Andy
02.09.2005, 16:14
Покинуте місто
Доля нічого, ніколи і нікому не дарує. Не вірте в казочки про подарований долею шанс! Вона байдуже пропонує різні варіанти, й ми самі вибираємо з-поміж них, захоплено – якщо вибір успішний – розповідаючи невдахам про фортуну, про те, яким прекрасним місцем вона повернулася до нас і що нині понуро споглядають інші. Фортуна… Не має ніякої фортуни, її вигадали слабаки, щоб виправдовувати свою нерішучість і слабкість. Є лише чітко визначена мета і шлях до неї. « Щастить», «доля», «шанс»- слабкість і нюні, містика.
Приблизно так усе своє свідоме життя міркував Андрій. І жив відповідно, не залишаючи місця для бодай найменших проявів слабкості, чи, боронь боже, дешевої сентиментальності. Тому й не відчував наразі душевного спокою, нервувався, совався на сидінні, намагаючись вигадати яку-небудь правдоподібну причину. А її не було. Не було в поважного банкіра Андрія Геннадійовича правдоподібної причини кидати на невизначений час свій бізнес, залишати у розкішному котеджі дружину і дорослу доньку і отак, не знаючи навіть до пуття, навіщо це все, повертатися до рідного містечка. До рідного, провінційного, задрипаного, маленького й жалюгідного своїми обшарпаними двоповерхівками містечка, звідки виїхав ще двадцять років тому. А давав же собі обіцянки й носа сюди ніколи не показувати, а присягався ж викреслити назавжди з пам’яті інтернат, злидні, зарікався згадувати вузенькі брудні вулички й пам’ятник «вождю світової революції» з відбитою правицею і пташиним лайном на ясному чолі!.. То чого ж туди повертатися?! Як взагалі таке могло прийти в голову?!
Андрій роздратовано знизав плечима і запалив чергову цигарку. Там і «Мальборо», мабуть, не купиш ніде… Асфальт слухняно і гладенько стелився під колеса потужного «джипа»…
…Інтернат розміщувався у здоровенній триповерховій будівлі, що своїм зовнішнім виглядом нагадувала швидше середньовічну фортецю, ніж сучасний освітній заклад. Червоні цегляні стіни з вузькими вікнами-бійницями, мурований паркан, були навіть похмурі вежі, що гострими шпилями пнулися в небо по всіх чотирьох кутах будинку. Бракувало лише канави, заповненої водою, і підвісних воріт на залізних ланцюгах, що, враховуючи кількість юних бешкетників, котрі навчалися в інтернаті, та силу-силенну приватних фруктових садків довкола, не завадило б. Навряд чи світила педагогічної науки схвалили б подібні методи виховання, але директору іноді мріялося про канави з водою, важкі ворота , ключ від яких був би тільки в нього.
Воріт, нажаль для адміністрації й на щастя для інтернатів, не було. Ніяких. Високий паркан, якщо йти вздовж нього, несподівано закінчувався і починався знову лише за кілька метрів, чим залюбки користувалися дітлахи й молодь із навколишніх вулиць. Тож коли надходив час, скажімо, обіду й черговий по їдальні , ставши на порозі , лунко і протяжно горланив: « На-а обі-і-ід !», купа дітей і підлітків на подвір’ї вмить розділялася надвоє. Одні стрімголов мчали одержувати чергову порцію каші, а решта – їхні товариші з міста – лишалися чекати на своїх друзів.
Тоді взагалі дружили всі зі всіма. Може, часи такі були, може, люди були іншими, простішими, а може, пам’ять підводила, але Андрій це добре пам’ятав.
Не те, що зараз – і скривив губи в іронічній усмішці, обганяючи неповороткого ваговоза. Горло одне одному перегриземо, але свій шматок ухопимо. Закон джунглів. Як сталося із «Індексом-плюс»? Задивився пан комерційний директор на гарненьке дівчисько, квіточки їй, винце, ланцюжки жовтенькі… А воно, стерво, взяло і списало з комп’ютера коди валютних операцій! І де тепер «Індекс»?
Фінансовий крах «Індекса» - одного з найпотужніших гравців на валютному ринку – коштував Андрію п’ятдесяти тисяч доларів і кількох хвилин розмови із симпатичною довгоногою Іринкою:
-Ірочко, двадцять п’ять авансу і двадцять п’ять по завершенні справи. Постарайся, мені треба ці коди.
-Не переймайся, - Ірина незворушно диміла тонкою дамською сигаретою. – Не вперше і не востаннє…
Так, не вельми чесний і порядний вчинок з погляду моралі. Але при чому тут мораль? Сильні світу цього, до яких належав і Андрій, просто-напросто її зневажають, а коли гра йде на серйозні гроші, коли на обрії маячить брудно-зелений привид прибутку, навіть у слабких мораль сором’язливо опускає очі додолу і знічено затихає. Не у всіх так? А це вже від суми залежить…
Важко собі уявити, але фінансові негаразди Андрієвих конкурентів були до найменших деталей продумані ще в інтернаті. Яким чином? Звідки невисокому мовчазному хлопчиську знати про майбутнє? Якою була природа цього знання? Яка природа безмежної впевненості, що саме так усе й буде? Купа запитань, на які неможливо відповісти. У житті трапляється багато чого такого, що пояснити ми не можемо, як би не хотіли, як би не пручались безсило, як би не морщили лоба, симулюючи глибоку задуму. Не вистачає нашому мисленню віри, десь ми її загубили на шляху до вершин технічного прогресу. Не вміє більшість людей поєднувати розум із вірою – не обов’язково в бога чи диявола, достатньо віри (але твердої і непохитної – оце вже обов’язково!) у власні сили. Андрій вірив у себе. Навіть не усвідомлюючи цього, не замислюючись і не ламаючи голову над цим, володіючи надзвичайно рідкісним даром вірити беззастережно і досягати свого завдяки цій вірі.
І не тільки вірив. Він точно знав, що на нього в майбутньому очікують гроші, розкішні автомобілі, елегантні жінки, точно знав, що виїде з цього проклятого богом і людьми міста. Не знав лише, що гроші виявляться звичайними хрусткими папірцями, автомобілі – незручними в керуванні, а елегантні жінки дратуватимуть своєю манірною елегантністю. А ще не знав і уявити не міг, що захоче повернутися назад…
…Сутеніло швидко, густо повалив лапатий сніг, і Андрій зменшив швидкість. «Джип» невдоволено побурчав і повільно посунув автострадою. Місто лежало вбік від головної траси, туди нечасто їздили, звідти ще рідше, тож потужне авто пливло сутінками у моторошній самотності. Втім, до самотності Андрію не звикати.
Вихованця школи-інтернату Андрія (ні вчителі, ні учні ніколи не наважувались назвати цього не за роками серйозного хлопчака Андрійком) оточували здебільшого прості і щирі, без каменюки за пазухою, люди, банкіра Андрія Геннадійовича – як правило, хитрі і підступні. Але і в тому, простому, житті, і в цьому, вщерть заповненому шелестінням банкнот, Андрій був однаково самотнім. Тоді однолітки і вчителі, зіткнувшись із холодною й затятою рішучістю Андрієвих очей, мимоволі відводили погляд. Тепер колеги й конкуренти улесливо посміхалися, глибоко ховаючи щире прагнення збити з ніг і втоптати у багнюку. Вдома мило шкірили зуби дружина й донька, марно намагаючись склеїти розбите сімейне корито вдаваною ніжністю і любов’ю. Фальш, наскрізний фальш. І пронизлива самотність…
…Дорогу поступово заносило снігом, і «джип» натужно ревів, долаючи замети. У пітьмі риси Андрієвого обличчя загострилися, очі пильно вдивлялися у пошматовану вогнями фар снігову пелену. Нарешті попереду з’явився похилений іржавий знак із назвою міста. Подорож у минуле завершувалась, а може, тільки починалася…
**********
… Засніжена вулиця сягала на кількасот метрів уперед і губилася в темряві. Андрій, запаливши цигарку, вискочив із «джипа» і вдоволено випростався на повен зріст. Нарешті, добрався! Але щось не так. Дивно. Незвично якось і незручно. Некомфортабельно – ось найбільш підходяще слово. Цигарка раптом здалася бридкою, мов розтоплений риб’ячий жир: вікна у будинках обабіч вулиці не світилися. Лише восьма вечора – не може бути! Хоча, зважаючи на страшенну завірюху, бути може все: від аварії на електролінії до чого-небудь серйознішого. Та й справді, он наче щось блимає, певно, хтось запалив свічку і тепер смачно проклинає негоду. А негода не вщухає, щосили крутить колючим снігом, виє вовком, знавісніло регоче білою заметіллю…
… Прагматики не бояться нежиті у шафі. Вони бояться дефолту, інфляції, впасти на ковзанці, отримати під око, але ніколи не жахаються від створених чиєюсь хворобливою уявою привидів. Андрій був прагматиком, але зараз боявся. Не беручись пояснити природу цього страху, він усе ж відчував щось неприємне і моторошне, щось таке, від чого душа була не на місці. Місто не спало, воно принишкло у темряві, мов голодний звір, готовий розчавити здобич. Місто хижо дихало з-за перекособочених парканів, ледь ворушилося під кучугурами. Місто чекало сприятливого моменту…
Від таких думок стало ще холодніше, і Андрій знову сів за кермо. В авто тепліше. І спокійніше…
… Темні вікна інтернату вже зовсім не дивували. Електрики таки не було, і Андрій пробирався пусткою, присвічуючи собі запальничкою, невиразною тінню ковзав по обдертих стінах і поламаних стільцях. Нарешті дістався їдальні, де, як і двадцять років тому, пахло теплою кашею і ще чимось невловимо рідним і зворушливим. У їдальні було зовсім не страшно, і Андрій зручно вмостився на зачовганій лавці, ніби чекаючи вечері…
**********
29 грудня, газета «Вісті бізнесу»: «Генеральна прокуратура впритул наблизилася до розкриття справи про зникнення відомого банкіра і мецената, народного депутата Андрія Н. Така заява прозвучала на останній прес-конференції генпрокурора, який переконаний у наявності політичного замовлення…».
1 березня, газета «Вісті бізнесу»: «Схоже, кримінальна справа, порушена у грудні минулого року за фактом зникнення бізнесмена Андрія Н., зайшла у глухий кут. Принаймні версія політичного замовлення, що активно розроблялася слідством, не дістала підтвердження, а решту гіпотез через брак доказів навряд чи можна сприймати всерйоз…».
27 березня, «Вісті бізнесу»: «Сенсація у справі банкіра Андрія Н. Вчора дружина бізнесмена отримала листа від …свого чоловіка. Про зміст листа наразі нічого не відомо, але нашому кореспонденту вдалося з’ясувати, що на поштовому штемпелі зазначено відділення зв’язку міста М. У це важко повірити, але населеного пункту з такою назвою не існує…».
Доля нічого, ніколи і нікому не дарує. Не вірте в казочки про подарований долею шанс! Вона байдуже пропонує різні варіанти, й ми самі вибираємо з-поміж них, захоплено – якщо вибір успішний – розповідаючи невдахам про фортуну, про те, яким прекрасним місцем вона повернулася до нас і що нині понуро споглядають інші. Фортуна… Не має ніякої фортуни, її вигадали слабаки, щоб виправдовувати свою нерішучість і слабкість. Є лише чітко визначена мета і шлях до неї. « Щастить», «доля», «шанс»- слабкість і нюні, містика.
Приблизно так усе своє свідоме життя міркував Андрій. І жив відповідно, не залишаючи місця для бодай найменших проявів слабкості, чи, боронь боже, дешевої сентиментальності. Тому й не відчував наразі душевного спокою, нервувався, совався на сидінні, намагаючись вигадати яку-небудь правдоподібну причину. А її не було. Не було в поважного банкіра Андрія Геннадійовича правдоподібної причини кидати на невизначений час свій бізнес, залишати у розкішному котеджі дружину і дорослу доньку і отак, не знаючи навіть до пуття, навіщо це все, повертатися до рідного містечка. До рідного, провінційного, задрипаного, маленького й жалюгідного своїми обшарпаними двоповерхівками містечка, звідки виїхав ще двадцять років тому. А давав же собі обіцянки й носа сюди ніколи не показувати, а присягався ж викреслити назавжди з пам’яті інтернат, злидні, зарікався згадувати вузенькі брудні вулички й пам’ятник «вождю світової революції» з відбитою правицею і пташиним лайном на ясному чолі!.. То чого ж туди повертатися?! Як взагалі таке могло прийти в голову?!
Андрій роздратовано знизав плечима і запалив чергову цигарку. Там і «Мальборо», мабуть, не купиш ніде… Асфальт слухняно і гладенько стелився під колеса потужного «джипа»…
…Інтернат розміщувався у здоровенній триповерховій будівлі, що своїм зовнішнім виглядом нагадувала швидше середньовічну фортецю, ніж сучасний освітній заклад. Червоні цегляні стіни з вузькими вікнами-бійницями, мурований паркан, були навіть похмурі вежі, що гострими шпилями пнулися в небо по всіх чотирьох кутах будинку. Бракувало лише канави, заповненої водою, і підвісних воріт на залізних ланцюгах, що, враховуючи кількість юних бешкетників, котрі навчалися в інтернаті, та силу-силенну приватних фруктових садків довкола, не завадило б. Навряд чи світила педагогічної науки схвалили б подібні методи виховання, але директору іноді мріялося про канави з водою, важкі ворота , ключ від яких був би тільки в нього.
Воріт, нажаль для адміністрації й на щастя для інтернатів, не було. Ніяких. Високий паркан, якщо йти вздовж нього, несподівано закінчувався і починався знову лише за кілька метрів, чим залюбки користувалися дітлахи й молодь із навколишніх вулиць. Тож коли надходив час, скажімо, обіду й черговий по їдальні , ставши на порозі , лунко і протяжно горланив: « На-а обі-і-ід !», купа дітей і підлітків на подвір’ї вмить розділялася надвоє. Одні стрімголов мчали одержувати чергову порцію каші, а решта – їхні товариші з міста – лишалися чекати на своїх друзів.
Тоді взагалі дружили всі зі всіма. Може, часи такі були, може, люди були іншими, простішими, а може, пам’ять підводила, але Андрій це добре пам’ятав.
Не те, що зараз – і скривив губи в іронічній усмішці, обганяючи неповороткого ваговоза. Горло одне одному перегриземо, але свій шматок ухопимо. Закон джунглів. Як сталося із «Індексом-плюс»? Задивився пан комерційний директор на гарненьке дівчисько, квіточки їй, винце, ланцюжки жовтенькі… А воно, стерво, взяло і списало з комп’ютера коди валютних операцій! І де тепер «Індекс»?
Фінансовий крах «Індекса» - одного з найпотужніших гравців на валютному ринку – коштував Андрію п’ятдесяти тисяч доларів і кількох хвилин розмови із симпатичною довгоногою Іринкою:
-Ірочко, двадцять п’ять авансу і двадцять п’ять по завершенні справи. Постарайся, мені треба ці коди.
-Не переймайся, - Ірина незворушно диміла тонкою дамською сигаретою. – Не вперше і не востаннє…
Так, не вельми чесний і порядний вчинок з погляду моралі. Але при чому тут мораль? Сильні світу цього, до яких належав і Андрій, просто-напросто її зневажають, а коли гра йде на серйозні гроші, коли на обрії маячить брудно-зелений привид прибутку, навіть у слабких мораль сором’язливо опускає очі додолу і знічено затихає. Не у всіх так? А це вже від суми залежить…
Важко собі уявити, але фінансові негаразди Андрієвих конкурентів були до найменших деталей продумані ще в інтернаті. Яким чином? Звідки невисокому мовчазному хлопчиську знати про майбутнє? Якою була природа цього знання? Яка природа безмежної впевненості, що саме так усе й буде? Купа запитань, на які неможливо відповісти. У житті трапляється багато чого такого, що пояснити ми не можемо, як би не хотіли, як би не пручались безсило, як би не морщили лоба, симулюючи глибоку задуму. Не вистачає нашому мисленню віри, десь ми її загубили на шляху до вершин технічного прогресу. Не вміє більшість людей поєднувати розум із вірою – не обов’язково в бога чи диявола, достатньо віри (але твердої і непохитної – оце вже обов’язково!) у власні сили. Андрій вірив у себе. Навіть не усвідомлюючи цього, не замислюючись і не ламаючи голову над цим, володіючи надзвичайно рідкісним даром вірити беззастережно і досягати свого завдяки цій вірі.
І не тільки вірив. Він точно знав, що на нього в майбутньому очікують гроші, розкішні автомобілі, елегантні жінки, точно знав, що виїде з цього проклятого богом і людьми міста. Не знав лише, що гроші виявляться звичайними хрусткими папірцями, автомобілі – незручними в керуванні, а елегантні жінки дратуватимуть своєю манірною елегантністю. А ще не знав і уявити не міг, що захоче повернутися назад…
…Сутеніло швидко, густо повалив лапатий сніг, і Андрій зменшив швидкість. «Джип» невдоволено побурчав і повільно посунув автострадою. Місто лежало вбік від головної траси, туди нечасто їздили, звідти ще рідше, тож потужне авто пливло сутінками у моторошній самотності. Втім, до самотності Андрію не звикати.
Вихованця школи-інтернату Андрія (ні вчителі, ні учні ніколи не наважувались назвати цього не за роками серйозного хлопчака Андрійком) оточували здебільшого прості і щирі, без каменюки за пазухою, люди, банкіра Андрія Геннадійовича – як правило, хитрі і підступні. Але і в тому, простому, житті, і в цьому, вщерть заповненому шелестінням банкнот, Андрій був однаково самотнім. Тоді однолітки і вчителі, зіткнувшись із холодною й затятою рішучістю Андрієвих очей, мимоволі відводили погляд. Тепер колеги й конкуренти улесливо посміхалися, глибоко ховаючи щире прагнення збити з ніг і втоптати у багнюку. Вдома мило шкірили зуби дружина й донька, марно намагаючись склеїти розбите сімейне корито вдаваною ніжністю і любов’ю. Фальш, наскрізний фальш. І пронизлива самотність…
…Дорогу поступово заносило снігом, і «джип» натужно ревів, долаючи замети. У пітьмі риси Андрієвого обличчя загострилися, очі пильно вдивлялися у пошматовану вогнями фар снігову пелену. Нарешті попереду з’явився похилений іржавий знак із назвою міста. Подорож у минуле завершувалась, а може, тільки починалася…
**********
… Засніжена вулиця сягала на кількасот метрів уперед і губилася в темряві. Андрій, запаливши цигарку, вискочив із «джипа» і вдоволено випростався на повен зріст. Нарешті, добрався! Але щось не так. Дивно. Незвично якось і незручно. Некомфортабельно – ось найбільш підходяще слово. Цигарка раптом здалася бридкою, мов розтоплений риб’ячий жир: вікна у будинках обабіч вулиці не світилися. Лише восьма вечора – не може бути! Хоча, зважаючи на страшенну завірюху, бути може все: від аварії на електролінії до чого-небудь серйознішого. Та й справді, он наче щось блимає, певно, хтось запалив свічку і тепер смачно проклинає негоду. А негода не вщухає, щосили крутить колючим снігом, виє вовком, знавісніло регоче білою заметіллю…
… Прагматики не бояться нежиті у шафі. Вони бояться дефолту, інфляції, впасти на ковзанці, отримати під око, але ніколи не жахаються від створених чиєюсь хворобливою уявою привидів. Андрій був прагматиком, але зараз боявся. Не беручись пояснити природу цього страху, він усе ж відчував щось неприємне і моторошне, щось таке, від чого душа була не на місці. Місто не спало, воно принишкло у темряві, мов голодний звір, готовий розчавити здобич. Місто хижо дихало з-за перекособочених парканів, ледь ворушилося під кучугурами. Місто чекало сприятливого моменту…
Від таких думок стало ще холодніше, і Андрій знову сів за кермо. В авто тепліше. І спокійніше…
… Темні вікна інтернату вже зовсім не дивували. Електрики таки не було, і Андрій пробирався пусткою, присвічуючи собі запальничкою, невиразною тінню ковзав по обдертих стінах і поламаних стільцях. Нарешті дістався їдальні, де, як і двадцять років тому, пахло теплою кашею і ще чимось невловимо рідним і зворушливим. У їдальні було зовсім не страшно, і Андрій зручно вмостився на зачовганій лавці, ніби чекаючи вечері…
**********
29 грудня, газета «Вісті бізнесу»: «Генеральна прокуратура впритул наблизилася до розкриття справи про зникнення відомого банкіра і мецената, народного депутата Андрія Н. Така заява прозвучала на останній прес-конференції генпрокурора, який переконаний у наявності політичного замовлення…».
1 березня, газета «Вісті бізнесу»: «Схоже, кримінальна справа, порушена у грудні минулого року за фактом зникнення бізнесмена Андрія Н., зайшла у глухий кут. Принаймні версія політичного замовлення, що активно розроблялася слідством, не дістала підтвердження, а решту гіпотез через брак доказів навряд чи можна сприймати всерйоз…».
27 березня, «Вісті бізнесу»: «Сенсація у справі банкіра Андрія Н. Вчора дружина бізнесмена отримала листа від …свого чоловіка. Про зміст листа наразі нічого не відомо, але нашому кореспонденту вдалося з’ясувати, що на поштовому штемпелі зазначено відділення зв’язку міста М. У це важко повірити, але населеного пункту з такою назвою не існує…».