квінтесенції 2007

[Калина]

Людмила Калиновська

***
Дві години на любов...
Арифметика!
Як банальність, що на -ов!
Дивна етика!

Пропоную більше...Хто?
Хто прорече нам,
що любов — це не лото —
самозречення?

То давай без передмов!
Де гарантії?
Може й справді грішна кров —
диво мантія?

Дві години — на любов...
Наче в лови йдеш!
Чоловіче, не злослов!
Суть уловлюєш?

***
***
Стрімкі патьоки на вікні,
гілля росою зрошене –
Це осінь у височині
як гостя незапрошена.

Чим пригощу? Знайду чогось…
Води на каву вистачить.
Сьогодні – те, що не збулось,
а завтра – хвостик мишачий.

Пора збиратись? Може й так,
в дорогу з веселятами…
Жури не буде – буде знак,
що невмолимо зватиме…

***
Я не вріжу тобі наче хліба ні дня а ні ночі,
Спеленала вуста у серветку неначе дитя,
Заіржавив мій ніж, а точити немає охочих
Окрім тих, хто не вірить давно у святі почуття.

Відступися... Тут лінія кривди чорніша за привид.
Чорні яблука з раю, що нам дарували роки.
В них згоріли зернята... Надії на час як сновиди
Перейшли за межу, як за здобиччю хижі вовки.

Тільки світло ущербного місяця тінями рам’я –
всепрощаючий тан у мелодіях ритму життя –
На стіні у кімнаті народжує пісню напам’ять,
Пеленає думки у початок наступного дня...
************************************************** ***
Чи буде наступний день, коли цей важко прожити без доброго слова...!
Скажіть хто-небудь добре слово!

[Cured]

калино, Ви запхалися на чужу територію, видаліть цей вірш звідсіля і створіть свою окрему тему :) Просто модераторки можуть це зробити за Вас і дати наганяй... А воно не потрібно...

[Nike_Велес]

цікаво, пані Калино, а чому Ви свої вірші запостили в тему саме з такою назвою? ;)

але вірші гарні у вас, особливо другий

Стрімкі патьоки на вікні,
гілля росою зрошене –
Це осінь у височині
як гостя незапрошена.

Чим пригощу? Знайду чогось…
Води на каву вистачить.
Сьогодні – те, що не збулось,
а завтра – хвостик мишачий.

Пора збиратись? Може й так,
в дорогу з веселятами…
Жури не буде – буде знак,
що невмолимо зватиме…

Остання строфа - красенна!!! близька якось мені надзвичайно...

P.S. Благаю, створіть свою власну тему!..

[untitled]

дивно....взагалі:)

[acid drinker]

дорослі люди наче, а залишити на кілька днів без прибирання не можна...

а вірші взагалі так нічого.

[Калина]

Л Калина
***
Я не вріжу тобі наче хліба ні дня а ні ночі,
Спеленала вуста у серветку неначе дитя,
Заіржавив мій ніж, а точити немає охочих
Окрім тих, хто не вірить давно у святі почуття.

Відступися... Тут лінія кривди чорніша за привид.
Чорні яблука з раю, що нам дарували роки.
В них згоріли зернята... Надії на час як сновиди
Перейшли за межу, як за здобиччю хижі вовки.

Тільки світло ущербного місяця тінями рам’я –
всепрощаючий тан у мелодіях ритму життя –
На стіні у кімнаті народжує пісню напам’ять,
Пеленає думки у початок наступного дня...

***
Заповзала нічка,
лаштувала свічку
на вікні.
Пломеніли ружі
для кохання–дружби
вогняні
Хороводив місяць,
лицар блідолиций
круг зірок...
Чом тобі не спиться,
жах нічний в зіницях
від морок?

– Від мороки літа,
від дурного світу,
геть, облиш...
Чом про це питаєш,
чому нічку гаєш,
чом не спиш?
– Бо не спиться, друже,
бо чарують ружі,
пломенять...
У росі, в тумані,
запашні, духмяні,
тихо сплять...
... Догоріла свічка,
виплакала нічку
на свічник.
Тріпотіло серце,
приклякали герці,
танув крик.
Спохватився ранок –
не для мене – рано, –
для турбот.
Золотавим сонцем
блискотить віконце,
що навпрот...


***
Це – божевілля.
Це стадія перша – сум
В одноосібно
Узятому тілі.
Марні зусилля
Підняти себе на глум,
Вічність у щасті
І душу зотлілу.
Світ – куртуазний,
«Я» нівельоване в «ми»,
Тільки тарган –
Надокучлива муха.
Це – божевілля,
Це стадія друга, мить –
знагла підглянути,
підло підслухать…
Для офіри
Лишилося тільки життя,
Далебі,
Чи потрібні сентенції?
Це – божевілля.
Це стадія третя – буття…
Неперевершена
квінтесенція…

***
…Колись, ще у надії на кохання, Вогонь отой роздмухавши в до-лонях, Ти сам казав, що, мабуть, не судилось Нам бути разом подихом останнім.
Сповідавшись небесним акварелям, Не зваживши нарівно «за» і «проти», Ти просто так зірвавши ніжну квітку, Розвіяв пелюстки її у ске-лях.

І жодна з них не принесла бажання, Лише нещастя в погляді про-зорім До самозречення заради тебе І лезо гостре на краю мовчання...
Шліфований очікуванням гравій Урешті перетертий як не в порох, Сипне межи очі страшні питання І виступить сльозою в чорній лаві,

Зіниць, що полохливі, що – в чеканні… І мружаться, щоб не за-сліпнуть зовсім… А кава, ніби сирівець в окропі… Не знає, звісно, що та-ке – кохання…
А ти? Що – ти, спокуснику безтактний? Чи пригадаєш завтра мить до щастя, Що перейшла всі береги рікою І залишилась як сумний постфа-ктум?

Напевно, знайдуться й на це причини Вогонь в душі залити оче-видний, Щоб пити – утопитися у щасті…Лелітку залишивши для почину,
Втім, може й почуттів палких жадання? Чи відліку нового у сто-сунках, Які колись, роздмухавши в долонях, Приніс як фотокартку на прощання…


***

Не ходи передмістям,
Не знайдеш того, що шукаєш,
Може, вперше тобі
Доведеться забути про літо…
Ластів’яче гніздо
Покидають малі ластів’ята,
Помирають слова,
Щоб не плакати і не любити.

Ми спізнились з тобою
Зустрітись колись на світанку,
Милуватися сонцем
На тисячу років розлуки,
Ми спізнились тепер
І окріп у горняті мовчання
Вистигає у серці
І гріє самотністю руки…

І не тямиться птаха
Від співу на березі травня,
Розсипається ніч
на бермудські трикутники тіні,
Не ходи передмістям,
Не знайдеш того, що шукаєш,
Тільки небо й вітрила
Плюскочуться кольором синім…

***

Скороминуче все:
Із праху в порох.
Як ходять гори
Бачили у горах?
Пливуть кросівки
Гравієм сліпучим
І день до вечора –
Скороминучий.

То там, то тут
Серед трави стежина,
Цвіла, родила,
Сипалась ожина,
Вода, перетворившись
На крижину,
Стекла між пальці
Миттю часоплину

Скорозбулося?
Скоро й забувати,
Мов концентрована
Пігулка м’яти,
Ковтай скоріш
І буде – нуль на масу.
Все інше просто:
Інше – справа часу…

***
А далі – нам вінець на роздоріжжя,
Повір, ці далі не для нас,
Зросту колись травою на підніжжі
Як бутафорський антураж.
Існує ризик лише в тому разі,
Як прийде із косою хтось,
Зрубає до землі у першій фазі,
А в другій виростить на брость.
Вона така – ця пісня солов’їна,
Як повінь вийде з берегів
Влаштована на самовибух міна
В питаннях « Любиш?.. Чи – любив?»

***
Милується роса у різнотрав’ї,
сюркоче стрибунець у лопухах
І соловей не тямиться у гаї,
Гойдає тишу ув очеретах.

Здалека, ген, пробуджується ранок,
Пустим цебром теленька у дворі,
А півень, цісарюючи на ганку,
радіє, що зерниною здобрів.

У березі, де прохолоди царство,
Де течія бринить об камінець,
Мов на базарі, гонорове птаство
Ранкову тишу зводить нанівець.

Гуляє вітер десь під небесами
І пахнуть матіоли на дощі…
Спасибі, Земле, за п’янку наснагу,
За слово, що голубиться в душі…


***

Пробач мені, прости, я – відлітаю
у мрію, що під небесами,
бо не тебе, а мрію я кохаю…
Вона весь час була між нами.

Бо серце геть зболілося за нею
й незрозуміло, хто з нас бранка?
Візьму собі лише шматочок глею,
щоб рани гоїть до світанку.

А ти… лишайся наодинці, чуєш?
Мій лицарю у портупеї…
Кого тепер, озброєний, врятуєш,
коли земля горить Помпеях?

***
Замерзла осінь за вікном.
У супермаркет – черга
за хутром, за кашне – теплом, –
аби до тіла дергу...

А з ночі помінявся спектр,
І день зродився світлом,
Несу для осені свій светр…
Та де ж вона? Під снігом?

Якийсь двірник пожалкував,
Сухеньке згріб до кучі
І підпалив. Як згвалтував
Усе в душі болюче…

[Калина]

***
я
у постійному русі
автентично
то на кухні
то у кімнаті ванній
Рухи м’які
впевнені
не хаотичні
Часом чужі –
не мої
і спонтанні

знаєш,
а я
до цього напевно звикла
Звиклася з думкою
Бачити й чути
Рухи,
звуки
І тільки ошкірені ікла
Звідси
й бажання
окремо собою
Бути

Так, не так –
ситуація
по зіницях, –
(природа
уміє змінити прикус!) –
я –
розлючена –
зла голодна тигриця
а ти
і досі
підсовуєш „віскас”...

[Soul]

Якось не зауважила Вашi вiршi ранiше... Хорошi! Пiду, ощасливлена "знахiдкою", читати Barańczaka (polsky poeta)...

[Калина]

Дякую...

[GoldAngel]

***
Пробач мені, прости, я – відлітаю
у мрію, що під небесами,
бо не тебе, а мрію я кохаю…
Вона весь час була між нами.

Бо серце геть зболілося за нею
й незрозуміло, хто з нас бранка?
Візьму собі лише шматочок глею,
щоб рани гоїть до світанку.

А ти… лишайся наодинці, чуєш?
Мій лицарю у портупеї…
Кого тепер, озброєний, врятуєш,
коли земля горить в Помпеях?


Мрія - це бажання досягти чогось високого, неземного, невловимого. Це неповторна відірваність від світу та спроба досягнути неба. Саме поезія дає можливість упізнати людську душу, зрозуміти мрію цієї людини.
В даному вірші проскакує стан поетичної душі в миті розчарування, коли мрія лишилася нездійсненою.

[Невідома]

Калина, я сама пишу вірші... Взагалі то, нормально;) Хороша рима... АЛЕ... Не вистачає мабуть якоїсь іскорки...
Для мене вірші - це передусім оголені почуття... Щоб чіпляло!..
Ваші гарні, але потребують деякого допрацювання.:)
Бажаю творчих успіхів;)

[Калина]

Калина, я сама пишу вірші... Взагалі то, нормально;) Хороша рима... АЛЕ... Не вистачає мабуть якоїсь іскорки...
Для мене вірші - це передусім оголені почуття... Щоб чіпляло!..
Ваші гарні, але потребують деякого допрацювання.:)
Бажаю творчих успіхів;)

Іскорка... Мені не раз про це говорять, але одні пристають на те, що у віршах немає надії, вірі, оптимізму, інші критикують за те, що немає погляду збоку... Щось таке, не зрозуміле мені, а я пишу власне через свої почутття: все, що думаю, відчуваю, пережваю...

[Калина]

****
Коли громадиться тиша
Грозою і ранком синім,
Коли почуття чаїні,
А треба іти й всміхатись...
Іду, не берусь на кпини,
Хоч поглядом привітатись...

Коли уповита сльозою,
Патьоком на шклі прозорим
Душа, мов той Фенікс–птаха
На крилах летить до тебе...
Надія – мов шлях у гори –
Дитя моє нерожденне...

А ти? Ти чужий до віку,
Як серце вживлене поспіх,
Як вірші вправлені в коми,
Як вітер, що у волоссі...
Як знаки тире безликі...
Купається небо в росах...


***
Замани мене поглядом...
О… і – розвій!
Зерном, цвітом, порохом,
сполохом…
Пересій, перейди, перемлій,
перемрій
полем, квіткою, словом,
солодом…
Недосяжну, омріяну, рвійну
Моли
Бути разом віки
і навіки,
Не здригнись, не жалкуй, не проспи
не спливи
Як роса на заплаканих
вікнах
Не злостись, не мовчи, не чекай,
не лести,
позови, поведи
за собою,
почуттями, травою, весною
зрости…
Залишись і…
Лишайся з такою...

І – розвій! Спопели, розтопчи,
розірви
на шматки, на плітки,
на пустелю...
Я кохаю тебе, я люблю...
я – люблю!
Та не жди, що я здамся
без бою...