Trojanda
25.03.2007, 00:52
Хотілося б почути Вашу думку:8
***
Не вмію жити “напів”,
Тримати серце в руках.
В кохання очі сліпі…
І сенс зовсім не в роках.
Сховати душу в кулак –
Щоб залишилось земне?
І тільки пам’ять, мов рак
Пухлинно давить мене.
Той чад весняних думок
І березневих гвоздик…
До тебе - пропасть і крок
І далі пропасть, і … зник…
Я вже для тебе ніхто
У лабіринті образ.
Лише накину пальто
Прощально кинутих фраз.
Та не шкодую ні дня –
Глухий, не чуєш мій спів…
Хай в мене тонша броня -
Не вмію жити “напів”…
***
Вітер в закутках серця.
Двері скрипнули тихо.
Кілька мінорних терцій
Стиха...
Ті несміливі кроки.
Рипнули враз підлого.
„Знову якась морока”,
Строго...
З тріском горіла свічка.
Кілька холодних літер.
Смутку тонка стрічка...
Вітер...
Двері не зачинила.
В серці чомусь протяг.
„Все було дуже мило”...
Потяг...
Замість прощання
Твоєї сильної руки, боюсь, не втримаю.
Два непов’язаних рядки, з’єднаю римою.
Дві непов’язані душі не зв’яжу путами –
До смутку лишаться самі навік прикутими.
Як двох птахів у небесах не зв’яжу крилами,
Так двох птахів в один політ не зроблю милими.
Як дві зорі: одна у тьму, в безодню падає.
Тьмяніє інша в вишині, смутніє зрадою.
Як двом планетам не з’єднать шляхи орбітами,
Так душам двом, своїм теплом лише зігрітими...
Та раптом стрінуться вони в небеснім просторі,
І світлом вибухнуть здаля для тих, хто осторонь!..
Не видам ймення тих планет, що стали душами,
І таємниці силует ми не порушимо.
Хіба я втримаю зорю? В цій ситуації
Я просто тихо догорю... Ти маєш рацію...
17.12.2004 р.
***
Не вмію жити “напів”,
Тримати серце в руках.
В кохання очі сліпі…
І сенс зовсім не в роках.
Сховати душу в кулак –
Щоб залишилось земне?
І тільки пам’ять, мов рак
Пухлинно давить мене.
Той чад весняних думок
І березневих гвоздик…
До тебе - пропасть і крок
І далі пропасть, і … зник…
Я вже для тебе ніхто
У лабіринті образ.
Лише накину пальто
Прощально кинутих фраз.
Та не шкодую ні дня –
Глухий, не чуєш мій спів…
Хай в мене тонша броня -
Не вмію жити “напів”…
***
Вітер в закутках серця.
Двері скрипнули тихо.
Кілька мінорних терцій
Стиха...
Ті несміливі кроки.
Рипнули враз підлого.
„Знову якась морока”,
Строго...
З тріском горіла свічка.
Кілька холодних літер.
Смутку тонка стрічка...
Вітер...
Двері не зачинила.
В серці чомусь протяг.
„Все було дуже мило”...
Потяг...
Замість прощання
Твоєї сильної руки, боюсь, не втримаю.
Два непов’язаних рядки, з’єднаю римою.
Дві непов’язані душі не зв’яжу путами –
До смутку лишаться самі навік прикутими.
Як двох птахів у небесах не зв’яжу крилами,
Так двох птахів в один політ не зроблю милими.
Як дві зорі: одна у тьму, в безодню падає.
Тьмяніє інша в вишині, смутніє зрадою.
Як двом планетам не з’єднать шляхи орбітами,
Так душам двом, своїм теплом лише зігрітими...
Та раптом стрінуться вони в небеснім просторі,
І світлом вибухнуть здаля для тих, хто осторонь!..
Не видам ймення тих планет, що стали душами,
І таємниці силует ми не порушимо.
Хіба я втримаю зорю? В цій ситуації
Я просто тихо догорю... Ти маєш рацію...
17.12.2004 р.