Grunge-girl
29.02.2008, 12:07
Вона чекала вірно, як вовчиця,
Лизала рани від отруйних стріл,
Вона не знала, що колись привчиться
Людей стрічати як недобрий звір.
Вона не знала, шо слова -це попіл,
Що на усмішку Мойри опадають.
Кричало тіло, зварене в окропі,
В окропі днів, що память витирають.
Вона чекала, попаливши вії,
Й повязку зовсім вже зняла з очей,
Квиління тиші глушить безнадію,
а дощ надворі стогне і січе...
Щербатий місяць ластиться до ночі,
Ховаючи свій сором в павутинні,
Внизу русалки до дерев шепочуть,
Щоб їм зняли згори по намистині.
В своїй колисці ліс старезний спав,
В його обійми йшли у тем1нь двоє,
Щоб між знебарвлених духмяних трав
Свої тіла гарячі пестощами гоїть.
В цей час, в моїденій журбою хаті
Сиділа ти, порозплітавши коси,
Просила дозвлу в нічної знаті,
Чи можна нові жертви їм приносить.
"Вдягни мене в ппекучий відчай, туго!
Ізгризла до кісток пащека долі!
Зірниці шкіряться аж ген за виднокргом,
А я розхристана стою у степі голім.
То був дурман, що діти твої, Маро,
Підмішують у зілля слабкодухим?
Чи щастя, кинуте під самі хмари,
Пришвидшуючи серця мляві рухи?
Що то було, коли як віск вмлівала,
Коли моїх покірних губ торкався?
Чому Володарем того я звала,
Хто змієм в саме серце упивався?
Хай виссе Смерть його брехливі очі!
Хай панцир склепу тіло кляте вкриє!
За мою душу продану дівочу
Хай кров вітрів його прокляттям вмиє!"
Сміялась тінь. І пальцями кривими
Лилась по твоїй шкірі на підлогу.
і звір крилатий вирушив за тими,
Хто твоє серце кинув на дорогу.
Ти вся гориш в неспокій оповита
І кров заляпала твої тремкі вуста,
Спадають зашморги, болючим сумом звиті.
А морок тихо загасати став.
Надворі вітер вовком завиває,
Витесуючи з крику гострий кіл,
А ранок шматтям ночі вишиває
Крихкий саван для двух холодних тіл.
Лизала рани від отруйних стріл,
Вона не знала, що колись привчиться
Людей стрічати як недобрий звір.
Вона не знала, шо слова -це попіл,
Що на усмішку Мойри опадають.
Кричало тіло, зварене в окропі,
В окропі днів, що память витирають.
Вона чекала, попаливши вії,
Й повязку зовсім вже зняла з очей,
Квиління тиші глушить безнадію,
а дощ надворі стогне і січе...
Щербатий місяць ластиться до ночі,
Ховаючи свій сором в павутинні,
Внизу русалки до дерев шепочуть,
Щоб їм зняли згори по намистині.
В своїй колисці ліс старезний спав,
В його обійми йшли у тем1нь двоє,
Щоб між знебарвлених духмяних трав
Свої тіла гарячі пестощами гоїть.
В цей час, в моїденій журбою хаті
Сиділа ти, порозплітавши коси,
Просила дозвлу в нічної знаті,
Чи можна нові жертви їм приносить.
"Вдягни мене в ппекучий відчай, туго!
Ізгризла до кісток пащека долі!
Зірниці шкіряться аж ген за виднокргом,
А я розхристана стою у степі голім.
То був дурман, що діти твої, Маро,
Підмішують у зілля слабкодухим?
Чи щастя, кинуте під самі хмари,
Пришвидшуючи серця мляві рухи?
Що то було, коли як віск вмлівала,
Коли моїх покірних губ торкався?
Чому Володарем того я звала,
Хто змієм в саме серце упивався?
Хай виссе Смерть його брехливі очі!
Хай панцир склепу тіло кляте вкриє!
За мою душу продану дівочу
Хай кров вітрів його прокляттям вмиє!"
Сміялась тінь. І пальцями кривими
Лилась по твоїй шкірі на підлогу.
і звір крилатий вирушив за тими,
Хто твоє серце кинув на дорогу.
Ти вся гориш в неспокій оповита
І кров заляпала твої тремкі вуста,
Спадають зашморги, болючим сумом звиті.
А морок тихо загасати став.
Надворі вітер вовком завиває,
Витесуючи з крику гострий кіл,
А ранок шматтям ночі вишиває
Крихкий саван для двух холодних тіл.