Василь Триндюк
01.03.2007, 21:49
Танк з вусами
Я, оце, про жінок поговорив би. От ми тут всі мужики сидимо, бабів немає, то можна про них і потеревенити. Як кажуть: У лісі - про баб, а з бабами – про ліс. А що? І правильно! А я к же інакше. У них же все інше... Ну вуха, там... Тож, не все ім потрібно чути у наших розмовах...
-Що ти, Федьку, кажеш?
-У армії наш каптьорщик, вірменин Рафік, казав, що найгарячіші жінки обов`язково з вусиками!
- Ну то у них, у кавказьких народів. Вони там скрізь у вусиках. Але і в нас трапляються любителі, що ударяють по волохатості. Он дід Мишка Вакса. Чули як бабу Тетяну вибирав?
-Не чули!
-З хлопцями підглядали у бані в жіночий день. І його баба там була, тоді ще молода дівчина. Роздивився на неї дід Мишка „во всєй красє”, а тоді і каже друзям:
Цю, з чубатими ногами, хай ніхто не чіпає, собі беру.
Оженився і живуть, мабуть, років зо 60... Вже он правнуки школу кінчають... Не знаю, як щодо гарячості чубатоногих, дід Вакса ж мовчить, але про вусики сам можу розповісти.
Якось, коли був, оце, у області на базарі, то побачив там тьотю та не з вусиками, а прямо, зі справжніми вусами. Стояла вона продавцем на м`ясі. Росту, аж десь під два метри, отакенні кулацяри, плечі широченні і цицяри, як пудові кавуни. Я спочатку думав, що то мужик на бабу схожий, бо ще й в штанях. Підходжу поцікавитися.
-Здрастуйте!
-Здрастуйте! – відповідає тоненьким голоском.
Я ще сумніваюсь, у мужиків теж такі тембери трапляються, ну, коли, ото, можливості тяжкополегшені чи, взагалі, відсутні, отож і продовжую.
-Вибачаюсь, але тільки не бийте. Ви мужик чи женщіна?
-А що?
-Так мені це цікаво.
-Дядю, тобі тут що, цирк?
-Та ні, я ж бачу, що це м`ясний павільйон. Але ваші габарити та ще вуса, ото, я й загубив... Орієнтацію...
-Твої проблеми. Ану, діставай свої граблі та греби звідси, не заважай працювати. Чого досі стоїш? Довипендрюєшся до того, що і у проханні твоєму відмовлю.
-Якому?
-Такому, щоб морду тобі не бити, юнате допитливий.
Ви бачили отаке? Ну й характер. Я й чкурнув звідти...
Походив ще по базару і підкралася до мене ідея, що швидко ставала нав`язливою, тобто, забажалося мені, вибачте, до вітру. Розшукав тамтешній туалет, підходжу, і вона підходить. Ага, думаю, ось зараз і визначу якої статі, тобто, у яке відділення піде, те й, вибачте, у штанях.
Облом. Зачинений він на ремонт і всі ходять за сімдесят копійок до біонужничків. За такі гроші, -це ж більш, як півхлібини-, я краще потерплю, не енурез же. Тим більше, що скоро додому. Баба ж мене не побачила і, давши касирці гроші, пішла до кабінки. Думаю:
Невже ж я так і поїду такий подраний смутними сумнівами? Будь, що буде, підійду і напрямки спитаю ще раз. А як вріже? Можна легко і, у свою чергу, дуба врізати... Тут треба делікатненько так, як з дамою. Он, вона, вже вийшла і Пиз...анською баштою суне кудись. Біжу. Доганяю.
-Підождіть!
-А, знову ти. Таки пика ще не пройшла, свербить?
Вмикаю я повну делікатність і кажу:
-Щоб там далі не було, а Ви красива та розумна женщіна!
А сам думаю, що, якщо баба, то за шерстю, а як мужик, то дочекаюсь на його мордяці відображення реакції і швидко ноги у руки...
-Справді?
-Я зі справжніми дамами слів на вітер не кидаю!
-Тоді пішли!
-Куди?
-На базарний склад!
-Навіщо?
-Завоював ти мене стрімко, юнате, а трохвею тільки там дам, більше тут ніде.
Я від несподіванки аж збаранів. А вона тим часом ухопила за руку своєю клешнею і потягла, як „Кіровцем”, аж підбори у мене по асфальту запищали.
Ой, пробі, оце так вскочив, - думаю. Мариночко, я ж тебе, тільки, ще з танками, що пісяють навсидячки, не зраджував. Та й точно не упораюся. Я в женщінах не по бронетехніці, хоч моя Марина і не Дюймовочка, але ж і не самохідна гармата „Фердінанд”. А як підведу, то всьо – капут, запросто видушить увесь лівер самими тільки обіймами...
Щось, мабуть, на обличчі у мене змінилося, бо питає вона:
Ти, що і не радий?
-Та, радий – радий.
-А портретом чого посумнішав?
-Та, невдобно мені таке дамі казати, але з машини по взятті трохвеїв потрібно злити відстій.
-Ой, інтиліхент який. Пішли оно за склад, там всі відливають. Зайшли ми у цей закапелок.
–Чого не ллєш?
-Встидаюся при такій жінці.
-Який ти прямо... Ну, тільки швидше, бо трохвей вже аж булькає, так віддатися проситься. Я тут за рогом чекаю.
-Я бігом!
Що бігом, то, таки, бігом. Навіть нужди не справляв. Тільки- но вона сховалася за складом, я майже без розгону перескочив огорожу базару і ушкварив провулками на автостанцію. Прибіг, а там якраз відправляється автобус у наш бік. Швидко дав водію гроші, пробіг по салону назад і сховався там на сидінні за фіранками... Виглянув з-за них вже, як їхали полями - лісосмугами. Нічого, всі пейзажі нормальні, за автобусом ніхто не біжить. Кажу водію:
Зупинку давай і підожди трохи, до вітру я, друже...
-Тільки швидко, - відповів той.
І, вже, там, у лісопосадці, стало мені так радісно, так радісно, що аж трохи сумно... Яка, усе-таки, пристрастна женщіна... Яка гаряча... Хоч зовні і танк з вусами...
(збірка "Заціловане собайло", 2005)
Я, оце, про жінок поговорив би. От ми тут всі мужики сидимо, бабів немає, то можна про них і потеревенити. Як кажуть: У лісі - про баб, а з бабами – про ліс. А що? І правильно! А я к же інакше. У них же все інше... Ну вуха, там... Тож, не все ім потрібно чути у наших розмовах...
-Що ти, Федьку, кажеш?
-У армії наш каптьорщик, вірменин Рафік, казав, що найгарячіші жінки обов`язково з вусиками!
- Ну то у них, у кавказьких народів. Вони там скрізь у вусиках. Але і в нас трапляються любителі, що ударяють по волохатості. Он дід Мишка Вакса. Чули як бабу Тетяну вибирав?
-Не чули!
-З хлопцями підглядали у бані в жіночий день. І його баба там була, тоді ще молода дівчина. Роздивився на неї дід Мишка „во всєй красє”, а тоді і каже друзям:
Цю, з чубатими ногами, хай ніхто не чіпає, собі беру.
Оженився і живуть, мабуть, років зо 60... Вже он правнуки школу кінчають... Не знаю, як щодо гарячості чубатоногих, дід Вакса ж мовчить, але про вусики сам можу розповісти.
Якось, коли був, оце, у області на базарі, то побачив там тьотю та не з вусиками, а прямо, зі справжніми вусами. Стояла вона продавцем на м`ясі. Росту, аж десь під два метри, отакенні кулацяри, плечі широченні і цицяри, як пудові кавуни. Я спочатку думав, що то мужик на бабу схожий, бо ще й в штанях. Підходжу поцікавитися.
-Здрастуйте!
-Здрастуйте! – відповідає тоненьким голоском.
Я ще сумніваюсь, у мужиків теж такі тембери трапляються, ну, коли, ото, можливості тяжкополегшені чи, взагалі, відсутні, отож і продовжую.
-Вибачаюсь, але тільки не бийте. Ви мужик чи женщіна?
-А що?
-Так мені це цікаво.
-Дядю, тобі тут що, цирк?
-Та ні, я ж бачу, що це м`ясний павільйон. Але ваші габарити та ще вуса, ото, я й загубив... Орієнтацію...
-Твої проблеми. Ану, діставай свої граблі та греби звідси, не заважай працювати. Чого досі стоїш? Довипендрюєшся до того, що і у проханні твоєму відмовлю.
-Якому?
-Такому, щоб морду тобі не бити, юнате допитливий.
Ви бачили отаке? Ну й характер. Я й чкурнув звідти...
Походив ще по базару і підкралася до мене ідея, що швидко ставала нав`язливою, тобто, забажалося мені, вибачте, до вітру. Розшукав тамтешній туалет, підходжу, і вона підходить. Ага, думаю, ось зараз і визначу якої статі, тобто, у яке відділення піде, те й, вибачте, у штанях.
Облом. Зачинений він на ремонт і всі ходять за сімдесят копійок до біонужничків. За такі гроші, -це ж більш, як півхлібини-, я краще потерплю, не енурез же. Тим більше, що скоро додому. Баба ж мене не побачила і, давши касирці гроші, пішла до кабінки. Думаю:
Невже ж я так і поїду такий подраний смутними сумнівами? Будь, що буде, підійду і напрямки спитаю ще раз. А як вріже? Можна легко і, у свою чергу, дуба врізати... Тут треба делікатненько так, як з дамою. Он, вона, вже вийшла і Пиз...анською баштою суне кудись. Біжу. Доганяю.
-Підождіть!
-А, знову ти. Таки пика ще не пройшла, свербить?
Вмикаю я повну делікатність і кажу:
-Щоб там далі не було, а Ви красива та розумна женщіна!
А сам думаю, що, якщо баба, то за шерстю, а як мужик, то дочекаюсь на його мордяці відображення реакції і швидко ноги у руки...
-Справді?
-Я зі справжніми дамами слів на вітер не кидаю!
-Тоді пішли!
-Куди?
-На базарний склад!
-Навіщо?
-Завоював ти мене стрімко, юнате, а трохвею тільки там дам, більше тут ніде.
Я від несподіванки аж збаранів. А вона тим часом ухопила за руку своєю клешнею і потягла, як „Кіровцем”, аж підбори у мене по асфальту запищали.
Ой, пробі, оце так вскочив, - думаю. Мариночко, я ж тебе, тільки, ще з танками, що пісяють навсидячки, не зраджував. Та й точно не упораюся. Я в женщінах не по бронетехніці, хоч моя Марина і не Дюймовочка, але ж і не самохідна гармата „Фердінанд”. А як підведу, то всьо – капут, запросто видушить увесь лівер самими тільки обіймами...
Щось, мабуть, на обличчі у мене змінилося, бо питає вона:
Ти, що і не радий?
-Та, радий – радий.
-А портретом чого посумнішав?
-Та, невдобно мені таке дамі казати, але з машини по взятті трохвеїв потрібно злити відстій.
-Ой, інтиліхент який. Пішли оно за склад, там всі відливають. Зайшли ми у цей закапелок.
–Чого не ллєш?
-Встидаюся при такій жінці.
-Який ти прямо... Ну, тільки швидше, бо трохвей вже аж булькає, так віддатися проситься. Я тут за рогом чекаю.
-Я бігом!
Що бігом, то, таки, бігом. Навіть нужди не справляв. Тільки- но вона сховалася за складом, я майже без розгону перескочив огорожу базару і ушкварив провулками на автостанцію. Прибіг, а там якраз відправляється автобус у наш бік. Швидко дав водію гроші, пробіг по салону назад і сховався там на сидінні за фіранками... Виглянув з-за них вже, як їхали полями - лісосмугами. Нічого, всі пейзажі нормальні, за автобусом ніхто не біжить. Кажу водію:
Зупинку давай і підожди трохи, до вітру я, друже...
-Тільки швидко, - відповів той.
І, вже, там, у лісопосадці, стало мені так радісно, так радісно, що аж трохи сумно... Яка, усе-таки, пристрастна женщіна... Яка гаряча... Хоч зовні і танк з вусами...
(збірка "Заціловане собайло", 2005)