Andy
29.08.2005, 23:54
Алея у вічність
Рання осінь. Лагідне сонечко. Парк. Безтурботні дітлахи і щасливі мами. Пенсіонери у глибокій задумі над шахівницями. Життя – шахова партія, де не завжди виграє розумніший…
Алеєю, густо вкритою золотавим листям, ішов нікому не потрібний чоловік. Самотній. Одинокий. Із першою сивиною на скронях і згаслим поглядом чорних очей. Обличчя, часто помережене зморшками, не світилося радістю і не повнилось печаллю, воно не всміхалося до дітлашні і не несло на собі печать смерті. То буває лише в романах або у справжньому житті. Цей чоловік уже не жив. Звідтоді, як його назавжди покинула дружина, він не жив жодного дня. Просто прокидався вранці, пив гіркий трав’яний чай і йшов алеєю. Довго йшов, присідаючи зрідка перепочити на лавці. Сумно і печально йшов, мружачись від сонця чи ховаючись від дощу під великою яскравою парасолькою. Його дружина дуже любила яскраві кольори, він же терпіти їх не міг. Не наважувався це сказати, поки кохана була з ним, тепер казати це було нікому. Та і яка, врешті-решт, різниця? Який взагалі сенс любити щось чи ненавидіти, коли поряд немає рідної людини? Який сенс у цій теплій погожій осені, якщо слідом за нею прийде зима?
На щастя, він не мав дітей. Ніхто не дивився докірливо у вічі: як же ти так, чому не вберіг її ? Чи ти не знав, чим це зазвичай закінчується ? Знав. І не вберіг, відраджував, як міг, від лікарів, щиро вірив, що все минеться. Знав і вірив. Як часто ми щиро віримо в те, чого ніколи не було й не буде! А знання , тричі прокляте знання, малодушно тьмяніє перед вірою, перетворюючись згодом на совість…
Алея - як його життя , гладенька і пряма, встелена м’яким килимом листя, мріями, обіцянками й добрими намірами . Алея – як життя, вона теж закінчувалася…
Тоді він повертав і йшов назад. Так само йшов. Повільно, сумно і печально. Щодня довгою парковою алеєю гуляв самотній і нікому не потрібний чоловік. Чоловік зі згаслим поглядом чорних очей і першою сивиною на скронях. Гуляв мовчки… Мовчали вуста, мовчало серце…
…А сьогодні вперше і востаннє побачив свою алею згори. Ясно і чітко розрізнялися верхівки дерев, у просвітах між гіллям виднілася алея. Його алея. І Її… Купка людських постатей зібралася довкола чоловіка, що сидів непорушно на лаві, підставивши обличчя лагідному сонцю. Незручно було так сидіти, але він чомусь сидів, аж поки дужі молоді руки не поклали його на ноші…
Рання осінь. Лагідне сонечко. Парк. Безтурботні дітлахи і щасливі мами. Пенсіонери у глибокій задумі над шахівницями. Життя – шахова партія, де не завжди виграє розумніший…
Алеєю, густо вкритою золотавим листям, ішов нікому не потрібний чоловік. Самотній. Одинокий. Із першою сивиною на скронях і згаслим поглядом чорних очей. Обличчя, часто помережене зморшками, не світилося радістю і не повнилось печаллю, воно не всміхалося до дітлашні і не несло на собі печать смерті. То буває лише в романах або у справжньому житті. Цей чоловік уже не жив. Звідтоді, як його назавжди покинула дружина, він не жив жодного дня. Просто прокидався вранці, пив гіркий трав’яний чай і йшов алеєю. Довго йшов, присідаючи зрідка перепочити на лавці. Сумно і печально йшов, мружачись від сонця чи ховаючись від дощу під великою яскравою парасолькою. Його дружина дуже любила яскраві кольори, він же терпіти їх не міг. Не наважувався це сказати, поки кохана була з ним, тепер казати це було нікому. Та і яка, врешті-решт, різниця? Який взагалі сенс любити щось чи ненавидіти, коли поряд немає рідної людини? Який сенс у цій теплій погожій осені, якщо слідом за нею прийде зима?
На щастя, він не мав дітей. Ніхто не дивився докірливо у вічі: як же ти так, чому не вберіг її ? Чи ти не знав, чим це зазвичай закінчується ? Знав. І не вберіг, відраджував, як міг, від лікарів, щиро вірив, що все минеться. Знав і вірив. Як часто ми щиро віримо в те, чого ніколи не було й не буде! А знання , тричі прокляте знання, малодушно тьмяніє перед вірою, перетворюючись згодом на совість…
Алея - як його життя , гладенька і пряма, встелена м’яким килимом листя, мріями, обіцянками й добрими намірами . Алея – як життя, вона теж закінчувалася…
Тоді він повертав і йшов назад. Так само йшов. Повільно, сумно і печально. Щодня довгою парковою алеєю гуляв самотній і нікому не потрібний чоловік. Чоловік зі згаслим поглядом чорних очей і першою сивиною на скронях. Гуляв мовчки… Мовчали вуста, мовчало серце…
…А сьогодні вперше і востаннє побачив свою алею згори. Ясно і чітко розрізнялися верхівки дерев, у просвітах між гіллям виднілася алея. Його алея. І Її… Купка людських постатей зібралася довкола чоловіка, що сидів непорушно на лаві, підставивши обличчя лагідному сонцю. Незручно було так сидіти, але він чомусь сидів, аж поки дужі молоді руки не поклали його на ноші…