Наталка
12.09.2007, 11:26
На днях писала в якусь з тем допис і раптом в голову прийшла думка написати таке оповідання. Ніяких притензій на визнання, лише мої власні думки, якими хочу поділитись.
Субстанція
Щось щеміло в грудях, чи то душа хотіла нагадати про своє існування, але жити однозначно не хотілося. Лише прозорі краплі хлорованої води з крану, наче намагаючись втопити дурні думки, освіжили мою свідомість і нагадали, що я ще є на цьому світі. Я сів біля запиленого кухонного вікна і відчув, як відчай сягнув своєї крайньої межі. Що робити? Як бути далі? Знайти причину? Але її немає! Пробачити собі слабкість? А може це не слабкість! Щось рвало мій мозок на мільярди дрібних думок, а потім вишукувало найтяжчу з них і труїло нею мою душу.
Рятівною виявилась буденна думка про останній шматок хліба на моєму столі. Як давно я його купляв – тиждень назад – четвертинка чорного українського хліба. Вдягнув спортивні штани і пішов.
На вулиці мені стало ще гірше. Десь всередині мого тіла було чути чийсь гнітючий стогін, комусь було боляче, хтось страждав, а разом з ним і я. І в цю мить в моїй голові сяйнула думка: якщо розумного пояснення мого недугу немає, тоді, може, це хтось, якийсь гриб-паразит, що користується моїм тілом як інкубатором для виношування своїх думок, змушує мене страждати. Ось вона – істинна причина!
Наступного дня я розповів про свої припущення найкращому другові, інженеру нашого відділу, Максу. Він дивився на мене, як на божевільного, а потім зі смутком у голосі сказав:
– Не вигадуй казок. Ти ж дорослий дядько. Не може в тебе всередині жити якась хрєнь, чи то матеріального походження, чи то духовного. Сходи до психіатра, тай усе.
Я пішов до психіатра. Прийшов о шостій і півгодини просидів під дверима кабінету. Всередині тіла знову щось загуло, думки почали плутатись, знову насувалась мозкова атака невідомого ворога. О, Боже, коли це скінчиться?
– Наступний! – прокричала дівчина, що сиділа в приймальні.
Я зайшов і присів на стілець біля столу лікаря. Було чути, як за шторою, що розділяла кімнату на дві частини, тече вода. З’явився лікар, витираючи рушником долоні.
Ви бачили колись фільми про психоаналітиків чи хоча б за їх участю? Так от, там брешуть! Все значно гірше.
Чолов’яга з божевільним поглядом і скуйовдженою зачіскою підійшов і рухнув в м’яке лікарське крісло. «О, друже, мабуть тобі самому потрібна допомога психіатра» – подумав я.
– Що турбує? – запитав він, трохи прищуривши свої величезні очиська.
– В мені всередині хтось живе і псує мені життя, – сказав я, показуючи рукою десь в районі серця. – Я знаю, що такого не може бути, але…
– Може! Все може бути, а може і не бути, але все, що не є – воно насправді є, бо якби його не було, то ми б не мали права сказати, що його нема… Ми ж не можемо назвати неіснуючим те, що існує хоча б в чиїйсь уяві, адже воно вже існує! То що ви хотіли сказати, хто там у вас живе?
Мені здалося, що сказане ним – цитата з якоїсь популярної хіромантичної книжки. Я очікував такого божевілля, але не міг приховати свого здивування.
– Ну я не знаю, хто. Якась невідома субстанція, чи що… – мовив я, сумніваючись, чи варто відкриватися цьому лікарю.
– Так, субстанція… – лікар задумався. – Ви гадаєте воно може бути жінкою?
– Та ні! А хоча?.. Я ніколи не думав про те, якої воно статі.
– Ясно, це синдром фантомного ембріона. Спочатку я думав, може, це мафлок, але якщо воно всередині… А може, це духовна несумісність, відторгнення душею вас як особистості. Зараз гляну.
Лікар натягнув величезні окуляри, які збільшили його божевільний погляд вдвічі, і поліз в якусь товстенну книгу вишукувати причину моїх страждань.
– Так, так… Дуже добре! – авторитетно повторював психіатр час від часу.
– Знайшов! – несподівано вигукнув він. – У вас всередині живе істота, дуже схожа на вас, тобто – Ви.
– Як це? – збентежено перепитав я.
– Ну ви самі себе мучите, самі псуєте собі життя. Від нудьги, мабуть!
– І що мені робити? Я ж хочу вмерти, коли цей Я починає гратися в свої дурні ігри. Мені жити з цим все життя? Чи краще покінчити з собою і з Ним зараз?
– Та ви що! Життя – це річ цінна, дається один раз. Ви помрете, а Він перевтілиться в когось іншого, стане тим іншим і буде собі жити далі.
– Я не розумію, чому Він обрав саме мене для своїх знущань?
– Мабуть, ви – слабка особистість, і Йому легко було стати вами. Та ви вже не перший з такими симптомами. Може, це взагалі якийсь новий вірус-мутант…
Лікар піднявся і пішов за штору, продовжуючи свій незрозумілий монолог. Я почув, як з крану потекла вода – він мив руки.
– Ви почитайте якусь цікаву книжку, чи поїдьте у подорож, а краще кудись до родичів у село, подалі від міста, якщо це вам допоможе… – доносився його голос крізь штору. – Бо основною причиною може бути саме перебування у місті. Хоча причин є багато: нещасливе кохання, безгрошів’я, прагнення відшукати своє місце в цьому світі, неможливість себе реалізувати, а ще телевізор – серіали, реклама, дурні телепередачі, ну і, звичайно, засмічені вулиці, масова деградація, технічний прогрес, екологічні катастрофи, залізничний вокзал, повний бомжів, недосконала система освіти, оголені дівки в громадському транспорті, відчуття, що скоро настане кінець світу, а він, повірте, вже близько… О, забув згадати про Інтернет і …
Я втомився слухати цю епопею і, не чекаючи повернення лікаря, пішов з кабінету.
На вулиці йшов дощ, такий же бридкий, як і мій візит до психіатра.
Я озирнувся і побачив брудну і сіру реальність життя (якщо реальність взагалі існує). Вона була скрізь: в вікнах будинків, що височіли до небес, людях, що проходили повз мене, в зморених асфальтом і вихлопними газами деревах. Я відчув в повітрі затхлий запах цього нікчемного існування і заплакав…
Субстанція
Щось щеміло в грудях, чи то душа хотіла нагадати про своє існування, але жити однозначно не хотілося. Лише прозорі краплі хлорованої води з крану, наче намагаючись втопити дурні думки, освіжили мою свідомість і нагадали, що я ще є на цьому світі. Я сів біля запиленого кухонного вікна і відчув, як відчай сягнув своєї крайньої межі. Що робити? Як бути далі? Знайти причину? Але її немає! Пробачити собі слабкість? А може це не слабкість! Щось рвало мій мозок на мільярди дрібних думок, а потім вишукувало найтяжчу з них і труїло нею мою душу.
Рятівною виявилась буденна думка про останній шматок хліба на моєму столі. Як давно я його купляв – тиждень назад – четвертинка чорного українського хліба. Вдягнув спортивні штани і пішов.
На вулиці мені стало ще гірше. Десь всередині мого тіла було чути чийсь гнітючий стогін, комусь було боляче, хтось страждав, а разом з ним і я. І в цю мить в моїй голові сяйнула думка: якщо розумного пояснення мого недугу немає, тоді, може, це хтось, якийсь гриб-паразит, що користується моїм тілом як інкубатором для виношування своїх думок, змушує мене страждати. Ось вона – істинна причина!
Наступного дня я розповів про свої припущення найкращому другові, інженеру нашого відділу, Максу. Він дивився на мене, як на божевільного, а потім зі смутком у голосі сказав:
– Не вигадуй казок. Ти ж дорослий дядько. Не може в тебе всередині жити якась хрєнь, чи то матеріального походження, чи то духовного. Сходи до психіатра, тай усе.
Я пішов до психіатра. Прийшов о шостій і півгодини просидів під дверима кабінету. Всередині тіла знову щось загуло, думки почали плутатись, знову насувалась мозкова атака невідомого ворога. О, Боже, коли це скінчиться?
– Наступний! – прокричала дівчина, що сиділа в приймальні.
Я зайшов і присів на стілець біля столу лікаря. Було чути, як за шторою, що розділяла кімнату на дві частини, тече вода. З’явився лікар, витираючи рушником долоні.
Ви бачили колись фільми про психоаналітиків чи хоча б за їх участю? Так от, там брешуть! Все значно гірше.
Чолов’яга з божевільним поглядом і скуйовдженою зачіскою підійшов і рухнув в м’яке лікарське крісло. «О, друже, мабуть тобі самому потрібна допомога психіатра» – подумав я.
– Що турбує? – запитав він, трохи прищуривши свої величезні очиська.
– В мені всередині хтось живе і псує мені життя, – сказав я, показуючи рукою десь в районі серця. – Я знаю, що такого не може бути, але…
– Може! Все може бути, а може і не бути, але все, що не є – воно насправді є, бо якби його не було, то ми б не мали права сказати, що його нема… Ми ж не можемо назвати неіснуючим те, що існує хоча б в чиїйсь уяві, адже воно вже існує! То що ви хотіли сказати, хто там у вас живе?
Мені здалося, що сказане ним – цитата з якоїсь популярної хіромантичної книжки. Я очікував такого божевілля, але не міг приховати свого здивування.
– Ну я не знаю, хто. Якась невідома субстанція, чи що… – мовив я, сумніваючись, чи варто відкриватися цьому лікарю.
– Так, субстанція… – лікар задумався. – Ви гадаєте воно може бути жінкою?
– Та ні! А хоча?.. Я ніколи не думав про те, якої воно статі.
– Ясно, це синдром фантомного ембріона. Спочатку я думав, може, це мафлок, але якщо воно всередині… А може, це духовна несумісність, відторгнення душею вас як особистості. Зараз гляну.
Лікар натягнув величезні окуляри, які збільшили його божевільний погляд вдвічі, і поліз в якусь товстенну книгу вишукувати причину моїх страждань.
– Так, так… Дуже добре! – авторитетно повторював психіатр час від часу.
– Знайшов! – несподівано вигукнув він. – У вас всередині живе істота, дуже схожа на вас, тобто – Ви.
– Як це? – збентежено перепитав я.
– Ну ви самі себе мучите, самі псуєте собі життя. Від нудьги, мабуть!
– І що мені робити? Я ж хочу вмерти, коли цей Я починає гратися в свої дурні ігри. Мені жити з цим все життя? Чи краще покінчити з собою і з Ним зараз?
– Та ви що! Життя – це річ цінна, дається один раз. Ви помрете, а Він перевтілиться в когось іншого, стане тим іншим і буде собі жити далі.
– Я не розумію, чому Він обрав саме мене для своїх знущань?
– Мабуть, ви – слабка особистість, і Йому легко було стати вами. Та ви вже не перший з такими симптомами. Може, це взагалі якийсь новий вірус-мутант…
Лікар піднявся і пішов за штору, продовжуючи свій незрозумілий монолог. Я почув, як з крану потекла вода – він мив руки.
– Ви почитайте якусь цікаву книжку, чи поїдьте у подорож, а краще кудись до родичів у село, подалі від міста, якщо це вам допоможе… – доносився його голос крізь штору. – Бо основною причиною може бути саме перебування у місті. Хоча причин є багато: нещасливе кохання, безгрошів’я, прагнення відшукати своє місце в цьому світі, неможливість себе реалізувати, а ще телевізор – серіали, реклама, дурні телепередачі, ну і, звичайно, засмічені вулиці, масова деградація, технічний прогрес, екологічні катастрофи, залізничний вокзал, повний бомжів, недосконала система освіти, оголені дівки в громадському транспорті, відчуття, що скоро настане кінець світу, а він, повірте, вже близько… О, забув згадати про Інтернет і …
Я втомився слухати цю епопею і, не чекаючи повернення лікаря, пішов з кабінету.
На вулиці йшов дощ, такий же бридкий, як і мій візит до психіатра.
Я озирнувся і побачив брудну і сіру реальність життя (якщо реальність взагалі існує). Вона була скрізь: в вікнах будинків, що височіли до небес, людях, що проходили повз мене, в зморених асфальтом і вихлопними газами деревах. Я відчув в повітрі затхлий запах цього нікчемного існування і заплакав…