Натала
16.11.2007, 12:26
ТОСКА
Давно облетела листва.
Осень...
Душа неземного тепла
Просит.
Как серый ковер, в небесах
Тучи.
Какой-то неведомый страх
Мучит.
Устала сидеть у окна
Тенью.
Но кутает серая мгла
Ленью.
А за окном белый снег
Тает,
Как совершить мне побег
Знает.
И закипит в жилах кровь
Летом.
Знаю, мы встретимся вновь
Где-то...
***
В пламені сонця
Вже котрий тиждень сонце палить
І гріє променем своїм,
Та вже не гріє – припікає,
Пече тобі й мені, і всім.
І ми з тобою у цім пеклі
Печемось, смажимось, горим.
І наші вороги запеклі
Страждають в пламені отім.
І все палає і дурманить,
І іскри сиплються з очей.
І кожен вірить, кожен марить
Про мить з зимових тих ночей,
Коли ми грілись коло пЕчі,
Коли священне те тепло
У наші руки, наші плечі,
У душі лагідно текло.
І ми хотіли лиш одного:
Купатися в отім теплі
І трохи сонця, щоб поволі
У серці танули сніги.
А от тепер – сиди і грійся!
Аж ні – і зараз нам не так:
Тепер тепла нам забагато,
Ми вже відчули літа смак.
Все! Досить! Спека нам набридла!
Ми прохолоди вже ждемо!
А сонце ріжучим промінням
Лоскоче до смерті чоло.
Розвеселилося багаття.
Вогонь сміється і тріщить,
І моє легке літнє плаття
Вже зайнялося і горить.
Хай спопелить вогонь одежу,
Йому до серця не дійти –
Ще не одну таку пожежу
Воно здолає у житті,
Ще не одну зимову стужу
Воно в теплі переседить…
А зараз плакати я мушу,
Щоб слізьми плам’я загасить.
Я плачу. Сльози мимоволі
Втікають із очей моїх
І тихо падають додолу,
Щоб полум’я ковтало їх.
Дорогоцінні мов перлини,
Перлини кращих моїх мрій.
І лиш до неба думка лине:
Чи чуло воно позов мій
«Хай піде дощ!»? Я вже не плачу –
Навіщо кидатись слізьми.
А це що? Ні! Невже я бачу,
Що хмари звисли над людьми,
Що радість землю полонила,
Невже здійснились сподівання,
Невже збулось про що просила,
Невже награда за страждання?
Дмухнув легенький вітерець.
Повітря раптом похололо.
Сором’язливі краплі вниз
На землю падають на голу.
Благословенний дощ! Ти знаєш –
Давно чекаємо тебе!
Чому, чому ти нас минаєш?
Чи небо в нас не голубе?
Чи сонце наше не сміється?
Чи липи наші не цвітуть?
Чи серце наше вже не б’ється?
Чи бджоли наші не гудуть?
Чи в нас не має вже кохання?
Чи очі наші вже не сяють?
Чи не такі у нас бажання?
Чи тут тебе не привітають?
Благословенний дощ! Благаю!
Не йди! Побудь іще хвилину!
Бо, як підЕш ти, то… не знаю…
У цьому пеклі я загину!
І дощ погодився, лишився
І довго-довго воду лив.
Я у житті своїм не знала
Таких жаданих, добрих злив.
Давно облетела листва.
Осень...
Душа неземного тепла
Просит.
Как серый ковер, в небесах
Тучи.
Какой-то неведомый страх
Мучит.
Устала сидеть у окна
Тенью.
Но кутает серая мгла
Ленью.
А за окном белый снег
Тает,
Как совершить мне побег
Знает.
И закипит в жилах кровь
Летом.
Знаю, мы встретимся вновь
Где-то...
***
В пламені сонця
Вже котрий тиждень сонце палить
І гріє променем своїм,
Та вже не гріє – припікає,
Пече тобі й мені, і всім.
І ми з тобою у цім пеклі
Печемось, смажимось, горим.
І наші вороги запеклі
Страждають в пламені отім.
І все палає і дурманить,
І іскри сиплються з очей.
І кожен вірить, кожен марить
Про мить з зимових тих ночей,
Коли ми грілись коло пЕчі,
Коли священне те тепло
У наші руки, наші плечі,
У душі лагідно текло.
І ми хотіли лиш одного:
Купатися в отім теплі
І трохи сонця, щоб поволі
У серці танули сніги.
А от тепер – сиди і грійся!
Аж ні – і зараз нам не так:
Тепер тепла нам забагато,
Ми вже відчули літа смак.
Все! Досить! Спека нам набридла!
Ми прохолоди вже ждемо!
А сонце ріжучим промінням
Лоскоче до смерті чоло.
Розвеселилося багаття.
Вогонь сміється і тріщить,
І моє легке літнє плаття
Вже зайнялося і горить.
Хай спопелить вогонь одежу,
Йому до серця не дійти –
Ще не одну таку пожежу
Воно здолає у житті,
Ще не одну зимову стужу
Воно в теплі переседить…
А зараз плакати я мушу,
Щоб слізьми плам’я загасить.
Я плачу. Сльози мимоволі
Втікають із очей моїх
І тихо падають додолу,
Щоб полум’я ковтало їх.
Дорогоцінні мов перлини,
Перлини кращих моїх мрій.
І лиш до неба думка лине:
Чи чуло воно позов мій
«Хай піде дощ!»? Я вже не плачу –
Навіщо кидатись слізьми.
А це що? Ні! Невже я бачу,
Що хмари звисли над людьми,
Що радість землю полонила,
Невже здійснились сподівання,
Невже збулось про що просила,
Невже награда за страждання?
Дмухнув легенький вітерець.
Повітря раптом похололо.
Сором’язливі краплі вниз
На землю падають на голу.
Благословенний дощ! Ти знаєш –
Давно чекаємо тебе!
Чому, чому ти нас минаєш?
Чи небо в нас не голубе?
Чи сонце наше не сміється?
Чи липи наші не цвітуть?
Чи серце наше вже не б’ється?
Чи бджоли наші не гудуть?
Чи в нас не має вже кохання?
Чи очі наші вже не сяють?
Чи не такі у нас бажання?
Чи тут тебе не привітають?
Благословенний дощ! Благаю!
Не йди! Побудь іще хвилину!
Бо, як підЕш ти, то… не знаю…
У цьому пеклі я загину!
І дощ погодився, лишився
І довго-довго воду лив.
Я у житті своїм не знала
Таких жаданих, добрих злив.