Моє лінійне графоманство (Або коли мене болить...) [Архів]

Спіритуал

26.03.2007, 21:35

Моя любов, як вітер, часом буває дуже ніжною, а інколи рве і зносить усе на своєму шляху, вона схожа на невмируще полум’я, сила якого досягає небачених величин і може зруйнувати все, що навколо . Сила її більша за незміряну і незрівнянну силу води, яка є джерелом життя для усього живого і подібна до неї ця любов дає життя і мені, надаючи наснаги, щоб жити і творити. Моя любов не кам’яна, вона не може бути такою, але вона подібна до граніту у своїй твердості і непорушності. Так, я прекрасно знаю, що космос велика стихія, але повір, що моя любов набагато обшир ніша і більша за усі, разом узяті, космічні простори, вона безмежна! Дехто називає її почуттям і це безперечно правильно, але…
Але цим її значення не обмежується. Бо любов – це нічим нездоланна стихія. Нічим і ніким, ніколи, ніяк і ніде! Якщо хтось із знайомих мені людей сумнівається, або не вірить у любов, то це тільки тому, що ще не зустрічав справжньої любові. Вона бо, сильніша від будь-якої із п’яти стихій і є всемогутньою шостою стихією, якій підкоряється усе і якій немає ні меж ні границь. Вона безмежна, вона невмируща, вона вічна. Це стихія, що призначена дарувати щастя, радість і тепло.

Спіритуал

26.03.2007, 23:14

Моє лінійне графоманство!
“Колись давно було поганство.”
Якийсь мене спитав поважний пан
- Чи часом хлопче, ти не графоман?

Цікаво стало і мені самому
Коли ішов якось вночі додому
Чи графоманія мої безглузді твори?
Невже пусті із вигадок приколи?

Невже я безталанний графоман!
І писемство моє слизький обман…
Хіба писати щось коли погано
Це апріорі бути графоманом

І все тут, скільки хоч чеши-пиши
Це не покине площу власної душі
Не вийде геть у макрокосм проклятий
Не запанує там, куди його дівати

Писати це одне – бо скільки влізе
Писати можна і пакуючи валізи
А можна й безіменним пальцем на піску
Як стане важко, то вкінці додати sky

А можна і: Помий мене будь ласка!
Десь на машині (то вже інша казка)
Або: Мене (там так і так то?) звати
Десь на стіні карлюк такий змотати

Коротше кажучи (не просто так: коротше)
Хай кожен так говорить, як і хоче
Хай кажуть що «він “типу” графоман»
Мені байдуже – не високий це паркан

Його я миттю й дуже легко перескочу
Назад повернусь й гляну – зарегочу
Бо графоман такий ось тутечки є я
І батьківщина – Графоманія – моя!!!

16-16 21.03.07

------------------------------------------------
Щось сумне:

Вони хотіли бути разом, не завтра – ні, разом назавжди
Вони хотіли і не знали, життя цього лихої правди

Вони любили і бажали, щоб було так, щоб було вічно
Вони кохали і не знали, що не усе таке магічне

Таке чарівне, як здається, таке прекрасне й досконале
Але бідненькі і наївні, вони зовсім про це не знали

Замкнулись разом, лиш обоє, у світі власного творіння
І не змогли насолодитись, часом свого благоговіння

Закінчилась яскрава казка, і хтось заснув, заснув навіки
І як тепер складеться доля, життя для дівчини-каліки

Лише одна вона лишилась. Куди піти? Його немає?
Шалено лиш колотить серце, душа важка, душа палає.

- Він обіцяв, він має жити! Казав що завжди будем разом
Не міг цього, цього зробити. І до життя якась відраза

Сказав люблю й заплющив очі, і більше не сказав ні слова
І не лунатиме вже більше, для неї та солодка мова

І час настав, страшна година, що зруйнувала світ примарний
Його не стало, вона вмирає, навіщо жити – жити марно

- Чому не я? Чому не разом? Чому не мертве моє тіло
Чому навколо все червоне, колись же було тільки біле

Залишилась вона самотня, нікого вже не покохає
Він там, він високо у небі, на неї він отам чекає!

---------------------------------------------------------------
Холодом разить мене:

Коли пристрасті всі вже минули, ні віри нема ні надії
Втекли і далеко заснули, поранені й втомлені мрії
Я бачу далеку дорогу, дорогу для дальшого шляху
Я бачу той шлях і не можу, вже стриматись без переляку

Я бачу далеку дорогу і ті що із нею сплелися
Я чую дітей які плачуть, їх очі й налякані лиця

Я чую дітей які плачуть, і землю від сліз вже вологу
Ті сльози в душі викликають велику і дивну тривогу

І ллються ті сльози річками, солоні і мокрі простори
Навколо в холодному світі, я чую волаюче горе

Навколо в холодному світі, холодному світі оцьому
Боюся я десь заблукати, бо потім не верну додому

Боюся я десь заблукати, боюся потрапити в пастку
Не хочу я вже надівати ,байдужу й потворну маску

Бо надто вже світ цей холодний, бо надто далека дорога
Але від людей віє холод, а не від Всевишнього Бога
Створили самі собі зиму, і холод поширили всюди
Забули, що літо буває, замерзнемо – ми вже не люди.