моя писанина [Архів]

ReDMaN

20.04.2007, 16:12

(читати вдумливо і з інтонацією)
Я йшов по глухій вуличці, балансуючи на вузькому побіленому бордюрі між дорогою та тротуаром. Періодично я опускав погляд донизу, щоб перевірити, чи потрапляють мої ноги у незручних туфлях (ненавиджу туфлі!) на нерівну поверхню бордюру. Було мокро і в повітрі висіли масні краплі води. Вони натикалися на мій піджак і задоволено розпливалися химерними плямами. Найбільш везучі збиралися в коаліції в мене на волоссі і обличчі, щоб повільно стекти на підборіддя і впасти у найближчу калюжу. Часом я допомагав їм рукою.
Парасоля принципово залишилася вдома.
Я б із задоволенням зійшов з вищербленого бордюру, але на диво рівна асфальтна дорога була майже повністю вкрита калюжами невідомої глибини. Тротуар явно обділили твердим покриттям, він виглядав як нерівномірна суміш із глини, каменів та піску. Затяжні дощі перетворили його на сіре водянисте місиво з самотніми піками гострих камінців та поодинокими борідками минулорічної трави.
Часом буває, що ти довго-довго не звертаєш уваги на те, з чим зустрічаєшся щодня. А потім раптом концентруєш свій погляд на якійсь деталі, і тобі здається, ніби бачиш це вперше. Отак і я після багатьох місяців злив звернув увагу на те, що все…ні, не чорно-біле, а у відтінках сірого кольору. Навіть думки зараз були сірими і мокрими. Було незвично тихо.
Я повернув на перехресті направо. Дуже рідко так траплялося, що я безцільно ходив по Львову, тому в мені відразу прокинувся раціоналіст, що почав шукати причин вибору саме цього напрямку, але я відразу заглушив цю думку. Я правша, та й все. Була неділя, але людям вже добряче набридли прогулянки під дощем, тому вони сиділи десь по затишних кав’ярнях, розмовляючи про політику, або вдома біля телевізора, споживаючи чергову порцію «їжі для розуму» (цікаво, чому це більшість мильних опер не показують в неділю?).
Нарешті закінчилося болото і пішла криво покладена плитка. Туфлі все одно вже були безнадійно брудними, тому я ще деякий час ішов по бордюру, привертаючи увагу випадкових водіїв, а далі закрокував по плитці. Я вирішив перейти дорогу, до того ж по пішоходному переходу. Моє раціональне «я» сказало, що я вирішив перейти дорогу саме тут лише через меншу глибину калюж на «зебрі». Правда, світлофор світив червоним. Довелося знову відмахнутися від «я».
Десь посередині дороги мене збив джип чорного кольору без номерних знаків. Я встав, обтрусився і вирішив наступного разу дивитися по сторонах – спочатку наліво, а потім направо, як вчили у школі. На цьому боці вулиці я навіть зустрів людей – вони були чимось дуже заклопотані і, здається, всі поспішали на якусь важливу зустріч. Який-та пацан в чьорних джінсах, кожанкє і кєпкє (слух. Сєрьога - Для чєво парнішкє кєпка.емпетри, тривалість 3:47, альбом «Дзіскамалярія», 2005) запитав: «Єсть шо-та закуріть?». Я звично відповів «Не курю» з наголосом на «у» і пішов далі.
Дерева якраз почали вкриватися бруньками і розцвітати біло-сірими квітами, які тут же опадали в калюжі і там складалися в тривимірні постмодерністські візерунки. По калабані посеред газону брело стадо ворон по коліна в болоті. Зі старих триповерхових будинків облітала сіра штукатурка і з плескотом падала у чорні калюжі. Поруч як гриби, напевно не без впливу дощу, виростали багатоповерхівки. Вони зачіпали свинцево-сірі купчасто-шаруваті хмари, і ті у відповідь витрушували мокро-сіру вологу на будинки й на голови перехожих.
Я вирішив, що майже зрозумів принцип роботи погоди, коли вишневого кольору «Пежо 307» з заляпаними болотом номерами, що проїжджав на надзвуковій швидкості поруч, випорожнив на мене весь вміст калюжі, біля якої я стояв. Я познімав з себе найбільші шматки штукатурки, а цвіт з дерев вирішив залишити. У мене відразу виникла асоціація вигляду мого костюма із трусами в горошок, але було не смішно. Я вийняв з вух стереонавушники, з яких звучала трохи набридла мелодія Мертвого Півня «Холодно».
Ноги самі повели мене ближче до центру міста. Людей тут було трохи більше, вони були менш тверезі і не виявляли дружелюбності. Міліціонери постійно приставали з непристойними пропозиціями щось там показати або кудись там пройтися, але я досить вдало прикидався несповна розуму. По дорозі я кілька разів заходив у книжкові крамниці, букмекерські контори і бари з поганою репутацією. Всюди було чорно-сіро, місцями більш чорно, ніж сіро. Ліхтарі освічували самі себе. Напевно, я заборгував забагато грошей якомусь навчально-розважальному закладу, бо незабаром з-за рогу виїхала іномарка, з неї вистрибнули троє незнайомих кавказької зовнішності, розстріляли мене впритул з автоматів Калашникова і зникли у невідомому напрямку. Сповзаючи по стіні вниз, я подумав, чому ж я замість цієї прогулянки не заліз у джакузі із келихом шампанського за 1000$. Далі я дорікнув собі у тому, що не запам’ятав номерів автомобіля, але потім згадав, що у мене погана пам’ять і я все одно їх забуду. Перехожих кудись здуло рідкісним у цих краях вітром, тож я зміг спокійно встати на ноги і повиколупувати кулі з бронежилета.
Мені ніхто не дзвонив, і це було своєрідним мовчазним компліментом: мовляв, ми всі знаємо, який ти зайнятий увесь тиждень, тож у неділю ми тебе не турбуватимемо. Про всяк випадок я витягнув свого «маленького друга» і подивився, чи справді увімкнена переадресація усіх дзвінків на домашній телефон. Поки мене розстрілювали, на телефон прийшла MMS від оператора – привітання з Новим Роком та Різдвом Христовим. Не придумали ще телефон із мелодією гучнішою за звуки пострілів! Мене дуже розчулила кінцева фраза «Залишайтеся з нами на зв’язку!».
Далі я помітив, що заблудився. Я увімкнув GPS-навігатор, і мені захотілося істерично засміятися – я стояв спиною до пам’ятника Т.Г.Шевченку. Для перевірки я зайшов в інтернет і помахав рукою у вічко веб-камери на одному з будинків біля Опери. На екрані моя маленька сіра фігурка теж помахала у відповідь. Я взяв у прокат іграшковий джип і зробив три кола навколо клумби перед Оперним. Не маючи до чого взятися, купив у якоїсь тітоньки жмут тюльпанів і роздарував їх чарівним незнайомкам. Всюди на сірих спинках мокрих лавочок сиділи під чорними парасолями закохані пари.
Дощ, здається, видихався і викидав останні порції крапель. По обидва боки проспекту на диво поважно пропливали переповнені маршрутки старих моделей. На зупинки люди вистрибували у політично-помаранчевих рятувальних жилетах. Біля каналізаційних люків утворилися справжні водяні вири, у які періодично засмоктувало неуважних екс-пасажирів маршруток.
Я відчув, що моє обличчя пече, і вирішив у всьому звинуватити кислотні дощі. Спробував подивитися, котра година, витягнув з-під ковдри руку і прокинувся. Була 8:00. В обличчя били промені травневого сонця. Через відчинене вікно у кімнату вривалися запахи близького літа та шум міста.

23.04.2006