oleksus
24.03.2007, 20:54
Жили були дід та баба. Дід жив собі в цистарні, яка стояла посеред городу. Баба накладала контроль за цистарною, в якій мускав дід.
Восени прилітали цвіркуни, і висіли на гілках садиби. Гілки тихенько собі скрипіли та розгойдувались навіть у безвітряну погоду.
Іноді баба заморожувала трохи хмизу та потиху сиділа на купі за парканом, примружено вдивляючись у простір між городом та околицею лісу. Доріжкою, що йшла повз паркан, бувало, йшов місцевий Йосик, тутешній меліоратор. З ним волочився чорно-сивий остерліц – меліораційна електродошка з рефіскатором. Йосик докірливо споглядав на бабу, потім на цистарну, і лише трохи вповільнюючи свій крок, починав щось рувікати, витинаючи шію, як кульбаба. "А от, – казав. – Знаєте, чому отаке сьогодні? А о-ге-ее.."
Йосикові черевикі лямсали по багнюці.
"Йо шо вам говорити, бабцю." - казав він, наближаючись до садиби. "Серед нас тепер уже таке шо так! А ви – вам як не той, то вже – го-о-о.." Йосик проходив повз останні стовбурі паркану, наближаючись до кутового стриженя, від якого відходили тонкі та темні дротолосини в сторону до хати. На стрижені працювала аварійна світловина, повільно згасаючи кожні чотири секунди.
Баба примружено стежила за рухом Йосика, давно і непомітно намацавши культа у коричневій засаленій кишені. Її борода трохи посіпувалась; хтозна, що в неї за думки в голові.
Йосик робив останні кроки, тягнув голову назад, просторікуючи до невідомо кого (або до баби). "А шо це надвірчо це так дзьоб – і вен тако це ніт, ніт! А от хто – перед себто був на як – О!" Отут, на цьому звукові, із зірваним подихом, Йосик гепався у відкриту ямку, яку він так і не здолав помітити перед собою, бо крокував головою назадки. А втім, чи була та ямка ще мить тому, та чи міг він її помітити, навіть, якби дивився? Може, й не було тієї ямки. Принаймні, достеменно це невідомо.
Баба вже злізла з чавунної тумби біля паркану, та розкладала колом замерзлий хмиз посеред двору там, де стояла вода.
Осінь вже зчала уражати розтлінням природні надра клітин та калюж. Приготувалися до змерзання окремі ставки та болітця. Летючі жабки одгризали зів'ялі гілки на яблушах. Баба ходила навколо циркулярного набрякання неподалік од цистарни посеред двору, притрушуючи м'яку пухлину дивною білою сумішшю зі склянки. Легкий порох нечутно сипався з мутної склянки, виблискував якимось електричним посяйвом у повітрі, та стелився додолу, немов непомітний туман літав деякий час землеверхи. Склянку баба тримала у одній руці, а в інший дрота, який тягнувся аж до хати.
Бабине dk#stk=false grid interpolation get_Stack00error a$1t_a$1t_a$1ta$_ssa$-ss resume волочилося стиха за її плавною ходою.
Баба сіпнула дрота, стала та подивилася на небо. У небі тихо і плавко ширяли ґорґольф'єри. Потім повернула голову до городу, де стояла цистарна. Бабин погляд спрямований на цистарну, поки рука витягає культа і водить пальцями по кніпці. Зараз вона має натиснути.
А в цей час в цистарні відбувається таке.
get_Stack01 cell_aErase exct:#351
///////.........................................
"Сс-с-с-с-ссс… А-а-ааай, бл… Харашоооо… " По тілу прокочується швидка смоляна хвиля приходу, і Цупік пускає слину. Він йорзає у кріслі, поки його приятель хутко миє шприц у кип'яченці.
Зара вже пів на другу.
Цупикові оченята хворо-блаженно примружуються, і голова разом з підборіддям стають надто важкими для його тонкої шиї, неквапом нахиляючись ближче до грудей. Приятель Вєнік певний час професійно споглядає на те, як ловить прихід його кєнтюха, і починає готувати дозняк й собі.
Стиха грає музика.
У кімнаті зависло солодко-кисляве повітря, а ще набовтано дезодоранту та мила. Кип'яченка хилитається у прозорій пластиковій склянці. Вєнік щось іще бурмоче, поки так мусьовдить туди-сюди якісь пластикові причандали. Він, мабуть, звертається до свого друга, який зараз розморений у кріслі, але Цупік недочуває: йому зараз б'є колючка.
Музика стиха змінює стиль і зчинає надто бадьоро шось вивикати дуркуватими синтезаторами. Вєнікові це явно не довподоби; він вправно і плавко підводить тулуб (щоб не витрачати зайвої кінетичної енергії) і дотягується до програвача. Якийсь час він вовтузиться на поличці з шайбами, потім-таки ставить щось, дмухнувши на подряпану поверхню.
Музика відновлюється, але цього разу щось розмазане.
Певні п'ять чи десять хвилин розчиняються у жовтому світлі, яке млявко точиться крізь вікно повз кімнату.
…
Хтось вже прокинувся і випускає з рота слова.
"Чуєш, Вєнік. От ти скажи мені: єсть падсос-знаніє, і єсть атсос-знаніє. Дак ти за яке знаніє?". Сказавши це, Цупик тепер тихо труситься, стиснувши регіт поза зуби; він щойно розплющив очі та всмоктав слину, відновлюючи застигле на деякий час спілкування. Його приятель зараз сидить у кріслі поруч. Він вже хвилин десять як умазався.
"Ха?" – видихає Вєнік, не підіймаючи повік. Його щелепа безпорадно висить над зеленим светром, на якому є вже декілька плям.
"Скоро приїде Чєх." - каже Цупик крізь майже заплющені очі; навіть не ясно, чи говорить він це вголос, чи просто подумки. "Ми ж дочекаємо Чєха?"
Вєнік мовчить і п'янко посміхається; голова подекуди сіпається донизу, бо вже падає.
"Шо?" - одрізає Вєнік, і робить круглого рота, від чого брови його опиняються на лобі.
Зара вже друга.
.... ............ ............ .......... .........
...dali bude....
Восени прилітали цвіркуни, і висіли на гілках садиби. Гілки тихенько собі скрипіли та розгойдувались навіть у безвітряну погоду.
Іноді баба заморожувала трохи хмизу та потиху сиділа на купі за парканом, примружено вдивляючись у простір між городом та околицею лісу. Доріжкою, що йшла повз паркан, бувало, йшов місцевий Йосик, тутешній меліоратор. З ним волочився чорно-сивий остерліц – меліораційна електродошка з рефіскатором. Йосик докірливо споглядав на бабу, потім на цистарну, і лише трохи вповільнюючи свій крок, починав щось рувікати, витинаючи шію, як кульбаба. "А от, – казав. – Знаєте, чому отаке сьогодні? А о-ге-ее.."
Йосикові черевикі лямсали по багнюці.
"Йо шо вам говорити, бабцю." - казав він, наближаючись до садиби. "Серед нас тепер уже таке шо так! А ви – вам як не той, то вже – го-о-о.." Йосик проходив повз останні стовбурі паркану, наближаючись до кутового стриженя, від якого відходили тонкі та темні дротолосини в сторону до хати. На стрижені працювала аварійна світловина, повільно згасаючи кожні чотири секунди.
Баба примружено стежила за рухом Йосика, давно і непомітно намацавши культа у коричневій засаленій кишені. Її борода трохи посіпувалась; хтозна, що в неї за думки в голові.
Йосик робив останні кроки, тягнув голову назад, просторікуючи до невідомо кого (або до баби). "А шо це надвірчо це так дзьоб – і вен тако це ніт, ніт! А от хто – перед себто був на як – О!" Отут, на цьому звукові, із зірваним подихом, Йосик гепався у відкриту ямку, яку він так і не здолав помітити перед собою, бо крокував головою назадки. А втім, чи була та ямка ще мить тому, та чи міг він її помітити, навіть, якби дивився? Може, й не було тієї ямки. Принаймні, достеменно це невідомо.
Баба вже злізла з чавунної тумби біля паркану, та розкладала колом замерзлий хмиз посеред двору там, де стояла вода.
Осінь вже зчала уражати розтлінням природні надра клітин та калюж. Приготувалися до змерзання окремі ставки та болітця. Летючі жабки одгризали зів'ялі гілки на яблушах. Баба ходила навколо циркулярного набрякання неподалік од цистарни посеред двору, притрушуючи м'яку пухлину дивною білою сумішшю зі склянки. Легкий порох нечутно сипався з мутної склянки, виблискував якимось електричним посяйвом у повітрі, та стелився додолу, немов непомітний туман літав деякий час землеверхи. Склянку баба тримала у одній руці, а в інший дрота, який тягнувся аж до хати.
Бабине dk#stk=false grid interpolation get_Stack00error a$1t_a$1t_a$1ta$_ssa$-ss resume волочилося стиха за її плавною ходою.
Баба сіпнула дрота, стала та подивилася на небо. У небі тихо і плавко ширяли ґорґольф'єри. Потім повернула голову до городу, де стояла цистарна. Бабин погляд спрямований на цистарну, поки рука витягає культа і водить пальцями по кніпці. Зараз вона має натиснути.
А в цей час в цистарні відбувається таке.
get_Stack01 cell_aErase exct:#351
///////.........................................
"Сс-с-с-с-ссс… А-а-ааай, бл… Харашоооо… " По тілу прокочується швидка смоляна хвиля приходу, і Цупік пускає слину. Він йорзає у кріслі, поки його приятель хутко миє шприц у кип'яченці.
Зара вже пів на другу.
Цупикові оченята хворо-блаженно примружуються, і голова разом з підборіддям стають надто важкими для його тонкої шиї, неквапом нахиляючись ближче до грудей. Приятель Вєнік певний час професійно споглядає на те, як ловить прихід його кєнтюха, і починає готувати дозняк й собі.
Стиха грає музика.
У кімнаті зависло солодко-кисляве повітря, а ще набовтано дезодоранту та мила. Кип'яченка хилитається у прозорій пластиковій склянці. Вєнік щось іще бурмоче, поки так мусьовдить туди-сюди якісь пластикові причандали. Він, мабуть, звертається до свого друга, який зараз розморений у кріслі, але Цупік недочуває: йому зараз б'є колючка.
Музика стиха змінює стиль і зчинає надто бадьоро шось вивикати дуркуватими синтезаторами. Вєнікові це явно не довподоби; він вправно і плавко підводить тулуб (щоб не витрачати зайвої кінетичної енергії) і дотягується до програвача. Якийсь час він вовтузиться на поличці з шайбами, потім-таки ставить щось, дмухнувши на подряпану поверхню.
Музика відновлюється, але цього разу щось розмазане.
Певні п'ять чи десять хвилин розчиняються у жовтому світлі, яке млявко точиться крізь вікно повз кімнату.
…
Хтось вже прокинувся і випускає з рота слова.
"Чуєш, Вєнік. От ти скажи мені: єсть падсос-знаніє, і єсть атсос-знаніє. Дак ти за яке знаніє?". Сказавши це, Цупик тепер тихо труситься, стиснувши регіт поза зуби; він щойно розплющив очі та всмоктав слину, відновлюючи застигле на деякий час спілкування. Його приятель зараз сидить у кріслі поруч. Він вже хвилин десять як умазався.
"Ха?" – видихає Вєнік, не підіймаючи повік. Його щелепа безпорадно висить над зеленим светром, на якому є вже декілька плям.
"Скоро приїде Чєх." - каже Цупик крізь майже заплющені очі; навіть не ясно, чи говорить він це вголос, чи просто подумки. "Ми ж дочекаємо Чєха?"
Вєнік мовчить і п'янко посміхається; голова подекуди сіпається донизу, бо вже падає.
"Шо?" - одрізає Вєнік, і робить круглого рота, від чого брови його опиняються на лобі.
Зара вже друга.
.... ............ ............ .......... .........
...dali bude....