Кофеїнка
20.04.2008, 17:29
...Я впала в сон і тепер не відрізняю реальності від мрій, фантазій. Мені не вистачило снаги, щоб прокинутися і я забула те, що сталося зі мною колись, коли тебе ще не було поряд. Я мрійниця, але так часто роблю комусь боляче. Негідниця, яка затьмарила розум і зїла чуже серце, яке мені не належило. Життя іде і я змінилася вже в який раз, та тепер не впевнена, що в кращу сторону... Щось переключило мої думки та вчинки. Я тепер не та, яку він кохав і він це зрозумів, бо я все йому сказала, що думаю про наші з ним відносини. Хто винен? Час, простір, він чи я? Цього я не скажу, бо не знаю. Щось вирішили за нас і це сталося. Тепер дороги назад немає. Та чомусь я вже спокійна. Я просто захотіла знову стати вільною... від усього і від всіх... І це здійснилося... Хоч таким і не хорошим чином. Більшість мене осудить, та хіба вони мають право вчити мене, як і кого кохати. Кохання відлетіло в далекі краї... Його нема і це вже не має значення... Мені просто потрібне було натхнення...
...А в руках Чашка кави, гіркої та гарячої, наповненої ароматом кориці, ароматом самотності... Невже я бачу в її гущі своє життя, наче у дзеркалі з викривленим відображенням? Там я уявляю тебе. Солодкий присмак поцілунків, гіркий вираз обличчя від почутих слів «Прощай»... Як мало треба було часу, щоб кава стала холодною... Так само і з твоїми та моїми почуттями – вони вивітрилися, стали холодними, несмачними, так само, як і колишня кава, яку я чомусь тоді забула допити, залишивши з нею свої самотні сльози, в яких я втратила тебе.
...Дощ розмив усе значення, що мало для нас з тобою, коли світило сонце... Тепер надворі холодно і холодно на душі, без тебе, бо тебе нема. Розкрилися обійми сірезних хмар, намальованих сумним художником на небі, який захотів пролити сльози, поділитися своїм болем зі всіма, розчулити чиєсь серце і зменшити позитиви цього дня. Холодно... Тільки тепла ковдра, як найкраща подруга, запросить тебе в свої обійми і ти заспокоїшся. Цього разу вип’єш гарячого, смачного чаю з додатками фруктових кусочків, і на душі стане значно краще. Кави вже не буде... Згадаєш тільки його обійми, дотики, поцілунки і думками знову полетиш туди, де він...
Хто він для мене? Невже той, кого чекаю я все своє життя? НІ! Я сильна і ніхто не може керувати мною, моїми спогадами! Теплі хвилі дощу омивають моє обличчя і я сміюся, хоча твердо підтримую дощ, і мені теж хочеться пролити з ним свої сльози солоної води. Де ти? Де я? Я не знаю, хто я і для чого все це. Пустота, де тебе нема... Є тільки смуток... Його не позбутися, навіть якщо займуся чимось цікавим та корисним... Думки заплутаються навколо серця, мов павутиння, і візьмуть у свій полон. Я невільна і божевільна без тебе...
Клітка, що тримає мене у суспільних рамках, не дозволяє стати собою – хижачкою за пригодами, за свободою, за коханням, пристастю... Тут усе по-іншому, ніж у прерії, де свої закони життя, але там мені було б краще. Бо я вільна за своєю природою, сильна і невловима, мисливець за здобиччю... А тут я вмираю з голоду, бо мене кормлять даремними надіями, сподіваннями на краще, чеканням, від якого я втрачаю свою силу і жагу до пригод. Мої м’язи слабнуть з кожним днем і я стаю милою, тихою, домашньою львицею, яку приручили і яка не може тепер жити за законами природи, за своїм призначенням. Життя наче в зоопарку, де є ніби все, крім волі, крім звірячої насолоди, бо я відразу б стала предметом для потіхи чужих очей, наче звір, якого не приборкали і яким потішаються.
Тут холодно, бо тебе нема... Руки тягнуться до тепла, очі хочуть сонячного світла, розум прагне нового знання, серце – невпійманого задоволення. Все - наче на одному диханні. Колючі думки ранять душу, мандрують у світ через призму байдужості, кладуть свій слід у підсвідоме, наче хочуть приспати зсередини, приборкати тебе і твою непокірну природу.
...Щасливе безсмертя, про яке ніхто нічого мені не розкаже, навіть якщо дуже сильно попросити. Час втікає, як пісок крізь пальці долонь і ти лише можеш це відчути та побачити, але не зупинити...
...А в руках Чашка кави, гіркої та гарячої, наповненої ароматом кориці, ароматом самотності... Невже я бачу в її гущі своє життя, наче у дзеркалі з викривленим відображенням? Там я уявляю тебе. Солодкий присмак поцілунків, гіркий вираз обличчя від почутих слів «Прощай»... Як мало треба було часу, щоб кава стала холодною... Так само і з твоїми та моїми почуттями – вони вивітрилися, стали холодними, несмачними, так само, як і колишня кава, яку я чомусь тоді забула допити, залишивши з нею свої самотні сльози, в яких я втратила тебе.
...Дощ розмив усе значення, що мало для нас з тобою, коли світило сонце... Тепер надворі холодно і холодно на душі, без тебе, бо тебе нема. Розкрилися обійми сірезних хмар, намальованих сумним художником на небі, який захотів пролити сльози, поділитися своїм болем зі всіма, розчулити чиєсь серце і зменшити позитиви цього дня. Холодно... Тільки тепла ковдра, як найкраща подруга, запросить тебе в свої обійми і ти заспокоїшся. Цього разу вип’єш гарячого, смачного чаю з додатками фруктових кусочків, і на душі стане значно краще. Кави вже не буде... Згадаєш тільки його обійми, дотики, поцілунки і думками знову полетиш туди, де він...
Хто він для мене? Невже той, кого чекаю я все своє життя? НІ! Я сильна і ніхто не може керувати мною, моїми спогадами! Теплі хвилі дощу омивають моє обличчя і я сміюся, хоча твердо підтримую дощ, і мені теж хочеться пролити з ним свої сльози солоної води. Де ти? Де я? Я не знаю, хто я і для чого все це. Пустота, де тебе нема... Є тільки смуток... Його не позбутися, навіть якщо займуся чимось цікавим та корисним... Думки заплутаються навколо серця, мов павутиння, і візьмуть у свій полон. Я невільна і божевільна без тебе...
Клітка, що тримає мене у суспільних рамках, не дозволяє стати собою – хижачкою за пригодами, за свободою, за коханням, пристастю... Тут усе по-іншому, ніж у прерії, де свої закони життя, але там мені було б краще. Бо я вільна за своєю природою, сильна і невловима, мисливець за здобиччю... А тут я вмираю з голоду, бо мене кормлять даремними надіями, сподіваннями на краще, чеканням, від якого я втрачаю свою силу і жагу до пригод. Мої м’язи слабнуть з кожним днем і я стаю милою, тихою, домашньою львицею, яку приручили і яка не може тепер жити за законами природи, за своїм призначенням. Життя наче в зоопарку, де є ніби все, крім волі, крім звірячої насолоди, бо я відразу б стала предметом для потіхи чужих очей, наче звір, якого не приборкали і яким потішаються.
Тут холодно, бо тебе нема... Руки тягнуться до тепла, очі хочуть сонячного світла, розум прагне нового знання, серце – невпійманого задоволення. Все - наче на одному диханні. Колючі думки ранять душу, мандрують у світ через призму байдужості, кладуть свій слід у підсвідоме, наче хочуть приспати зсередини, приборкати тебе і твою непокірну природу.
...Щасливе безсмертя, про яке ніхто нічого мені не розкаже, навіть якщо дуже сильно попросити. Час втікає, як пісок крізь пальці долонь і ти лише можеш це відчути та побачити, але не зупинити...