silenciokid
28.04.2007, 16:02
Пропоную вашій увазі початок однієї з моїх прозових спроб. Оцініть і скажіть відверто, чи варто продовжувати.
1
Вона обережно зробила декілька кроків на червоній хмарі і, переконавшись, що не впаде вниз, лягла на неї, як на велику, пухнасту , напевно, дуже дорогу пір’їну і відчула себе неймовірно легкою. Спочатку незначний подих вітру пером пройшовся по її серцю і нервах, лоскотав зсередини кожну частину її стрункого тіла. Потім той самий вітер зробив ще одну, вже сильнішу, спробу підняти її в повітря.
Вона злітала у жовте небо, відчуваючи нестримне бажання зробити мить цього польоту і легкості вічністю. Вона вже не помічала того, що на інших хмарах також є люди і, що вони так само невагомо здіймаються угору.
Камера. Мотор. Сцена 1. “Добрий день, шановні пані та панове. Дозвольте відрекомендуватися, невтомний вітер до ваших послуг. Запрошую усіх бажаючих взяти участь у атракціоні незабутніх вражень. Я подарую вам шанс насолодитися невагомістю ваших тіл. Тож не соромтеся, приєднуйтеся до нас і зручніше влаштовуйтеся на своїх хмарах.
Вимоги для бажаючих взяти учась у польоті: чисті думки, душа без комплексів і каліцтва, наявність зв’язку між уявою і свідомістю.
P.S. Безгрішність була виключена зі списку вимог, бо в інакшому випадку до нас потрапляли б тільки немовлята (та й то не всі)
Тож наберіть повітря у легені, ми починаємо політ.”
Пейзаж цього казкового місця почав поповнюватися все новими і новими фігурками людей, які поволі злітали у безодню дивного неба, що почало гратися з очима літаючих, поступово змінюючи свій колір зі світло-жовтого у яскраво-червоний, потім в блакитний і синій, перетворюючись то в свіжість океану, то в полум’я сонця, що падає за обрій.
Але увага людей була прикута не до неба, а до невеличкої цятки світла, досягти якої вони так прагнули. Було у тій цятці чи плямці щось, що гіпнотизувало, затягувало у себе, те від чого неможливо відвести погляд навіть ціною величезних вольових зусиль.
Вона теж бачила це світло, і вона теж знаходилася у досі невідомому їй стані, загіпнотизована цією цяткою. Не було ЖОДНИХ думок. Титанічну працю виконувала тільки чуттєва пам’ять, намагаючись увібрати в себе якнайбільше емоцій. Ця сама пам’ять і стала свідком дивних метаморфоз, що почали відбуватися з її господаркою.
Сцена 2. “А тепер я, ваш покірний слуга невтомний вітер, хочу здивувати вас невеличким сюрпризом. Погодьтесь, так літати нецікаво. Принайми мені це все набридло. Ну яка користь напружуватись, витрачати свій час і сили, щоб ви пасивно і ледачо парили у повітрі. Тому я, мабуть, піду у цікавіше місце з набагато цікавішим товариством. Замість мене вас продовжить розважати симпатична і пухнаста гусінь, яку більшість помилково вважає огидною. Ставтесь до неї з повагою і не задавайте зайвих запитань.
Прощавайте, па-па.”
Вітер зник, і запанувала така тиша, що якби всі ті люди не знаходилися у стані дуже схожому на наркотичний транс, їх би, напевно, заціпило від страху, бо іноді тиша лякає набагато сильніше за найгучніший крик.
Тож вітер втік, і мала б з’явитися та сама симпатична і пухнаста гусінь. Та ніхто, навіть якби і хотів, не зміг би її побачити. Натомість з людьми стало відбуватися щось незрозуміле і трохи потворне. Всі почали корчитися в конвульсіях, звиватися у таких позах, які може намалювати тільки найхворобливіша уява найсміливіших у своїх фантазіях індійських йогів. Але згодом стало помітно, що ті, хто ще хвилину назад мали право називатися людьми, почали перетворюватися на метеликів.
Ну все, панове, лафа закінчилася. Кайфового польоту більше не буде, тепер ви маєте боротися. І метелики боролися, прикладаючи титанічні зусилля для таких незвичних людям махань крилами. Про координацію рухів не могло бути й мови. Цей божевільний танок незграбних метеликів нагадував безглузде борсання у воді потопаючих. І нікому було кинути їм рятівне коло. Тепер ви самі, панове, чіпляйтесь за життя, якщо можете.
Вона теж намагалася приборкати свої неслухняні крила, але як і більшість розуміла безглуздість своїх спроб. Думки віддавали рішучий наказ схибнутого на війні генерала: “Не здаватись!!!” Але тіло(чи що там є у метеликів) вперто відмовлялося підійматися вгору, швидко виснажуючись і скиглячи про негайну допомогу.
Вона ще встигла побачити, як декілька сміливців таки летіли до бажаної мети, здобувши перемогу у нерівному бою зі своїми крилами. Вони вперто прямували до цятки, але чим ближче ці метелики наближалися до світла, тим яскравішим ставало воно. І очі, не витримуючи колосального навантаження, ставили ультиматум: летіти далі і осліпнути, чи повернутися назад. Тому метелики, змушені визнати свою поразку, опускалися вниз.
Проте таких відчайдух, здатних подолати силу тяжіння, було зовсім небагато. Всі інші, вибившись із останніх сил і насолоджуючись вільним падінням, гепалися о землю.
У числі цих десантників-невдах була і вона. Швидкість падіння вселила у неї панічний страх, звільнивши голову від будь-яких думок. Земля, вкрита білою травою, вже готувалася зустріти її міцними обіймами. Пам’ять втигла тільки занотувати останню мить падіння: білий колір, темрява.
Стоп. Знято. Обідня перерва.
2
Вона розплющила очі і перше, що зуміла побачити у розмитому фокусі, - це брудні пальці, застібаючі зіппер на потертих джинсах. І раптом свідомість з неймовірною швидкістю влетіла у її голову, нанісши несподівано сильного болю. Вона миттєво згадала все, все, що відбувалося кілька хвилин тому. Її розум відмовлявся сприймати ті картинки, що наче кадри якогось фільму вивільнялися з пам’яті. Але вона, хоч і проти свєї волі, таки побачила це потворне кіно. Огидне порно для невиліковних збоченців проплило перед її очима, що стали наповнюватися сльозами болю і відчаю.
Так, дівчинко, чи то вже жінко, тебе щойно виграли перший раз у житті причому у досить брутальній формі. Що ти скажеш тепер? Невже у тебе і досі залишилась надія на щастя? Плач дівчинка-жінко, плач. Стіни цього брудного підвалу не будуть глузувати над тобою, вони не стануть плювати тобі в обличчя.
І вона плакала, намагаючись загасити біль. Страх, бридкість(що буде далі?), жах, бруд(де заховатись?), потворність(що буде далі?), втіха, щастя(що?), задоволення. Вона з неприхованою відразою спіймала себе на думці, що те, що зараз відбувалося їй сподобалося. Точніше не те, як її вигравав якийсь покидьок, а те, що вона відчувала, абстраговано знаходячись у тому казковому місці. Червоні хмари, вітер, легкість, свобода, щастя, транс, метаморфози, світло, втома, білий колір, темрява... Напевно то був оргазм, можливо, щось інше. Але те, що відбувалось, коли вона знаходилась у трансі їй дуже, ДУЖЕ сподобалось. Жінка-дівчинка швидко відігнала ці думки від себе.
“Бувай, лярво. Ми ще зустрінемось,” – сказав хлопак, який хвилину тому застібав свій зіппер.
Її чомусь не схвилювали останні слова. “ми ще зустінемось, ще зустрінемось,” – луною віддалося в її голові. Але яка їй тепер різниця. Потяг рушив, гра почалась.
Напіврозвалений підвал додавав напруги і без того гнітючій ситуації. Їй потрібен був спокій, потрібен був сон. Необхідно хоч на деякий час забути про те, що сталось.
Настала приємна тиша...
1
Вона обережно зробила декілька кроків на червоній хмарі і, переконавшись, що не впаде вниз, лягла на неї, як на велику, пухнасту , напевно, дуже дорогу пір’їну і відчула себе неймовірно легкою. Спочатку незначний подих вітру пером пройшовся по її серцю і нервах, лоскотав зсередини кожну частину її стрункого тіла. Потім той самий вітер зробив ще одну, вже сильнішу, спробу підняти її в повітря.
Вона злітала у жовте небо, відчуваючи нестримне бажання зробити мить цього польоту і легкості вічністю. Вона вже не помічала того, що на інших хмарах також є люди і, що вони так само невагомо здіймаються угору.
Камера. Мотор. Сцена 1. “Добрий день, шановні пані та панове. Дозвольте відрекомендуватися, невтомний вітер до ваших послуг. Запрошую усіх бажаючих взяти участь у атракціоні незабутніх вражень. Я подарую вам шанс насолодитися невагомістю ваших тіл. Тож не соромтеся, приєднуйтеся до нас і зручніше влаштовуйтеся на своїх хмарах.
Вимоги для бажаючих взяти учась у польоті: чисті думки, душа без комплексів і каліцтва, наявність зв’язку між уявою і свідомістю.
P.S. Безгрішність була виключена зі списку вимог, бо в інакшому випадку до нас потрапляли б тільки немовлята (та й то не всі)
Тож наберіть повітря у легені, ми починаємо політ.”
Пейзаж цього казкового місця почав поповнюватися все новими і новими фігурками людей, які поволі злітали у безодню дивного неба, що почало гратися з очима літаючих, поступово змінюючи свій колір зі світло-жовтого у яскраво-червоний, потім в блакитний і синій, перетворюючись то в свіжість океану, то в полум’я сонця, що падає за обрій.
Але увага людей була прикута не до неба, а до невеличкої цятки світла, досягти якої вони так прагнули. Було у тій цятці чи плямці щось, що гіпнотизувало, затягувало у себе, те від чого неможливо відвести погляд навіть ціною величезних вольових зусиль.
Вона теж бачила це світло, і вона теж знаходилася у досі невідомому їй стані, загіпнотизована цією цяткою. Не було ЖОДНИХ думок. Титанічну працю виконувала тільки чуттєва пам’ять, намагаючись увібрати в себе якнайбільше емоцій. Ця сама пам’ять і стала свідком дивних метаморфоз, що почали відбуватися з її господаркою.
Сцена 2. “А тепер я, ваш покірний слуга невтомний вітер, хочу здивувати вас невеличким сюрпризом. Погодьтесь, так літати нецікаво. Принайми мені це все набридло. Ну яка користь напружуватись, витрачати свій час і сили, щоб ви пасивно і ледачо парили у повітрі. Тому я, мабуть, піду у цікавіше місце з набагато цікавішим товариством. Замість мене вас продовжить розважати симпатична і пухнаста гусінь, яку більшість помилково вважає огидною. Ставтесь до неї з повагою і не задавайте зайвих запитань.
Прощавайте, па-па.”
Вітер зник, і запанувала така тиша, що якби всі ті люди не знаходилися у стані дуже схожому на наркотичний транс, їх би, напевно, заціпило від страху, бо іноді тиша лякає набагато сильніше за найгучніший крик.
Тож вітер втік, і мала б з’явитися та сама симпатична і пухнаста гусінь. Та ніхто, навіть якби і хотів, не зміг би її побачити. Натомість з людьми стало відбуватися щось незрозуміле і трохи потворне. Всі почали корчитися в конвульсіях, звиватися у таких позах, які може намалювати тільки найхворобливіша уява найсміливіших у своїх фантазіях індійських йогів. Але згодом стало помітно, що ті, хто ще хвилину назад мали право називатися людьми, почали перетворюватися на метеликів.
Ну все, панове, лафа закінчилася. Кайфового польоту більше не буде, тепер ви маєте боротися. І метелики боролися, прикладаючи титанічні зусилля для таких незвичних людям махань крилами. Про координацію рухів не могло бути й мови. Цей божевільний танок незграбних метеликів нагадував безглузде борсання у воді потопаючих. І нікому було кинути їм рятівне коло. Тепер ви самі, панове, чіпляйтесь за життя, якщо можете.
Вона теж намагалася приборкати свої неслухняні крила, але як і більшість розуміла безглуздість своїх спроб. Думки віддавали рішучий наказ схибнутого на війні генерала: “Не здаватись!!!” Але тіло(чи що там є у метеликів) вперто відмовлялося підійматися вгору, швидко виснажуючись і скиглячи про негайну допомогу.
Вона ще встигла побачити, як декілька сміливців таки летіли до бажаної мети, здобувши перемогу у нерівному бою зі своїми крилами. Вони вперто прямували до цятки, але чим ближче ці метелики наближалися до світла, тим яскравішим ставало воно. І очі, не витримуючи колосального навантаження, ставили ультиматум: летіти далі і осліпнути, чи повернутися назад. Тому метелики, змушені визнати свою поразку, опускалися вниз.
Проте таких відчайдух, здатних подолати силу тяжіння, було зовсім небагато. Всі інші, вибившись із останніх сил і насолоджуючись вільним падінням, гепалися о землю.
У числі цих десантників-невдах була і вона. Швидкість падіння вселила у неї панічний страх, звільнивши голову від будь-яких думок. Земля, вкрита білою травою, вже готувалася зустріти її міцними обіймами. Пам’ять втигла тільки занотувати останню мить падіння: білий колір, темрява.
Стоп. Знято. Обідня перерва.
2
Вона розплющила очі і перше, що зуміла побачити у розмитому фокусі, - це брудні пальці, застібаючі зіппер на потертих джинсах. І раптом свідомість з неймовірною швидкістю влетіла у її голову, нанісши несподівано сильного болю. Вона миттєво згадала все, все, що відбувалося кілька хвилин тому. Її розум відмовлявся сприймати ті картинки, що наче кадри якогось фільму вивільнялися з пам’яті. Але вона, хоч і проти свєї волі, таки побачила це потворне кіно. Огидне порно для невиліковних збоченців проплило перед її очима, що стали наповнюватися сльозами болю і відчаю.
Так, дівчинко, чи то вже жінко, тебе щойно виграли перший раз у житті причому у досить брутальній формі. Що ти скажеш тепер? Невже у тебе і досі залишилась надія на щастя? Плач дівчинка-жінко, плач. Стіни цього брудного підвалу не будуть глузувати над тобою, вони не стануть плювати тобі в обличчя.
І вона плакала, намагаючись загасити біль. Страх, бридкість(що буде далі?), жах, бруд(де заховатись?), потворність(що буде далі?), втіха, щастя(що?), задоволення. Вона з неприхованою відразою спіймала себе на думці, що те, що зараз відбувалося їй сподобалося. Точніше не те, як її вигравав якийсь покидьок, а те, що вона відчувала, абстраговано знаходячись у тому казковому місці. Червоні хмари, вітер, легкість, свобода, щастя, транс, метаморфози, світло, втома, білий колір, темрява... Напевно то був оргазм, можливо, щось інше. Але те, що відбувалось, коли вона знаходилась у трансі їй дуже, ДУЖЕ сподобалось. Жінка-дівчинка швидко відігнала ці думки від себе.
“Бувай, лярво. Ми ще зустрінемось,” – сказав хлопак, який хвилину тому застібав свій зіппер.
Її чомусь не схвилювали останні слова. “ми ще зустінемось, ще зустрінемось,” – луною віддалося в її голові. Але яка їй тепер різниця. Потяг рушив, гра почалась.
Напіврозвалений підвал додавав напруги і без того гнітючій ситуації. Їй потрібен був спокій, потрібен був сон. Необхідно хоч на деякий час забути про те, що сталось.
Настала приємна тиша...