robie
02.11.2005, 03:07
Ось моя перша спроба написати щось закінчене... Мені це невдалося. "Воно" (не знаю, що це, оповідання, чи як) не закінчене.
Початок як на мене просто невдалий, але іншого, наразі, немає...
Але хотілося б всерівно почути ваші відгуки, критику. Бажано конструктивну, тобто поради щодо стилю, змісту і т.д. Буду дуже вдячний!
Він лежав у ліжку. Так, лежав у ліжку і хоча було вже за північ не спав, а тупо дивився у темряву. Головне не думати, викинути з голови всі ці трикляті думки... Йому це слабо вдавалося, а можливо він і не дуже старався. Він подорожував по власному ліжку у пошуках магічної позиції, чи пози, яка б забезпечила його спокійним та глибоким сном. Йому колись навіть промайнула думка, чи не зайнятися йому якоюсь східною дисципліною, ну там камасутрою, йогою, чи чимось подібним. Камасутра явно не підходила, і хоча там йдеться саме про позиції, чи радше про пози, це явно не ті, які приносять глибокий та спокійний сон. Залишалась йога, але вона чомусь завжди асоціювалась зі сидінням на цвяхах, позою лотоса, ковтанням вогню та левітацією, тож вона теж відпадала. Залишалося одне – продовжувати блукати власним ліжком у пошуках того положення, в якому тіло нарешті отримає очікуваний спокій.
Йопересете, йопересете... мов якесь закляття, чи то радше, колискову шептав він у такі моменти. Але, як і більшість заклять, воно не спрацьовувало, не працювали ці слова і як колискова, напевно вже за дорослий. Простирадло вже давно з’їхало десь в бік, створивши надзвичайно незручний пагорб, десь під спиною, або під животом, в залежності від положення, звичайно. Коли годину тому він відкладав книгу з твердим рішенням заснути швидко та, по можливості, безболісно, він, в принципі, вже знав чим це скінчиться. Безсонна ніч, зранку попухлі очі, важкість у всьому тілі... Головне все ж заснути, рано чи пізно, ну чи навпаки, але головне – заснути. Та видно тої ночі Морфей був вихідним, чи просто забув про нього, тож сон не приходив, незважаючи на всі намагання.
Врешті він встав, одягнув старі джинси, майку та светр, вбув кросівки і вийшов. Спустився пішки з п’ятого поверху хрущовки, потрапив на радянське подвір’я. Уважно придивляючись він оминав велетенські калюжі, які займали чи не дев’яносто відсотків двору. Коли він нарешті вибрався на більш пристойну вулицю, пошкодував, що не вдягнув куртку, було холодно, до того ж віяв вітер. Думок, на диво, не було, чи, вірніше, були, але ті самі. Проклинаючи своє безсоння та вміння думати, він брів у невідомому напрямку запхавши руки у кишені джинсів. Час від часу проїжджали машини на швидкості дуже близькій до швидкості світла, навіть не звертаючи увагу на нечисленні працюючі світлофори. Перехожих взагалі не було. Зрозцміло, у таку погоду та о 3-ій ночі, мало кому спаде на думку вийти прогулятися. Нормальні люди сплять у своїх ліжках, а не блукають вулицями. Ну що ж, видно така вже твоя доля.
Пахло асфальтом, аж дивно, чому пахне асфальтом? В роті відчувався якийсь металевий присмак, присмак іржі... Іржавію, подумав він. Час від часу він зупинявся аби послухати звуки: шум дерев під вітром, далеке стогнання сирен. Він глянув в небо, в надії побачити хоча б одну зірку, та де там!
Провівши на вулиці десь з пів годинки, він нарешті зрозумів, що якщо зараз ляже у ліжко, то засне. Тож, не зволікаючи, він рушив у напрямку будинку. Довгоочікувана порожнеча запанувала його головою та емоціями. Він йшов прискорюючи крок.
..............................
- Гей! Зачекай!... Сам ти гей, кажеш тихенько, спостерігаючи як на тебе суне тіло вагою під 120 кг. Ти ще надієшся, що воно тебе омине, що це не тебе просили зачекати, що ти тут ні до чого... Хоча в це мало віриться, на вулиці нікого, крім тебе, немає, пів на четверту ночі, тож в кінці кінців здоровий глузд перемагає і ти готуєшся зустріти, чи, вірніше, витримати цю лавину, цей зсув, цю екологічну та соціальну катастрофу. Якось занадто швидко, аж не віриться, нездорова посмішка виринає із пітьми, підтверджуючи твої найгірші сподівання. Здорові руки лягають тобі на плечі, а посмішка цілує тебе в обидві щоки, добре, що в тебе їх тільки дві!
Ну, і якого біса ти мене цілуєш?!! Дівчину собі цілуй... Але ж ти знаєш, я ж як друга. Ага, думаєш, як друга, гомік нещасний. (Звуть його Давидом, хоча я про себе його називаю гермафродитом. Не знаю, що це означає, але це влучно). Натомість питаєш, що він забув тут о 3-ій ночі, до того ж саме тоді, коли тобі не спиться. А він тобі, звісно ж, вішає, як то кажуть, лапшу. Та це тебе вже мало цікавить, бо ти відчуваєш, що довго очікуваний сон починає вивітрюватись, тож якщо ти не здихаєшся цього тіла з його дурнуватою посмішкою, в найближчі 5 хвилин, тобі вже цієї ночі нічого не світить. Чим далі, тим більше ти розумієш, що зробити це буде неможливо. Тож коли він тобі пропонує піти з ним, обіцяючи познайомити тебе зі своїм новим другом, ти погоджуєшся, за умови, що цей „друг” не такий як він, ну ви розумієте.
Ви йдете темними вулицями, ліхтарі, звичайно ж, річ рідкісна, вид, якому загрожує вимирання, тиша, тільки голос твого супутника. Давид любить поговорити (єврейське ім’я, хоча він і заперечує, але скажіть будь ласка, хто називає, хай навіть не улюбленого, але ж сина, Давидом?).
Раптом ти розумієш, що він тобі говорить. Вже з десять хвилин, як ти просто пропускав повз вуха все, але раптом почув якесь дивне сполучення слів, чи то повний шизофренік, чи то неповний шизофренік. Це насторожує. Ти що мене ведеш до якогось божевільного?, - Він, в принципі, шизофренік. Не вловлюю різниці, кажеш, різко зупиняючись десь по середині великої, але, на щастя, не глибокої калюжі. Божевільний, вчительським тоном інформує тебе Давид, це, як би сказати, поганяло, а шизофренік – це вже діагноз. Дуже радий. Він хоч на людей не кидається? Та ні, він дуже спокійний... як на шизофреніка, чомусь додає він. Вибору в тебе вже нема а стояти в калюжі тебе теж не прикалує, тож ти йдеш далі, назустріч невідомому.
А невідоме тебе очікувало у якомусь забитому барі під вивіскою „Крістіна”, оригінальна така назва. Якщо не помиляюсь таких у місті з десяток, тож це тобі ані трохи не допомагає зорієнтуватися на місцевості, хоча, якщо чесно, тебе це мало хвилює. Всередині ви знаходите тусовку пацанів: чорні шкіряні куртки, не менш чорні джинси, бриті голови, осоловілі пики. Сидять собі, квасять, на вас вони навіть не глянули. Таке відчуття ніби о четвертій ранку тут завжди повно клієнтів. Наступній, хто потрапив тобі на очі, це бармен. Здоровий мужик, якому явно не спиться, може лунатик? Він глянув на вас прискіпливим оком менеджера-лунатика, оцінюючи, очевидно, вашу платоспроможність. Екзамен ви не здали, тож він, позіхнувши (видно нормальний все-таки мужик), зникає десь у нутрощах бару.
Продовження нижче...
Початок як на мене просто невдалий, але іншого, наразі, немає...
Але хотілося б всерівно почути ваші відгуки, критику. Бажано конструктивну, тобто поради щодо стилю, змісту і т.д. Буду дуже вдячний!
Він лежав у ліжку. Так, лежав у ліжку і хоча було вже за північ не спав, а тупо дивився у темряву. Головне не думати, викинути з голови всі ці трикляті думки... Йому це слабо вдавалося, а можливо він і не дуже старався. Він подорожував по власному ліжку у пошуках магічної позиції, чи пози, яка б забезпечила його спокійним та глибоким сном. Йому колись навіть промайнула думка, чи не зайнятися йому якоюсь східною дисципліною, ну там камасутрою, йогою, чи чимось подібним. Камасутра явно не підходила, і хоча там йдеться саме про позиції, чи радше про пози, це явно не ті, які приносять глибокий та спокійний сон. Залишалась йога, але вона чомусь завжди асоціювалась зі сидінням на цвяхах, позою лотоса, ковтанням вогню та левітацією, тож вона теж відпадала. Залишалося одне – продовжувати блукати власним ліжком у пошуках того положення, в якому тіло нарешті отримає очікуваний спокій.
Йопересете, йопересете... мов якесь закляття, чи то радше, колискову шептав він у такі моменти. Але, як і більшість заклять, воно не спрацьовувало, не працювали ці слова і як колискова, напевно вже за дорослий. Простирадло вже давно з’їхало десь в бік, створивши надзвичайно незручний пагорб, десь під спиною, або під животом, в залежності від положення, звичайно. Коли годину тому він відкладав книгу з твердим рішенням заснути швидко та, по можливості, безболісно, він, в принципі, вже знав чим це скінчиться. Безсонна ніч, зранку попухлі очі, важкість у всьому тілі... Головне все ж заснути, рано чи пізно, ну чи навпаки, але головне – заснути. Та видно тої ночі Морфей був вихідним, чи просто забув про нього, тож сон не приходив, незважаючи на всі намагання.
Врешті він встав, одягнув старі джинси, майку та светр, вбув кросівки і вийшов. Спустився пішки з п’ятого поверху хрущовки, потрапив на радянське подвір’я. Уважно придивляючись він оминав велетенські калюжі, які займали чи не дев’яносто відсотків двору. Коли він нарешті вибрався на більш пристойну вулицю, пошкодував, що не вдягнув куртку, було холодно, до того ж віяв вітер. Думок, на диво, не було, чи, вірніше, були, але ті самі. Проклинаючи своє безсоння та вміння думати, він брів у невідомому напрямку запхавши руки у кишені джинсів. Час від часу проїжджали машини на швидкості дуже близькій до швидкості світла, навіть не звертаючи увагу на нечисленні працюючі світлофори. Перехожих взагалі не було. Зрозцміло, у таку погоду та о 3-ій ночі, мало кому спаде на думку вийти прогулятися. Нормальні люди сплять у своїх ліжках, а не блукають вулицями. Ну що ж, видно така вже твоя доля.
Пахло асфальтом, аж дивно, чому пахне асфальтом? В роті відчувався якийсь металевий присмак, присмак іржі... Іржавію, подумав він. Час від часу він зупинявся аби послухати звуки: шум дерев під вітром, далеке стогнання сирен. Він глянув в небо, в надії побачити хоча б одну зірку, та де там!
Провівши на вулиці десь з пів годинки, він нарешті зрозумів, що якщо зараз ляже у ліжко, то засне. Тож, не зволікаючи, він рушив у напрямку будинку. Довгоочікувана порожнеча запанувала його головою та емоціями. Він йшов прискорюючи крок.
..............................
- Гей! Зачекай!... Сам ти гей, кажеш тихенько, спостерігаючи як на тебе суне тіло вагою під 120 кг. Ти ще надієшся, що воно тебе омине, що це не тебе просили зачекати, що ти тут ні до чого... Хоча в це мало віриться, на вулиці нікого, крім тебе, немає, пів на четверту ночі, тож в кінці кінців здоровий глузд перемагає і ти готуєшся зустріти, чи, вірніше, витримати цю лавину, цей зсув, цю екологічну та соціальну катастрофу. Якось занадто швидко, аж не віриться, нездорова посмішка виринає із пітьми, підтверджуючи твої найгірші сподівання. Здорові руки лягають тобі на плечі, а посмішка цілує тебе в обидві щоки, добре, що в тебе їх тільки дві!
Ну, і якого біса ти мене цілуєш?!! Дівчину собі цілуй... Але ж ти знаєш, я ж як друга. Ага, думаєш, як друга, гомік нещасний. (Звуть його Давидом, хоча я про себе його називаю гермафродитом. Не знаю, що це означає, але це влучно). Натомість питаєш, що він забув тут о 3-ій ночі, до того ж саме тоді, коли тобі не спиться. А він тобі, звісно ж, вішає, як то кажуть, лапшу. Та це тебе вже мало цікавить, бо ти відчуваєш, що довго очікуваний сон починає вивітрюватись, тож якщо ти не здихаєшся цього тіла з його дурнуватою посмішкою, в найближчі 5 хвилин, тобі вже цієї ночі нічого не світить. Чим далі, тим більше ти розумієш, що зробити це буде неможливо. Тож коли він тобі пропонує піти з ним, обіцяючи познайомити тебе зі своїм новим другом, ти погоджуєшся, за умови, що цей „друг” не такий як він, ну ви розумієте.
Ви йдете темними вулицями, ліхтарі, звичайно ж, річ рідкісна, вид, якому загрожує вимирання, тиша, тільки голос твого супутника. Давид любить поговорити (єврейське ім’я, хоча він і заперечує, але скажіть будь ласка, хто називає, хай навіть не улюбленого, але ж сина, Давидом?).
Раптом ти розумієш, що він тобі говорить. Вже з десять хвилин, як ти просто пропускав повз вуха все, але раптом почув якесь дивне сполучення слів, чи то повний шизофренік, чи то неповний шизофренік. Це насторожує. Ти що мене ведеш до якогось божевільного?, - Він, в принципі, шизофренік. Не вловлюю різниці, кажеш, різко зупиняючись десь по середині великої, але, на щастя, не глибокої калюжі. Божевільний, вчительським тоном інформує тебе Давид, це, як би сказати, поганяло, а шизофренік – це вже діагноз. Дуже радий. Він хоч на людей не кидається? Та ні, він дуже спокійний... як на шизофреніка, чомусь додає він. Вибору в тебе вже нема а стояти в калюжі тебе теж не прикалує, тож ти йдеш далі, назустріч невідомому.
А невідоме тебе очікувало у якомусь забитому барі під вивіскою „Крістіна”, оригінальна така назва. Якщо не помиляюсь таких у місті з десяток, тож це тобі ані трохи не допомагає зорієнтуватися на місцевості, хоча, якщо чесно, тебе це мало хвилює. Всередині ви знаходите тусовку пацанів: чорні шкіряні куртки, не менш чорні джинси, бриті голови, осоловілі пики. Сидять собі, квасять, на вас вони навіть не глянули. Таке відчуття ніби о четвертій ранку тут завжди повно клієнтів. Наступній, хто потрапив тобі на очі, це бармен. Здоровий мужик, якому явно не спиться, може лунатик? Він глянув на вас прискіпливим оком менеджера-лунатика, оцінюючи, очевидно, вашу платоспроможність. Екзамен ви не здали, тож він, позіхнувши (видно нормальний все-таки мужик), зникає десь у нутрощах бару.
Продовження нижче...