Sandra723
22.12.2007, 00:24
Не можу не згадати цю фею - британську авторку - чудового стиліста, майстриню слова, шалених емоцій, виражених англійською, представницю сучасної феминістської літ-ри. Її романи Written on the Body, Sexing the Cherry, Passion, Oranges Are not the Only Fruit - божественне втілення сили слова на душу й тіло. Пропоную деякі свої переклади першого згаданого роману, від якого я просто в захваті:
[c.101-102]
“Елджіне, факти, факти”.
“Лейкемія”.
“З яких пір?”
“Десь два роки”.
“Вона не хвора”.
“Ще ні”.
“І яка лейкемія?”
“Хронічна лимфоцитарна лейкемія”.
“Вона непогано виглядає”.
“У хворих протягом деякого часу хвороба не проявляється”.
“З нею все добре”.
“Я спостерігав за її аналізами крові, коли вона вперше втратила дитину”.
“ Вперше що?..”
“У неї було недокрів’я”.
“Не розумію”.
“Рідка форма”.
“Вона не хвора”.
“У неї прискорений ріст лімфатичних наростів”.
“Вона помре?”
“Вони їй не завдають болю”.
“Вона помре?”
“Добре, що селезінка не збільшена”.
“Вона помре?”
“Зате в неї надто багато Т-клітин”.
“Вона помре?”
“Це залежить”.
“Від кого?”
“Від тебе?”
“Ти хочеш сказати, що я можу доглядати за нею?”
“Я хочу сказати, що я можу”.
[c.105-106]
Люба Луїзо!
Я люблю тебе більше ніж саме життя. Щасливішого життя ніж те, що поруч з тобою, у мене ніколи не було. Мені ніколи не спадало на думку, що можливе таке щастя. Невже кохання має якусь структуру? Воно відчутне, осяжне; я важу його у своїх долонях так, як твою любу голівоньку. Я продовжую хапатися за життя, як альпініст за трос. У мене були передчуття, що наша життєва стежка буде нелегкою, але ця прямовисна скеля… ми могли б на неї зійти, знаю, але саме ти узяла б на себе основний тягар. Сьогодні ввечері я вирушаю. Я не знаю, куди я піду, але знаю, що більше сюди я не повернусь. Живи тут, все уже давно влаштовано. В моїй домівці ти в безпеці, але не в моїх руках.
Якщо я залишусь, підеш ти, з болем, така немічна і безпорадна. Я не зможу цього винести. Якби ж усе залежало тільки від мого життя, воно було б твоїм. Той одяг, в якому ти стояла на порозі мого дому – немає більше Луїзи. Нічого віддавати. Ти вже мені віддала усе. Будь-ласка, ідь з Елджіном. Він обіцяв розповідати мені, як ти. Я думатиму про тебе щодня, багаторазово на день. Відбитки твоїх долонь викарбувані на моєму тілі. Твоя плоть у моїй. Ти мене розшифрувала, і зараз мене лігко прочитати. Усе досить просто – моя любов. Я так хочу, щоб ти вижила. Пробач мені мої помилки. Пробач мені.
[c.137]
CМАК: Є чотири основні відчуття смаку – солодкий, кислий, гіркий й солоний.
Моя кохана – оливкове дерево, що пустило корені біля моря. Його плоди зелені та гострі на смак. Для мене є втіхою дістати її кісточку – тверду та міцну, м’ясисту, солонувату недозрілу кісточку.
Хто їсть оливки, перш ніж видовбати кісточку? Довгоочікувана мить – коли ваші зуби проколюють тонку шкірку ягідки і на волю виривається прозорий сік, чий смак поєднує в собі земне тяжіння, мінливість погоди, навіть ім’я людини, що посадила це тендітне деревце.
Оливка - це сонце у твоєму роті. Її розрив – це вибух на яскравому небі. Це – спекотні дні перед прохолодним дощем. З’їш один з таких днів, коли пісок опікає твої ноги, а потім потужна злива омиває твою шкіру бульбашками дощових стуменів. Наш невеличкий приватний гайок рясніє фруктами. Я прогризу тобі шлях до кісточки, грубої, жорсткої оливкової кісточки…
[c.138]
ЗІР: Око знаходиться в очній каверні. За формою око кулеподібне, а в діаметрі – приблизно 2 см.
Швидкість світла 299.800 км/с. усе, що потрапляє в поле зору, відображається в очах. Я бачу колір, коли довжина хвилі віддзеркалюється якимось об’єктом, а усі інші довжини поглинаються. У кожного кольору – своя довжина хвилі. У червоного - найдовша.
Може, тому я й бачу усе довкола в червоному світлі? Я живу у великій червоній бульбашці кольору Луїзиного волосся. Я спостерігаю захід сонця, але не його диск тримає мене в тінях цього подвір’я. Я жадаю цього кольору твої потоків, що стікають по небокраю на коричневу землю, на сіре каміння, на мене… іноді я несуся і потрапляю в широко розставлені як у опудала руки сідаючого сонця, наївно вважаючи, що можу розігнатися і застрибнути у цю вогненну піч і там згоріти разом з тобою. Я хочу огорнути своє тіло палаючими прожилками кривавого небосхилу. Усі інші кольори поглинаються. Тьмяні відтінки денного світа ніколи не проникають у мій обвуглений череп. Я зачиняю себе у чотирьох глухих стінах. Зі мною ніхто не живе. Ти була світлою яскравою кімнатою, і ось тепер в ній зачинені двері. Хто ж зачинив? Я… ти була багатокольоровим плащем, і ось тепер тебе кинули в бруд… Ти бачиш мене у моєму просоченому кров’ю світі? Ти- зеленоона дівчина, очі твої – мигдаль сиплять полум’яними язиками та відновлюють мій зір.
[c.154-155]
Як ви думаєте, що було на моєму плащі? Луїзина волосинка. Золота ниточка відразу ж привернула світло і віддзеркалила його! Накрутивши її навколо свого вказівного пальця, я натягую її; її довжина приблизно 60 см! невже це і є та нитка, що прив’язала мене до тебе?
Хоча у мене було таке відчуття, ніби життя моє розкололося надвоє, бажання жити було просто несамовите. Мені ніколи не здавалося, що самогубство – вірний вихід, якщо ти не маєш щастя.
“… нічого, справишся…” В усьому винні ці кліше. Втратити найдорожчу тобі людину – значить докорінно змінити своє життя. Ти не можеш з цим справитися, бо це “це” – людина, що значила для тебе все. Біль минає, навколо нові люди, але рана ще відкрита і болить, болить, болить…
А як же інакше? Тугу і смуток за твоєю коханою не втамувати засобом від болю фізичного. У моєму серці зяє діра, що за формою нагадує тебе, ніхто і ніколи не зможе її затягнути. Я й не хочу, щоб хтось навіть спробував…
Останнім часом я багато уявляю смерть. Її шлях пролягає десь високо в повітрі. Один із нас не пройшов свого шляху. Чому ж інший мав піти?!? Без попередження. Навіть смерть після довготривалої хвороби настає без попередження. Та мить, до якої так готуєшся, зриває тебе і відносить як буревій… неначе завойовницькі війська прорвалися і загарбали твоє тіло, твого тіла більше немає… Рік тому у вівторок ти була, а тепер тебе немає. Ну чому, чому?.. смерть обертає наше життя на безглузду логіку немовляти. Якщо було вчора, чому не буде сьогодні? Де ти? Хто ми? Безпорадні створіння на маленькій голубій планеті, а навколо-минають світлові роки у тихому безлюдному просторі. Невже померлі знайдуть спокій поза метушнею нашого грішного світу?
Та який же може бути спокій, якщо ми не в стані врятувати наших коханих чи повернути їх хоча б на один день? Я підіймаю голову і повертаюсь в бік дверей, сподіваючись, що побачу тебе там. Я чую твій голос в коридорі і мчуся туди, але він порожній. Від мене тепер нічого не залежить. Я нічого не можу зробити. Останнє слово було за тобою.
Неприємне дзижчання у шлунку минає, минає і тупий роз’їдаючий біль. Коли я про тебе думаю, голова паморочиться. Спогади про нас п’янять мене як шампанське. Якби ж хто-небудь встановив ціну – я з готовністю заплачу. Дивно, що з болем настає спалах прозріння. Воно варте цього. Кохання варте цього.
[c.178]
… і що ж ти зробиш? Невже віддасиш тіло своєї коханої невідомим чужим людям? Тіло, що так безпорадно лежало біля тебе, і на твоїх очах зі здорового стало хворим. Тіло, якого так прагнуть твої руки, незалежно від того, живе воно, чи вже мертве. Я знаю рух кожного твого м’яза, твоїх ніжних повік, як вони тремтять, коли солодко спиш. Це тіло, на якому написано твоє ім’я, яке зараз переходить у володіння зовсім чужих людей.
Твоя кохана спустилася вниз в іншу країну, в інший світ. Ти кличеш її, але вона не чує. Ти йдеш у поля та гаї, гукаєш, але вона не озивається. Мовчить небо, воно зачинило свої ворота; там нікого немає. Земля – суха та тверда. Твоя кохана більше не повернеться. Мабуть, вас відмежовує лише тонка завіса. Кохана чекає на тебе десь на пагорбі. Наберися терпіння, йди навпомацки, віддаючи по частинах своє тіло…
… там дозволяли бігати. Ангели і відкриті біблії були оповиті плющом. Підлісок вдихнув життя. Білочки радісно стрибали по верхівках могил, дрізд дзвінко співав на дереві. Їм усім нецікава смерть, а також усе, що коїться навкруги. Їм для щастя треба так мало - черв’ячків, горішків та сонячного світла.
[c.101-102]
“Елджіне, факти, факти”.
“Лейкемія”.
“З яких пір?”
“Десь два роки”.
“Вона не хвора”.
“Ще ні”.
“І яка лейкемія?”
“Хронічна лимфоцитарна лейкемія”.
“Вона непогано виглядає”.
“У хворих протягом деякого часу хвороба не проявляється”.
“З нею все добре”.
“Я спостерігав за її аналізами крові, коли вона вперше втратила дитину”.
“ Вперше що?..”
“У неї було недокрів’я”.
“Не розумію”.
“Рідка форма”.
“Вона не хвора”.
“У неї прискорений ріст лімфатичних наростів”.
“Вона помре?”
“Вони їй не завдають болю”.
“Вона помре?”
“Добре, що селезінка не збільшена”.
“Вона помре?”
“Зате в неї надто багато Т-клітин”.
“Вона помре?”
“Це залежить”.
“Від кого?”
“Від тебе?”
“Ти хочеш сказати, що я можу доглядати за нею?”
“Я хочу сказати, що я можу”.
[c.105-106]
Люба Луїзо!
Я люблю тебе більше ніж саме життя. Щасливішого життя ніж те, що поруч з тобою, у мене ніколи не було. Мені ніколи не спадало на думку, що можливе таке щастя. Невже кохання має якусь структуру? Воно відчутне, осяжне; я важу його у своїх долонях так, як твою любу голівоньку. Я продовжую хапатися за життя, як альпініст за трос. У мене були передчуття, що наша життєва стежка буде нелегкою, але ця прямовисна скеля… ми могли б на неї зійти, знаю, але саме ти узяла б на себе основний тягар. Сьогодні ввечері я вирушаю. Я не знаю, куди я піду, але знаю, що більше сюди я не повернусь. Живи тут, все уже давно влаштовано. В моїй домівці ти в безпеці, але не в моїх руках.
Якщо я залишусь, підеш ти, з болем, така немічна і безпорадна. Я не зможу цього винести. Якби ж усе залежало тільки від мого життя, воно було б твоїм. Той одяг, в якому ти стояла на порозі мого дому – немає більше Луїзи. Нічого віддавати. Ти вже мені віддала усе. Будь-ласка, ідь з Елджіном. Він обіцяв розповідати мені, як ти. Я думатиму про тебе щодня, багаторазово на день. Відбитки твоїх долонь викарбувані на моєму тілі. Твоя плоть у моїй. Ти мене розшифрувала, і зараз мене лігко прочитати. Усе досить просто – моя любов. Я так хочу, щоб ти вижила. Пробач мені мої помилки. Пробач мені.
[c.137]
CМАК: Є чотири основні відчуття смаку – солодкий, кислий, гіркий й солоний.
Моя кохана – оливкове дерево, що пустило корені біля моря. Його плоди зелені та гострі на смак. Для мене є втіхою дістати її кісточку – тверду та міцну, м’ясисту, солонувату недозрілу кісточку.
Хто їсть оливки, перш ніж видовбати кісточку? Довгоочікувана мить – коли ваші зуби проколюють тонку шкірку ягідки і на волю виривається прозорий сік, чий смак поєднує в собі земне тяжіння, мінливість погоди, навіть ім’я людини, що посадила це тендітне деревце.
Оливка - це сонце у твоєму роті. Її розрив – це вибух на яскравому небі. Це – спекотні дні перед прохолодним дощем. З’їш один з таких днів, коли пісок опікає твої ноги, а потім потужна злива омиває твою шкіру бульбашками дощових стуменів. Наш невеличкий приватний гайок рясніє фруктами. Я прогризу тобі шлях до кісточки, грубої, жорсткої оливкової кісточки…
[c.138]
ЗІР: Око знаходиться в очній каверні. За формою око кулеподібне, а в діаметрі – приблизно 2 см.
Швидкість світла 299.800 км/с. усе, що потрапляє в поле зору, відображається в очах. Я бачу колір, коли довжина хвилі віддзеркалюється якимось об’єктом, а усі інші довжини поглинаються. У кожного кольору – своя довжина хвилі. У червоного - найдовша.
Може, тому я й бачу усе довкола в червоному світлі? Я живу у великій червоній бульбашці кольору Луїзиного волосся. Я спостерігаю захід сонця, але не його диск тримає мене в тінях цього подвір’я. Я жадаю цього кольору твої потоків, що стікають по небокраю на коричневу землю, на сіре каміння, на мене… іноді я несуся і потрапляю в широко розставлені як у опудала руки сідаючого сонця, наївно вважаючи, що можу розігнатися і застрибнути у цю вогненну піч і там згоріти разом з тобою. Я хочу огорнути своє тіло палаючими прожилками кривавого небосхилу. Усі інші кольори поглинаються. Тьмяні відтінки денного світа ніколи не проникають у мій обвуглений череп. Я зачиняю себе у чотирьох глухих стінах. Зі мною ніхто не живе. Ти була світлою яскравою кімнатою, і ось тепер в ній зачинені двері. Хто ж зачинив? Я… ти була багатокольоровим плащем, і ось тепер тебе кинули в бруд… Ти бачиш мене у моєму просоченому кров’ю світі? Ти- зеленоона дівчина, очі твої – мигдаль сиплять полум’яними язиками та відновлюють мій зір.
[c.154-155]
Як ви думаєте, що було на моєму плащі? Луїзина волосинка. Золота ниточка відразу ж привернула світло і віддзеркалила його! Накрутивши її навколо свого вказівного пальця, я натягую її; її довжина приблизно 60 см! невже це і є та нитка, що прив’язала мене до тебе?
Хоча у мене було таке відчуття, ніби життя моє розкололося надвоє, бажання жити було просто несамовите. Мені ніколи не здавалося, що самогубство – вірний вихід, якщо ти не маєш щастя.
“… нічого, справишся…” В усьому винні ці кліше. Втратити найдорожчу тобі людину – значить докорінно змінити своє життя. Ти не можеш з цим справитися, бо це “це” – людина, що значила для тебе все. Біль минає, навколо нові люди, але рана ще відкрита і болить, болить, болить…
А як же інакше? Тугу і смуток за твоєю коханою не втамувати засобом від болю фізичного. У моєму серці зяє діра, що за формою нагадує тебе, ніхто і ніколи не зможе її затягнути. Я й не хочу, щоб хтось навіть спробував…
Останнім часом я багато уявляю смерть. Її шлях пролягає десь високо в повітрі. Один із нас не пройшов свого шляху. Чому ж інший мав піти?!? Без попередження. Навіть смерть після довготривалої хвороби настає без попередження. Та мить, до якої так готуєшся, зриває тебе і відносить як буревій… неначе завойовницькі війська прорвалися і загарбали твоє тіло, твого тіла більше немає… Рік тому у вівторок ти була, а тепер тебе немає. Ну чому, чому?.. смерть обертає наше життя на безглузду логіку немовляти. Якщо було вчора, чому не буде сьогодні? Де ти? Хто ми? Безпорадні створіння на маленькій голубій планеті, а навколо-минають світлові роки у тихому безлюдному просторі. Невже померлі знайдуть спокій поза метушнею нашого грішного світу?
Та який же може бути спокій, якщо ми не в стані врятувати наших коханих чи повернути їх хоча б на один день? Я підіймаю голову і повертаюсь в бік дверей, сподіваючись, що побачу тебе там. Я чую твій голос в коридорі і мчуся туди, але він порожній. Від мене тепер нічого не залежить. Я нічого не можу зробити. Останнє слово було за тобою.
Неприємне дзижчання у шлунку минає, минає і тупий роз’їдаючий біль. Коли я про тебе думаю, голова паморочиться. Спогади про нас п’янять мене як шампанське. Якби ж хто-небудь встановив ціну – я з готовністю заплачу. Дивно, що з болем настає спалах прозріння. Воно варте цього. Кохання варте цього.
[c.178]
… і що ж ти зробиш? Невже віддасиш тіло своєї коханої невідомим чужим людям? Тіло, що так безпорадно лежало біля тебе, і на твоїх очах зі здорового стало хворим. Тіло, якого так прагнуть твої руки, незалежно від того, живе воно, чи вже мертве. Я знаю рух кожного твого м’яза, твоїх ніжних повік, як вони тремтять, коли солодко спиш. Це тіло, на якому написано твоє ім’я, яке зараз переходить у володіння зовсім чужих людей.
Твоя кохана спустилася вниз в іншу країну, в інший світ. Ти кличеш її, але вона не чує. Ти йдеш у поля та гаї, гукаєш, але вона не озивається. Мовчить небо, воно зачинило свої ворота; там нікого немає. Земля – суха та тверда. Твоя кохана більше не повернеться. Мабуть, вас відмежовує лише тонка завіса. Кохана чекає на тебе десь на пагорбі. Наберися терпіння, йди навпомацки, віддаючи по частинах своє тіло…
… там дозволяли бігати. Ангели і відкриті біблії були оповиті плющом. Підлісок вдихнув життя. Білочки радісно стрибали по верхівках могил, дрізд дзвінко співав на дереві. Їм усім нецікава смерть, а також усе, що коїться навкруги. Їм для щастя треба так мало - черв’ячків, горішків та сонячного світла.