yurKO
21.02.2007, 13:01
***
з самим собою важко грати в ігри
коли п*єш вино - воно в легенях
перетворюю надію у те, що треба
і замінюю сум на твої ікони
я намалюю тебе - і ти будеш ікона
а ікони не плачуть, бо не мають обличчя
я не сплю і дивлюся на стелю в тебе вдома
і не бачу нічого, бо в пітьмі грає вітер.
***
люди ходять й сумують по місту,
кидають опалки у клумби без квітів.
вони так безмірно перекрикують радість,
що є носіями зраджених мрій.
ми палимо багато та п*ємо ще більше,
не слухаємо джез, що зловживав собою,
і так багато місця, де небо найчистіше,
повітря найсвіжіше для кожного з людей
митці, що п*ють ще більше, складають нову риму
та знов шукають музу, що не існує більше.
вони плюють у небо та журяться ще більше,
коли безмірна правда знов падає з дощем.
ми сидимо на небі та дивимося вгору,
де зорі стають нами, а світ марнує час.
цікаво : скільки часу потрібно ще людині,
щоб стати трохи більшим, щоб гратися у нас?
***
Дві матері впали з мосту у річку.
Дивні тварини заповзли у чухлі
Старого норвежця. Читали там казки
Ненародженим дітям, що переродяться.
Й сім тисяч годин тому з‘явилися руки,
Що хотіли хапати ніс за волосся.
Ну а може, ще й сонце перетворює ігри
У ігри із самими собою.
Переріж
Убери
Поцілуй
Обніми
Виймай
Ина… на… на…
Течія несла обличчя й машкари.
Комахи танцювали колокрути навколо.
У пательнях шкварчала яєчня та сала.
Мене називали скаженим та хворим.
Простягала руки до світла.
Сонце спалює гори.
Ми закінчили дихати.
Один мільйон сто вісімнадцять тисяч сто тридцять три видихи…
***
Сповнюватись щастям та відкривати двері,
Та цілувати пальці, що змерзли після ночі.
Я закриваю очі, що схожі на ідеї
Давно забуті нами та знов відкриті мною…
Тримай моє волосся, щоб знову зрозуміти,
Які смачні на смак є чоловічі сльози.
Повільно перекрикую тебе від безнадії
На те що прийде злива і знову прийде осінь.
Потерті черевики, зачовгані дороги…
Солодкий запах яблук, що швидко забуваю.
А ти мовчати можеш, а ти кричати можеш,
Від прохолодних доторків води із водограю.
Ми ляжемо на колію, щоб слухати трамваї…
Які біжать повільно по схилах на Подолі.
Коли нестерпні звуки змішаються з тобою.
Тоді вже нам не страшно… ми можемо лежати…
І дощ, що розриває нас на шматки троянди,
Впаде та буде небом, що знову у калюжах.
І більше нам не страшно, не треба більше місця.
Не помремо ніколи : не вмієм помирати
***
затерплі пальці не бачать дороги
продаю своїх дітей щоб вони не розуміли
як холодно зранку гріти обличчя
холодною водою що тече по скроні
замерзлі ноги відмовились думати
тому ховаю їх у банку з варенням
заплакані очі забгали надію
у тіло моє що лежить нерухоме
година опівночі стає схожа на зиму
я мерзну й думаю що наробив я
а діти ховаються в моєму волоссі
і мені здається що я просто повія
та й скроні у скрині стали схожі на пагорби
я бігаю в них у порваних кунверсах
гірські річки відмовились гратися з інеєм
у їхніх невдачах шукаю консенсусу
***
Зачовгана дорога в нікуди
По ній йдемо і тихо плачемо
Зі мною йдеш під руку ти –
для мене має це велике значення.
І лежачи десь мовчки у траві
Ми загубили відображення
Телеекранів, бо там, де є ти,
Згасає навіть телебачення.
Я цілувався із натхнення,
Ти ототожнюєшся з ним.
І шкіра твоя – це варення,
Що зварене з найкращих полуниць.
Забита повністю маршрутка,
Везе мене кудись перепочить.
Я намагаюся триматиcь тебе,
Бо нам лишилася сама лише мить.
Переживемо кожен день
по сто разів, бо він останній.
Й тихо їдемо в таксі
У цьому вихорі чекання.
Та захід сонця підведе
Мені він зраджує щораз
Я вбережу від темряви,
Тебе люба, хоча б раз.
Все це безглуздо та на зло
Та все повторюється знов…
(у голові)
(у голові)
Та більш не буде жодних снів,
Сни — це солов’їний спів.
(у голові)
(у голові)
Закриєш очі назавжди,
Я буду поруч, коли зникнеш ти
(у голові)
(у голові)
Я плачу без змістовних слів
Тебе мій друже убив СНІД…
***
Граціозно ідеш по стелі,
Доторкаєшся повільно до сонця.
Перетворюєшся на повітря,
Вилітаєш у світ крізь віконце.
Перетворюєш смуток на щастя,
Заплітаєш проміння в волосся.
Сновидіння, неначе богиня,
Із тобою зустрітись вдалося.
Потім падаєш з стелі на ліжко,
Спать лягаєш повільно із сонцем
Поглинаюсь повільно в сновиддя,
Пере стрітить з тобою вдалося.
***
Мій янгол-охоронець,
Що має білі крила
(кумедний такий хлопець),
тиняється без діла.
Збирає логогрифи,
Фотографує очі
Удень дівчат та хлопців,
Удень рахує ночі.
А потім проявляє
Найцікавіші знімки,
Опісля з них збирає
Пап’є-маше та сімки.
Проковтнуті надії
Повилізали з нього.
У відчаї страшному
Тікає янгол в гори.
Мій янгол охоронець,
Що має сірі крила,
Засмучений від страху,
Збирає мертві квіти.
А потім їх складає
В кашкет старого дідька,
Та з них порозросталась
Загублена четвірка.
Додати янгол хоче
Есенцію хвилини
Із запахом загубленої
У ночі надії.
Але безрезультатно:
Він полишає гори
Засмічений кульгає
У день страшного шторму.
Мій янгол охоронець,
Що має чорні крила,
Саджає коноплю
У голову без тіла.
А потім він сплюндрує
Покоцані четвірки,
І спалить у вогні
Замурзані ним сімки.
А потім ляже тихо
На берег океану
Вода його з’їдатиме,
Як тіло супостату.
Мій янгол охоронець,
Який шукає крила,
Й загублені надії,
Та нездійснені мрії.
Збирає свої сльози
До картузові дідька,
А потім виливає
У море сльози тихо.
І очі позникали,
А німб схожий на роги.
Сидить й ридає янгол
У пилу на дорозі…
***
МЕЙОнеЗ
Мені почалося здаватися, Що я тихо лежу та зникаю,
перетворюю гамети у те у що й не знаю
Мене смикає щораз із перверзії в натхнення
Перетинаю кордони, що зародилися у голові й б‘ють,
б‘ють, б‘ють, блять… б‘ють мене в долоні.
Я граюся із самим собою у хованки,
Ховаюся у шматках свого тіла й кохаюся
Із сонячним променем, що зароджується
У метаморфозі мого існування.
Зникаючи надії перегорнули сторінки
Інстинктивного перехоплення наркотичного марення
Сповзаючи з ліжка на підлоги щоночі
Захоплюю з собою сутінки, які гніздяться десь вище ніж тут,
А потім залітаю на шафу, звідки спостерігаю за повнолунням
Після того, чомусь, стаю схожим на інтерпретатора
Самого себе для навколишнього середовища.
Мейоз мого тіла переходить у миготіння
Мінливість клітин й мозку стають занадто сильним
Перетворюють мене у інстинктивні мутації,
З‘являється третє око, сьомий палець, тридцять треті зуби.
Я перестаю бути схожим на самого себе,
А тільки на якихось ублюдків, які намагаються імітувати
Усе, що їх оточують.
Вони одягають на свої дупи машкари і кажуть усім, що то є їхні обличчя.
Мені здається, що для них нічого не варте уваги, а тільки те кляте наслідування свого стотридцятитрьоххвилинного бога.
О, боже…
***
мені важко дихати
мені важко думати
граюся у іграшки
коли є прелюдії
знімаючи обличчя
я одягаю тіло
яке повільно хоче
щоб я його любило
самотні інтервенції
не схожі на історії
коли зникає небо ми
не хочемо повторення
я схожий на небо...
я схожий на зорі...
я такий самий як море...
мені важко не мріяти
мені важко не слухати
як я хочу бути там
де буде какофонія
знімаючи на відео
твоє змарніле тіло
я бачу звуки блюзу
те сонце вже згоріло
я мию свою голову
та бігаю за зайцями
з порнографічним баченням
того що відбувається
я, схоже, втомлений
я, схоже, розгублений
я не цілую твої губи...
***
І ніч і день
Спалилиш нас
Ми більше ні
Займаймося
Онанізмом
з самим собою важко грати в ігри
коли п*єш вино - воно в легенях
перетворюю надію у те, що треба
і замінюю сум на твої ікони
я намалюю тебе - і ти будеш ікона
а ікони не плачуть, бо не мають обличчя
я не сплю і дивлюся на стелю в тебе вдома
і не бачу нічого, бо в пітьмі грає вітер.
***
люди ходять й сумують по місту,
кидають опалки у клумби без квітів.
вони так безмірно перекрикують радість,
що є носіями зраджених мрій.
ми палимо багато та п*ємо ще більше,
не слухаємо джез, що зловживав собою,
і так багато місця, де небо найчистіше,
повітря найсвіжіше для кожного з людей
митці, що п*ють ще більше, складають нову риму
та знов шукають музу, що не існує більше.
вони плюють у небо та журяться ще більше,
коли безмірна правда знов падає з дощем.
ми сидимо на небі та дивимося вгору,
де зорі стають нами, а світ марнує час.
цікаво : скільки часу потрібно ще людині,
щоб стати трохи більшим, щоб гратися у нас?
***
Дві матері впали з мосту у річку.
Дивні тварини заповзли у чухлі
Старого норвежця. Читали там казки
Ненародженим дітям, що переродяться.
Й сім тисяч годин тому з‘явилися руки,
Що хотіли хапати ніс за волосся.
Ну а може, ще й сонце перетворює ігри
У ігри із самими собою.
Переріж
Убери
Поцілуй
Обніми
Виймай
Ина… на… на…
Течія несла обличчя й машкари.
Комахи танцювали колокрути навколо.
У пательнях шкварчала яєчня та сала.
Мене називали скаженим та хворим.
Простягала руки до світла.
Сонце спалює гори.
Ми закінчили дихати.
Один мільйон сто вісімнадцять тисяч сто тридцять три видихи…
***
Сповнюватись щастям та відкривати двері,
Та цілувати пальці, що змерзли після ночі.
Я закриваю очі, що схожі на ідеї
Давно забуті нами та знов відкриті мною…
Тримай моє волосся, щоб знову зрозуміти,
Які смачні на смак є чоловічі сльози.
Повільно перекрикую тебе від безнадії
На те що прийде злива і знову прийде осінь.
Потерті черевики, зачовгані дороги…
Солодкий запах яблук, що швидко забуваю.
А ти мовчати можеш, а ти кричати можеш,
Від прохолодних доторків води із водограю.
Ми ляжемо на колію, щоб слухати трамваї…
Які біжать повільно по схилах на Подолі.
Коли нестерпні звуки змішаються з тобою.
Тоді вже нам не страшно… ми можемо лежати…
І дощ, що розриває нас на шматки троянди,
Впаде та буде небом, що знову у калюжах.
І більше нам не страшно, не треба більше місця.
Не помремо ніколи : не вмієм помирати
***
затерплі пальці не бачать дороги
продаю своїх дітей щоб вони не розуміли
як холодно зранку гріти обличчя
холодною водою що тече по скроні
замерзлі ноги відмовились думати
тому ховаю їх у банку з варенням
заплакані очі забгали надію
у тіло моє що лежить нерухоме
година опівночі стає схожа на зиму
я мерзну й думаю що наробив я
а діти ховаються в моєму волоссі
і мені здається що я просто повія
та й скроні у скрині стали схожі на пагорби
я бігаю в них у порваних кунверсах
гірські річки відмовились гратися з інеєм
у їхніх невдачах шукаю консенсусу
***
Зачовгана дорога в нікуди
По ній йдемо і тихо плачемо
Зі мною йдеш під руку ти –
для мене має це велике значення.
І лежачи десь мовчки у траві
Ми загубили відображення
Телеекранів, бо там, де є ти,
Згасає навіть телебачення.
Я цілувався із натхнення,
Ти ототожнюєшся з ним.
І шкіра твоя – це варення,
Що зварене з найкращих полуниць.
Забита повністю маршрутка,
Везе мене кудись перепочить.
Я намагаюся триматиcь тебе,
Бо нам лишилася сама лише мить.
Переживемо кожен день
по сто разів, бо він останній.
Й тихо їдемо в таксі
У цьому вихорі чекання.
Та захід сонця підведе
Мені він зраджує щораз
Я вбережу від темряви,
Тебе люба, хоча б раз.
Все це безглуздо та на зло
Та все повторюється знов…
(у голові)
(у голові)
Та більш не буде жодних снів,
Сни — це солов’їний спів.
(у голові)
(у голові)
Закриєш очі назавжди,
Я буду поруч, коли зникнеш ти
(у голові)
(у голові)
Я плачу без змістовних слів
Тебе мій друже убив СНІД…
***
Граціозно ідеш по стелі,
Доторкаєшся повільно до сонця.
Перетворюєшся на повітря,
Вилітаєш у світ крізь віконце.
Перетворюєш смуток на щастя,
Заплітаєш проміння в волосся.
Сновидіння, неначе богиня,
Із тобою зустрітись вдалося.
Потім падаєш з стелі на ліжко,
Спать лягаєш повільно із сонцем
Поглинаюсь повільно в сновиддя,
Пере стрітить з тобою вдалося.
***
Мій янгол-охоронець,
Що має білі крила
(кумедний такий хлопець),
тиняється без діла.
Збирає логогрифи,
Фотографує очі
Удень дівчат та хлопців,
Удень рахує ночі.
А потім проявляє
Найцікавіші знімки,
Опісля з них збирає
Пап’є-маше та сімки.
Проковтнуті надії
Повилізали з нього.
У відчаї страшному
Тікає янгол в гори.
Мій янгол охоронець,
Що має сірі крила,
Засмучений від страху,
Збирає мертві квіти.
А потім їх складає
В кашкет старого дідька,
Та з них порозросталась
Загублена четвірка.
Додати янгол хоче
Есенцію хвилини
Із запахом загубленої
У ночі надії.
Але безрезультатно:
Він полишає гори
Засмічений кульгає
У день страшного шторму.
Мій янгол охоронець,
Що має чорні крила,
Саджає коноплю
У голову без тіла.
А потім він сплюндрує
Покоцані четвірки,
І спалить у вогні
Замурзані ним сімки.
А потім ляже тихо
На берег океану
Вода його з’їдатиме,
Як тіло супостату.
Мій янгол охоронець,
Який шукає крила,
Й загублені надії,
Та нездійснені мрії.
Збирає свої сльози
До картузові дідька,
А потім виливає
У море сльози тихо.
І очі позникали,
А німб схожий на роги.
Сидить й ридає янгол
У пилу на дорозі…
***
МЕЙОнеЗ
Мені почалося здаватися, Що я тихо лежу та зникаю,
перетворюю гамети у те у що й не знаю
Мене смикає щораз із перверзії в натхнення
Перетинаю кордони, що зародилися у голові й б‘ють,
б‘ють, б‘ють, блять… б‘ють мене в долоні.
Я граюся із самим собою у хованки,
Ховаюся у шматках свого тіла й кохаюся
Із сонячним променем, що зароджується
У метаморфозі мого існування.
Зникаючи надії перегорнули сторінки
Інстинктивного перехоплення наркотичного марення
Сповзаючи з ліжка на підлоги щоночі
Захоплюю з собою сутінки, які гніздяться десь вище ніж тут,
А потім залітаю на шафу, звідки спостерігаю за повнолунням
Після того, чомусь, стаю схожим на інтерпретатора
Самого себе для навколишнього середовища.
Мейоз мого тіла переходить у миготіння
Мінливість клітин й мозку стають занадто сильним
Перетворюють мене у інстинктивні мутації,
З‘являється третє око, сьомий палець, тридцять треті зуби.
Я перестаю бути схожим на самого себе,
А тільки на якихось ублюдків, які намагаються імітувати
Усе, що їх оточують.
Вони одягають на свої дупи машкари і кажуть усім, що то є їхні обличчя.
Мені здається, що для них нічого не варте уваги, а тільки те кляте наслідування свого стотридцятитрьоххвилинного бога.
О, боже…
***
мені важко дихати
мені важко думати
граюся у іграшки
коли є прелюдії
знімаючи обличчя
я одягаю тіло
яке повільно хоче
щоб я його любило
самотні інтервенції
не схожі на історії
коли зникає небо ми
не хочемо повторення
я схожий на небо...
я схожий на зорі...
я такий самий як море...
мені важко не мріяти
мені важко не слухати
як я хочу бути там
де буде какофонія
знімаючи на відео
твоє змарніле тіло
я бачу звуки блюзу
те сонце вже згоріло
я мию свою голову
та бігаю за зайцями
з порнографічним баченням
того що відбувається
я, схоже, втомлений
я, схоже, розгублений
я не цілую твої губи...
***
І ніч і день
Спалилиш нас
Ми більше ні
Займаймося
Онанізмом