Giza
26.02.2007, 17:18
СТИЛУС
– … ручкою в око… – промимрив тупо лисий.
Чорт, як же його… ас… тас… Стас, може?
– Що ж ти накоїла, курво! – очухався поволі. – Загребуть зара...
Хто? Кого?
– Гов, тьоло, чуєш, нє?
Теж спробував пригадати ім’я.
– Галю… той… Вір… а…
Та ні, яке там!
– То не ручка, – сказала раптом Галя-Віра. Стравила крізь губи повітря.
В’язке, отруйне. Сухі, розтріскані…
– Ну, х… з ним, олівець, – не наполягав лисий.
– Ні, – хитнула головою.
Може, повітря вийде, геть усе, все, і вона здується, мов човен… річка плине… верби… – в чохол, подалі, на горище, в сховок, де нема… Кого? А всіх… їх…
– Бля, вона його штрикнула! Штрикнула його, б… просто в о… О! Дро… м? Дротиком!
– Ні. – Дістав! – Стилусом. Це називається стилус, ти, дебіл!
Для сенсорних дисплеїв… загострена паличка… римляни по воску… дощечки, змазані… вискрібати літ… слів надто… марно… звідки взявся коло Дениса такий вигребок… воском… п’є останнім ча… пив… з усілякою сволотою… п’є… Діо…
– Діоніс, дозвольте відрекомендуватися. Син Зевса й царівни Семели. – Каламутні очі (чи він тоді щось усвідомлював, цікаво?), лютий коньячний перегар і паморочливий "букет" феромонів. – А ви?
– Влада.
– Бр! – відсахнувся. – І клейноди маєте? Пірнач, булаву... Чи, боже бережи, мандат, га?
– То ви, – не відповіла, – справді поет?
– Завусь Нєзнайка, – замружився і раптом відригнув, – пардон, мадам… ат мєня вам… себто, не вам персонально, звісно… але по суті… Ето же очєнь і очєнь!
Мати казала потім, що "то тіки ти могла отак улопатися в алкаша-невдаху, гіпі прибацаного, пальцем робленого, ні кожи, ні рожи, ні калá, ні дварá, ще й не нашого!"
Циган він може який, га? Чи грек? Чорняве, патлате, натхненне.
– Жид він, от шо! – Мати сьорбнула з ложки борщу й обпекла губи. – Холера! Ти йому на носа глянь – там усе написано.
– А коли й так?
Якщо припустити (метафорично), що людина – така собі колба з хімічним розчином, то в колбі Влади, чи то пак, у Владі, якраз відбувається бурхлива реакція. Відбулася, власне, – уламки черепа, шматки мізків... Тоскно в тій світлиці й гидко, як набльовано. Відчаєм смердить – що тобі зеленим хлором. Хто все те лайно прибиратиме, надто ж без голови?
– І картяр, я порозпитала в людей! Спіднє... прости Госссс… як хто поласиться! То нормально для щастя, по-твоєму?! От ще тато скаже...
А батько розкладав щастя по полицях: потреби духовні, потреби матеріальні, а також – окремо – наявність (?) "індівіда пратівапаложнава пола для, прєждє всево, прадалженія рода".
Від тієї "ієрархії щастя" зводило щелепи. З ненависті до такого убожества чи, може, з безсилля? Бо навряд чи коли-небудь доведеш йому, що щастя – мов яблуко: неподільне, ціле, досконале. До того ж, якщо лише "для прадалженія рода", то яка, в чорта, різниця, який той індивід? Головне – аби "пратівапаложнава пола"! Мужик, тобто. Гомо-анер. Не свиня, не собака чи інша яка принада зоофіла...
– Духовність – не потреба, чорт забирай! Її не можна вдовольнити й заснути сито на канапі. То середовище існування... має бути, принаймні...
Денис – веселий і п’яний – з того всього реготав. Гриз яблуко, плювався соком.
– Сонечко, – ліз язиком до рота, – тобі череп не тисне? – І стікав солодкою хмільною слиною.
– Тисне, бува, як надто довго ремонтують.
– А шо, як з твоїм татусем якось роздавити банку, га? Просвітив би його, врешті, шо аж ніяк на доцю вашу, пане ясний, не зазіхаю. Як ліг, так і встану, йоп-та, шо нам ділити? Чи ж я дівчині ворог? Теж зичу їй мужа вірного, багатого і непитущого!
– Боже бережи! І не думай навіть! Приб’є! Честі позбавив, ім’я осоромив…
– Ім’я! – лоскотав живіт кошлатим волоссям і задоволено мурликав. – Дуже приємно, Вакх. Вакх, дуже приємно…
– Атож, царевичу Нєзнайко, сине Зевса, вже забув, мабуть, коли підписувався власним ім’ям! – Вона перебирала пальцями його поплутані кучері і думала, що від народження не бачила нічого прекраснішого і… більш живого!
– Ані я тобі, ані ти мені/ Не залишили навіть імені/ Межи шлуночків, за грудиною,/ Впівскорочення, впівривка –/ Тільки біль на похмілля в тімені,/ Спогад-суміш зі слини й сімені,/ Подих, здавлений, мов сурдиною,/ Пісню, вплетену в ДНК.
Зазвичай Владі таки дійсно перебивало подих, коли він отак знічев'я, скоромовкою бурмочучи десь їй у пупок, проростав новим віршем, який, до речі, геть-чисто міг забути на ранок, і вона мовчки всотувала ті слова кожною клітиною, вплітала в ДНК і була певна, що то вони мають присмак слини й сімені – абсолютно реальні, відчутні на дотик. Стиглі яблука.
А для порівняння: ... індивіда іншої статі… потреба продовження роду... ет сетера...
– Я вчора програв трохи бабла, сонце. – Нервові пальці ламали сірники. – Хлопці обіцяли… чорт, як же тобі… словом, якбИ ти…
– … гарна кобилка в тебе, га?
– Ну… що я маю… не будь дитиною! Ні х… в кишенях… будь ласка! Владочко…
– Скільки їх? – кашлянула сухо.
– Двоє, – миттєво відгукнувся Денис. Поглянув їй в очі й опустив голову.
– Небагато, – зіронізувала. – Буде що згадати на старості… – голос зірвався. – Два кольори мої…
… два кольори, оба… в душі моїй… червоне … а чорне… передусім, для продовження роду…
– Ах ти ж, блядюга! – Лисий розмахнувся – спалах – жалібно хрупнуло ребро. – То це я дебіл?! Я?!! – З носа потекла юшка.
– Астафь, Стас, валім атсюда! – ще один голос. – Мусара падґрєбут, ано тєбє на?
Біля голови Дениса натекла калюжа крові.
Тонка цівка сльозила з очниці.
Волосся з правого боку просякло кров’ю і виглядало геть чорним.
… а чорне – то…
Але ж вона виконала його прохання! Навіть з авансом на наступний раз, якщо…
І повернулася, аби на прощання лише чмокнути його в щоку та сказати, що все гаразд, він вільний.
– Ти вільний, мій Діонісе.
Якби не трапився під руку кишеньковий – з пробитим дисплеєм – комп’ютер на столі.
Колись там зберігалися вірші.
І стилус…
– … ручкою в око… – промимрив тупо лисий.
Чорт, як же його… ас… тас… Стас, може?
– Що ж ти накоїла, курво! – очухався поволі. – Загребуть зара...
Хто? Кого?
– Гов, тьоло, чуєш, нє?
Теж спробував пригадати ім’я.
– Галю… той… Вір… а…
Та ні, яке там!
– То не ручка, – сказала раптом Галя-Віра. Стравила крізь губи повітря.
В’язке, отруйне. Сухі, розтріскані…
– Ну, х… з ним, олівець, – не наполягав лисий.
– Ні, – хитнула головою.
Може, повітря вийде, геть усе, все, і вона здується, мов човен… річка плине… верби… – в чохол, подалі, на горище, в сховок, де нема… Кого? А всіх… їх…
– Бля, вона його штрикнула! Штрикнула його, б… просто в о… О! Дро… м? Дротиком!
– Ні. – Дістав! – Стилусом. Це називається стилус, ти, дебіл!
Для сенсорних дисплеїв… загострена паличка… римляни по воску… дощечки, змазані… вискрібати літ… слів надто… марно… звідки взявся коло Дениса такий вигребок… воском… п’є останнім ча… пив… з усілякою сволотою… п’є… Діо…
– Діоніс, дозвольте відрекомендуватися. Син Зевса й царівни Семели. – Каламутні очі (чи він тоді щось усвідомлював, цікаво?), лютий коньячний перегар і паморочливий "букет" феромонів. – А ви?
– Влада.
– Бр! – відсахнувся. – І клейноди маєте? Пірнач, булаву... Чи, боже бережи, мандат, га?
– То ви, – не відповіла, – справді поет?
– Завусь Нєзнайка, – замружився і раптом відригнув, – пардон, мадам… ат мєня вам… себто, не вам персонально, звісно… але по суті… Ето же очєнь і очєнь!
Мати казала потім, що "то тіки ти могла отак улопатися в алкаша-невдаху, гіпі прибацаного, пальцем робленого, ні кожи, ні рожи, ні калá, ні дварá, ще й не нашого!"
Циган він може який, га? Чи грек? Чорняве, патлате, натхненне.
– Жид він, от шо! – Мати сьорбнула з ложки борщу й обпекла губи. – Холера! Ти йому на носа глянь – там усе написано.
– А коли й так?
Якщо припустити (метафорично), що людина – така собі колба з хімічним розчином, то в колбі Влади, чи то пак, у Владі, якраз відбувається бурхлива реакція. Відбулася, власне, – уламки черепа, шматки мізків... Тоскно в тій світлиці й гидко, як набльовано. Відчаєм смердить – що тобі зеленим хлором. Хто все те лайно прибиратиме, надто ж без голови?
– І картяр, я порозпитала в людей! Спіднє... прости Госссс… як хто поласиться! То нормально для щастя, по-твоєму?! От ще тато скаже...
А батько розкладав щастя по полицях: потреби духовні, потреби матеріальні, а також – окремо – наявність (?) "індівіда пратівапаложнава пола для, прєждє всево, прадалженія рода".
Від тієї "ієрархії щастя" зводило щелепи. З ненависті до такого убожества чи, може, з безсилля? Бо навряд чи коли-небудь доведеш йому, що щастя – мов яблуко: неподільне, ціле, досконале. До того ж, якщо лише "для прадалженія рода", то яка, в чорта, різниця, який той індивід? Головне – аби "пратівапаложнава пола"! Мужик, тобто. Гомо-анер. Не свиня, не собака чи інша яка принада зоофіла...
– Духовність – не потреба, чорт забирай! Її не можна вдовольнити й заснути сито на канапі. То середовище існування... має бути, принаймні...
Денис – веселий і п’яний – з того всього реготав. Гриз яблуко, плювався соком.
– Сонечко, – ліз язиком до рота, – тобі череп не тисне? – І стікав солодкою хмільною слиною.
– Тисне, бува, як надто довго ремонтують.
– А шо, як з твоїм татусем якось роздавити банку, га? Просвітив би його, врешті, шо аж ніяк на доцю вашу, пане ясний, не зазіхаю. Як ліг, так і встану, йоп-та, шо нам ділити? Чи ж я дівчині ворог? Теж зичу їй мужа вірного, багатого і непитущого!
– Боже бережи! І не думай навіть! Приб’є! Честі позбавив, ім’я осоромив…
– Ім’я! – лоскотав живіт кошлатим волоссям і задоволено мурликав. – Дуже приємно, Вакх. Вакх, дуже приємно…
– Атож, царевичу Нєзнайко, сине Зевса, вже забув, мабуть, коли підписувався власним ім’ям! – Вона перебирала пальцями його поплутані кучері і думала, що від народження не бачила нічого прекраснішого і… більш живого!
– Ані я тобі, ані ти мені/ Не залишили навіть імені/ Межи шлуночків, за грудиною,/ Впівскорочення, впівривка –/ Тільки біль на похмілля в тімені,/ Спогад-суміш зі слини й сімені,/ Подих, здавлений, мов сурдиною,/ Пісню, вплетену в ДНК.
Зазвичай Владі таки дійсно перебивало подих, коли він отак знічев'я, скоромовкою бурмочучи десь їй у пупок, проростав новим віршем, який, до речі, геть-чисто міг забути на ранок, і вона мовчки всотувала ті слова кожною клітиною, вплітала в ДНК і була певна, що то вони мають присмак слини й сімені – абсолютно реальні, відчутні на дотик. Стиглі яблука.
А для порівняння: ... індивіда іншої статі… потреба продовження роду... ет сетера...
– Я вчора програв трохи бабла, сонце. – Нервові пальці ламали сірники. – Хлопці обіцяли… чорт, як же тобі… словом, якбИ ти…
– … гарна кобилка в тебе, га?
– Ну… що я маю… не будь дитиною! Ні х… в кишенях… будь ласка! Владочко…
– Скільки їх? – кашлянула сухо.
– Двоє, – миттєво відгукнувся Денис. Поглянув їй в очі й опустив голову.
– Небагато, – зіронізувала. – Буде що згадати на старості… – голос зірвався. – Два кольори мої…
… два кольори, оба… в душі моїй… червоне … а чорне… передусім, для продовження роду…
– Ах ти ж, блядюга! – Лисий розмахнувся – спалах – жалібно хрупнуло ребро. – То це я дебіл?! Я?!! – З носа потекла юшка.
– Астафь, Стас, валім атсюда! – ще один голос. – Мусара падґрєбут, ано тєбє на?
Біля голови Дениса натекла калюжа крові.
Тонка цівка сльозила з очниці.
Волосся з правого боку просякло кров’ю і виглядало геть чорним.
… а чорне – то…
Але ж вона виконала його прохання! Навіть з авансом на наступний раз, якщо…
І повернулася, аби на прощання лише чмокнути його в щоку та сказати, що все гаразд, він вільний.
– Ти вільний, мій Діонісе.
Якби не трапився під руку кишеньковий – з пробитим дисплеєм – комп’ютер на столі.
Колись там зберігалися вірші.
І стилус…