Prim
14.07.2005, 17:10
Тук. Тук-тук-тук. Грюк. Бах-бах-бах.
Крізь сонну завісу ці звуки доносились до мене наче з-під води.
- Сер, час прокидатись! – Кричав з-за дверей гном-прислуга. – Сер, це надзвичайно важливо! – Голос у нього був наляканим.
Я сів у ліжку і протер очі. «Ну що там знову» - подумав я і подивився у вікно своєї кімнати, яке дивилося на нічне небо.
- Якого біса?! Ніч на дворі, а ви зі своїми справами! – роздратовано крикнув я і впав назад в ліжко.
Щойно я заплющив очі, з-за дверей почувся зовсім інший голос.
- Сер Френк, ми з міської поліції, прийшли з приводу вашого розслідування. Якщо ви негайно не вийдете з кімнати, нам доведеться заподіяти збиток хазяїну цієї таверни у вигляді вибитих дверей.
Але мені не треба було погрожувати – коли справа стосується мого розслідування, я готовий на все. Так було і тепер: я швидко (як тільки зміг) одягнувся і побіг відчиняти двері.
- Я зараз, вже вихожу – кричав я і відкривав двері, а коли нарешті відкрив, то побачив полісмена Генрі, що нервово ходив взад-вперед з закладеними за спину руками.
Побачивши мене, він навіть не протягнув руку щоби привітатися, а одразу перейшов до справи:
- Ходімо вниз, самі там все побачите.
Він ледь не біг по сходинкам і мені нічого не залишалось як підтримувати той же темп – я нарешті хотів дізнатись, що ж там сталося. Коло одного зі столів загального залу таверни зібралося чимало людей (Ну і що, що ніч? Це ж таверна!). Сер Генрі розштовхав роззяв, що оточили стола і пропустив мене вперед.
- Ану розступіться! – Гаркнув полісмен. – Як бачите, знову гном, третій за тиждень! І знову вбивця той – самий.
Так, полісмен Генрі казав правду: це вже третій гном за цей тиджень, у якого була продірявлена голова.
- Без сумнівів це зробив Він (Ми обидва знали, хто такий «Він» - так ми називали цього вбивцю).
В залі стояла тиша. Я оглядав тіло, і всі слідкували за моїми рухами.
- Детективе, поділіться своїми роздумами – сказав Генрі.
- Ні, тут забагато присутніх. Нам треба відійти.
Ми вийшли на кухню, де зараз нікого не було, і зачинили за собою двері. Сер Генрі на всяк випадок оглянув кімнату – ще раз перевірив, чи нікого немає.
- Цей гном був звичайним робочим що прийшов сюди аби пропити зароблені ним гроші – прошепотів я. – Смислу вбивати його, як і двох попередніх гномів, я не бачу. Факт в тому, що вбивця хоче, аби ми побачли труп. Труп ми бачимо, але де Він? Не міг же Він просто зникнути? Перше вбивство відбулося в банку. Наступне в театрі. Тепер – таверна. Людні місця – хтось мав помітити Його!
- Можливо, це всім відома людина у місті, яку всі поважають? Але знову ж виникає питання – як він зникає? Можливо, це якийсь винахідник... Хоча, навряд.
- Треба перевірити – я різко розвернувся і вийшов у загальну залу, полісмен йшов за мною. – Увага! – Я постукав вилкою об чийсь напівпустий келих.
Всі подивились на мене. Навіть муха перестала викручувати віражі і нарешті сіла на стіну.
- Чи не бачили ви сьогодні вечором у цій таверні якусь відому вам всім людину? – В залі почався шум і гам. Я дав свідкам убивства трошки часу подумати. Гноми доводили щось людям, люди гномам – гам робився все голоснішим. «Аби до бійки не дійшло» - подумав я і знову постукав по келиху.
- Ну що, згадали когось?
І знову почався гам, кожен пропонував свою «правильну» версію.
- Не так це робиться – сказав Генрі мені на вухо. – АНУ ТИХО ВСІМ! Чи є серед ваших пропозицій хтось, хто має відношення до винаходів, або чогось такого?
Зал знову окунувся в тишу. Муха перелетіла зі стіни на стіл, що стояв в кутку коло вікна. Це був її останній виліт – могутній кулак відвідувача, що сидів за цим столиком, зробив муху не товщою від листка паперу.
- Бачив я тут такого...
Крізь сонну завісу ці звуки доносились до мене наче з-під води.
- Сер, час прокидатись! – Кричав з-за дверей гном-прислуга. – Сер, це надзвичайно важливо! – Голос у нього був наляканим.
Я сів у ліжку і протер очі. «Ну що там знову» - подумав я і подивився у вікно своєї кімнати, яке дивилося на нічне небо.
- Якого біса?! Ніч на дворі, а ви зі своїми справами! – роздратовано крикнув я і впав назад в ліжко.
Щойно я заплющив очі, з-за дверей почувся зовсім інший голос.
- Сер Френк, ми з міської поліції, прийшли з приводу вашого розслідування. Якщо ви негайно не вийдете з кімнати, нам доведеться заподіяти збиток хазяїну цієї таверни у вигляді вибитих дверей.
Але мені не треба було погрожувати – коли справа стосується мого розслідування, я готовий на все. Так було і тепер: я швидко (як тільки зміг) одягнувся і побіг відчиняти двері.
- Я зараз, вже вихожу – кричав я і відкривав двері, а коли нарешті відкрив, то побачив полісмена Генрі, що нервово ходив взад-вперед з закладеними за спину руками.
Побачивши мене, він навіть не протягнув руку щоби привітатися, а одразу перейшов до справи:
- Ходімо вниз, самі там все побачите.
Він ледь не біг по сходинкам і мені нічого не залишалось як підтримувати той же темп – я нарешті хотів дізнатись, що ж там сталося. Коло одного зі столів загального залу таверни зібралося чимало людей (Ну і що, що ніч? Це ж таверна!). Сер Генрі розштовхав роззяв, що оточили стола і пропустив мене вперед.
- Ану розступіться! – Гаркнув полісмен. – Як бачите, знову гном, третій за тиждень! І знову вбивця той – самий.
Так, полісмен Генрі казав правду: це вже третій гном за цей тиджень, у якого була продірявлена голова.
- Без сумнівів це зробив Він (Ми обидва знали, хто такий «Він» - так ми називали цього вбивцю).
В залі стояла тиша. Я оглядав тіло, і всі слідкували за моїми рухами.
- Детективе, поділіться своїми роздумами – сказав Генрі.
- Ні, тут забагато присутніх. Нам треба відійти.
Ми вийшли на кухню, де зараз нікого не було, і зачинили за собою двері. Сер Генрі на всяк випадок оглянув кімнату – ще раз перевірив, чи нікого немає.
- Цей гном був звичайним робочим що прийшов сюди аби пропити зароблені ним гроші – прошепотів я. – Смислу вбивати його, як і двох попередніх гномів, я не бачу. Факт в тому, що вбивця хоче, аби ми побачли труп. Труп ми бачимо, але де Він? Не міг же Він просто зникнути? Перше вбивство відбулося в банку. Наступне в театрі. Тепер – таверна. Людні місця – хтось мав помітити Його!
- Можливо, це всім відома людина у місті, яку всі поважають? Але знову ж виникає питання – як він зникає? Можливо, це якийсь винахідник... Хоча, навряд.
- Треба перевірити – я різко розвернувся і вийшов у загальну залу, полісмен йшов за мною. – Увага! – Я постукав вилкою об чийсь напівпустий келих.
Всі подивились на мене. Навіть муха перестала викручувати віражі і нарешті сіла на стіну.
- Чи не бачили ви сьогодні вечором у цій таверні якусь відому вам всім людину? – В залі почався шум і гам. Я дав свідкам убивства трошки часу подумати. Гноми доводили щось людям, люди гномам – гам робився все голоснішим. «Аби до бійки не дійшло» - подумав я і знову постукав по келиху.
- Ну що, згадали когось?
І знову почався гам, кожен пропонував свою «правильну» версію.
- Не так це робиться – сказав Генрі мені на вухо. – АНУ ТИХО ВСІМ! Чи є серед ваших пропозицій хтось, хто має відношення до винаходів, або чогось такого?
Зал знову окунувся в тишу. Муха перелетіла зі стіни на стіл, що стояв в кутку коло вікна. Це був її останній виліт – могутній кулак відвідувача, що сидів за цим столиком, зробив муху не товщою від листка паперу.
- Бачив я тут такого...