Ash
01.05.2007, 14:25
З дикого каменю...
Я народжений з дикого каменю. Я - брила на пагорбі, що над долиною. В цих чудесних землях я бачу пульсацію рік, хвилі ландшафтів, потоки життя. Чую вітер, стук плодів об землю, вовче виття, і дихання, що буває таким різним.
Я слухаю і запам'ятовую.
Зараз там, у долині - селище. Люди з'явились тут зовсім недавно. Спочатку я не вважав їх за живих, бо їх правила подібні більше до законів потоку води, ніж до законів дикого стада.
Погани поважають дикий камінь як вияв монолітності і сили природи, її вічного холодного спокою і непорушності; я височію над селищем і мій пагорб видно з будь-якої його дороги; я плаский, рівний, немалий і залитий сонцем в ясну погоду.
Мабуть, саме ці три речі сппричинили те, що останні віки я служу поганам вівтарем.
Традиції - це те, за чим можна спостерігати, чим можна чудуватись, але ніколи - зрозуміти.
Не раз, пам'ятаю, дотикалось до мене оголене тіло, не раз відчував я його трепет, страх, напруженість, що її хотіли але не могли зняти руки, а потім - біль. До мене не приходили вночі, в час зірок, мороку і холоду; це траплялось лише вдень, в сонячному світлі, бо тоді мене видно сонцю і небу. Кожного разу дивилось на мене немало пар очей, спостерігали, слухали, як над селищем лунає, а потім затихає крик, як на дикому камені з'являються сліди крові - вічно двоїстого символу і життя, і смерті.
Ті, хто приходять, ніколи не йдуть такими, як прийшли. Звершуючи своє "священне дійство" посвяти, вони убивають старе життя, щоб почати нове.
Ніхто не приходить двічі.
Однаково двічі померти не можна.
Такі от дивні ці погани, що живуть в селищі в долині.
І приходять завжди вдвох.
І ідуть завжди вдвох.
Я народжений з дикого каменю. Я - брила на пагорбі, що над долиною. В цих чудесних землях я бачу пульсацію рік, хвилі ландшафтів, потоки життя. Чую вітер, стук плодів об землю, вовче виття, і дихання, що буває таким різним.
Я слухаю і запам'ятовую.
Зараз там, у долині - селище. Люди з'явились тут зовсім недавно. Спочатку я не вважав їх за живих, бо їх правила подібні більше до законів потоку води, ніж до законів дикого стада.
Погани поважають дикий камінь як вияв монолітності і сили природи, її вічного холодного спокою і непорушності; я височію над селищем і мій пагорб видно з будь-якої його дороги; я плаский, рівний, немалий і залитий сонцем в ясну погоду.
Мабуть, саме ці три речі сппричинили те, що останні віки я служу поганам вівтарем.
Традиції - це те, за чим можна спостерігати, чим можна чудуватись, але ніколи - зрозуміти.
Не раз, пам'ятаю, дотикалось до мене оголене тіло, не раз відчував я його трепет, страх, напруженість, що її хотіли але не могли зняти руки, а потім - біль. До мене не приходили вночі, в час зірок, мороку і холоду; це траплялось лише вдень, в сонячному світлі, бо тоді мене видно сонцю і небу. Кожного разу дивилось на мене немало пар очей, спостерігали, слухали, як над селищем лунає, а потім затихає крик, як на дикому камені з'являються сліди крові - вічно двоїстого символу і життя, і смерті.
Ті, хто приходять, ніколи не йдуть такими, як прийшли. Звершуючи своє "священне дійство" посвяти, вони убивають старе життя, щоб почати нове.
Ніхто не приходить двічі.
Однаково двічі померти не можна.
Такі от дивні ці погани, що живуть в селищі в долині.
І приходять завжди вдвох.
І ідуть завжди вдвох.