Morandi
24.03.2007, 01:17
Нарешті, прийшла весна! Зима вже закінчилась, а враження залишились. Хочу ними поділитися. Можливо, твір є графоманським. Зовсім не претендую на роль кращого прозаїка. Просто хотілося спробувати. Коротше, критикуйте його, як вам завгодно.
__________________________________________________ _________
Ультрафіолетове проміння робить розтин хмарам; розбиває скло мого вікна; нахабно вривається у кімнату; будить мене. Але порізи хмар зростаються.
Мегаполіс О. Сірий ранок. Зима без снігу. Життя без змісту.
Стою обабіч дороги. Кутаюся у повітря. Жовте сонце в’їжджає на вулицю. Рухається крізь простір і час… Рука … Жовте маршрутне таксі 215 зупиняється. Всередині маршрутки сидить купа мотлоху. Оминаю його. Є вільне місце. Я його швидко заповнюю.
«У цьому місті лише односторонній рух. Рухатися у зворотній бік індивідууму забороняється».
Нагадування програми підсвідомості.
Місто за заляпаним склом. На склі краплі коричневого бруду—мої добрі знайомі. За склом сіре місто. Натовп сірих людей мчить вулицею у своїх нікчемних справах. Мої справи нікчемні теж.
Ґонорові люди цього міста із зашкарублими серцями. (Ні, не зашкарублі. Просто вони вкриті “хрусткою скоринкою”). Мчать повз життя до своєї мети. Відгородилися байдужістю і навушниками один від одного. У навушниках живе музика.
Шалений темп наростає. Всередині мене щось здригнулося. Списую це на кашель. Споживацьке суспільство мертве. Існують лише оболонки. Смог нам за чисте повітря. Ми не можемо існувати без нього. Чисте повітря—нереальність. Чисте повітря—вигадка екологів.
Маршрут 215. Половину етапу пройдено. За вікном до мене тягнеться природа. Вона благає про допомогу. Мегаполіс взяв її в полон—вона закута в асфальт. Іржаві дерева прикрашають вулиці. Мегаполіс О. помер. Природа поривається до мене. Я—молодий еколог, і тому я відвертаюсь.
[совість: див. у словнику—застаріле]
Всередині щось тарахкотить, б’ється об стінки моєї зовнішньої оболонки.
Спізнююсь. Час—кайдани на руках суспільства. Недоречний винахід людства. Він запряг нашу постіндустріальну ґенерацію і підганяє ззаду-зверху батогом. Ми безмовно стогнемо в його ярмі. «А що я можу зробити? Мій протест нічого не вирішить. Мені ж гірше,»—промовляє наша свідомість. Це свідомість пасивів. Жодного активу у нашому суспільстві.
Продовжую дивитись у вікно маршрутки. Воно—моя душа. Крісло (я на ньому сиджу)—мій життєво важливий простір. Зараз це мій світ. Нікого у нього не пущу. Занурююсь у себе. Салон маршрутного таксі—нереальний. Зграйка дітей з молодшої школи намагається перетнути вулицю. Діти—квіти нації. Сучасні квіти України опромінені сонцем Чорнобиля, политі алкоголем, удобрені тютюном. Вони інфантильні. Ці квіти переростуть у бур’ян.
Природа—ґенератор випадкових життів. Вона не знає, що треба:
«Неповноцінних—стерилізувати!»
«Безнадійних—знищити!»
«Я хочу пити!»
Мої нікчемні справи завершено. Йду на трамвайну зупинку. Стою. Чекаю. Видихаю аромат асфальту. Рукою трамвай не зупинити. Збираються утомлені собою люди. Нагромаджуються. Вони готуються до короткого спринту. Під’їжджає трамвай.
«На старт. Приготувались. Марш!». Тепер не люди—уже пасажири. Застрибують (немов скажені) досередини, пхають один одного—інстинкт пасажира. Усі намагаються зайняти найліпші місця. Але все одно VIP-місця дістануться нахабним старим (кращі з кращих—бабцям). Спокійно заходжу. Майже останній. Позаду біжать ще люди. Вони не встигають. Вони бояться не встигнути. Вони такі безпорадні у Мегаполісі О.—самі не дістануться потрібного місця. На самоті місто їх зламає.
Оминаю VIP- місця—місця для інвалідів, людей похилого віку та пасажирів з дітьми. Тримаюся за залізну трубу—людина завжди потребує міцної опори. Нас таких багато.
«Трамвай прямує по 18-ому маршруту: К. поле—16-та станція В. Ф.». Бездушний електронний голос.
За вікном майорять житлові паралелограмні коробки. У коробках є отвори. В маленьких квадратних отворах горить світло. Через великі прямокутні входять і виходять люди. Усе систематизовано. Кожної зупинки холодний голос робота оголошує номер станції. Це зручно.
Я оглядаю пасажирів. З їхніх грудей виривається незрозуміло-біла квінтесенція. Вона—істота. Вона пнеться вгору (як заручник, що прагне визволитися з полону). З одного, з другого, третього… Це якесь шаленство! Трамвай заполонили ці невідомі істоти. Намагаються вирватися. (У салоні бринить невідома музика—зітхання душ). Люди, з яких ці прозорі істоти втекли, падають додолу. Непритомні.
Ті, що вирвалися, допомагають іншим позбутися пут. Між ними існує братерська любов. Хто вони? Невже це все бачу лише я? Хто я?..
Але люди їх не пускають. Вони пхають їх усередину себе. Нещасні мені невідомі істоти ридають—їх заточили у холодні камери з двома вікнами. І ті час від час закриваються.
Хто впорався зі своєю прозорою істотою, запихає тих, що вирвалися, у порожні оболонки, що лежать на підлозі. Оболонки підводяться. Прозорі істоти безмовно волають. Поглядають на мене із-за ребер, хапаються за них руками, трясуть їх, немов ґрати. Безмовно страждають. Але, хто Я?
Люди стоять. Роблять вигляд, що нічого не сталося. Це так модно зараз—робити вигляд, ніби нічого не сталося.
Бездушний голос:
—13-та станція В. Ф.—моя зупинка.
Я виходжу з трамваю. У мене є мета! Але, хто я??
З моїх грудей пнеться це невідоме створіння. Ось уже з’явилася голівка. Мені важко. Я не даю йому вирватися, тримаю в полоні. Я знаю наслідки. А воно мене тягне. Тягне зовсім в інший бік, ніж мені треба. Я знаю хто воно. Але, хто Я???
Прозора істота майже наполовину визволилася від мене. Мені боязко. Вона тягне мене до моря. Море порожнє. Море спокійне. Захід сонця. Вона привела мене на пустельний пляж. Мені так важко… Вона все далі й далі… Падаю напівпритомний на вогкий пісок. Холодно. Сонце просвічує моє існування інфрачервоним промінням. Істота пнеться вгору. Виривається. Визволяється. Прозоре створіння визволилося з-під моєї окупації. Я спустошений. Як повія після роботи, лежу на вологому піску, розхристаний. Велике інфрачервоне сонце. Неоглядне тьмяне море. Я на рудому піску. Прозора істота відлетіла в екстраблакить небес.
Я вільний! Я кутаюсь у хмари. Я відчуваю безмежну радість—сплеск ейфорії.
__________________________________________________ _________
Ультрафіолетове проміння робить розтин хмарам; розбиває скло мого вікна; нахабно вривається у кімнату; будить мене. Але порізи хмар зростаються.
Мегаполіс О. Сірий ранок. Зима без снігу. Життя без змісту.
Стою обабіч дороги. Кутаюся у повітря. Жовте сонце в’їжджає на вулицю. Рухається крізь простір і час… Рука … Жовте маршрутне таксі 215 зупиняється. Всередині маршрутки сидить купа мотлоху. Оминаю його. Є вільне місце. Я його швидко заповнюю.
«У цьому місті лише односторонній рух. Рухатися у зворотній бік індивідууму забороняється».
Нагадування програми підсвідомості.
Місто за заляпаним склом. На склі краплі коричневого бруду—мої добрі знайомі. За склом сіре місто. Натовп сірих людей мчить вулицею у своїх нікчемних справах. Мої справи нікчемні теж.
Ґонорові люди цього міста із зашкарублими серцями. (Ні, не зашкарублі. Просто вони вкриті “хрусткою скоринкою”). Мчать повз життя до своєї мети. Відгородилися байдужістю і навушниками один від одного. У навушниках живе музика.
Шалений темп наростає. Всередині мене щось здригнулося. Списую це на кашель. Споживацьке суспільство мертве. Існують лише оболонки. Смог нам за чисте повітря. Ми не можемо існувати без нього. Чисте повітря—нереальність. Чисте повітря—вигадка екологів.
Маршрут 215. Половину етапу пройдено. За вікном до мене тягнеться природа. Вона благає про допомогу. Мегаполіс взяв її в полон—вона закута в асфальт. Іржаві дерева прикрашають вулиці. Мегаполіс О. помер. Природа поривається до мене. Я—молодий еколог, і тому я відвертаюсь.
[совість: див. у словнику—застаріле]
Всередині щось тарахкотить, б’ється об стінки моєї зовнішньої оболонки.
Спізнююсь. Час—кайдани на руках суспільства. Недоречний винахід людства. Він запряг нашу постіндустріальну ґенерацію і підганяє ззаду-зверху батогом. Ми безмовно стогнемо в його ярмі. «А що я можу зробити? Мій протест нічого не вирішить. Мені ж гірше,»—промовляє наша свідомість. Це свідомість пасивів. Жодного активу у нашому суспільстві.
Продовжую дивитись у вікно маршрутки. Воно—моя душа. Крісло (я на ньому сиджу)—мій життєво важливий простір. Зараз це мій світ. Нікого у нього не пущу. Занурююсь у себе. Салон маршрутного таксі—нереальний. Зграйка дітей з молодшої школи намагається перетнути вулицю. Діти—квіти нації. Сучасні квіти України опромінені сонцем Чорнобиля, политі алкоголем, удобрені тютюном. Вони інфантильні. Ці квіти переростуть у бур’ян.
Природа—ґенератор випадкових життів. Вона не знає, що треба:
«Неповноцінних—стерилізувати!»
«Безнадійних—знищити!»
«Я хочу пити!»
Мої нікчемні справи завершено. Йду на трамвайну зупинку. Стою. Чекаю. Видихаю аромат асфальту. Рукою трамвай не зупинити. Збираються утомлені собою люди. Нагромаджуються. Вони готуються до короткого спринту. Під’їжджає трамвай.
«На старт. Приготувались. Марш!». Тепер не люди—уже пасажири. Застрибують (немов скажені) досередини, пхають один одного—інстинкт пасажира. Усі намагаються зайняти найліпші місця. Але все одно VIP-місця дістануться нахабним старим (кращі з кращих—бабцям). Спокійно заходжу. Майже останній. Позаду біжать ще люди. Вони не встигають. Вони бояться не встигнути. Вони такі безпорадні у Мегаполісі О.—самі не дістануться потрібного місця. На самоті місто їх зламає.
Оминаю VIP- місця—місця для інвалідів, людей похилого віку та пасажирів з дітьми. Тримаюся за залізну трубу—людина завжди потребує міцної опори. Нас таких багато.
«Трамвай прямує по 18-ому маршруту: К. поле—16-та станція В. Ф.». Бездушний електронний голос.
За вікном майорять житлові паралелограмні коробки. У коробках є отвори. В маленьких квадратних отворах горить світло. Через великі прямокутні входять і виходять люди. Усе систематизовано. Кожної зупинки холодний голос робота оголошує номер станції. Це зручно.
Я оглядаю пасажирів. З їхніх грудей виривається незрозуміло-біла квінтесенція. Вона—істота. Вона пнеться вгору (як заручник, що прагне визволитися з полону). З одного, з другого, третього… Це якесь шаленство! Трамвай заполонили ці невідомі істоти. Намагаються вирватися. (У салоні бринить невідома музика—зітхання душ). Люди, з яких ці прозорі істоти втекли, падають додолу. Непритомні.
Ті, що вирвалися, допомагають іншим позбутися пут. Між ними існує братерська любов. Хто вони? Невже це все бачу лише я? Хто я?..
Але люди їх не пускають. Вони пхають їх усередину себе. Нещасні мені невідомі істоти ридають—їх заточили у холодні камери з двома вікнами. І ті час від час закриваються.
Хто впорався зі своєю прозорою істотою, запихає тих, що вирвалися, у порожні оболонки, що лежать на підлозі. Оболонки підводяться. Прозорі істоти безмовно волають. Поглядають на мене із-за ребер, хапаються за них руками, трясуть їх, немов ґрати. Безмовно страждають. Але, хто Я?
Люди стоять. Роблять вигляд, що нічого не сталося. Це так модно зараз—робити вигляд, ніби нічого не сталося.
Бездушний голос:
—13-та станція В. Ф.—моя зупинка.
Я виходжу з трамваю. У мене є мета! Але, хто я??
З моїх грудей пнеться це невідоме створіння. Ось уже з’явилася голівка. Мені важко. Я не даю йому вирватися, тримаю в полоні. Я знаю наслідки. А воно мене тягне. Тягне зовсім в інший бік, ніж мені треба. Я знаю хто воно. Але, хто Я???
Прозора істота майже наполовину визволилася від мене. Мені боязко. Вона тягне мене до моря. Море порожнє. Море спокійне. Захід сонця. Вона привела мене на пустельний пляж. Мені так важко… Вона все далі й далі… Падаю напівпритомний на вогкий пісок. Холодно. Сонце просвічує моє існування інфрачервоним промінням. Істота пнеться вгору. Виривається. Визволяється. Прозоре створіння визволилося з-під моєї окупації. Я спустошений. Як повія після роботи, лежу на вологому піску, розхристаний. Велике інфрачервоне сонце. Неоглядне тьмяне море. Я на рудому піску. Прозора істота відлетіла в екстраблакить небес.
Я вільний! Я кутаюсь у хмари. Я відчуваю безмежну радість—сплеск ейфорії.