Під світлом сонячних софіт

[Катруська Лукіна]

Я розкажу історію про те, як
Кров і сніг ховали зиму.
Як крига – впійманий маньяк.
Ударам вітру підставляла спину.

... Тоді у всьому був свій шарм.
Життя – авто по магістралі!
Одна, з числа забутих небом карм
Вела концерт в покинутому залі.

Скажу. Її життя не склалося давно
І сніг для неї – ще одна підстава.
Любов і віра – без усмішки майно,
Зневажливе як охолола кава,

Давно у сумці замкнене було
Звичайними численними замками.
Їх кількості приховане число
(Усім відоме з цікавості), з роками

Все більшало і важчало в душі.
На клітку все частіш спадало.
І нереально було впхнутися весні
За сталь замків, думок – забрало.

Тож зал. Концерт. Артист і тиша.
У залі порожньо. Відсутні всі.
Вона одна. Стурбовано так дише.
Мов лань коли луна команда :"Плі".

В чеканні серце жахом підігріте,
Воно хвилюється, та не тремтить.
Остання дія. Монолог. Софіти.
Момент чекання. Її це злить.

Важлива фраза, немов з екрану...
Це не Джульєтта, бо одна.
Сьогодні буде помирати й рану
Ніхто не вип'є їй до дна.

...А зал концертний був у парку.
І дах його суцільне скло...
Колись до того, з позаранку,
Зі снігом впав цей дах на дно...

І от вона лежить там само,
На сцені сніг там обійма...
Її кохання вмерло рано.
...Раніше ніж вона сама.

Любов її не дочекалась...
Парком повз вона пройшла.
Любов словами вправно гралась
Як снігом гралася зима.

І крига їй дочка-маньячка,
Застигла кров в мороз, в граніт.
Повзла любов додому рачки
Під світло сонячних софіт.