silenciokid
30.03.2007, 21:35
Evterpa ( Муза )
Невеличку, освітлену лише однією настільною лампою, кімнату наповнював ритмічний і особливо чіткий у навколишній тиші стукіт олівця об стіл. Вулична темрява через вікно потрапляла всередину приміщення, контрастуючи із променем світла від лампи, що все-таки давав змогу розгледіти інтер’єр. Все було мінімально просто: письмовий стіл біля вікна, поруч – книжкова шафа і диван. Ніщо не могло привернути увагу стороннього глядача окрім чоловіка, що сидів за столом і видавав той ритмічний стукіт олівця, разом з цим щось шепочучи собі під ніс.
“Зосередься, давай. Треба, треба щось написати. Ти ж можеш, ти ж міг. Думай... пиши...”
Він замовк, і олівець затанцював на папері. Через два рядки останній зупинився. Чоловік кілька разів перечитав написане.
“Ні, ні, безглуздо... Хоча, може... ні, точно не те. Чому ж не виходить? Вже близько місяця я не писав жодного віршика навіть приблизно схожого на ту поезію, яку створював раніше. Ти – поет, поет має писати. Можливо, в мене немає таланту?.. Але ж вони видали мою збірку, були ж схвальні відгуки критиків і захват читачів. Чому ж тепер слова звучать як скрегіт? Думай... пиши...”
І олівець знову почав рухатись, але майже одразу зупинився.
“Жахливо... треба відпочити, випити кави. Так, моєму мозку просто необхідна кава.”
Поет пішов на кухню, і кімната стала порожньою але ненадовго. Всередину зайшла чарівна жінка, одягнена чи точніше замотана у сліпучо-біле простирадло. Вона зовсім не відповідала тому настрою, яким була наповнена кімната. Її гладенька шкіра на оголених частинах тіла сяяла дивним світлом з червонуватим відтінком. Одягніть на неї замість простирадла квіти і ви побачите богиню Флору, оспівану у давньоримській міфології. Жінка підійшла до столу і прочитала закреслені рядки залишеного аркушу паперу. На її обличчі з’явилась трохи кривувата посмішка, в якій гармонічно поєднувалися легкий смуток і така ж легка втіха.
Через кілька хвилин у кімнату повернувся поет, тримаючи у руках горнятко ароматної кави. Він знову сів за стіл і продовжив свої намагання щось створити, інколи збадьорюючи себе гарячим напоєм. Та слова вперто відмовлялися бути змістовними і вже зовсім не могли похвалитися милозвучністю.
Жінка в свою чергу, зовсім не збентежена відсутністю уваги збоку поета лягла на диван і з неприхованим жалем в очах милувалася його потугами.
Коли чашка спорожніла, поет почав ходити по кімнаті, наївно сподіваючись, що це допоможе.
“Думай, думай, думай...” – бурмотів він.
“Відчувай,” - шепотіла вона.
Коли він, нарешті, припинив маячити перед очима і сів за стіл, жінка спробувала заснути, але не змогла. Вона зосередила свій погляд на стіні і побачила, як остання стала тлом для проектора її думок. На стіні з’являлися різноманітні картинки: вечірнє місто, осінній парк, дощовий ранок, літній день... І всюди був присутній він – молодий, привабливий, натхненний.
“Ти вмів прислухатися до емоцій, вмів відчувати дихання простору.”
Вона бачила поета, що, гуляючи міськими вулицями знаходив у собі чарівні слова, звернені до неї. Вона бачила, як вони розмовляли у парку годинами, і потім ці розмови лягали на папір.
“Ти змінився, розмовляєш не зі мною. У тебе з’явився новий друг – раціональний розум. Чому ж тоді я досі тут, сподіваюся на те, що все буде як раніше. Ти мене чуєш?”
У відповідь пролунали вже знайомі: “Думай... пиши...”
“Прикро... Але на відміну від мене, ти звикнеш до цього...”
Вона ще хвилину з жалем дивилася на поета.
“Треба йти. Але це не кінець, це лише початок. Початок двох нових життів: твого й мого.”
Жінка підійшла до поета і щось прошепотіла тому на вухо. Одночасно з цими словами затанцював олівець, але сльоза зірвала останні звуки з її вуст. Не озираючись назад, вона вийшла з кімнати.
Двері зачинилися, на столі залишився лежати аркуш паперу з її прощальними словами:
Я є світлий бік тіні,
Твоя мова мовчання,
Крики серця постійні,
Вільна жертва...
Невеличку, освітлену лише однією настільною лампою, кімнату наповнював ритмічний і особливо чіткий у навколишній тиші стукіт олівця об стіл. Вулична темрява через вікно потрапляла всередину приміщення, контрастуючи із променем світла від лампи, що все-таки давав змогу розгледіти інтер’єр. Все було мінімально просто: письмовий стіл біля вікна, поруч – книжкова шафа і диван. Ніщо не могло привернути увагу стороннього глядача окрім чоловіка, що сидів за столом і видавав той ритмічний стукіт олівця, разом з цим щось шепочучи собі під ніс.
“Зосередься, давай. Треба, треба щось написати. Ти ж можеш, ти ж міг. Думай... пиши...”
Він замовк, і олівець затанцював на папері. Через два рядки останній зупинився. Чоловік кілька разів перечитав написане.
“Ні, ні, безглуздо... Хоча, може... ні, точно не те. Чому ж не виходить? Вже близько місяця я не писав жодного віршика навіть приблизно схожого на ту поезію, яку створював раніше. Ти – поет, поет має писати. Можливо, в мене немає таланту?.. Але ж вони видали мою збірку, були ж схвальні відгуки критиків і захват читачів. Чому ж тепер слова звучать як скрегіт? Думай... пиши...”
І олівець знову почав рухатись, але майже одразу зупинився.
“Жахливо... треба відпочити, випити кави. Так, моєму мозку просто необхідна кава.”
Поет пішов на кухню, і кімната стала порожньою але ненадовго. Всередину зайшла чарівна жінка, одягнена чи точніше замотана у сліпучо-біле простирадло. Вона зовсім не відповідала тому настрою, яким була наповнена кімната. Її гладенька шкіра на оголених частинах тіла сяяла дивним світлом з червонуватим відтінком. Одягніть на неї замість простирадла квіти і ви побачите богиню Флору, оспівану у давньоримській міфології. Жінка підійшла до столу і прочитала закреслені рядки залишеного аркушу паперу. На її обличчі з’явилась трохи кривувата посмішка, в якій гармонічно поєднувалися легкий смуток і така ж легка втіха.
Через кілька хвилин у кімнату повернувся поет, тримаючи у руках горнятко ароматної кави. Він знову сів за стіл і продовжив свої намагання щось створити, інколи збадьорюючи себе гарячим напоєм. Та слова вперто відмовлялися бути змістовними і вже зовсім не могли похвалитися милозвучністю.
Жінка в свою чергу, зовсім не збентежена відсутністю уваги збоку поета лягла на диван і з неприхованим жалем в очах милувалася його потугами.
Коли чашка спорожніла, поет почав ходити по кімнаті, наївно сподіваючись, що це допоможе.
“Думай, думай, думай...” – бурмотів він.
“Відчувай,” - шепотіла вона.
Коли він, нарешті, припинив маячити перед очима і сів за стіл, жінка спробувала заснути, але не змогла. Вона зосередила свій погляд на стіні і побачила, як остання стала тлом для проектора її думок. На стіні з’являлися різноманітні картинки: вечірнє місто, осінній парк, дощовий ранок, літній день... І всюди був присутній він – молодий, привабливий, натхненний.
“Ти вмів прислухатися до емоцій, вмів відчувати дихання простору.”
Вона бачила поета, що, гуляючи міськими вулицями знаходив у собі чарівні слова, звернені до неї. Вона бачила, як вони розмовляли у парку годинами, і потім ці розмови лягали на папір.
“Ти змінився, розмовляєш не зі мною. У тебе з’явився новий друг – раціональний розум. Чому ж тоді я досі тут, сподіваюся на те, що все буде як раніше. Ти мене чуєш?”
У відповідь пролунали вже знайомі: “Думай... пиши...”
“Прикро... Але на відміну від мене, ти звикнеш до цього...”
Вона ще хвилину з жалем дивилася на поета.
“Треба йти. Але це не кінець, це лише початок. Початок двох нових життів: твого й мого.”
Жінка підійшла до поета і щось прошепотіла тому на вухо. Одночасно з цими словами затанцював олівець, але сльоза зірвала останні звуки з її вуст. Не озираючись назад, вона вийшла з кімнати.
Двері зачинилися, на столі залишився лежати аркуш паперу з її прощальними словами:
Я є світлий бік тіні,
Твоя мова мовчання,
Крики серця постійні,
Вільна жертва...