Narsul
27.08.2005, 00:05
Людина у вовчій шкурі
Під променями полуденного сонця через центральну площу міста їхала повозка. На ній, навколішках, стояв хлопець із зв’язаними за спиною руками.
- Крадій! Смерь крадіям! – жінка похилого віку у брудній одежі кричала що було духу.
- Так йому і треба! Догрався?!
А він стояв ніби цього і не чув. Хлопчина просто дивився скрізь натовп. Його юнацьке тіло було дуже слабким. Уся спина була у синцях, із лівої руки текла кров. На площі зібралося повно людей, але здавалося що стражі було ще більше. Усі вояки дивились на хлопця із звірячою посмішкою. Коли повозка була біля товстого вояка він харкнул хлопцеві в обличчя і почав радісно реготати.
- Подобається, вовченя?! – реготав товстун. Хлопець ніби отямився і, розвернувши голову назад, подивився на вояка скляними порожніми очами. І тут його очі наповнилися життям, його погдяд став сходий на удар блискавки. Товсун вдавився своїм сміхомі на його обличчі з’явився страх, ніби перед собою він бачив саму Смерть! У ту ж мить хлопець смикнув мотузку і, розриваючи її на частитни, стибнув на товстого вояка.
Усе сталося так швидко що коли всі прийшли до тями, біля блідого товстуна, що намагався закрити рукою розірвану горлянку, стояв величезний білосніжний вовк. Його хутро у променях сонця виблискувало наче срібло. Спокійно роздивившись тих стражів що намагалися його окружити він почав вбивати. Вбивати без ярості. Ніби він крижаним лезом відсік свою злобу, ненависть, грів. Він просто вбивав одного за одним із сумом в очах. Натовп вмить розбігся геть, але хтось, у паніці, забув про свою дитину. Серед цієї кровавої битви стояла маленька дівчинка у брудній і де інде розірваній одежі. Вона була схожа на забуту ляльку, її довге волосся було не розчісане, а обиччя було у бруді. Вона стояла і дивилась як величезна тварина розривала на частини вояків.
- Песику, іди сюди – мовила дівчинка із очами кольрору неба і вовк повернув голову. Він стояв і дивився на цю дівчинку, але дивився вже не той вовк що секунду назад розірвав вояка на шматки, це був хлопчина що мав біле хутро, кігті, лапи, хвіст, морду вовка, але людські очі, очі повні життя.
Дзвін. Дзвін що розпочав пісню, смертоносну, але від того не менш прекрасну пісню. Пісню стріли. Погляд. Переляк. І відчайдушний стрибок…. А потім біль та радість.
На площі плакала маленька дівчинка над величезним вовком із котрого текла кров від потрапившої у нього стіли, чужої стіли, що була предназначана йому, але співала для іншого.
Вовк відкрив очі, людські очі, подивився на дівчинку і у них можна було прочитати: “Встиг”. Вовк помер із звірячим оскалом схожим на посміжку. А дівчинка все стояла і плакала над мертвим звіром (людиною?). Знову почав збиратися натовп. Але тут із натовпу вийшов хлопець взяв її за руку і повів геть від цієї площі, від цього міста, від цього світу. У той день, біля воріт міста, бачили хлопця з вовчими очима повними щастя, що вів за руку маленьку дівчинку з очами кольру неба, що йшли геть із міста.
Під променями полуденного сонця через центральну площу міста їхала повозка. На ній, навколішках, стояв хлопець із зв’язаними за спиною руками.
- Крадій! Смерь крадіям! – жінка похилого віку у брудній одежі кричала що було духу.
- Так йому і треба! Догрався?!
А він стояв ніби цього і не чув. Хлопчина просто дивився скрізь натовп. Його юнацьке тіло було дуже слабким. Уся спина була у синцях, із лівої руки текла кров. На площі зібралося повно людей, але здавалося що стражі було ще більше. Усі вояки дивились на хлопця із звірячою посмішкою. Коли повозка була біля товстого вояка він харкнул хлопцеві в обличчя і почав радісно реготати.
- Подобається, вовченя?! – реготав товстун. Хлопець ніби отямився і, розвернувши голову назад, подивився на вояка скляними порожніми очами. І тут його очі наповнилися життям, його погдяд став сходий на удар блискавки. Товсун вдавився своїм сміхомі на його обличчі з’явився страх, ніби перед собою він бачив саму Смерть! У ту ж мить хлопець смикнув мотузку і, розриваючи її на частитни, стибнув на товстого вояка.
Усе сталося так швидко що коли всі прийшли до тями, біля блідого товстуна, що намагався закрити рукою розірвану горлянку, стояв величезний білосніжний вовк. Його хутро у променях сонця виблискувало наче срібло. Спокійно роздивившись тих стражів що намагалися його окружити він почав вбивати. Вбивати без ярості. Ніби він крижаним лезом відсік свою злобу, ненависть, грів. Він просто вбивав одного за одним із сумом в очах. Натовп вмить розбігся геть, але хтось, у паніці, забув про свою дитину. Серед цієї кровавої битви стояла маленька дівчинка у брудній і де інде розірваній одежі. Вона була схожа на забуту ляльку, її довге волосся було не розчісане, а обиччя було у бруді. Вона стояла і дивилась як величезна тварина розривала на частини вояків.
- Песику, іди сюди – мовила дівчинка із очами кольрору неба і вовк повернув голову. Він стояв і дивився на цю дівчинку, але дивився вже не той вовк що секунду назад розірвав вояка на шматки, це був хлопчина що мав біле хутро, кігті, лапи, хвіст, морду вовка, але людські очі, очі повні життя.
Дзвін. Дзвін що розпочав пісню, смертоносну, але від того не менш прекрасну пісню. Пісню стріли. Погляд. Переляк. І відчайдушний стрибок…. А потім біль та радість.
На площі плакала маленька дівчинка над величезним вовком із котрого текла кров від потрапившої у нього стіли, чужої стіли, що була предназначана йому, але співала для іншого.
Вовк відкрив очі, людські очі, подивився на дівчинку і у них можна було прочитати: “Встиг”. Вовк помер із звірячим оскалом схожим на посміжку. А дівчинка все стояла і плакала над мертвим звіром (людиною?). Знову почав збиратися натовп. Але тут із натовпу вийшов хлопець взяв її за руку і повів геть від цієї площі, від цього міста, від цього світу. У той день, біля воріт міста, бачили хлопця з вовчими очима повними щастя, що вів за руку маленьку дівчинку з очами кольру неба, що йшли геть із міста.