмішка боляче шкрябала спину трепетливими мурашками.- Тобі не дістати її. Вона - моя.
Маша обернулась і, відійшовши від свого м'ятого плаща помітила згуртовану купку людей. В ній тонула Роксолана. Здригаючись, перевертаючись, смикаючись, схвильоване дівчисько зазирнуло у далеку і гладку глибінь. З сірої ями між громадянами, бігла істерична Маша. Швидко розштовхуючи усіх, вона дібралася до Роксоланеної зжатої руки і опираючись жорстокій тисняві скаженого натовпу, вислизнула з нього міцно тримаючи долоню дівчини.
- Я тебе кохаю.- важко вимовила врятована.- Я тебе дуже...- довго й слабко бубніла один фрагмент.
Маша мовчки біжала лиш делікатно змінюючи погляд.
- Увага! Уваг...- перервався жіночий голос набридлого усім рупора.
Збентежена Марія зупинилась і швидко вглядівшись у висячий, восьмий по рахунку рупор, побачила густе молоко, що зкапувало з серцевини металічного пристрою. Те молоко, було таким самим, що ось-ось витікало з-під давно немитих зелених кросівок Роксолани. Марія нічого не запитувала. Вона обернулась, щоб ще раз побачити ту, різко думаючу істоту, за жовтою й нечистою шкарлупою якої, знаходилась дуже емоційна, любляча в тумані крихітка; білок в яйці; людина без шкіри.
- Увага! Готується до від'їзду поїзд номер п'ядесять сім.- пробулькотів молоком інформуючий апарат.
Старша дівчина усвідомила милість останніх моментів й комунікативний механізм її внутрішності монограмно затріщав барабаними мембранами. Її мозок протік свіжим молоком, легені з легкістю видихнули, клапани серця натхнено перекачували кров. По її рукам повільно протекло молоко у якому відображалася вона - усміхнена і ридаюча від щастя, вона - розуміюча і досягнувша остаточної калітки життя, за котрою було - ніщо.
- Шановні громадяни! На зупинці поїзда номер п'ядесят сім знаходяться особливі громадянки! На зупинці поїзда номер п'ядесят сім знаходяться особливі громадянки!
Маша доторкнулась до теплої шкіри Роксолани і прощупуючи її шию, огорнула, наче голуб своїм крилом. Та заплющила очі і слухняно обцілувала правосторонній бік Маруші; енергійно пестячи тендітну макушку вуха, Роксолана ледве привідкрила очі і подумала, про те, що якщо зможе то більше ніколи не буде дивитися на цей світ. Ні про що не підозрюючи й не звертаючи уваги, лиш віддаючись потенційній енергії, що наче хвиля, защимила печаль і розіллялася спокійною щирістю, два унікальних індивідуума злилися льодяним молоком. Навчитись тишини, коли серце прагне усе переборювати - безглуздо. Довгі стрічки згустілого молока зв'язували два невідомих нікому образи вічних ненаситних спогадів. Два протилежні потоки вдарили один в одного, розбиваючи усе: безглузді закони, принципи, рамки відносин, темний океан заплутаних дій, сірий цоколь часу.
З вух скапувала білосніжна, як сніг рідина, очі утопали у зачарованих гіпнотичних відчуттях. Молодша дівчина зітхнула ароматом солодких таємниць, які могла просто зараз відчути через вуста другої або доторкнутись через імпульси її шкіри. І водночас віддаючись оп'янілим бажанням, вона не втримала своїх кругленьких і пухлих долонь і, ті обережно занурились пестити ніким ще не зім'яті ноги та дещо інше. Крижаний кокон вздувся виплескуючу велику кількість космічних глухих звуків і сам втопивсь у сонячнім меду заблищав палаючим, ледве помітним вогнем, розгоном бурь і божевільних хвиль.
Простір затремтів напружено. Червоно - рожеві проміння розігнали хмари мороку, меланхолічні чорні хмарища. Вони супроводжувались давно не рідним вітром, який змушував наш народ страждати від морознечі. Кремові забарвлення на небі освітлили усі будівлі, пам'ять про яких несли в сліпих серцях звичайні люди. Міста давно забруднені стражданнями людей і сплячі міста незабаром прокинулись. Широкий і величний, синій і глибокий Дніпро спрямував свої невеликі хвилі до неба, вітаючись з худорлявим і скромним Ужем. Відомі задумались про незнатних, а невідомі замріялись про знатних.

* * *
- Я тебе кохаю, Маша. - підняла пурпурові очі рудоволоса.
- Ти хочеш, щоб я теж саме сказала тобі? - пошепки запитала Марія.
- Від кохання нічого не вимагають.- усіміхнено відповіла та.- Все, що потрібно мені - це те, щоб ти була поруч. Щоб мої очі бачили тебе вцілому, щоб мої легені вдихали хоч крихту того самого повітря, яким дихаєш ти...- не на сміх перерахувала Роксолана. - Ти - це мій центр...
- Сідай на поїзд...- запротестувала Марія.- В тебе є ще час. Роксолано, швидше сідай на той поїзд; він вже від'їзджає.
Велетенський чорний транспорт загудів. По бокам вилетіли згустки диму.
- Хай їде без мене.- відрізала закохана.- Мій головний клапан не витримає ще однієї розлуки з тобою.
- Йому буде гірше, якщо ти залишишся зі мною. Він - утомиться. - заперечила інша. - Я приїхала спеціально, щоб попрощатись. І врятувати напевно, тебе.
- Попрощатись? Ми ще ніколи не бачились?!
- Я тебе всеодно кохала, кохаю і буду надалі кохати, - збуджено простягла руки до лиця Роксолани.- але ти всеодно мусиш покинути це місто. Тут тебе нічого не тримає.
- Я всеодно відімкнусь.- стійким голосом попередила Роксолана, Машу.
- Не треба, якщо ти відімкнешся, то не тут! А де-небудь в іншому, в кращому місці!
- Немає кращого місця, ніж з тобою. І заперечувати непотрібно, будь-ласка.- сухо попрохала вона. - Обніми мене.
" Востаннє." - подумала сіра незнайомка на вокзалі, зухвало погладуючи свою батарею на бедрі.
Два, що відрізняються від усіх інших, конструктори, міцно схопилися один в одного ротами, здираючи непотрібний одяг. Перший конструктор поцілував другий, другий - перший. Без слів. Без пояснень. Без людського серця. Вони закохались один в одного, не вимагаючи нічого. Чорні товсті шнури, проведені крізь усе тіло кабелі, саліцилові дроти і металічні пластини, які об'єднували усю цю мініатюрність в нижній частині тіла, рухливо відблиснули синявою й запалали вогнем. Усе затріщало, щось загуділо й аж потім перегораючи зашипіло.
Срібні мікросхеми тріснули навпіл, зплавлюючись разом з видовженими мигаючими лампами.
Два мішкоподібних насоса зупинили свій рух.
Просто зупинитися, від міцного кохання?! Аж ніяк. Хіба що вибухнути. Бух!
Одне ненаситне кохання перемогло - бух! Декілька жовтих іскор закружляли між собою, доносячи інформацію про двох палаючих від любові, у небо. Від чого, пробуджений світанок став ще ясніщим, ще вишуканішим в цьому технократичному світі.

* * *
Я наблизився до вікна. Всемогутнє сонце з криваво гранатовими мечами розсудливо і справедливо підіймало свою персону на небеса. Повільно і лагідно. Доки моє тіло перебувало в стані "стягнуті труси" я дивився на сонце. Світлі кінчики проміння дружньо гладили мої щоки, засліплювали - очі. Але крізь гру світла я всеодно побачив в далечині хутко летячю, червону кульку і подумав:
" Як добре!.. Коли я скажу, що мене гріє любов, більше ніхто ніколи не скаже, що його гріють батареї! "

30 жовтня 2006 г. 23:16:07

[PoGoodmoonsun]

PoGoodmoonsun - твори і Ваша творчість!!!

[PoGoodmoonsun]

М'ЯСО
Його щоки надулись, як два мішечка. Відчувши терпкий жар, хлопець присів між двома подертими кріслами, ще подумуючи, як це в редакції газети можуть знаходитись такі меблі. Завітавши сюди, в редакцію, ніхто, як вияснилося пізніше, мовбито не мав на нього часу тіпа "друкуємося". Але, розвертаючись й непохитно переходячи високий поріг, його зупинив невідомий дідусь. Туманність Андромеди ніщо в порівняні з тим цигарковим димом за яким ледь-ледь виднівся курець. Сидячий кваліфіковано оцінив юного привідкритим правим оком з виразом на обличчі, характеру "бачив я таких, як ти, блін", та попросив показати йому з чим той завітав до не приємно пахучої редакції.
– Ох-ох... – перечитував той, час від часу роблячи важкі затяжки нікотину.
– Хі-хі... – придуркувато хвилювався хлопців розум.
А вже після хлопчачих тривалих "чізззів", чоловік, мабуть, не витримав й відвів безумно-хворі очі від кількох пожованих аркушів паперу.
– Ну, не знаю, – нарешті проголосив той. – Знаєте, хлопчина, усе дуже цікаво, але якось... як би це правильно висловитись?..
– Недописано? – підкинув ідейку молодий.
– Кожна з цих тем повністю не розкрита, розумієш?
– Ага...
– Твої статті... до прикладу, оця, про музику, містить... – дядько стормозив, – ...перераховує багато суспільних проблем, але жодна з них не розкрита. Якщо ти бажаєш бути журналістом... Ти хочеш бути журналістом?
– Так.
– Отже, якщо ти бажаєш бути журналістом, то мусиш вміти правильно знаходити проблему і вміло розв'язувати її.
– Розв'язувати? – перепитав журналістський темперамент. – Не в моїх обов'язках вирішувати проблеми, нехай цим займаються принаймні ті самі зажраті політики, а я буду тільки вказувати на шляхи її подолання. Підходить, як на починаючого журналіста?
– Ти думаєш, що ти вищий за мій інтелект? – замайорив "журналіста" чоловік.
– Ви про що кажете? – не зрозумів юнак давнього жаргончика, напевно ще пост-радянського.
– А це, як написано?! – виплюнув сидячий. – Хіба так можна писати: "...якийсь літописець..."
– Я теж про це думав... Я знаю.
– Ох-ох... – знов закурився дядечко.
Коли з хлопця вилізла вбиваючо-солодка посмішка, він вирішив порушити її спокійну гармонізацію з теперішньо складеною атмосферою, ритмічно-риторичним, трохи безглуздою заміткою:
– Як ви багато курите.
– Курю, – кивнув сидячий, але з кожною хвилиною їхньої бесіди хлопцеві здавалось, що пенсіонер приріс, як старий мох, до того крісла і єдиний шлях на вулицю (як своєрідна поміч тому) – це вікно.
– Як ти вважаєш, хлопчина, яким буде твій читач?
– Иии... я не знаю, – коротко і ясно.
– В одному із своїх віршів російська поетеса Анна Ахматова порівняла читача із закопаним у землю скарбом. Замислись: не твір, на її думку, є таким скарбом, а саме читач, у свідомості якого оживає, набуваючи нових значень, роман чи стаття, – пробубнів дядько. – Саме у його свідомості мертві літери, віддруковані на сторінках газети, складаються у яскраві картини, які зворушують і бентежать, дарують радість і навіюють журбу.
– Гарно сказано, – слів більше не вистачало. – Вам подобається Ахматова?
– Мені подобається читати її поезію все більше і більше, – позіхнув пенсіонер. – Але старість – не молодість. Сам розумієш – поганий зір.
– Хвала Богу, я вас не розумію.
– Звісно... не розумієш.
– Ви думаєте, що в мене поганий зір? – уточнив той, що помолодше. – В такому випадку, ви, шановний помиляєтесь – я вас бачу.
– Охох... не язикуй зі старшим... і де ви такі беретесь... як там не було б, все одно пам'ятай, мої тобі поради.
– Угу.
– Ну, що ж, не буду тебе затримувати, мабуть, ти поспішаєш та й в мене самого є ще справа: потрібно вимити два поверхи, – чоловік підвівся, втицькнув мені мої папірці, а потім розвернувся й попросив:
– О, до речі дай будь ласка хлорку, – вказав рукою кудись... – Синя така фляжка.
Фляжка не була синьою, вона стояла на невеликій тумбочці, подалі від крісел й туману й мала цілком зелений колір.
– На, – подав вмілому критику рідину.
"Ким він працює?"
– Я, звісно, вибачаюсь, але ви хто?
– Мене звати Євген Євгенович, – представився пенсіонер. – А тебе?
– Я Антинад Цианід.
– А прізвище...
– Ваше прізвище я не питав!
Дідусь укусив себе за губу.
– Коцюбинський, – відповів "журналіст".
– Коцюбинський... – повторив дідусь.
– Ким ви працюєте?
– Та я так... прибираю тут всяке; пилюка, бруду багато.
Антинад Цианід побордовів й розізлився.
– Дякую. До побачення.
– Усіх тобі благ, Коцюбинський.
Розвернувшись на двісті тридцять дев'ять градусів, юнак покинув територію газетної редакції й трішки шпотаючись пошфафанив додому.

* * *
– Я дома! – гримнув вхідними дверима.
Вдома було, як завжди: дуже холодно і світло. Зелені гілляки цвітучих троянд наївно розростались, плекаючи надію на те, що їх хтось поллє. Антинад Цианід пройшов по вузенькому, готично сконструйованому довгому коридору, по бокам сумно красувались десятки ледве цвітучих троянд, які його поколювали своїми голками. Згодом почувся запах горілої трави. З'явився перший дим, який вислизав з тонких щілин дверей. Двері були проміжком між коридором та кухнею, куди власне він і увірвався.
– О, Боже! – вигукнув хлопчисько, затуляючи ніс рукою.
Терпкий туман диму вдарив в нього, його очі просльозилися, а легені безумно заорали.
– Олексію! – покликав той дворецького. – Катерино!!!
В кінці кухні з'явився височезний, худий, як палиця чоловік. Вже сорок один рік його звали Олексієм Завальським, і працював він своєрідним доглядником "фортеці" Коцюбинських. Його тонкі, скошені на боки брови швидко заплигали й той кинувся до печі. Потім, відчинивши невелике, віконце вивів майже безтямного хлопця з кухонної кімнати.
– Як ви себе почуваєте? – душевно і скривджено запитав він.
Антинад Цианід розплющив червоні очі з яких витікали жовті сльози. Голова запаморочливо метушилась.
– Що горить? – видавила з себе пам'ять.
– Нічого, нічого не горить більше! – запевнив Олексій. – Як ви себе почуваєте?
– Нормально, тільки очі...
– Зараз пройде, – він притулив його до стіни. – Зараз пройде сльозитися. Ви стоїте?
– Стою, – відповів той, впираючись у стіну. – Що горіло, питаю?..
– Ай, там Катерина вклала до печі нижню приправку до обіду.
– Знову ту траву? – поцікавився Антинад Цианід.
– Так, пам'ятаєте? Без неї не буде страва така, якою повинна бути! – наполягав Завальський.
– А я й не сперечаюсь, – дискомфортно сказав упертий до стіни.
– Ну, все? Пройшло?
– Так, усе. Очі вже не болять, – скривлено протарабанив той. – Сподіваюсь, що це востаннє.
– Але...
– Жодних "але". - відрізав тихий голос.
Чоловік кивнув головою й просуваючи мені до рук телефон нагадав:
– Сподіваюсь, що ви пам'ятаєте...
– Олексій, – жорстко процідив Антинад Цианід. – Про це я згадую цілий день! Я подзвоню зі своєї кімнати.
– Як скажете, – усміхнувся дворецький покидаючи коридор.
Хлопець швидко пострибав сходами у свою кімнату, де вічно царювали сонячні промені. Сонце ніжно припікало обличчя. Коцюбинський всадив свою дупу на охайно застелене ліжко, довгим і пустим, як труба, поглядом прицілився на нього й незадовго після цього, його руки нестримано розкидали постільну білизну. На підлозі розстелилися подушки, перина, одіяло... Нервозний хлопець глянув на підлогу, обома руками доторкнувся до лоба й виразно прокричав довге й гучне "а".
Здалось, що він помилував одну з подушок й нахилившись над нею, вдихнув її соковий запах, який так точно нагадував усе давно забуте. Уважніше вдившись в подушку, він прочитав вишите слово "гроші".
– Не хочу!!! – закричав він, повзучи по підлозі й перебираючи всі інші подушки на котрих так само були вишиті різні слова: "цінність", "суть", "совість", і навіть речення: "все життя – одна крапка".
– Не хочу! – істерично повторював Антинад Цианід.

* * *
Сонце привітливе в цьому багатозначному краю, в котрому придуркуваті люди витісняють добрих людей, в котрому виробляють чудові меблі, в котрому існує міліарди пташиних гнізд, власники яких обкакують наше суспільство щастям: "Ми живі; якщо на плечі біла плями, значить птахи не покинули наше місто, значить вони не покинули нашу планету, а отже, людство не в стійкому скрутному становищі!"
Жовта, а згодом і червона машини проїхали по тихій, мирній і скупій вуличці, нагадуючи, якусь історію кохання, а точніше так звані "полоси людської любові", як розлука і любов, знов розлука і знов любов... Але пізніше проїхав зеленого і синього забарвлення автомобіль, що це б значило в чужій, невідомій для нашого, іноді бурхливого мозку, історії – ніхто не дізнається, бо це було давно і це буде часто.
Вітер повіяв на прекрасно освітлені будиночки. Стояла міцна тиша. Або всі спали, або всі мовчки читали, що з цього є правдою – вибирати, в принципі, вам, або комусь іншому хто про це почув. Чув не чув, але з одного будиночка чувся якийсь нерозбірливий крик. Він збільшувався, ускладнювався, ставав дедалі потужнішим, аж раптом замовк й з того крикливого вікна залпом вилетіли ніжно-рожеві подушки. З кущів, на яких розвішались подарунки галасливого віконця, вилетіли перелякані або скажені пташки.
Тиша, мабуть, розсердилась та загуділа, ззовні розриваючи свідомість кожного з тутешніх жителів, особливо свідомість Антинада Цианіда, який в цей час зателефонував однокласниці Віолеті.
– Я тебе чекаю, – тихо сказав Антинад Цианід.
– Іх... іх... іх... – чулося у відповідь.
– Приходи, – хлопець відкрив шафу і коротко оглянув її.
– Я вже йду! – защебетала дівчина.
Хлопець відклав слухавку в бік, постукав по дерев'яним дверцятам шафи й кинув негативний погляд за вікно.
"Тук-тук-тук..." – увійшов високий дворецький Олексій, а за ним з'явилася повненька кухарка Катерина.
– Вибачайте, ну, що там? Як: іде? – запитала повненька.
– Та прийде вона, куди дінеться?! – кисло запевнив Антинад Цианід. – А ви усе приготували? А то... знаєте...
– Ми виконали все, що мали робити! – сказав Олексій. – Навіть скажу більше: ми зробили все з блиском! Самі переконаєтесь!
– Гаразд, сподіваюсь ви не забули про однокласників?! – уточнив молодий.
– Не забули... – радісно прошепотіла Катерина витираючи обидві руки в блідо-жовтий фартух й повністю прочинивши двері, за якими зазвучали швидкі кроки, вказала повненько-маленькими пальчиками на вихід.

* * *
Найбільша в цьому будинку приймальня казково сяяла від свіжості й чистоти. Повітря стояло свіжим, іноді навіть попахувало хвойним деревцем. В самому епіцентрі приміщення знаходився довжелезний стіл, вкритий шовковою скатертиною. Стояли пусті тарілки, миски, чаші, склянки, прибори – все було готовим до чи то пізнього обіду, чи то ранньої вечері. Напевно, кожен ситий хотів би побувати тут, спробувати те, що накладають в ті чудові й вишукані посудини, чим напоюють з тих цікавих склянок. Але місця вже були забиті: метр від метру, довкола, за сумним столом сиділи спокійні відчайдухи, які мовчки помацували виделки. Темно одягнені: хлопці в костюмах, що переливались блискучим чорним, і дівчатка в похмурих, осінніх тонах, років вісімнадцяти, мовчки сопіли носами, немовбито легко й стримано позіхаючи. Позіхаючи від очікування!
Але чекати довелось недовго. За мить після того, як сумні гості всадилися, до будинку Коцюбинських пришльопала Віолета - "дявчина легкої поведінки". Її одяг мав натяки на багато речей, напевно більше натякав, ніж якби та приперлась в одязі дарованому їй природою. Малютка юпка легко задиралась, таким чином вся нижня білизна немов скромно помахувала ручкою "привіт". Резинки по боках салатового декольте розтягнуто верещали, як чірвак, котрого от-от зараз порвуть.
– Привіт, – ласкаво привіталися малинові вуста.
– Проходи, – холодно запросив Антинад Цианід до дому.
Светр хлопчика Кая на тілі Антинада Цианіда зливався навіть у темряві з його прозорими синіми, як тріснутий лід, очима. Дівчина йшла за хлопцем. Обидва увійшли в сяючу від сонця кімнату на другому поверсі.
– Як у тебе гарно... – усміхнулась дівчина. – Гарна кімнатка.
– Дякую, – булькнув той. – Але в цій кімнаті я наче ходячий сон.
– Сон... – дівчина глянула на вікно.
Незабаром запитала:
– Скажи мені, – почала розмову нафарбована після довготривалої мовчанки. – Навіщо ти мені зателефонував? Що ти хочеш?
Хлопець хикнув, підійшов до Віолети, поволі заплющив їй своєю жаркою долонею очі й та, як остання "дурочка з переулочка" вдалась до пошлих ніжностей хлопчачого живота.
– Я хочу твої емоції! – засміявся Антинад Цианід й штовхнув дівчину в шафу.
– А... – вигукнула Віолета "цілуючи" лицем фанеру.
– Ми тебе з'їмо!

* * *
– Смачного! – побажала рум'янощока Катерина.
Голодні вісімнадцятирічні обслідили тарілки, на котрих красувалася неперевершена святкова їжа – верхівка розм'яклої душі, зелені, як желе, амбіції, жовта, майже прозора совість з котрої виходив пар, кислуваті емоції з гіркими виварами.
– Смачного... – проказав Антинад Цианід.
Усі схопили виделки й, не роздумуючи, почали об'їдатися та смакувати дівочими пристрастями, емоціями, ледве відчутними речами. Запиваючи їжу теплим жиром з дівочого, ніколи не знаючого справжнього кохання, серця усі починали насторожено перешіптуватись.
– Що? – питав господар будинку. – Не до смаку вам її Кохання? Але в наш час, мало хто його знає... Кажуть, він дивак або взагалі втратив розум своїми судженнями, але ми ж з вами знаємо, що не те головніше?! Чи не так?
"Звісно" похитали головами діти.
До вітальні забіг задоволений пес. З його обслюнявленого рота стирчали шматки людського волосся.
– Що за перука? – запитав хтось сидячий.
– Негайно виведіть пса з вітальні! – сердито наказав Антинад Цианід. – Катя!!!
Тваринка вихаркала нерівний скальп з багато фарбованим волоссям і замріяно глянула в очі злому хазяїнові.
– Катя!!! – червоні щоки хлопця надулись. – Олексій!!!
Доки стояла тиша й жорстке чмокання гостей, як медуза прозорий і холодний наче лід Антинад Ціанід схопив собаку за ошийник й різкими кроками вивів тварину з вітальні.
Нудно дивлячись на подихаючих мух, собака думала про те, що його господар не розуміє елементарнішого закону буденності. Виводячи песика, він виводив самого себе, причому туди, де усе його життя може трохи змінитися. Наприклад: впаде, зустріне лист, з кимсь заговорить...
Тінь жорстокого гравця долі заплигала на гладкій поверхні дерев'яної підлоги. Антинаду на мить здалось, що усе настільки прекрасно і чудово, що його серце розтане.
"О, Боже! – подумав він. – Що зі мною відбувається?"
Відповіді бракувало. Ділитись власними проблемами юнак не бажав, він був вище цього, але прийде час коли серце танутиме від таких думок.
Жертва власних думок подивилась на тварину, наказала їй сидіти на місці і думати про життя, потім ця холоднеча в тілі людини обернулась, почувши швиденькі кроки. З дверей від вітальні і до дверей виходу-входу, гладкою колонною просувалась темна масовка дівчат та хлопчаків.
– Ей, ви куди?! – вибризнув хлопець-"тануче серце".
Налякані люди з жахом обернулись й боязко усміхнулись:
"Та ми вже підемо..."
– Наш обід ще не закінчено...
– Все було дуже смачно, але... – високо пропищала білявка з двома косичками.
– Але?
– Залиште їх в спокої, прошу вас, – звернувся з-за спини стрункий та й довгоногий, як коник-стрибунець, Олексій. – У них є свої справи, своє життя, свої будинки. От хай там і сидять, вони не повинні вас турбувати.
– Не знаю... – хлопець обернувся й побачив "фігу з відчиненими дверима".
В той самий момент, як оце юнак забазікався з високим чоловіком всі ситі гості хутко покинули оселю Коцюбинських.
"Вот блін!" – подумав Антинад.
Затріщав мобільний телефон. Антинад зачинив двері, при цьому щось нашіптуючи собі під ніс.
– Дзжинь-дзжинь-дзжинь... – лунав мобільник.
– Та вже іду! Іду! – рявкнув телефону той.
Він натиснув зелену кнопку:
– Ало.
– Привіт, тут у мене є... – голос обірвався, – ...справа. Така справа. Давай зараз зустрінемося на тому самому місці де колись ти заплакав від того, що я розповів тобі історію про час, який постійно щось в нас забирає.
– Не пригадую.
– Кафе "Розмаринка", – мабуть той, хто дзвонив усміхнувся. – Де вічно падає літній дощик...
– Я виходжу...

* * *
"Сьогодні ми приїхали в чудове місто – Канян-Міноранс. Здається, кожен з нас трохи хоче відпочити, тому в цьому феєричному місті ми залишимось принаймні на декілька днів. Зараз сиджу, дивлюсь у вікно, приємний вітер роздуває голубий тюль, а за вікном літають голуби. Так гарно. Як в дитинстві. Може якась містика, чи що, але сьогодні в мене виникали аж чотири, здається, дежавю. До речі, усі чотири пов'язані з моїм дитинством! Думаю, Аннеті тут сподобається. Так цікаво, де вона зараз?! Чомусь мені здається, що саме завтра зранку вона приїде... Єдине, що не збагну: чому вона нічого не сказала мені, а тільки про все повідомила їх: Сергія, Рузвельта, Машу, Константина, Інну? А я? Що, не могла мене попередити про недовгий від'їзд? Про це завтра запитаю. Головне те, що її мрія збулась: вона побувала в Тибеті, Альпах, ми разом пройшли сотні річок, побували в різноманітних лісах, степах. Ну, романтик з мене ніякий, немає слів, щоб передати усю їхню красу. Скажу одне: я задоволений усім, зараз піду скуштую того дивного м'яса, яке їв під час експедиції. А, здається це м'ясо пінгвіна?! Так, так, пінгвіна!" – каштанововолосий усміхнений чоловік закрив свій щоденник, в котрий записував буквально все, що бажалося.
Він підвівся з-за журнального столика, подумав про те, що краще б було зачинити вікно, бо голуби можуть залетіти й нагадити, але не треба, адже це на щастя. Саме цими днями він думав про щастя. Чоловік обдумував спробу зробити освідчення своїй коханій Аннеті, але для цього потрібна буде надто екзотична атмосфера.
"Знайдеться екзотика", – переконав він себе й зачинив двері свого номера, готелю імені Кастанеди.
Піднімаючись в верх, по широким сходам, вчений почісував свого лоба. Його шлунок раптом загудів, загрюкав, почав по-своєму просити про яку-небудь їжу.
"Шевели своїми кінцівками!" – мовбито сварився зголоднілий орган.
Таким темпом дядько опинився на гарно обставленому даху, який насправді був люкс-рестораном. Типу, немодних людей не допускаємо. Усе тут було таке щасливе: від кольорового метелика, що пролітав недалеко звідси до аристократичної старої жінки в шовковому костюмі і з великими перлинами на шиї та золотом на руках, які прагнули відпочинку.
– Прошу, сідайте сюди, – чемно всадив вченого офіціант.
– Так, дякую... – до нестями закоханий чоловік задивився на метеликів, що безпринципово кружляли тут, на чотирнадцятому поверсі.
– Х-х-х... – культурно засміявся обслуговуючий. – Не зважайте, шановний, на метеликів. Їх спеціально випускають з банки, щоб встовбичити отій багатенькій бабусі, що життя біля її п'яток.
– Зрозуміло, а я оце думав... – кивнув головою вчений.
– Так, що ви будете замовляти?
– Червоне найдорожче вино й м'ясо пінгвіна, – чоловік побордовів. – А таке є?
– Звісно, зачекайте будь ласка чотири хвилинки.
– Угу...
"Так швидко?" – здивувався голодний.
Скільки дивних речей було навколо, а отой самотній за столиком думав тільки про свою кохану. Він постійно думав про неї, про її волосся, чисті, як небесний лист, очі, енергійний погляд, який мав силу здавити його серце... Вчений просто кохав її, хотів її, дихав думками про неї. Його доля немов була проштампована йменням його коханої – так він думав, так він уявляв. А шия... Її шия, постійно надихала його на нові відкриття в науці. Коли він думав про це все, то в роті виникало повітряне відчуття якоїсь невидимої центрифуги. Хоча зараз вона зникне, по тій причині, що офіціант приніс класно підсмажене м'ясо пінгвіна.
– Що це? - скуштувавши страву, запитав той.
запитав М'ясо котре ви замовляли, – відповів офіціант. – М'ясо пінгвіна.
– Але... – чоловік запив вином. – Я вже куштував таке м'ясо і перебачте, воно мало куди кращий смак. Набагато кращий смак, скажу я вам так.
– Що саме вам не до вподоби?
– Не знаю, – він зробив декілька нервових ковтків вина й перепитав. – А бувають різні види пінгвіна й...
– Можу вас запевнити, що істинний пінгвін не може смакувати по іншому, ніж оцей, – перебив його офіціант. – Напевно, те, що ви куштували до цього, не було пінгвінячим м'ясом, от і все...
– Ага... – трохи зблід чоловік.
– Ви перебачте, в якому ресторані коштували цей делікатес? – запитав обслуговуючий. – Якщо це в нашому місті, то я подзвоню й запитаю чим це, вони вас годували.
– Вже не треба.

* * *
Голубоокий хлопець підійшов до вітрини кафе "Розмаринка", з іншого боку якого був розташований готель. Це місце почало дратувати Антинада Ціаніда, тому що тут було досить людно, усі розмовляли, перешіптувались, машини сигналили, свистіли, хтось, десь кричав, сварився, собаки гавкали, коти нявкали. На одну секунду Антинаду здалось, що він в змозі тримати все в своїх руках, для цього достатньо лише закричати:
– А-а-а... – якби було б усе так легко й надзвичайно просто, то в такому випадку оцей роздратований по натурі верещав кожного дня.
– Привіт, – з'явився хлопець в зеленій куртці. – Дякую, що прийшов!
– Привіт.
– В мене така справа...
– Я слухаю.
– Навіть не знаю з чого почати, все таке заплутане й я сам точно все ще не збагнув, але почну з початку.
"З кончика" – засміявся Антинад Цианід.
"Ого, він сміється?! – подумав хлопець в зеленому верхньому одязі. – Добрим для мене буде цей день, напевно!"
– Отож, що трапилося???
– Так, трапилося...
Хлопця перебив стихійний крик над головою. Увесь натовп перехожих на цій хмурній вуличці, механічно підняв голову вверх. Почулись жіночі крики, хтось швидко згадав Бога. Час немов затягнувся й в цій затяжці виділився падаючий в низ, з шикарного ресторану на чотирнадцятому поверсі закоханий чоловік, очі котрого блищали вже не від щирої закоханості, а тільки від кришталево чистих сліз, які падали і падали. Кожна сльозинка була настільки чистою не так фізично, як духовно, що кожна крапля пробивала дірки в тому грішному світі, в якому стояли два здивованих юнака.
Антинад Цианід поглянув на людей, що стояли поблизу нього й хапали свої лиця від болі. Долітаючи до землі, кожна сльоза розсипалась на маленькі відброски себе самих, таким чином міліарди кислотних сліз потрапляли майже на кожного третього, хто стовбичив в епіцентрі події.
Чоловік падав вниз з думкою про свою кохану. Він зрозумів, що останні дні без неї, він загалом навпаки був з нею постійно, але цілувати її вже надто пізно.
Чік – плівка немов поворухнулася й прокрутилась так, як має це робити завше. Летячий мужчина впав, розбився. Люди зарухались, машини засигналили, місто прокинулось в жаху до самого себе й в хаосі бездомних думок. Одна частина живої вулиці розбіглась по вільним місцям, інша затулила рот руками.
Ті, що кудись бігли, непропорційно зіштовхували з ніг тих, хто не збирався утікати. Тільки один єдиний хлопець в цій холодній атмосфері збирався, що-небудь розгледіти чи принаймні когось знайомого знайти. Антинад Цианід Коцюбинський примхливо водив головою туди-сюди, але так й не міг знайти того, кого він шукав. На якусь мить, Антинаду Цианіду здалось, що майже сімнадцять секунд тому, якась потвора відсвинячила собі частинку його життя, буквально трішки, парочку секунд. Ось чому його розум загудів й в очах з'явились тонкі сині дроти, що обв'язували хлопця. Крижаний лід протікав по ним, заражаючи усе його тіло несправжніми спогадами. Хоча холодно ніколи не було, все ж вічність його дитинства назавжди стерлась, і як жаль, що більше не знайдеться людини, котра змогла б цілком орієнтирно, природно й по-справжньому розповісти цікаві солодкі історії його дитячого життя.
– Я думаю... – він доторкнувся до лоба. – Зараз я згадаю!
У голові запаморочилось, всі фарби картин Ван Гога розтеклись, усе пішло надто легко, надто швидко, надто фатально. Йому ставало все гірше і гірше, а коли один з щойно втрачених спогадів повернувся, Антинад Цианід покликав:
– Людвіг! Людвіг!!! – гомонів блідощокий, намагаючись вирватись з масової атаки людей. – Людвіг!
Коцюбинський побачив руку з годинником, яка належала саме тій людині, яка подзвонила йому й домовилась про зустріч, яка нагадала дрібниці його дорогого дитинства і яка опинилась під тим самовбивцею, котрий скинувся з даху й випадково розчавив його. Рука, замазана кров'ю, не лякала Антинада Цианіда. Хлопець мовчки підійшов, присів над рукою й мило усміхнувся. Неподалік, якась довга жінка застогнала від побаченого. Доти, доки помірний туман лягав на землю, юнак припідняв, як тільки зміг, оту руку бідолашного й невинного, й прощаючись поцілував її.
А ще, обернувшись, сказав:
– Дякую, тобі Людвігу... – він поклав кулак на серце. – Ти єдиний спромігся допомогти мені. Ти нагадав мені про той величний час, коли я був зовсім маленький й обожнював манну кашу з цукром і какао. Спасибі тобі величезне! Єдиною задачею тепер для мене являється це те, щоб дізнатись, що чому цей дурень вбив себе та й тебе відразу... Бідний Людвіг!
Антинад Цианід мовчки пішов, обережно і вдало переступаючи сліди крові, безпритомних людей, якесь сміття.
Зелена, ріденька й порвана трава швидко ворушилась від стимулюючої дмухи важкого вітру. Вона прощалась зі своїм поняттям "жити – рости". Як нездійснена мрія, вона зажурливо й заблукано літала в сітях міського диму. Рослинка потроху піднімалась на зріст з будинками. Сіро-синє небо не бажало її приймати в свою Відповідальність, і тому силувало залишити назавжди повітря й лягти на землю. Але траві так сильно сподобалось літати. Вона ж зрозуміла, що може трапитись з тим, хто вже не росте до гори. І жаль, що все вже втрачено та й вона не в змозі розповісти про цей прощальний стан, тим, іншим, котрі про це тільки думають. Тільки здогадуються. Тільки починають вірити...

14 січня 2007 року 20:51

[PoGoodmoonsun]

"Таємний зв'язок"

"Насправді, все дуже просто.
Потрібна одна витримка."

Це був холодний липень; саме той момент місяця коли липою вже не захоплювалися, а її відпалий сірий цвіт накривав краєчки доріг. Сонця не було, але люди про нього чули і були впевнені в тому, що саме в такий "золотий" день літа має бути жарко.
День за днем проходили сухо і нещасливо. Можливо, тільки справжнім поетам зараз здавалась жарка зима. Яким фатальним і депресивним не виявлявся зараз тутешній світ, все ж усе йшло своїми течіями. Соняшники продовжували родити насіння, м'ясники продавати м'ясо, троянди – колоти своїх вбивць, митці – вкладати свої ідеї в реальність, птахи – мітити на щастя усе і усіх, поштарі – вичитувати все нові і нові імена на конвертах...
День за днем проходили сухо і повільно. І лишень для Дільфінарії. З того самого часу, як її мати зникла в аеропортних коридорах з білетом в один бік до Америки, вона стала замкнутою, сама собі нагадуючи ржавий замок з забитою щілиною у ньому. Вона запитувала у себе багато тупезних дурниць, після чого приймала анальгетик, вона не бачила снів вночі, після чого не в змозі була адекватно бачити й ходити, вона не дивилась новини, але, почувши яким-небудь чином про усілякі катаклізми, катастрофи, війни, вибори на посаду президента, плітки про кінозірок і т. д. і т. п. вона важко приходила до себе, до своєї реальності, на одну ногу поступаючись місцем для теперішньої, матеріальної і усім відчутної реальності. Часом можна було помітити її у вікні, коли по невідомим причинам на її персикових щічках стікали сльози, заливали її пори, непомітно капаючи на верхню одежу. Дільфінарія не знала, чого плаче, і ще, не знала, чого живе, який сенс був у її самотності, мовчазної тиші й спокою, саме що нестерпно тривожило її ще юну душу і міцний дух.
"Що мені робити? – запитувала вона, вдивляючись в темний кут кімнати. – З чим? – питав її скептицизм та гордість. – Зі своїм коханням... так, так, коханням, – стискуючись, базікало її сердечко. – І з нашим життям..." – додавало її "Я".

"Справа в тому, – почало ніяке на вигляд відображення в дзеркалі, – що ми закохалися. Закохалися в того, кого ми не знаємо і бачили тільки один раз..." – сумно зітхнув силует.

Дільфінарія звузила свої очі й на деякий час заплющила їх, недоторкано відчуваючи присутність морського, соленого та натхненого вітру, що вже ось-ось здував це розчароване життям тіло.
"Стривай! – вибризнуло щось всередині її самої. – Не роби цього. Навіщо так легко здаватись???"
– Просто, коли немає нікого... і всі ті, для існування яких ти жила, безслідно зникають – зникає все... хоча й так нічого немає, – голосно відповіла вона безкінечним масивам і крутим горам, в яких її голос відбивався погрожуючою луною. – Працюючи, люди забувають, що найголовніше в цьому житті! Навіщо відмовлятись від всього, вступаючи в нерівну боротьбу за володіння грошима?! Таких людей все більше і більше... а я не можу з цим просто-напросто змиритись, можливо я кажу дурниці, – вітер продовжував віяти, надвигаючи досить незвичайні сигнали та флюїди. – Якби люди знали в лице кохання – ніколи б не писали про нього книжки!!! А писати книгу мені вже занадто пізно.

***
Це був холодний липень; саме той момент місяця коли липою вже не захоплювалися, а її відпалий сірий цвіт накривав краєчки доріг. Саме зараз сонце переховувалось у тенетах блідо-голубих хмаринок, все ж люди про нього чули і, були впевнені в тому, що саме зараз має бути спекотно.
День за днем проходили у нездійснених мріях і в спогадах романтичних й надто емоційних снів. Можливо, тільки справжнім поетам зараз здавалась жарка безсніжна зима. Яким фатальним і непередбачуваним не виявлявся зараз тутешній світ, все ж усе йшло своїми течіями. Соняшники продовжували відцвітати, м'ясники вбивати, троянди – колоти своїх вбивць, митці – випаровувати свої думки, птахи – мітити на щастя усе і усіх, поштарі – губити листи, адреси котрих вказували на "небо", "до казкових світів", "до втрачених коханих", "до чарівника країни Оз"...
День за днем проходили м'яко і повільно. І лишень для нього – Друдольфа. З того самого часу, як його батьки стали антинародними, але політичними діячами, він став неадекватно романтичною особистістю: став більше читати, мріяти, думати про те, що ніколи не описати звичайними словами. Він запитував у себе багато тупезних дурниць, після чого приймав настої якої-небудь травки, він бачив глюкогенні сни, після яких непомітно ні для кого ширяв над ліжком, він не дивився новин, адже за огидною вечерею два політики обговорювали усе, що можна було б почути з горлянки багатьох журнастів на продажному телебаченні. Часом можна було помітити його біля берегів Дніпра, з хвилями якого хлопець задумувався. Друдольф не знав, про що саме думати він приходить сюди і навіщо, як там би не діялося, ця ідея завжди його підбадьорювала та надихала.
"Про що мені думати? – запитував він, вдивляючись в темні водовороти води. – Забудь про щось турбуватися, в тебе забезпечене батьками майбутнє, – дорікав його скептицизм та гордість. – Про своє кохання... так, так, кохання, – стискуючись, базікало його сердечко. – І про наше життя..." – додавало його "Я".

"Справа в тому, – почало ніяке на вигляд відображення на мобільному, – що ми закохалися. Закохалися в ту, яку ми не знаємо і бачили тільки один раз..." – сумно зітхнув силует.

Друдольф зірвав не дуже приємну запахом ромашку й на деякий час заплющив очі, недоторкано відчуваючи присутність морського, соленого та натхненого вітру, що вже ось-ось здував це розчароване життям тіло.
"Стривай! – вибризнуло щось всередині його самого. – Не роби цього. Навіщо так легко здаватись???"
– Просто коли немає нікого... і всі ті, для існування яких ти живеш, холодно ставляться до тебе – зникає все... хоча у них і так нічого немає, – голосно відповів він безкінечним хвилям і крутим горам, в яких його бас відбивався погрожуючим вибухом. – Працюючи, люди забувають, що найголовніше в цьому житті! Навіщо відмовлятись від всього вступаючи в нерівну боротьбу за володіння грошима?! Таких людей все більше і більше... а я не можу просто-напросто перетворитись на такого, можливо, я кажу дурниці, – вітер продовжував віяти, надвигаючи досить незвичайні сигнали та флюїди. – Якби люди знали в лице кохання – ніколи б не писали про нього романи!!! Отже, мені писати не потрібно.

"Місяць для двох"
Серце гірко ойкнуло. Почулись довгі і нудні виклики. Дільфінарія, вражена таким поворотом подій, відкинула слухавку на шовкову подушку.
Темний відбиток дівочої голови на рожевій подушці раптом поворухнувся, і з його містичних пут немов вирвався той образ стрімкої Дільфінарії, така, яка вона була до випадкової зустрічі з незнайомцем. Його дивний вираз обличчя, колір очей та дивна енергетика, що нагадувала до кайфу кращий нектар з його тіла, назавжди полонили в себе юну і таку ще маленьку Дільфінарію. Подеколи вона проклинала той день, коли побачила чоловіка, котрий зумів вісімнадцятисекундним поглядом закохати її в себе.
– Ти їдеш? – запитала безлика, бліда, вбита у подушку вмятина.
– Їду, – пробурмотіла маленька дівчина. – Не знаю коли повернуся...
– ...і взагалі чи повернешся... – інтригуюче прошепотіло воно: невидиме і живе. – Що ти надумала собі? Інколи я не розумію, що коїться у твоїй голівці.
– Прощавай.
"Аллло! Доця, я приїжджаю...Зустрінеш мене в Одесі?" – згадувала дівчина розмову з її матір'ю, розгадуючи, чому їй там не сидиться, в штаті Арізона, здається. Адже, якщо ж покинула то покинула.


– Коли ми будемо в Одесі? – тихо перепитував Друдольф водія в принципі його власної машини.
– За годину-півтора, напевно.
– Не сутулься так, синку, – усміхнулася біловолоса жінка років п'ятдесяти. – Кому ти у Парламенті будеш потрібен зі сколіозом?!
Друдольф кашлянув (напевно це мало значити: "Мамочко... заткнися!").
"О, Боже, коли ми доїдемо до того моря?" – видихнув Друдольф.
– Нащо нам треба бути там? – сухо дивився він на батьків.
Чоловік та жінка переглянулися і з гумором пояснили:
– Ми вже пояснювали: мені з твоїм батьком потрібно владнати деякі економічні справи. Ну, а ти будеш поруч.
– Навіщо?..
– Друдольф, ти знов за своє! – підняла трохи вище очі його мати.


Свіжий забарвленням супутник нашої планети піднявся доволі височенько.
Наче повне котяче око спостерігало за людськими вчинками в цей липневий вечір. Але, спостерігаючи, водночас був вражений тим, що саме зараз його існування було поміченим тільки двома людьми, взагалі незнайомими – Друдольфом та Дільфінарією, що, перебуваючи кожен у своїх поняттях спокою, любувалися цією морською красою. Але все ж схожість у їхніх філософіях життя і думках була однакова. Кожен з них сидів на балконі, обхопивши руками обидва коліна, в готелі "Страйк", отже, все, що їх розділяло тепер, це напевно жовта стіна з репродукціями Да Вінчі, Далі, Гога...
Як казково-літературно це б не звучало, все ж це факт, що саме такі речі, як Місяць на небесах, зараз належали їм.
Вона мріяла про нього, він мріяв про неї. А думки про те, що вони ніколи не будуть разом не могло й виникати. Все ж до кожного з них, окремими шляхами надійшли сумніви та ідеї подолання їх, при чому цілком однакові. Спостерігати за своєю половиною... з небес.

"Жорстоке море?"
Час йшов дуже швидко. Дільфінарії не хотілося повертатися назад, щоб не згадувати того, чого вона не хотіла навіть знати. Час утікав, як вода з тріснутої банки, істерично виливався. І з такою швидкістю у просторі, вона забула про прощальний лист з її мамою, друзями, які покинули кордон цієї країни ще давним давно.
Темноволоса дівчина важко й мучительно залізла на невелику тріснуту гору, коріння якої обсипалися розжареними пісками. По скронях бив сильний вітер, здуваючи дівчину з місця самопожертви темному морю.
Дільфінарія пошепки вибачилася перед Всесвітом і Богом, що створив її; нахилилась перед самою бездною іншого світу, що завжди символізувався, як багатовікова таємниця чи, як своєрідне Древо Знань.
"Отож, – підсумувала та, – коли знайдуть моє тіло, на краєчку пляжу та ще й з сумним листом від мене... Якщо я не заслужила жити зі своїм коханням, то мабуть мій вчинок дасть змогу задуматися іншим над способом свого повсякденного буття."


– ...але не забудь зателефонувати. До того ж, ми поїдемо в місто близько одинадцятої години, – нагадала мати, одягаючи бузковий капелюх.
– Гаразд, бувай, – попрощався хлопець та повільно спустився сходами.
Востаннє осінивши своїм легким поглядом задурену грошима аудиторію, він виринув з ванільного життя в реальність, не скупу на різноманітні нестандартні часом смішні і жорстокі долі.
Сонце розжарено мучило людей, але не Друдольфа. Він насолоджувався кожним вдихом, кожним поривом вітерцю, кожним кроком, кожним дитячим поглядом і світ в його очах став зовсім прекрасним, здалося, що лише в остаточні хвилини свого життя той зрозумів всю красу й жорстокість цього світу. Він кохає, але не може бути поруч зі своїм коханням (не судилося), а люди, що знаходяться зараз навколо нього – не кохають, але можуть бути поруч зі... а з ким тоді вони?

Неподалік повіяло персиком. Дуже соковитим персиком. Даючи Друдольфу ще невеликий час, щоб повернутися назад, до батьків чи кудись далеко звідси; це був напевно своєрідний знак того, що можна повернутись в іншу сторону й розпочати усе заново.
Але що там – далеко звідси?
"Хіба ти не бажаєш побачити, що буде далі?" – запитував якийсь внутрішній голос.
– А на що дивитися? – зробив крок вперед юнак, зсипаючи в безтямну бездну каміння. – Я вже все бачив, – коротко усміхнувся він, крокуючи до кінця.

– Я вже все бачила... – відповіла Дільфінарія піднімаючи руки до небес.

Інколи життя – це один лише момент нашого існування, і розкриваємо ми його лише тоді, коли прокидаємось зі сплячки.
Інколи все бажане в нас є, і для того, щоб мати його вистачає розвернутися на 180 градусів навколо свого світогляду.

Сині хвилі мовби хотіли закричати, але, як німі люди лише здіймали стійкі вибризки самих себе. З усіх сторін моря випливали прозорі медузи, наче протестуючи. Хмари затулили собою яскраве сонце, що засліплювало і водночас під яким загоряло сотні людей. Ставало дедалі холодніше.

"Раз, два, три, чотири..." – бубніла Дільфінарія.
"...п'ять, шість, сім" – продовжив Друдольф, але за якусь дешеву мить мовби почувши ще один, невідомий йому голос.
Він зупинився, обережно піднімаючи очі вбік.
Дільфіна роззявила рота, збираючись кричати, як падатиме, але в останню мить не збагнула, від чого їй буде легше кричати: від побаченого чи буцімто від падіння.
Друдольф подумав майже про те саме, залишаюсь на лезі між життям та смертю, стояв на лезі, що могло в будь-який момент порізати те чи інше.
Хлопець та дівчина поглянули одне на одного, з сторін різних вершин й зморшкувато усміхнулись сонячним променям, що вже ось-ось вилізли.

[PoGoodmoonsun]

"В чому полягає вся драма..."


Антону Савлепову неперевершеному диваку


" Таємниця ся велика є... "-повторюєм ми інколи старовинну, найвеличнішу формулу про кохання, повторюєм часто бездумно, а нерідко й іронічно...
А це дійсно таємниця. І вона насправді велика. Ця таємниця насправді живе в листах до невісток, вона пульсує в них, як жива..."-пише нам Євгеній Михайлович Богат. Та яка там блін таємниця? Чи хіба ви незнаєте, шановні, які саме виникають відчуття коли ви закохані? Наче ви думаєте над тим секретом, що пояснює джерела, коріння та багато іншого в коханні? Навіщо думати про те, чим ви власне і являєтесь; в той самий момент, як приблизно 38% населення планети Земля, вигадує нові науки, пише книги, знімає кінострічки-і все заради того, щоб зрозуміти в чому суть кохання?
З цими словами думаю, багато хто буде згідний. Адже, що пояснювати коли закоханого гне, як тоненьку берізку в грозову погоду, від кохання. В такі моменти навіть важко що-небудь порадити, окрім того, що піти тай про все зізнатися вашому ідеалу. Але якщо цей ідеал, від вас так далеко, як моя вчителька з літератури від Тараса Шевченка, то, що робити? Звісно для слабохарактерних краще всістися й зїсти свої нігті чи легше-впасти...ні точніше розбитися об депресію, залізти під теплу перину і лежати думаючи про кохану вами людину й переконувати себе в тому, що якщо вона не зявиться, ви пошкрябаєте собі усі руки. І це є одним з простіших проявів ідолопоклоніння й вжертвовшанування (доречі, в Біблійних письменах це гріх).
Лишень нещодавно я зрозумів, що означає таке слово, як "кохання". Ні, це не романтичні вечори під темним небом з зірками. Це дещо інше... Тобто, кохання для кожного своє. Але справжння закоханість завжди однакова. Для неврівноважених людей цей стан дуже небезпечний й окрім цього він являється однією з причин смерті самогубців. Це трагічно. Помирати від того, що ти виділяєш так багато променистого тепла, що твоє серце вибухає. Щебпак коли серце горить почуттями важко бачити "своє щастя"з кимось іншим і згодом виникає маніакальне бажання знищити будьщо, котре стоїть у вас назаваді. Ні, ні звісно без крові... Просто вкусити це "будьщо" за ніс, щоб корчилося й стрибало на лівій нозі, як півень, і, щоб в наступний раз знало, що робити болісно кому-небудь особливо в любовних справах річ страшна і найболючіша.
Все наше життя спрямоване на прийняття любові і віддачі її. Чи не так?
Скажімо усмішка своїй сосідці, що ось-ось йде на довготривалу роботу є прекрасним зарядом енергії для неї на ціленький день. А коли ці прекрасні почуття жбурляються в нашому тілі, як море на піску ми хочемо зробити, що-небудь неймовірно гарне для ношої половинки, такеж гарне, як наше кохання. Саме тому деякі чоловіки чи інколи жінки виробляють шоу, щоб, якнайграндіозніше запропонувати руку й серце, саме в цей момент вони виділять велику кількість неуловимого розумом тепла, а далі йде інший процес, що зветься "Сполученням"-це коли два організми обмінються надзвичайною енергією й силою, життєва ціність яких могла б дати квітці цвіт й розрив якої міг би, страшно уявити, щоб міг накоїти...
Ви згідні хочаб трохи зі мною? Тоді ці слова Стендаля про вас:
" Великі душі залишаються непоміченими... Великих душ надто більше, ніж прийнято думати. "

"Що таке норма?"
Визначити "норму"занадто важко. Ми всі маємо свої дивності та фобії, й кожен із нас може назвати людей чи ситуації, з якими не взмозі справитися.
Визначення й опис психічного здоровя і таких самих хвороб змінювався з течією часів і продовжує змінюватися. В часи середньовіччя "безумці" замикались в клітки та ставали жертвами "лікарів". В різновидних регіонах планети і сьогодні існують неоднакові та неординарні підходи до понять "норма" й "патологія" в сфері психічного здоровя. Нормальність визначається згідно уявленням конкретного суспільства і його небажанням або неспроможністю миритися з так званою ненормальною поведінкою. Всеж інший соціум таку поведінку може рахувати зовсім прийнятою.
Ми мешкаємо серед різних людей. Хтось може бути надзвичайним романтиком, хтось насправді є ходячою загрозою для навколишнього середовища, хтось талановитий музикант про талан, якого не знає ніхто, хто-небудь інший закоханий по самі вуха...Це все реально і з цим ми стикаємося кожного дня. Свого роду захоплена будьчим людина, вже на деякі проценти стає "не такою", як бажає бачити її нинішня політика та взагалі суспільтво.
Візьмемо до прикладу художників Ван Гога, Едварда Мунка, Віляма(Василя) Курелека, Сальвадора Далі-поведінка яких прийнята божевільною. Але детальніше розібратися і ми зрозуміємо, що не поведінка їх була дивакуватою, а саме нові художні стилі засновані ними. Тодішнє людство нерозуміло картин, що зображували ті речі, яких ми не бачимо (тобто саме кохання на фоні астральної проекції). І це пояснюється занадто маленьким, перешкодженим чи навіть замкнутим розумом та розумінням навколишнього середовища. А найнижчого за неприйнятість усього світу тебе, як окремої особистості немає; дотогож це занижує самаоцінку, руйнує людську рівновагу, до котрої вона прагнула і взагалі це схоже на щойно розбитий келих з водою, яка до цього здавалась людині найсмачнішою та найулюбленішою, але знайшлися люди, що обкритикували цю водицю найобразливішими словами, а згодом виявилися узурпаторами смаку того самого напою. Саме тому тонкоемоційний стан Ван Гога зламався і пішов донизу.
Крім мистецтва, сповнені космічного романтизму особистості проявляли себе і в інших речах. Наприклад в літературі-Говард Лавкрафт, Сміт Ештон, Говард Ірвін, Михайло Булгаков та багато інших, в музиці-Мерлін Монро, Бьорк, гурт"Enigma", Мерлін Менсон та багато інших. І непотребуються стійки докази того, що кожен з тих чи інших диваків стрімко повязаний з коханням.
Памятаєте фатальних Ромео і Джульєту, які вбили себе заради кохання? Досить цікаво, але їх ніхто не називав дивакуватою чи ненормальною парою, навіть навпаки,а людей, які зображують усі свої емоції та почуття скажімо через картину або музикою-вже несуть прізвиська серед папараци "якимись не такими,як усі". Згадайте всесвітньо відомі фільми такі, як "Амелі", "Любить чи не любить","Яма"та інші.
Кожна людина є не такою, як усі. А помічаємо ми це лишень, якщо ця нетакість проявляється через кохання, будь-яким шляхом. Коли справа йде про злого монстра в формі людської подоби ми ставимося до цього, якщо неспокійно то принаймні не так сильно звертаємо уваги на усі думки, які нам виплескує даний тип антинормальної особи. І взагалі за довгий проміжок часу ми мало що помічаємо, я кажу про речі, які дійсно не кожен спроможний здійснити і все заради своїх почутів. Чомусь саме тут мені хочеться розповісти вам історію, що трапилась в моємі місті-Ужгороді. Вперше почувши цю історію, я зрозумів, що кожна жива істота це якийсь, такий неповторний скарб і лиш досягнувши певної гармонії з собою й усім навколишнім можна омитися цими скарбами- дорожчими за все золото та коштовності музея Фаберже у Франції.
Ця повість саме про любов при тому розумінні, яке було у Трістана та Ізольди, Ромео та Джульети і відволікнемось від літературних героїв -у Абеляра та Елоізи, у Петрарки в його поклоніні Лаурі, у Стендаля (як в бурхливо люблячої людини), у Байрона, у Достоєвського...
І це-те,про що хочу розповісти,-історія зовсім сучасна, томущо в душі сьогоднішньої людини, часом несвідомо, живе тисячолітнє знання міліонів людських сердець з їх духовною і безобмеженою ніжністю.
І це-історія документальна: надмогильник, якої сам про все виказує...
Поряд з могилами знаних людей, що знаходяться на Кальварії, десятки, сотні могил менш відомих ужгородців. Чомусь мені здається, що за кожною з них долі, сповнені інтриг й таємниць, нерідко і трагізму. Всеж про одну з цих доль я вам розповім трохи детальніше.
Це був похмурий, старовинний Ужгород 1892р. Це було своєрідне містечко з небагатьма тисячами людей. Отож, одного дня молодий офіцер Гейза Шеффер дізнався, що батька його коханої переводять служити з Ужгорода в далеке місто.Тому перед обідом 3 листопада він прийшов до своєї коханої Агнеси Деметер. Але згодом молоді пішли до будинку,де жив Гейза. Час швидко пролетів, тим самим даючи знати батькам і всім іншим,що щось не так. Гарнізонний лікар А.Шюргер оглянув будинок Гейзи і помітив, що двері замкнені на ключ зсередини. Ще не встигли їх відчинити, як до будинку дійшов лист, в котрому Гейза прощається з усіма. Нарешті виламали двері. Перед усіма присутніми постала страшна картина: дівчина й парубок знаходилися на постелі один біля одного у сидячому положенні, приперті плечима до стіни, з простреленими серцями, а біля них лежали револьвери.
Звістка про самогубство двох молодих людей, які так кохали одне одного, що не витримали розлуки й вирішили померти, щоб залишитися навіки разом,вразила все місто й кинула у розпач їхніх батьків. Похорон вирішили обєднати в один.Так з оркестром та усіма ужгородцями, похорона маса вирушила на Кальварію. Тут труну ужгородських Ромео та Джульєту всі присутні закидали їхні труни такою кількістю віночків зі стрічками, що коли під рушничні залпи могильну яму почали закидати землею, то не було чути звичного тупого стуку глини об труну.
Щож витерши емоційну сльозу, ми можемо відрезюмувати даний приклад, як "кислотою сліпого кохання"і втративши невеликий контроль між реальними подіями і своїми фантазіями, нас можуть відвідувати такіж гостросюжетні думки. Врешті-врешт зникати з цього життя заради кохання йшовши на гріхоподібний вчинок-вдвічі може переконати нас проте, що "сліпе кохання заважає нам бачити істину.

"Це гріх?"
В наш час існує багато авторів котрі охоче критикують досить мудрі,священі і просто книги. І на мою думку, за такі (часто неправильні та несправедливі) дії доброзичливо не гладять, але інколи на очі потрапляють не зовсім правильні речі котрі потрібно показати і переправити. Одну з таких речей я зустрів в Бгагавад-Гіті, тобто в своєрідній Біблії крішнаїтів.
Бгагавад-Гіта-це багато вікова книга з віршами про Крішну, Карма-йогу, трансцендентальні знання, Дгйана-йогу, природу, божественні й демонічні натури, різновидність віри тощо.
Отож,вона гласить такі речі, як:"Людське життя призначене для розвитку духовного знання, для усвідомлення свого вічного звязку з Верховним Богом-особою...; треба думати: "Я ніколи не залишусь самотнім.Навіть якщо я житиму в найдрімучіших нетрях лісу, Кршна завжди буде зі мною, і захистить мене звідусіль... і дальше положення є благодійність. Вона призначена для тих,хто має сімю. Сімейні люди повинні заробляти на прожиток чесним шляхом і пятдесят відсотків свого прибутку витрачати на поширення свідомості Кршни в усьому світі. Це означає, що вони повинні дарувати закладам і товариствам, які займаються саме цією справою..."-і що, ви називаєте це нормально?
670 сторінок до цього, Бгагавад-Гіта заперечує усе матеріальне, навіть пише так:"Любов до Бога дрімає зараз в серці кожного. І в кожній людині ця любов, забруднена нині, матеріальними звязками; проявляється по-різному. Необхідно очистити серце від матеріального спілкування, і тоді прихована любов до Кршни відродиться. Таким є цей шлях."-пише 561аркуш. А чи повинність витрачати гроші не на свою сімю, а на різноманітні товариства, не є матеріальним звязком? А щодо "повинні дарувати"-з тієї самої пісні,т омущо, як каже будь-яка релігія, Бог усім нам дав повну свободу вибору і це хотіння дарувати будь-які кошти, повинне йти від серця, а не від того, що так треба.
Окрім цього стверджує, що в кожній людині любов до Кршни забруднена, отже і забруднена любов між людьми, адже Кршна в кожному із нас. А так, як матеріальне спілкування досить погана річ-ми усі з вами робимо не дуже правильну штуку-коли відчуваємо, що любимо. Отак, дожили називається. Уявляєте, кохаючи когось, ви, неодміно забруднюєтеся. І яка випливає з цього усього істина, поясніть будьласка. Що ми покищо не вміємо любити-кажете ви? А ви розумієте смисл тих слів, що зараз промовляють ваші вуста? Ні! Життя- c'est un odjet de prix (це цінна річ), яку не кожен може по власній волі віддати. Якось я бачив радянський фільм, в котрому ошпарена життям мати, віддала свою душу, взамін просячи, щоб її маленький хлопчик мав чудове життя і, щоб в ньому пробудились музичні здібності. І що ви думаєте? Через взагалі невеликий час, він, так прекрасно грав на саксофоні, що частина Москви була шокована найцікавішим шоком.
Це є прикладом того, що заради людей, до яких ми не рівнодушні ми взмозі зробити усе ( в рамках можливого)і звісно вміємо й можемо кохати.Так, та жінка пішла ненайкращим шляхом, всеж, дві половинки, завше вимагають, щось один від одного...
Збираючи різноманітні історії у бібліотеку своєї голови, я визначив цікавий факт, що довго люблячі люди, особисто котрі приховують це-живуть в іншому світі, трохи далі, кудись лівіше від тутешньої реальності. Не буду казати "вони", адже це скоріш буде схоже на порівняння декількох класів (наче худоба). Ми-перебуваючи в такому дивному стані як закоханість, відлучаємося певною мірою від матеріального світу, крізь нас мовби пролізає певна ступінь гармонії у вигляді веселки й ми потрохи стаємо на своїй хвилі. Але коли всі наші мрії, залишаються мріями, сни-не збуваються, а велике бажання бути лише з нашим ідеалом тільки виростає-що ви робите, якими стають ваші думки, які ваші дії?
Згадуючи фільми "Любить чи не любить", "Та,що танцює в темряві" та багато інших, виникає питання: "Чи винна людина, за свої страшні, кримінальні дії, коли вона засліплена коханням і усе робить лише для того, щоб бути разом зі своєю половиною?" Адже Сельма з вище вказаного фільму, вбила людину заради свого сина.

"Перше кохання"
-...вона вбила людину заради свого сина.-пояснив я.
Антон зиркнув на мене в стилі:"нерозумію. В твоїй голові чи геній, чи маняк."невисоко піднімаючи чорні, як ікри очища.
-Вона вбила заради грошей!-мягко підправив він мене.
-Вона вбила, щоб урятувати сина!-наполегливо гаркнув я, миттю улавлюючи вібрацію в чашці.-Розумієш, її син був- її першим і останнім коханням.
-Да...-буркнув про себе Антон з інтузіазмом.-Ти взагалі знаєш, що таке кохання?Ти...
Я якось не так, як завжди розвернувся і погрожуюче оцінив свого дратівливого дружка,а він продовжив.
-Перше кохання-це коли людина захоплюється кимось чи чимось безкорисливо,кого відзначає, обирає серце. А її серце, свого сина не обирало, бо вже все було так запрограмовано. Розумієш?-запевнив мене темноокий.
-Я теж про це читав.-відповів я, перекладуючи в думках фрази і розтопаючи у власних фантазійних думках. Одним вухом я підловлював слова Антона, усім іншим зявлявся десь далеко звідси. І розумів, якщо буду усіх так слухати, то рано чи пізно пропущу щось найцікавіше.
Перше кохання-це щеплення від юнацького цинізму,саме,якого було забаго в крові темноокого. Дехто переносить це щеплення дуже болісно, з ускладненнями...

-Згадай її слова про те, що її життя-це її син?!-безрадісно усміхнувся мій фейс.
Темноволосий хлопець скинув одну брову на око й видав недовге "и".
-Вона схоже сказала, і про свою сосідо-подругу.-розставив точки над "і" мій собесідник.-Думаєш, людина взмозі любити зразу 2-х?
-Ти ніколи нічого такого не відчував?

...особливо тяжкий той процес, коли хто-небудь одночасно відчуває чистий потяг і еротичні бажання до різних обєктів. Причому зовсім не зіпсована людина. Якими муками обертається це випробування для совісної і чутливої душі,важко навіть уявити.Про таке лише писав В.В.Вересаєв-знавець юнацької та чоловічої психології. Його "Спогади" зворушують своєю сповідальною відвертістю і навіть нещадністю до " гріхів молодості".
Він, наприклад, вважав себе в отроцтві людиною дуже розбещеною: так він оцінив свої таємні помисли-це вчинки,-адресовані незнайомим жінкам. При цьому він відчував ніжну симпатію до трьох сестер Конопацьких. І "весь цей мутний душевний потік нісся мимо образів трьох любих дівчат, і жодна бризка не потрапляла на них з цього потоку. І чим бруднішим я себе відчував, тим чистішим і величнішим було моє почуття до них."
-Отже, можна любити відразу двох і навіть трьох?-усміхнувся мій друг Антон.
Я всівся біля залитого теплим промінням вікна і побачив, що за його склом дві молоденькі дівчинки так само вклали свої місця на заборчик, лагідно задираючи ноги.
Одна з них розмахувала досить немаленькою купюрою, гордо мотаючи нею перед іншою.
-Можна, якщо це не те почуття,яке захоплює всі "поверхи"людської істоти, якщо це тілесний потяг до одного, дружня прихильність до іншого, повага до третього, які хтось сприймає за любов.-спалахнув я думаючи: "Ого, ну прорвало..."
-Можна.-продовжив я, захоплююче тішучись від своїх слів.-Якщо захоплення таке ж ефемерне, невибірне, як і те почуття, що переживав ліричний герой В.В. Вересаєва до трьох сестер. Проте й цього невиразного почуття, прелюдії першого кохання, виявилось досить, щоб уберегти юну душу від розїдаючого цинізму.-заявив я своєму собесіднику.
На що той відповів коротко і для когось ясно:
-А...-зрозумів він,-А!А?-неповірив він.
І після "акання", я запитав в себе самого для чого ця розмова...

-Ого,сотри які...-захоплено промовив Антон, виглядуючи з вікна кудись...на когось.
Моє фізичне явство підійшло до вікна за яким, сиділи ті сами "ого" і довго не роздумуючи я уточнив.
-Які?
Але відповіді я не почув. На неї не міг би і відповісти сам Антон... Я занадто добре його знав,щоб чекати чого-небудь на таке тупе питання.
Розглядуючи крашених брюнеток я подумав, що прилучення до науки любити починається змалку. Про що нам розповідають дитячі історії? Так, звичайно ж про любов, про те, де і як шукати людині свою долю, за якими ознаками обирати гідну пару.
Дивись дитино, повчають казки, шукай собі друга-подружку не за зовнішністю, не за сукнею-вбранням, а за сердечною красою, за мудрістю, за самовідданістю, умілістю. А погледуючи на тих, слово"кохання" зникало за кілограмами пудри.
Але чомусь дуже часто ми не виносимо уроку з казок. Очі дітей, як і старших, звичайно шукають у гурті ровесників зовсім не скромну Попелюшку, а Каралєвну з надзвичайними формами, " страусиними" ногами, юпками покорше та й досить. В сажі, лахмітті, роботі рідко хто шукає собі свою Обраницю. Те саме відбувається з обранцем:з широкими плечима, щоб був здатен веселити (вже не кажучи про те, що достатньо відсотків сучасної людьби тільки "файно бекає і мекає"), грошима і звичайно, щоб найкрутішим був.
-Ти знаєш, Віл...-заговорив Антон.-мені їх прикро. Дуже. Такі молоді, а вже забруднені смаком грошей...і...
Мені здалось, що мої очі видерлись на самий епіцентр лоба. І стало трохи соромно, що на цікаві думки людей я цікаво реагую.
Одним словом я був задоволений. Дуже, дуже задоволений цими словами і моє серце, якось ритмічно зжалося, розжалося і щасливо застукало-Антон ніколи не буде таким простим та забрудненим, як ті відсотки.
-Ідемо в книгарню?-запропонував я своє слабке місце.

"Основа дружби полягає в цілковитій згоді".
Я йшов з поганим настроєм, шльопаючи по мокрій вулиці, моє волосся піддавалось рухам вітру, що витворяв на моїй голові свої правила та закони (зплітаючи бучу), одним словом усе мене дратувало і все!
По бокам мене, йшли Ліля і Антон.
Доки Ліля розпиналась, що інь і янь особливо гармонують, Антон висморкував свої думки та ідеї, щодо цього прямісінько мені у вухо. Я зупинився і невитримуючи прорвався:
-...тьма і промінь,
Пісні і проза, лід і промінь,
Ховають більше схожих рис...-пробарабанив я.
Антон оцінив мене досить обіжено.
-Да?-змінився його голос на мякіший.
-Да!-фиркнув я, шкандибаючи вперед.-Все це цікаво, Ліля, але важко собі уявити людину, яка не прагнула б знайти щирого, ідеального і копію собі друга. Образ цього друга на диво однотипний при всій несхожості тих, хто прагне дружби. Він, звичайно, чуйний, чесний, усе розуміє з півслова, безоглядний у допомозі, щедрий в удачі, той, кому все довіриш і на кого можна в усьому покластися. Чи Ангел шукає собі Демона?
Ліля соромязливо й швидко зкинула очі вниз.
-Навіть твій кумир-Марі Кобс пише,що можна полюбити людину зі смаками й звичками, протилежними вашим.Але жити з нею неможливо.-добив свою жертву я.-І взагалі-інь і янь-це чорне і біле, зло і добро, як яблуко і апельсин, як збірка драматичних історій і диск з попсою.
-З чого ти це взяв?!-В ній пробудилась цікавість, що хотіла розкусити мене на брехні.
-Читав.-Не здавався я.
-А,-розцвіла Ліля,а я зауважив:"Що "А"?Що ти на цей раз скажеш?".-написати можно багато чого.-культурно заткнула вона мене.
І це було так.Але я був впевнений в своїх словах і точно знав,що вона мене спеціально й помітьте досить вміло підхопила під свою версію, що я вигадую усе це. Ні, це був її хід коньом, якого я міг передавити зараз вантажною машиною, але настрій в мене і так був передриганий.
В мене не було слів. Адже ця ситуація здавалась мені, як втлумачення комусь, що буква "А" найперша в алфавіті, а зі мною не погоджуються.


-Ти вважаєш,що чорне шукає біле і навпаки???-перепитав я після невеликої паузи.
Ліля поглянула мені в очі, в яких я зустрів голубу бездну з вельми цікавими речами. Наче голубі зеркала поглядали на мене зараз, а помітні тріщини виблискували сонцем. По моїй спині пробігли мурашки і саме в цей момент я відчув дивний дотик чогось містичного, буцімто я зазирнув у відчинені двері найвеличнішої таємниці людства...
-Вілям!-визгнула вона.-Ти мене слухаєш?Ну-ну, він мене слухає?!-почервоніла вона.-Дякую. Я тут розпинаюсь,а ти...
-Таке в нього буває.-додав Антон, спостерігаючи за моїми рухами.
...Кожна мить може бути початком чогось нового. І кожний час породжує дещо своє, нове.
Це знав і я. Але, згадуючи все, що я чув і бачив нещодавно, я розумів, що Лілі та Антон- одні з найкращих людей, яких я зустрічав. Сваритися з ними це-цікаво проводити свій час, розмовляючи про всілякі занадто дорослі, філософські речі,точки знання і т.д.і т.п. І уявити їх обох в оточенні інших людей я аж ніяк не міг. Сама думка про це викликала і не ненависть, не злість, а щось незрозуміле.


Сидячи на підвіконнику я довго розглядував сніжні узори на поверхні Місяця. Небо було рожевим з відтінками сині. Подекуди віяв вітерок і здавалось молоді й зелені листя дерев, щось мені скажуть. Було добре, але пусто в глубині душі.
І якось без слів та зайвих думок, що інколи заважали мені жити, я повільно приземлився на вологу і таку живу глину, з якої розповзалися червяки. Мені стало флегматично добре. Здалось, наче Матінка земля намагається мене заспокоїти і мій організм гармонуючи з природою згорає в теплі якигось незримих джерел світла, що зіскакували з капіляр мого серця.
Мої ноги наче не доторкалися до землі, але я йшов,усе здавалося фантастичним кліпом чи делітанською вирізкою найцікавішого з фільму.
Крім дивовижних відчуттів, що наповняли цей земний рай попереду мене зявилися два темносиніх силуети, що швидко наближалися. Це були ті істоти, в присутності яких я почувався героєм фантастичної кінострічки. Це були Антон і Ліля.
Першою до мене підійшла вона-в ніжно голубій, майже неуловимій сукні прикрашеній крихітними квітами бузка, з чорними стрічками на шиї, менш помітними заколками на волосі, з легенькими босоніжками, що обмотували підвязками усю ногу до коліна. Лілі усміхнулась і поїдаюче глянула на мене очами, в яких відображалася майже повня. Вже вкотре мене охопив холодок від цих очей.
Позаду йшов він-в чорнявій футболці (яка йому так личила), джинсах, з дірками по бокам, в біленьких кедах. Він мовчки привітався очима. Коричневі відображення його внутрішнього світу схопили мене поглядом. Кмітливіше ніж завше я глянув в очі темноодягненого і висновком випливло те, що його очі-це явище, яке будь-яка людини взмозі зустріти, якщо кимось сильно захопиться. Очі Антона приховували темну бездну з романтичними завивками долі, ховали в собі щось занадто протилежне очам Лілі. Якщо холод,чисті стосунки, небо з білосніжними хмарами-це ті закономірності, які мешкали в Лілених очах, то тьма, спокій, розсудливість і великі бажання заселяли тіж органи Антона.
...Згадуючи цих людей, зовнішність, яких так дивно личила до їх думок та слів, могучих, добрих, високих, з мякими рухами, з задумчивими поглядами, начебто неуважними до теперішнього і перебуваючими в далекому минулому або ще в більш далекому майбутньому, я розумію, що спогади про них-це і спогади про інший світ, іншу планету Земля, про її красу, тишу лісів та озер, мудрості, що закладена в наших серцях, ще нашими предками, пращурами.
Отож, двійка неочікувано зявилась. Як я збагнув, в них були до мене запитання.
-Ти зіскочив з вікна? Навіщо?-почала підпитувати Ліля.-Ти ж міг постраждати.-як завжди стурбована, чимось виснажлива, готова до вирішення якигось стосунків з кимось.
-Незнаю. Мабуть, щось мене підштовхнуло на цей вчинок.-відповів я.-Всеодно ви мене незрозумієте.
-Віл, тиж казав, що ми твої найкращі друзі!-згадав той.-А хто, як не друзі взмозі зрозуміти тебе. Тільки ми, правда? Тож, давай викладуй, що в тебе не так.
-Я уявив те, що колись ми вже не будемо друзями. І це сумно.-тихо пояснив я.
Ліля засміялась (з мене?), а незабаром її підтримав Антон-регітом.
Дівчина подала знак плечом Антону, щоб той підійшов до мене з іншого боку, таким чином двійка оточила мене з двох сторін.
І білявка пояснила свій сміх:
-Характер дружби визначається, природно, характером особистостей, поєднаних цим почуттям. Значною мірою-спрямованістю їхніх життєвих прагнень, ідеалів.-сказала вона.-Дотого ж, класичні приклади переконують:не буває високої, світлої, відданої дружби в людей нікчемних, а ми вцілому взяті-зовсім і не уроди.-посерйознішала Ліля.
-Значить, ми залишимося друзями до тих пір, доки наші взаємні смаки непоміняються?!- уточнив Антон.
-Ні.-професіонально зауважила дівчина.-Змінившись, думаю й надалі ми будемо охоче спілкуватися, адже завжди памятатимемо, як ми проводили час разом, що нам подобалося в нашому спілкуванні...
Так, розмовляючи про дружбу, ми дійшли до мого, сірого девятиповерхового будинку, там я їх і запросив до себе.

"Назавжди разом"
Чайник починав свистіти. Але навіть він не міг порушити усього тихого порядку, що встановлювала тут і тільки зараз така незвичайна темрява. В самісінькому епіцентрі кухні, на білому столику палала свічка, витаньцьовуючи свої ритуальні танці.
В той час, як приголомшений Антон дивився на стелю з світловими барикадами, що поступово змінювалися на більш закувиркані, Ліля поглядувала, як карта за картою, випадає на гладеньку поверхню стола з моїх рук.
Мої зуби гостро прикусили верхню губу, я припідняв лице на обох сидячих.
-А тепер запитайте щось...-сказав я.
Мої друзі перегледілися й так само поїли мене поглядом.
"Невже це правда?!"-напевно думала Ліля, а Антон:
"З чого мені почати?"-почесав руки він.
-Ну щож, я перший.-промовили мої вуста, але насправді, можливо, я хотів почути питання від Антона-від цієї непрочитаної книжки, яку я беріг в серванті і охоче витирав з неї пил.
Довго не обдумуючи над питанням я витягнув з немякої колоди три карти,саме котрі повинні були дати відповідь.
Не трактуючи повний зміст символіки карт, я втямив, що дана відповідь дуже жорстока і нещадна щодо моїх мрій та бажань. Відповідь чітко казала-ні.
-Ні.-запанікував я.
І мовби весь стан, який я до цього часу настроював, щойно затремтів і вибухнув, усе перериваючи в мені.
Антон припіднявся відразу запитуючи в чому справа. Потім Лілі забазікала з Антоном, але я нічого не чув,жодного слова, тільки глухі звуки, пусті й холодні.
-Ні.-повторив я.-Ні?
Антон серйозно поглянув на мене-перекошеного, переляканого та незрозумілого.
-Ві-л,-поскладам вимовив він моє імя.-Що ти запитав у Таро?
-Щось трапиться погане?-підтримала його Ліля, відключаючи плиту, на якій досі віжжав невгамовний чайник.
Я вирішив сказати ту річ саме котра не вкладувалася в моїй голові.
-Я вас ніколи не побачу. Ніколи-ніколи.
Антон погладив лоба, а вже потім вигукнув:
-А, так ти кудись будеш відїзджати?-усміхнувся той.-Не переймайся ми приїздитимо до тебе, де б ти не був! Правда, Ліля?-він повернувся до неї.
-Аякже!-засяяла дівчина.
-Я нікуди не їду! Вгамуйтесь.-депресивним тоном пробурчав.-Я вас ніколи не побачу! Ви не розумієте?-блаженно запитав я.-Ось вже вкотре, я бажаю вас зустріти,таких простих і добрих, десь на вулиці чи напевно взагалі десь. Тільки вас. Вперше я вами захопився при першій нашій зустрічі. Але єдине, що нас гостро і так несправедливо розділяло це, як не смішно-телевізор.-почервонів я найсоромязливішим шляхом.-Телевізор в котрому я вас зустрів.
-Ти мариш...
-Ні. Я не "мариш".-безапеляційно відрізав я.-Ви ще не вірите? Тоді чому ви зявляєтесь саме тоді коли я цього забажаю? Скажете чому?
Ліля зблідла і всілася, як важкий мішок, на стільчик.
-Я вас так люблю, що пережити того, що ви не зі мною- не зможу.
-Припини!-невитримала дівчина.-Якщо ти з нами не хочеш спілкуватись то просто скажи нам це! Найтупішої казки я ще не чула.
-Хто ми?-важко запитав в мене Антон.-Вигадка, примари, фантазії?
У відповідь я неменш важко кивнув головою.
-Але, як таке можливо, ми ж дихаємо...і взагалі крізь стіни не пролізаємо.-уточнив хлопець.
Я усміхнувся, внутрішньо прощаючись.
-Дихаєте-бо я так уявив собі. А про стіни...
-Ми не вигадка, ми...ми фантазія?-дівчина скинула кілька краплин сліз й скривджено буркнула собі під ніс:
-Що ніколи не побачимось?-з надією погледіла на мене, який не хотів відповідати.-Ніколи...Знай же, що я в реальності буду тебе шукати. -Неодміно. - гірко заплакала Ліля.
-Вілям, ти один з найкращих людей в моєму житті.-нагадав Антон і як я помітив, теж нестримав своїх емоцій.
На деяку мить мені стало зовсім некомфортно у власному тілі. Стало холодно в будь якому значені цього слова. Мені здалось,що я вже не відчую такого тепла, яке відчував до цього вельми емоційного вечора. Прощального вечора, який навіть гірший за прощання з людиною, що відїджає на поїзді, адже йдучи назад, людину заспокоюють різноманітні побутові чи повсякденні речі.
Ліля щосили обняла мене, несримуючи сліз і грубих слів в адресу цієї ситуації і тупаючи ногами. Я не любив і не вмів прощатись, отож казати прощай...Ні, це нізащо.
-Нам залишається лише...-незакінчила дівчина спаряючись з парою, яку пускав незадоволений чайник.
"До побачення."-швидко викрикнула поглядом людина, яку я ніколи не знав.
Зустрівшись шухерськими поглядами з Антоном, я схопив його за плече, мабуть втримуючи ще біля себе, але нічого не дало ради: плече зникло, так само, як і Ліля півтори секунди тому.
Востаннє навідавши поглядом саму бездну, хлопець доторкнувся до мого обличчя, так само стираючись з памяті цих стін, як і холоднопоглядна дівчина.
-Нам залишається лише надіятись і сподіватись про нашу спільну зустріч.-прогукав я, вслід дорогим друзям.
Палаюча свічка погасла і я залишився сам, думаючи про завтрашній день.




В чому полягає вся драма? А саме в тому, що серед мільйон людей і з надзвичайною річчю, як коханння ми почуваємося самотніми.
Саме тому, що начхання-найстрашніший гріх.