Девор
21.08.2005, 20:26
------------------------------
Перед тим як читати це, читніть Частину 1, 2, 3 ;) .
Історія не закінчена і буду кидати потроху сюди продовження.Гарного читання! :)
--------------------------------
«Зорі! Впадіть біля ніг наших! Ми світові скорителі, Наша воля закон Всесвіту! Ми раса Великих, що здобула, нарешті, скарб влади, який не відкривався ще нікому!» --- лунало з «богами забутої планет».
Вже новий Сторож Хаосу спостерігав знайомі картини з рідної планети. Ось одна раса вперто рветься до Чорноти, знову і знову переграваючи власну загибель. З кожним разом вони рухаються все швидше і впевненіше, просуваючись до істинних верхівок правління.
Сторож усміхаючись не міг надивуватись власній правоті, коли знову і знову відновлював людське існування. Адже це був заповіт колишньої Сторожки, яка благала Чорноту вберігати її народ.
Можливо вона не була права, але обіцянка є обіцянкою. А собі ж Новий Сторож пообіцяв, що не дозволить існування цього люду, що гнобить самого себе.
Вся увага Сторожа була спрямована на цю планету. Він забув, Він ЗАБУВ!
А хаос пробуджувався в зовсім іншому кутку Всесвіту, потроху наповнюючи власну міць.
--- Йо! Браза! Ватс-ап!
--- Респет, мен! Тусня рулить, токшо закинувся! Ріл!
--- Респект! А є ше?
А я іду й гуляю по шосе… Третій день стоїть сушняк у моєму роті і, здається, тим заразив все навколо. Природа знущається над моїм тілом витягуючи всю вологу.
Андрію три роки. Його батько час від часу забирав його з Землі в нетривалі космічні прогулянки з галактики в галактику.
В один з таких днів, спекотного серпня, космічне судно «Скайранер» стартувало з платформи біля Брюховичів.
Андрій широко роззявляючи рот ступив на трап ідеально-овального корабля. Срібні «сонечка» танцювали на обличчі малюка. Тато вів його за руку.
А який ж це рік? Ну значно раніше думкопросторових подорожей, але…
Чорняве маля з надію дивилось на батька.
- Татку, а куди сьогодні?
- Думаю. Просто пролетимо по орбіті, просто, маю зустріч на супутнику..
-А-а-а, ясно.
Спогад далекого майбутнього:
Сторож не втрачав надію.
- Ну, що.. тобі так важко здатись?
Справа від Андрія розверзлась земля викидаючи токсичну пару.
- Навіть не уявляєш наскільки не збираюсь. – з цими словами він відкинув плащ на праве плече, так, щоб зручніше було викликати меч.
Страж розчаровано покивав головою, тепер він був з величиною найближчого вулкану, двома руками він тримав Меч Хаосу.
- А я так в тобі надіявся! Уяви, сила творіння і Хаосу разом, ти снив хоч колись таке?! Творіння нашої дружби жахаючи приваблювали б, світ божеволіючи ставав безсмертним!
Ось меч Творця осліпляючим сяйвом приріс до руки Андрія.
- Не вважай мене ідіотом, Сторож! – він поступово здійнявся на рівень хаотика – твоє безсмертя є прокляттям! Це не те до чого летів усе життя! В мене є кращий варіант!
Мечі схрестились громовим ударом, разом з трьома виверженнями на зорі Нова.
Небо над воїнами веселками вибухало, наповнюючись азотом.
Перед тим як читати це, читніть Частину 1, 2, 3 ;) .
Історія не закінчена і буду кидати потроху сюди продовження.Гарного читання! :)
--------------------------------
«Зорі! Впадіть біля ніг наших! Ми світові скорителі, Наша воля закон Всесвіту! Ми раса Великих, що здобула, нарешті, скарб влади, який не відкривався ще нікому!» --- лунало з «богами забутої планет».
Вже новий Сторож Хаосу спостерігав знайомі картини з рідної планети. Ось одна раса вперто рветься до Чорноти, знову і знову переграваючи власну загибель. З кожним разом вони рухаються все швидше і впевненіше, просуваючись до істинних верхівок правління.
Сторож усміхаючись не міг надивуватись власній правоті, коли знову і знову відновлював людське існування. Адже це був заповіт колишньої Сторожки, яка благала Чорноту вберігати її народ.
Можливо вона не була права, але обіцянка є обіцянкою. А собі ж Новий Сторож пообіцяв, що не дозволить існування цього люду, що гнобить самого себе.
Вся увага Сторожа була спрямована на цю планету. Він забув, Він ЗАБУВ!
А хаос пробуджувався в зовсім іншому кутку Всесвіту, потроху наповнюючи власну міць.
--- Йо! Браза! Ватс-ап!
--- Респет, мен! Тусня рулить, токшо закинувся! Ріл!
--- Респект! А є ше?
А я іду й гуляю по шосе… Третій день стоїть сушняк у моєму роті і, здається, тим заразив все навколо. Природа знущається над моїм тілом витягуючи всю вологу.
Андрію три роки. Його батько час від часу забирав його з Землі в нетривалі космічні прогулянки з галактики в галактику.
В один з таких днів, спекотного серпня, космічне судно «Скайранер» стартувало з платформи біля Брюховичів.
Андрій широко роззявляючи рот ступив на трап ідеально-овального корабля. Срібні «сонечка» танцювали на обличчі малюка. Тато вів його за руку.
А який ж це рік? Ну значно раніше думкопросторових подорожей, але…
Чорняве маля з надію дивилось на батька.
- Татку, а куди сьогодні?
- Думаю. Просто пролетимо по орбіті, просто, маю зустріч на супутнику..
-А-а-а, ясно.
Спогад далекого майбутнього:
Сторож не втрачав надію.
- Ну, що.. тобі так важко здатись?
Справа від Андрія розверзлась земля викидаючи токсичну пару.
- Навіть не уявляєш наскільки не збираюсь. – з цими словами він відкинув плащ на праве плече, так, щоб зручніше було викликати меч.
Страж розчаровано покивав головою, тепер він був з величиною найближчого вулкану, двома руками він тримав Меч Хаосу.
- А я так в тобі надіявся! Уяви, сила творіння і Хаосу разом, ти снив хоч колись таке?! Творіння нашої дружби жахаючи приваблювали б, світ божеволіючи ставав безсмертним!
Ось меч Творця осліпляючим сяйвом приріс до руки Андрія.
- Не вважай мене ідіотом, Сторож! – він поступово здійнявся на рівень хаотика – твоє безсмертя є прокляттям! Це не те до чого летів усе життя! В мене є кращий варіант!
Мечі схрестились громовим ударом, разом з трьома виверженнями на зорі Нова.
Небо над воїнами веселками вибухало, наповнюючись азотом.