Девор
17.05.2007, 00:00
Як на мене це "странннновато", як вважаєте?
-----------------
А час летить, застигши у просторі. .
І мені нічого не хотілося б згадувати. От лишенько, я вам скажу, що коли ви одні й у вас реколекційна апатія - оглядаєш все навколо напівтормознутим поглядом. Без цікавості - ти насправді слідкуєш за кожним атомом повітря, старих будинків та й людей. Це все приймаєш раптово і вже нічому не дивуєшся! Коли бачиш, як повільно курсує Стікс під землею беручи початок Вгорі, яка тягнеться шлейфом сріблясті тіні за кожним створіння цього світу, мов простора мантія - ти не такий, Інший. Ти навіть можеш навчитись бачити долі людей, на якусь частку секунди промайнуть сотні життів і ти вихопнеш з цієї річки одну істину, але зрештою лише попсуєш собі нерви об тупі голови, що так чи інакше зроблять по своєму і вмруть сліпцями народившись сліпцями. І все видно лише в таких барвах – апофігізму, тебе не сприйматимуть справжнім. Найгірше це те що ти знаєш, що зможеш кинути цей світ собі до ніг, але… мудрість приносить апатію і лінивість, що розкладає нас на перегнилі члени... а можливо й ні... Знову кидаюсь в річку...
Чекаю спасіння… Первородний гріх прощено! Ким питається?! Це ярмо! Єдиний хто з вас його зніме, то той хто і наклав! Це ярмо судного дня, Йом-Кіппуру, страх... Хоча і є припущення і цієї теоретичної мінливості. Занадто багато людського страху вкладено у цей суд, і звичайно ми його, боїмось водночас граємось.., знаючи, що ми грішні і що будемо мучитись до кінця днів своїх. Що настане день коли навіки кожна людина знову з’єднається зі своїм тілом і пізнає насолоду вічного блаженства або ж болю. І жодних альтернатив. Жодних альтернатив – нам – дітям божим, з народження приречених на смерть і існування в болі чи блаженстві до закінчення Усього…
Ми віримо, бо страшно, віримо, бо це солодка обмазана кровлю історії брехня самообману, створена нами для нас. І не факт, що бог зараз веде до спасіння не нашу, а якусь іншу расу, поставивши людей у скінчену чергу…
- Не так... - пролунав перший дзвін. - ти хочеш прощення? - другий дзвін. - Скорись! - пролунав третій дзвін.
З такими думками прориває дзвін оглухлу кам’яну тишу, і розтікається примарними вулицями не розбудивши втомлений пролетаріат.
Чекаю далі, а час спливає, спливає піском з ледь поржавілого годинника на ратуші.
Механізм крутнувсь і колесо знову понесло трос у бік, молоток вдаряється об дзвін.
П*ятий дзвін. До мене прийшли душі, попрощатись.
Кого ви проводжаєте, мої вічно живі? Мене? Зрештою це правда. І чого ж ви вибрали таке порожнє безсмертя? Альтернатива віри була перед вами завжди! Станьте в бік, і мовчки дивіться, як тікає ще один.
Вже шостий дзвін.
І спогади хлинуть на тебе, мов ті безсмертні душі, що принишкли дивлячись на мене опустілими очима.
Хто ж мене покорить в бою спогадів? Ніхто… Все припинилось з сьомим дзвоном.
Захмарене небо впустило в себе зорі й місяць. Вони останні хто покаже мені істину. Що ж, відкриєте мені двері?
Останній дзвін.
Мене окутала мла. Сіра мла закутала тіло у каламутну масу. А це приємно відчувати, коли тебе тягнуть.
Стрімко здіймаюсь і поглядаю униз. В дірі, виднілась постать на ринковій площі. Легкий озноб зник, як тільки моє тіло розсипалось і піднялось з літнім вітром у цей сірий туман.
Діру затягнуло, а мене тягнуть, мов утопленика.
Чути шепотіння, що переростає в мелодійний гул, у заквітлих лісах моління зла й ридання світла. Три світила бавляться у кронах верби. Видніються замки, тіні людей і химерні створіння. Тут кожен бог. І знову шепотіння... Спасибі… Тепер я сміюсь і буду далі здійматись бо це не кінцівка, а безмежна Laterna Magica.
-----------------
А час летить, застигши у просторі. .
І мені нічого не хотілося б згадувати. От лишенько, я вам скажу, що коли ви одні й у вас реколекційна апатія - оглядаєш все навколо напівтормознутим поглядом. Без цікавості - ти насправді слідкуєш за кожним атомом повітря, старих будинків та й людей. Це все приймаєш раптово і вже нічому не дивуєшся! Коли бачиш, як повільно курсує Стікс під землею беручи початок Вгорі, яка тягнеться шлейфом сріблясті тіні за кожним створіння цього світу, мов простора мантія - ти не такий, Інший. Ти навіть можеш навчитись бачити долі людей, на якусь частку секунди промайнуть сотні життів і ти вихопнеш з цієї річки одну істину, але зрештою лише попсуєш собі нерви об тупі голови, що так чи інакше зроблять по своєму і вмруть сліпцями народившись сліпцями. І все видно лише в таких барвах – апофігізму, тебе не сприйматимуть справжнім. Найгірше це те що ти знаєш, що зможеш кинути цей світ собі до ніг, але… мудрість приносить апатію і лінивість, що розкладає нас на перегнилі члени... а можливо й ні... Знову кидаюсь в річку...
Чекаю спасіння… Первородний гріх прощено! Ким питається?! Це ярмо! Єдиний хто з вас його зніме, то той хто і наклав! Це ярмо судного дня, Йом-Кіппуру, страх... Хоча і є припущення і цієї теоретичної мінливості. Занадто багато людського страху вкладено у цей суд, і звичайно ми його, боїмось водночас граємось.., знаючи, що ми грішні і що будемо мучитись до кінця днів своїх. Що настане день коли навіки кожна людина знову з’єднається зі своїм тілом і пізнає насолоду вічного блаженства або ж болю. І жодних альтернатив. Жодних альтернатив – нам – дітям божим, з народження приречених на смерть і існування в болі чи блаженстві до закінчення Усього…
Ми віримо, бо страшно, віримо, бо це солодка обмазана кровлю історії брехня самообману, створена нами для нас. І не факт, що бог зараз веде до спасіння не нашу, а якусь іншу расу, поставивши людей у скінчену чергу…
- Не так... - пролунав перший дзвін. - ти хочеш прощення? - другий дзвін. - Скорись! - пролунав третій дзвін.
З такими думками прориває дзвін оглухлу кам’яну тишу, і розтікається примарними вулицями не розбудивши втомлений пролетаріат.
Чекаю далі, а час спливає, спливає піском з ледь поржавілого годинника на ратуші.
Механізм крутнувсь і колесо знову понесло трос у бік, молоток вдаряється об дзвін.
П*ятий дзвін. До мене прийшли душі, попрощатись.
Кого ви проводжаєте, мої вічно живі? Мене? Зрештою це правда. І чого ж ви вибрали таке порожнє безсмертя? Альтернатива віри була перед вами завжди! Станьте в бік, і мовчки дивіться, як тікає ще один.
Вже шостий дзвін.
І спогади хлинуть на тебе, мов ті безсмертні душі, що принишкли дивлячись на мене опустілими очима.
Хто ж мене покорить в бою спогадів? Ніхто… Все припинилось з сьомим дзвоном.
Захмарене небо впустило в себе зорі й місяць. Вони останні хто покаже мені істину. Що ж, відкриєте мені двері?
Останній дзвін.
Мене окутала мла. Сіра мла закутала тіло у каламутну масу. А це приємно відчувати, коли тебе тягнуть.
Стрімко здіймаюсь і поглядаю униз. В дірі, виднілась постать на ринковій площі. Легкий озноб зник, як тільки моє тіло розсипалось і піднялось з літнім вітром у цей сірий туман.
Діру затягнуло, а мене тягнуть, мов утопленика.
Чути шепотіння, що переростає в мелодійний гул, у заквітлих лісах моління зла й ридання світла. Три світила бавляться у кронах верби. Видніються замки, тіні людей і химерні створіння. Тут кожен бог. І знову шепотіння... Спасибі… Тепер я сміюсь і буду далі здійматись бо це не кінцівка, а безмежна Laterna Magica.