Андрон Кобила
03.07.2007, 13:43
Пітьма. Густий морок. Хвиля тепла прокочується усім тілом, затоплюючи найпотаємніші
закутки після найменшого порухи думки. Тиша. Тік-так, стук-стук. У такт маятнику Вічності б'ється серце. Раптом з'являється чорна пляма, розміром з бусину. Це знак, як перша суха піщина після потопу. Як довго я тебе чекав! День, секунду, вічність? Оточена зеленим, прозоро-жовтим блиском "воно" рухається зліва направо. Варто лише зконцентруватися - зникає, розслабишся - знову з тобою...
Ви ніколи не відчували, коли у вас з'являлася думка. що вона не ваша, а просто образ? Жива ілюстрація до книжки, яку ви щойно читали. Так і переді мною з'явилося - відчуття.
Триєдине: думка-дотик-образ.
Стою на залитому світлом плато, і простір навколо просто вибухає, тіло огортається світло-голубими блискавками, які бігають вверх-вниз, за моїм бажанням. І просто самі по собі. Дивлюся на свої долоні - блискавки збраються в сферу у них. Я відчуваю, що маю метнути її вперед і зруцнувати щось, чи когось вбити. Але приходить усвідомлення і воля всмоктує увесь блиск шару, і його теж, у моє тіло, зафарбовуючи його у спокійне тепло-жовте свічення. Сірий блиск зникає.
"Воно" давно зникло, але дало можливість черпати з такої криниці, де нема часу-простору і матерії.
Новий образ-картинка.
Із землі вибивається новий росток, з двома листками. Чорна, пухка земля, матір життя, така придатна до хліба, так і просить твого доторку. Мені потрібно допомогти рослинці. Щось кричить в мені: просто простягни руки й направ їх тепло, дай сил новому життю. Образ змінюється. Росток тепер у мене під ногами. Навіть не вслухуюся у голос, а просто опускаюся й торкаюсь рослинки, гладжу стебло і листя, просто даю тепло долонь, а не силу волі. Розпушую і підгортаю землю, щоб паростку стало тепліше.
...Дві нові сторінки перегорнуто. Приходить розуміння, як потрібно чинити у певній ситуації, як вести корабель свого життя. Роз'ятрена, розірвано-штопана душа, зламана і розбита на три частини, раптом 'зклеюється'...
Хто ж ти, 'третій компонент'?
закутки після найменшого порухи думки. Тиша. Тік-так, стук-стук. У такт маятнику Вічності б'ється серце. Раптом з'являється чорна пляма, розміром з бусину. Це знак, як перша суха піщина після потопу. Як довго я тебе чекав! День, секунду, вічність? Оточена зеленим, прозоро-жовтим блиском "воно" рухається зліва направо. Варто лише зконцентруватися - зникає, розслабишся - знову з тобою...
Ви ніколи не відчували, коли у вас з'являлася думка. що вона не ваша, а просто образ? Жива ілюстрація до книжки, яку ви щойно читали. Так і переді мною з'явилося - відчуття.
Триєдине: думка-дотик-образ.
Стою на залитому світлом плато, і простір навколо просто вибухає, тіло огортається світло-голубими блискавками, які бігають вверх-вниз, за моїм бажанням. І просто самі по собі. Дивлюся на свої долоні - блискавки збраються в сферу у них. Я відчуваю, що маю метнути її вперед і зруцнувати щось, чи когось вбити. Але приходить усвідомлення і воля всмоктує увесь блиск шару, і його теж, у моє тіло, зафарбовуючи його у спокійне тепло-жовте свічення. Сірий блиск зникає.
"Воно" давно зникло, але дало можливість черпати з такої криниці, де нема часу-простору і матерії.
Новий образ-картинка.
Із землі вибивається новий росток, з двома листками. Чорна, пухка земля, матір життя, така придатна до хліба, так і просить твого доторку. Мені потрібно допомогти рослинці. Щось кричить в мені: просто простягни руки й направ їх тепло, дай сил новому життю. Образ змінюється. Росток тепер у мене під ногами. Навіть не вслухуюся у голос, а просто опускаюся й торкаюсь рослинки, гладжу стебло і листя, просто даю тепло долонь, а не силу волі. Розпушую і підгортаю землю, щоб паростку стало тепліше.
...Дві нові сторінки перегорнуто. Приходить розуміння, як потрібно чинити у певній ситуації, як вести корабель свого життя. Роз'ятрена, розірвано-штопана душа, зламана і розбита на три частини, раптом 'зклеюється'...
Хто ж ти, 'третій компонент'?