Маскарад

[Potions Master]

Я тут вперше і ще не знаю що до чого. Якщо потрібна якась шапка, або що одразу скажіть, будь-ласка.
Наступний текст був написаний після прочитання мною "Гаррі Поттер і філософський камінь" роки чотири назад. Можливо комусь буде цікаво почитати.

[Potions Master]

Маскарад
В той день йшов сильний дощ. Так ніби хтось прийшовши додому з воістину королівського балу перевдягнувся в домашнє, і сівши у звичне крісло в темній кімнаті відкрив своє серце. Лише темряві, що панувала довкола.
Як і сотні людей в цей же час (а вже наближалась шоста вечора), чоловік збирав потрібні папери зі столу обридлі за цілий день, мабуть, щоб опрацювати їх вдома. Хоча важко було помітити на вічно сіро-блідому обличчі якісь прикмети змученості, чи в абсолютно пустих чорних очах певну роздратованість. Ні. Не було навіть крихти саможаління, чим так захоплюються люди віддаючись своїй природі. Завжди добре, ретельно виконував свої обов’язки на роботі. Ніколи менше і ніколи більше. Лише те до чого змушував його статус, його обов’язки. Майже завжди в чорному, з чорним смоляним волоссям, дещо довшим ніж те, що легко сприймається від людини в його положенні; про нього можна було сказати лише те, не надто товариський, злегка зверхній, впевнений в своїх діях чоловік. А так… Посередність. Але траплялись моменти, коли попри всю практично нереальну врівноваженість, відчувалась у ньому змога зробити щось таке… Щось, що чомусь зовсім не хотілось уявляти. І тоді від нього майже фізично віяло холодом. Жоден м’яз на байдужому обличчі міг не скоротитись, але один і той самий його вічний вираз здавалось сам по собі набував рис жорстокості і неймовірної зневаги. Таке траплялось вкрай рідко, але кожен зі знайомих цього чоловіка хоч раз відчував це на собі. Тому навряд чи хтось сильно побивався через схильність до самотності чоловіка, і коли бачили такий його погляд незмінно вважали це якоюсь помилкою, грою світла, чи власною перевтомою. І все так же незмінно силкувались забути неприємний випадок.
Вийшовши з будівлі, в якій перебував щодня з восьмої ранку до шостої вечора він відкрив свою парасолю, і попрямував вулицею в протилежний від автобусної зупинки бік. Нічим не виділяючись з загальної маси сірого одягу, пустих очей та квітчастих парасоль йшов чоловік. Тільки парасоля в нього була чорна, а не в квіточках. Таке ж насичено-чорне довге пальто, і очі, аж занадто майстерно-пусті очі. Два бездонних чорних тунеля. Якби хтось зараз у них хтось подивився то мабуть запитав би себе, чи вони ще живі. Але факт, що в очі йому ніхто не дивився був беззаперечним. Вже дуже давно ніхто не дивився.
Такий високий, худий, холодний, самодостатній. Здавалось, що в цьому тілі, в цій голові немає місця для чогось такого природного, чогось такого, що є у всіх, але тільки не у нього. Чогось такого, відсітність чого вже давно забрала тепло в його рук.
Він був ніби створений для цього вечора, і був з ним у повній гармонії. Бо все одно не гриміло, не було блискавок. Лише якийсь здавлений дощ.

[Potions Master]

* * *
Я стояла перед своїм будинком і чекала машину. Мені повинні були привезти папери, щоб я їх переглянула і підписала. Звичайний контракт, але за станом здоров’я я не могла зустрітись в якийсь інший спосіб. Я стояла під дашком свого під’їзду, і спостерігала за тим, як зменшується потік людей, і все сильнішає дощ. Він був якимось глухим, а окремі краплі, здавалось, долетівши до землі не розтечуться в чергову калюжу, а увіп’ються в землю довгими крижаними голками. За кілька хвилин люди зникли з вулиці всі до останнього. Лише дощ періщив по всьому, ніби сотні бісенят відбивають степ на труні сонця.
Остаточно змерзнувши я відчула, що тепер мене починає огортати холодом з середини і ще за кілька хвилин щоки вкрились хворобливою червінню, а руки дрібно трусились від вже занадто високої температури. Наплювавши на роботу і документи я розвернулась, щоб йти додому, і раптом відчула вагу чиєїсь руки на своєму плечі. Чомусь мене пройняв неймовірний жах. В повному заціпенінні я не змогла обернутись.
— Це Ви? – Пролунав густий, заспокійливий голос. Зовсім незнайомий з нотками просто-таки неймовірно давно втраченої надії.
Перше бажання зірватись з місця, побігти, закричати були вбиті в зародку.
— Так. Це я. – не впізнаючи власного, чомусь далекого голосу сказала я.
Не відомо нащо так вчинивши, адже я не знала напевне кого шукає мужчина в мені забилось, запульсувало дике бажання, щоб він шукав саме мене. Щоб цей надтріснутий, переповнений болем голос не перепросився і не пішов.
Не знаючи для чого, мабуть щоб ще раз його почути я, ретельно приховуючи відтінки… Які могли б все зіпсувати задала найважливіше питання в моєму житті:
— А Ви шукаєте мене?
Чомусь не могла говорити „ти”, бо в голосі в доторку руки до мого плеча я відчувала силу, набагато більшу за мою, і якусь вагомість. Навіть страх. Але страх був моїм.
Сказавши це я вся напружилась чекаючи відповіді. Ми досі стояли не поворухнувшись і я не бачила його, а він бачив мене лише зі спини.
Трохи прокашлявшись, але все одно хрипло:
— Якщо ви… Так. Вас.
Я рвучко обернулась і перед самим носом побачила бліду шию. Виявляється ми стояли так близько, що я одразу всім тілом притислась до нього. Переді мною стояло уособлення болю. Давнього та нового, пекучого та тупого. Безмежного відчуття провини та потреби… В чому? В опіці? В піклуванні? Ні. В теплі. Все моє тіло продовжувало горіти ненормально високою температурою. Обидві руки я піднесла до його обличчя так, щоб він відчував їх, але вони не торкались його. І подивилась в очі.

„А чи вони ще живі?” Промайнула думка, але занадто швидко, щоб бути обміркованою. По його обличчю з голови стікали краплі дощу, за кілька метрів лежала відкрита парасоля і папка з мокрими паперами. Рівне, майже по плечі, ледь закручене на кінцях волосся волого поблискувало, ніби створюючи бар’єр до його думок. І тут мене пройняв страх: „Може я роблю щось не те? Може цей чоловік… О боже, як важко називати так цю людину. Очі...". На мить вони закрились і з-під мокрих вій викотилась сльоза. якби не вона ніяк не можна було здогадатись що він відчуває. Але не можна було й не здогадатись. Я не забирала рук від його обличчя.
— Тепло. Господи, як тепло. – ніхто не знав чи він так лише подумав, чи цей шепіт дійсно зірвався з губ.
Губи. Ледь розтулені, яскраво (хворобливо?) червоні на блідому, замученому обличчі. Я більше не могла дивитись, не могла відчувати цього дикого страждання.
„Хто Ти?! Де Ти? Ти дійсно тут, плачеш поряд зі мною? Ти Бог? Ти Сатана? Демон? Ангел? Хто?!!!” Мабуть я теж подумала надто голосно. Бо він почув.
Його довгі, білі пальці майнули до моїх очей і витерли їх („мокрі? Я плакала?). Дуже швидко, ніби боячись не встигнути його губи впились в мої і запевнили мене, що я живу. Лише губи, і на диво чітка ясність думок: „Я ніколи не зможу існувати без них. Він ніколи не зможе існувати без мого тепла”.
В ту ніч під дикий, перший крик обох було скинуто лише дві речі. Зранку на підлозі ми знайшли мою вічно усміхнену маску і твою дико-пусту пелену очей.

[монах]

Слухай, Майстре (не зовсім розумію ніка, тому писатиму так), проглянь інші теми цієї сторінки. Це допоможе тобі зорієнтуватися. Прочитав твій твір. Зауважу, що не професійний критик і судити можу лише як читач. Вибач, але надто складно висловлюються думки. Є певна спроба висвітлити емоції, але вона не реалізована. Надто завантажено словами речення. В тебе це суттєвий недолік, який приховує суть тексту, а тому треба вчитуватись в текст, щоб зрозуміти і не втратити нитку думки. Окремо кожен фрагмент ще якось сприймається, разом - також. Але значною проблемою є те, що вони практично не пов'язані між собою. Потрібно якось привести їх до місця зустрічі продовживши кожен фрагмент, або дати вступ, який пояснить що до чого. Можливі інші варіанти. Це якщо коротко мої враження. Тому пропоную переробити. Не переживай і не ображайся (я мав такий стиль написання в період між шостим і дев'ятим класом, згодом це пройшло внаслідок постійних переробок). Заходь на "пропозицію до співпраці" - зацікавить - будемо спілкуватися. Народ, а хто що думає з приводу "Маскараду"?

[Potions Master]

Щиро дякую. Хоча я й сама бачу багато помилок (адже це було 4(!) роки тому), але власне і виклала цей текст щоб почути думку сторонніх людей. Бажано конструктивну критику, яку ти мені і дав, Монаше.
І сприводу ніка... Potion - це зілля.

[монах]

Ти поменше дякуй, а краще приєднуйся до конструктивної роботи. Вибач, можливо це трохи грубо сказано. Спробуй переробити, щоб читалося. Побачимо що втебе вийде. Будуть проблеми - пиши. Спробуємо разом. Тільки ретельніше описуй суть проблеми. Сподіваюсь, народ прокинеться незабаром і почнеться нормальна робота. А то крайніх кілька днів тут затишшя. Маєш ще щось? Закидай. Будемо знайомитись. Сприймай як хочеш, але в тексті було зрозуміло, що писала дівчина. Причому вільна (без хлопця, самотня, одиначка і т. ін.). Спробуй згадати той стан. У тебе вийде.