Хочу зливи

[Кориця]

Я хочу зливи. Якомога більше води. Дощ робить темнішими все навколо. По асфальту наче хтось провів чорною фарбою.

Всі кольори зливаються в один — сірий. Дахи будинків, куртки, світ.
Моє волосся мокрішає, темне стає чорним, що мені зовсім не личить.
Маю від природи неприродну блідість — складається враження, ніби я хворію. Постійно. Невиліковно.

Синці під очима ховаю за темним склом окулярів та цим брешу тільки собі. Тепер я намагаюся якомога менше читати — раніше за ніч могла прочитати триста сторінок. Раніше пила багато кави. Раніше не боялася себе.

Тепер моторошно від самої думки, що настане ніч, темрява — я залишусь наодинці з собою. У кімнаті, в якій нема нічого, окрім книжок, чужих думок та гіркої кави.

Я не маю власних думок. Загубила їх у снах, які бачила колись.
Мене переслідує темрява. Навіть вдень, коли світить сонце. Я не наважуюсь заплющувати надовго очі — боюсь — роблю звичні рухи повіками лиш на долі секунди. Через це очі часто сльозяться. Хустинкою обережно витираю краплі (воду!!!), відсуваючи на кінчик носа окуляри.
Я стала так багато пити. здається, моє тіло — суцільна вода, а з кісток лиш хребет, щоб зберігати форму звичайної людини.

Я хочу зливи! Хочу-зливи. Хо-чу-зли-ви. Я мушу дочекатися цієї води з неба. Вона розчинить мою шкіру. Я розіллюся по асфальту і тільки хребет залишиться лежати темною гілкою дерева. Я розтечуся.
Я розчинюся в дощовій воді, мене питимуть тварини, я дам рослинам сили рости. На деревах з’являться бруньки, а згодом і листя. А це означатиме прихід весни.

Повітря буде вологе. Я стану парою, полечу нагору, створю власну хмару і знову проллюся водою.

Я змішаю кольори. Існуватиме тільки один. Власник всього живого, творець інших. Сірий. Колір снів.

[Кориця]

Старі люди нагадують старі будівлі, що ховають свій погляд за окулярами кілька років немитих вікон, дивляться скляними очима-шибками прямо на тебе, і від цього погляду не сховатися.

Будинок навпроти дуже старий й нагадує дідуся-казкаря у смішному капелюсі. В його кишенях завжди можна знайти кілька цукерок для дітей, що інколи заходять в гості. Дідусь любить, коли приходять діти. Він дуже самотній, не має навіть собаки. Діти обожнюють його (…смішний якийсь, кумедний… ні, скоріше дивний… в нього немає нікого, окрім своїх історій, які він розповідає нам…). Цей казкар з тих, хто вигадує дуже веселі історії. Але очі ховає за товстими лінзами окулярів — боїться, що хтось побачить наскільки вони сумні. Так дивно — в нього обличчя сміється, а очі плачуть. Ніби очі — окремий організм, що живе окремим життям.
По тілу будинка пролягла тріщина, наче маршрут із пункту А в пункт Б. Така собі своєрідна мапа острову Скарбів, де під місцем, позначеним хрестиком, зберігаються діаманти дитячого сміху та золото теплоти їхніх долонь.

Дідусь-будинок поступово йде під землю. Стає все нижчим, і все важче знайти в кишенях його пальта кілька цукерок. Він скоро зникне, бо повільно, майже непомітно стає меншим. А може, то просто діти, що ходять до нього, ростуть?

[Кориця]

Найкраща співачка — це мати, що колисає немовля. Вона має абсолютний слух та навдивовижу ніжний голос. Її слухацька аудиторія досить велика — один шанувальник таланту.

Співачка виконує найкращу пісню серед існуючих. Музичним супроводом є дихання її та слухача, а також їхнє серцебиття.

Нам не важливо чи входить її голос у десятку найкращих за даними якихось хіт-парадів. Думка преси не має значення.

Існує тільки один слухач, для якого співачка є і буде завжди найкращою.

[Кориця]

1
якби я була Осінню закидала б твою квартиру жовтим листям, залила б водою твої мізки, запхала б у твої кишені шматки хмар з чорним мереживом холоду. якби я була Осінню… ти був би деревом, голим, самотнім, я обніму тебе темрявою, мокрим сумнівом. ти ніколи не дізнаєшся що таке тепло. якби я була Осінню… свіжа кава, твоя кава, пахне листям, різнокольорові сльози, істерика, біль, твій гарячий подих, нічого, невдовзі я зроблю його таким як свій. зимно. листопад часто буває сніжним. вітер ганяє сміття вулицею. я розплющую очі, повіки вкриті інеєм, плачу льодом, піднімаю руки, мої крила — сніжинки, я заберу тебе з собою.

2
таргани заважають відчути осінь. скребуться у кутиках моїх очей. заважають думати. гіпсове тіло лежить у купі сухого листя. це я шукаю твій погляд, пропускаю небо крізь свої руки. під листям купа сміття, чорного непотребу, людських слідів.
твої очі були зеленими, обійми ніжними, цигарки необхідними. зараз осінь, у твоїх очах чорно, зіниці-листочки згорнулися, висохли, розсипалися на шматочки, стали попелом.
кров — то кисіль з моїх страждань. я знайду лезо. я заллю червоним жовте, змішаю всі кольори з людськими екскрементами на темній землі. я зроблю тобі боляче, вирву серце з грудей й віддам старому облізлому псові. він зовсім худий, може не дожити до зими.

3
свої сльози позбирала у спеціальну баночку, я подарую тобі, зав’язавши бантиком. я буду чекати.
мої руки — гілки дерев, скребуться в шибку. заглядаю в кімнату, там зберігається душа. ти — то порожні пляшки з-під пива, крихти на підвіконні, попіл на підлозі, відірвані ґудзики.
я знову хочу плакати, пролитися дощем, зробити землю вогкою, залити сумніви, зробитися сильною.
я так хочу тебе.

[Кориця]

Твої руки пахнуть опалим листям. Напевно, так було завжди. Ти не любиш цей запах. Кажеш, що набрид. А я, навпаки, обожнюю.

Холодними зимовими вечорами, коли з’являється можливість побути поряд, сідаю на канапу і кладу собі на обличчя твої долоні та вдихаю їх запах. Можливість взимку відчути осінь.

Пам’ятаєш, як ми ходили за різнокольоровим листям не по-осінньому теплим ранком? Ти ще порівнював мене з птахами на деревах. Пам’ятаєш? Як бігали жовтневим листям, лякаючи голубів та ворон. Я ще забула твою куртку, в яку загорталась впродовж усієї нашої прогулянки.
Тоді ми принесли додому багато осіннього листя, навмисно називаючи їх жовтими квітами. Робили букет, ставили у вазу з водою.
А потім пили чай, сидячи на веранді. Спостерігали, як прокидається все навкруги, оживає те, що на ніч помирало. З’являються звичні, а тому і непомітні, звуки, запахи ранкової їжі.

Пам’ятаєш?..

Я так люблю опале листя, що пахне твоїми долонями.

[Кориця]

Сьогодні сніг і дуже холодно. Доведеться весь день просидіти в під’їзді між першим і другим поверхами. Там батарея, там тепліше.
Напевно, сьогодні прийде вона. Дасть трохи супу або навіть кісточку.
Я її люблю. Так, як тільки собака здатний любити свого господаря. Дуже дивна вона. Не боїться мене, гладить, обіймає.
Якби люди виявляли ласку як собаки, було б набагато простіше. Полизала б бочок — і все.
А так ці незрозумілі обійми й поцілунки. Точно було б простіше.
Усі мене бояться — собаки, кішки. Навіть люди — отой вусатий дядько з другого поверху, якого я сам лякаюся (у нього дуже моторошний погляд) обійшов і скоса поглянув, немов на калюжу якусь.
Вигляд у мене не дуже привабливий — після бійки з сусідським Шариком, правий бік тепер у чомусь зеленому, а на голові випадає шерсть. Але ж я навіть не кусаюсь.
Часом здається, що я — маленький, а світ — великий. Дивно, до чого такі думки в моєму віці. Адже вже давно не цуценя. Напевно, це і є справжня-таки собача самотність. У такі моменти я вию. Люди б це назвали плачем. Улітку на місяць, а взимку — на лампочку в цьому брудному під’їзді.
Але потім приходить вона, і все стає добре. Навіть якщо не приносить нічого з їжі. Вона любить мені щось почитати вголос. Уважно слухаю, хоч нічого з почутого не розумію. Просто подобається на неї дивитися: на вираз обличчя, на довге м’яке волосся — коли вона нахиляється до мене, воно приємно лоскоче морду.
Я знаю, значне місце в її житті посідають різноманітні книжки. Власне, через них ми і познайомились. Було літо, я ходив по парку, шукаючи баки зі сміттям (іноді там можна знайти щось смачненьке), аж раптом побачив її. Вона сиділа на лавці, схилившись над книжкою. Підбігши ближче, зрозумів, що її обличчя мокре від сліз. Побачивши мене, затулила очі долонями, промовивши ледь чутно «Будь ласка, не підходь». Я стрибнув на лавку, поклав їй на коліна передні лапи та голову. Дивився на неї, чекаючи реакції на мої дії. Вона відняла долоні від обличчя і якось дивно на мене подивилась. Так тривало декілька хвилин. А потім погладила мене та поцілувала в ніс. У відповідь я облизав їй долоні. Відтоді ми стали друзями.

А зараз холодно, і знову в мене з’явились блохи. Дуже боляче, між іншим. Ну де ж вона? Напружую слух. Чекаю. Скоріше б уже. Прийде, щось почитає. Не так самотньо буде, не так сумно.
Усе-таки цікаві вони, ці люди. Плачуть там, де не варто (Наприклад, через якісь книги. Подумаєш, книжка! Хіба вона варта сліз?), сміються з проблем (Кажуть, легше стає, якщо посміхнутися негараздові). Одним словом, дивні.
Хтось іде, стукотять підбори. Це вона, вона. Кручу облізлим хвостом. Посміхається у відповідь. Наливає в мою мисочку супу. Поки їм, зиркаю на неї — стоїть поряд та шукає потрібну сторінку.

[Кориця]

ти зберігаєш мої думки, як висохлі пелюстки квітів. робиш гербарій з доторків. колись я знайду між жовтими сторінками книг засушені рослини моїх снів. я стану спогадом, зникну безслідно, а ти шукатимеш. колись я стану повітрям, яким дихатимеш. буду поруч, коли сідатимеш у трамвайні вагони, купуватимеш мінералку в супермаркетах, варитимеш каву о п’ятій ранку.

ти любиш книжки в чорних обкладинках, спогади про читання вночі, шукання погляду навпроти.

я люблю торкатися. кохання виявляється через доторки, а сни реальніші за будь що. доторки у снах, сни у доторках.

чорні пелюстки троянди колись були червоні, а квітка живою. ти вбив думки, спільні відчуття, засліпив об’єктивом своїх очей.
я мертва, мовчу.

а ти тим часом засушуєш ще один мій погляд, записуєш думки, вкладаєш сни між сторінок старих книг.

[Кориця]

Коли гасне світло дня і стає так темно, що не бачиш свого відображення у дзеркалі, в гості приходить осінь.

Ночами за вікном ти можеш почути дивні звуки — дощ. Її плач. Якщо вимкнути світло в кімнаті, звуки стають більш чутними — вона ридає. Прагнеш якось її заспокоїти: майже навпомацки стаєш босими ногами на підвіконня, зі скрипом відкривши кватирку. На твоє обличчя потрапляють краплі дощу. Так мовчки дивитесь одна одній в очі.

Ти розумієш її біль.

Поплач і ти, каже вона шурхотінням дерев о шибку.

Вагаєшся. Не знаєш, що робити далі.

Мені нічого плакати. Все нормально, лицеміриш сама до себе.
І навіть не помічаєш, як по твоєму обличчю стікає ще одна крапля — вже солона. Потім друга, третя. Так триває декілька хвилин.

Дякую, кажеш очима.

Це тобі дякую, відповідає вона, і простягає руку — гілку найближчого до будинку дерева. Ти потискаєш руку, подумки обіймаючи свою нову подругу.

Осінь, намагаєшся жартувати, а мені казали, що ти холодна і вітряна.
Не завжди, посміхається, це тобі на пам’ять, простягає жовтий листок.

Дякуєш очима.

Закриваєш кватирку і злізаєш з підвіконня. Босі ноги геть змерзли. Якнайшвидше залізаєш під ковдру, міцно тримаючи її подарунок — листок з дерева, що формою нагадує серце

[Кориця]

Сьогодні неймовірна спека. Липке повітря обгортає тіло прозорою павутиною, а важке кам’яне проміння ковзає сірими будівлями та зеленими парками.

Зеленість трав поступово блідне, втрачаючись назавжди, змінюється пожовклістю. Дерева засихають та інколи сльозинками впускають листочки, які на землю потрапляють вже мертвими та хрумкими, як свіжовипрані та накрохмалені рушники — тільки запах мають не мильно-порошковий, а безнадійно-самотній. Вони єдині зараз випромінюють прохолоду, але це не дає свіжості, а вселяє пустку, яка чорним корінням неспокою, наче мотузкою, в’яже твою свідомість та позбавляє будь-яких думок.

Дихання гаряче, як і все навкруги; тіло нагадує масло, що топиться в мисочці на плиті. Хочеться якимсь чином опинитися у крижаній печері або накритися льодяною ковдрою, або пірнути в басейн з кришталевою водою. І не вилізати звідти, доки не спаде ця спека.

[Кориця]

Ліза сьогодні буде пити чай, розповідати і спостерігати за небом.
Олексій сьогодні буде слухати її історії, дивитися як вона рухається, багато палити.
Вона плакатиме, обіцятиме почати нове життя. Завтра фарбуватиме волосся. Вона щоразу так робить. Щоразу. Приходить до нього ввечері, плаче, загортається у теплий плед, розповідає мрії. Часто залишається до ранку. Вона спить на канапі. Він в іншій кімнаті на старому ліжку, що залишилось після розлучення.
Колись вона сильно кохала його. Колись він сильно хотів її. Та зараз вони лише друзі. Олексій — викладач математики. Ліза — майбутня журналістка.

Він ніколи не вірив у кохання з першого погляду. Вона взагалі не вірила коханню. Та знову і знову закохувалась. Потім з розбитим серцем прибігала до нього. Вона все-таки любила його. Як батька.
Він натомість ніколи її не кохав. Колись дуже хотів. Проте не кохав.
Олексій багато над цим думав. Йому сорок сім, улюблена робота, дорослі діти, молода коханка.
Їй двадцять один, багато коханців, багато кохань, мрії про майбутнє.
Йому дуже хотілося спробувати її тіла, та секс може зруйнувати їхню дружбу.

Коли Ліза приходить — читає напам’ять Бродського. Олексій слухає, п’є коньяк. Вона приходить не тільки, коли боляче. Іноді просто поговорити, іноді поділитися радістю. Йому подобається, коли її очі світяться.
Коли вони йдуть містом, перехожі вважають їх за коханців. Вулиці Міста зустрічають вогнями та осудливими поглядами стареньких бабусь. Вони й справді схожі на коханців.

Вона обов’язково прийде, розмірковував Олексій за цигаркою. Завжди приходить по п’ятницях і сьогодні не виключення.
На останній робочий день тижня молоді дівчата зазвичай планують зустрічі з вродливими хлопцями. Доволі часто такі побачення зриваються.
Її хлопця звуть Макс. А може Олег? Та це і не важливо. Вона постійно змінює коханців. Сьогодні один, завтра інший.
Так, вона прийде, неодмінно, подумав він і пішов заварювати чай.
На канапі її чекав теплий плед.

[acid drinker]

шановна, реєструючись на літфорумі, ви зобов'язалися виконувати правила, де чітко написано, шо в майстерні креативу під свою творчість потрібно створювати тільки одну тему, максимум дві - окремо для прози і поезії.
і дуже шкода, шо ви їх одразу забули.
отримуєте попередження.

[arzt]

Спасибі за "Найкращу співачку"!
Тексту небагато, позитивних емоцій, спогадів та роздумів - море.

[Morandi]

у першій частині четвертого посту цікаві образи і несподівані епітети. але на роздуми не наштовхує. мене.

[samnasam]

Нещодавно минула чи минуща осінь, вмираюча природа, жовте листя, нещасливі стосунки, всюдисуща вологість, сльози, сірий оточуючий світ і все це на тлі неминучого у таких випадках депресивного настрою. І навіть "Спека", "Старі будівлі" та "Найкраща співачка" просякнуті чимось далеко не життєстверджуючим. Чомусь не зникає враження, що на форумі існує автор, який під різними ніками уперто, свого часу, бомбардував гілку "Креативу" власними подібними творами. Я розумію, що то не так, але надто багато творів (і ці не виняток) написані однотипно, в певному настрої і на більш, ніж схожу тематику. Вони нескладні за сюжетом, такі собі "одноходовки", а тому не вимагають від автора нічого, окрім більш-менш зрозумілого іншим опису почуттів чи навколишньої природи, або першого на тлі другого і навпаки. У творі "Міцна та незруйнована" геть невірно виписаний ГГ-чоловік, бо зроблено це автором-початківкою, яка, мабуть, просто має малий досвід глибоких стосунків з чоловіками.