bob_liberman
20.11.2008, 16:27
вибачте за помилки;)
Розділ 1. Халтура.
Коли тобі здається що все йде так як треба, то скоріш за все ти просто чогось незнаеш,- таку життєву істину Сашко знав з років 15 коли всерйоз почав цікавитися дівчатами. Так і сьгодні його не залишало якесь дивне передчуття, що має щось трапитись. Починалось все доволі прозаічно: вчора зателефонував чоловік і запропонував роботу, за яку пообіцяв вдвічі більше грошей ніж вона коштує, це вже давало грунт для підозр, але помічати це якось не дуже хотілося. Друга дивна штука це те що від нього вимагалося розробити програму обліку товарів в мережі супермаркетів «Сільпо», наскільки Сашко знав там така програма вже є і сенсу викидати гроші на другу він не бачив, більш того йому був відомий автор цієї програми, це був його колишній однокурсник, і він мало вірив що той хлопець може зробити то не якісно.
Олександр Миколайович Боровець мав 22 роки и початкову стадію алкоголізму. Таких як він в дитинстві сильно опікають бітьки, а в юності справжні пацани називають «двинутими», так трапилось і з ним, але йому на це було якось глибоко наплювати, він відчував вищисть над суспільством, свою винятковість, але коли дожив до 20 і його поперли з третього курсу в інституті він зрощумів що нічим не відрізняється від тієй сірої маси яку до того ненавидів і почав повільно спиватися. Єдине що його могло врятувати від неминучої в цьому випадку деградиції була Армія, але туди його не брали за станом здоров’я, він мав поганий зір. Я вже згадував що його Сашка поперли з институту, де він доречі вчився на програміста, але як кажуть – талант не проп’єш, на шматок хліба заробити він завжди міг, постійної роботи авжеж не було, але халтурки підвертались частенько.
Він повільно підійшов то зупинци швидкісного трамвая «Майдан Артема» швиденько докурив і зайшов до будівлі з-відти повіяло прохолодою, це його трохи заспокоїло, хоч щось в світі є постійне. Сашко підійшов до загратованої комірчини-каси протягнув 2 гривні, а в замін отримав два червоненьких жетона. Саме коли підходив до ряду турнікетів в кішені завібрувало, а через мить всі могли чути гарний рок-н-рольний вокал Оззі Озборна. Сашко швиденько дістав телефон, подивився на дісплей – Тетяна...
- Улльо,- відповів він на зразок одного мультяшного героя.
- Привіт коханий,- посулося наче з іншого кінця Всесвіту,- як справи?
- Та нормально, а що, щось трапиолось?- з передосторогою запитав Сашко.
- Поки що ні, просто захотіла тобі зателефонувати, запитати як справи. Доречі чим займаєшся?
- Маю з одним чуваком зустрітися, він пропонував роботу?
- А до вечора ти звільнишся? Може б сходили куди не будь?
- Це можна зробити, ти поки думай куди, а я пішов працювати.
- Добре, до побаченні, я тебе кохаю...
- І я тебе, все я потім перетелефоную.- сказав і вимкнув телефон.
Того чувака з яким у Сашка назначена була зустріч звали Петро Петрович, прізвища він не сказав. Зістрітися вони домовилися на Соцмісті в парку ім. Богдана Хмельницького, біля великого фонтану, Сашку це місце було добре знайоме, вони частенько з друзями збиралися тут попити пиво, бо це певне єдиний парк в місті, який після розвалу Радянського союзу не занедбали.
Тільки но його зад торкнувся холодного металевого стільця і поїзд рушив вперед на Сашка почала находити дрімота, спочатку легка, як то коли ввечері в теплому ліжку читаеш нудну книжку, а тотім така що хочеться викуну ту кляту книгу до біса перевенрутися на бік і добряче похропіти, недосипання професіональна хвороба програмістів. Але за хвилин десять машиний голос що належав явно не самій приємній жінці в цьому світі сповістив: «Зупинка Проспект Металургів, обережно двері зачиняються, наступна зупинка Кільцева», почувши ці слова Сашко швидко схопив за лямки свій рюкзак і проджогом кинусвся в двері. Встиг. Він оглянувся, подивився в слід відодячому поїзду, обперся на коліна відпочиваючи від такої неочікуваної зарядки. Зустрівся поглядами з декількома здивованими його позою людьми пошепки послав їх, випрямився і закрокував до виходу.
Там його як завжди зустрів старий Ленін що показував рукою кудись на вулицю Ревулюційну чи то заманюючи студентів до Металургійної Академіїї чи то вказуючи шлях до комунізму, коротше кажучи стоїть він тут так довго що всі позабували навіщо ж його все таки поставили. «Бувай діду, але нам не подорозі»,- ледь чутно промовив Сашко до пам’ятника і пішов в протилежному напрямку, проходячи біля продуктового магазину він вирішив купити пива, промочити горло після зустрічі, «Аж дивно якось, все 11 годин а я ще нічого не пив, треба виправлятись...». Поклавши холодну, вже трохи вологу пляшку до наплічника він у всеозброєні рушив до фонтану.
Ще на відстані метрів 50-60 він помітив високого спортивної тілобідови чоловіка вдягненого в чорний строгий костюм і такого є кольору окуляри, йому б інопланетян йти б ловити а не супермаркетами керувати. Недалеко від нього стояла машина, здаеться «Лада» сріблястого кольору, котра певне йому і належала, крутий чувак, не боїться розборок з ментами, хоча з його грошима і я б срав би на Міськвиконком без докорів сумління.
Підійшовши ближче Сашко витягнув руку щоб привітатися і запитав:
- Перто Петрович?..
- Олександр Миколайович, як так зразумів,- сказав чоловік, в його голосі чулися скоріше ствердні нотки ніж питальні, рукопожаття в нього було міцне, «мужиське», взнавалася військова служба, напевно відставний офіцер.
- Так що ви там говорили на рахунок роботи...-почав було Сашко, але його перебили.
- Ходімо, он мій автомобіль там спокійніше, там і поговоримо, а краще поїхали до нас в офіс, думаю на місці вам буде легше зорієнтуватися що робити, а там можна буде поспілкуватися з моїми співробітниками, вони більше не цьому розуміються ніж я. То ви як йдете?- запитував Петро Петрович і не дочікуючись відповіді поліз до кішені за ключами, Сашку нічого не залишалося як погодитись.
- Ну поїхали...
Чоловік повільно підійшов до машини, виключив сигналізацію, відчинив передні двері, пустив туди Сашка, сам пішов за кермо. Сідаючи наш герой випадково подивився в дзеркало, побачине там його так здивувало що він ледь не впав. Позаду сидів якийсь чоловік. Помітивши його здивування Петро Петрович поспішив його заспокоїти:
- Не бійтесь це мій помічник.
Сашко махнув головою, мовляв зрозуміло. Але повністю заспокоїтись не зміг, якийсь дуже дивний цей помічник, фізіономія протокольна. І дивно чого він сам особисто зустрічав мене, а не відіслав цього красунчика-помічника?
Розділ 2. Вляпався.
Коля «Графіт» нервово поглядав на годин відчуваючи щось неладне, об’єкт мав бути на місці ще пів години тому. Він вже намагався звикнути до думки що завдання чи як казав Льоха «Начальнік», «дєло» він провалив. А знаючи закони злочинного світу Коля розуміш що за це його по голові не поглядять. І саме в той час коли він придумував собі відмазку, задзвонив телефон. Побачивши хто хоче з ним поговорити йому взагалі захотілось втопити в фонтані цю пекельну машину, але вибору в нього не було, і тохи почекавши він натиснув зелену кнопку:
- Алло, Льоха, тут такі справи...- почав він, але «Начальнік» його перебив.
- Які, твою мать, справи? Хлопець з тобою?
- Так я ж кажу шо хтось його «взяв» раніше...- після того як він вимовив цю фразу йому стало легше, хай навіть його зараз будуть вбивати, Коля боявся уявити що з ним буде у випадку коли він збреше і спробує втекти.
Наступні секунд 10 ніхто нічого не говорив, і потім після цієї вимушеної паузи Льоха дрижачим голосом в якому відчувався стах і наростаюча ненависть до співбесідника зашепотів:
- Тобто як хтось «взяв»? Ти що його прогавив? Тих хоч усвідомлюєш що з нами тепер буде?
- Нууу так сталося,- єдине що зміг з себе видавити Коля, почувши голос «Начальніка» йому стало дійсно страшно, якщо вже Льоха боїться то перспектива виглядае доволі туманно і це не тому що тепер неможна передбачити що може статися, а тому що її, цієї клятої перспективи взагалі немає.
Льоха зібрався і голосом невиражаючим жодних почутів сказав:
- Приїжджай до мене там поговоримо,- і поклав трубку.
* * *
В машині було не затишно, можливо причиною цього був тютюновий дим чи голос Івана Кучіна що співав про те як в таверні плаче скрипка. Але більше за все Сашка напрягала присутність того помічника і те що сидів він ззаду. Сам не відаючи чому він очікував удару в спину, герой намагався згрупуватися щоб при необхідності змогти дати відсіч, але паски безпеки сильно обмежували його рухи. Йому було зрозуміло, що якщо щось трапиться захиститися він не зможе. Як би Сашко себе не заспокоював дурне передчуття не вилітало з його фізико-математичного мозгу, котрий не звик вірити у всілякі там дурниці на зразок прикмет і забобонів.
- А довго нам їхати,- запитав він щоб хоч якось розрядити атмосферу напруження що повисла в автомобілі. Петро Петрович незводячи очей з догоги намацав на магнітофоні регулятор звуку і зробив музику тихіше.
- Ні, не довго, хвилин 10, максимум 15,- відповів водій, ї знову протяг руку щоб зробити музику голосніше, щоб не дати йому цього зробити Сашко знову запитав.
- А куди, якщо не секрет ми їдемо?
- В офіс,- флегматично відповів Петро Петрович і не чекаючи нових запитань зробив голосніше.
Сашко зрозумів - розмова була закінчена. Тільки но вони проїхали зупинку «95-й квартал» Петро Петрович різко вивернул руль вліво і перетнувши зустрічну смугу в’їхав у поворот, Сашку ця дорога була відома з часів коли він ходив у Військомат і спогади про цей період життя залишились не такі приємні як могли б бути... Але найдивніше було те що вони їхали по селищу, а там офіси мало хто будує... Стало зрозуміло що потрібно щось робити, інакше вмре він не в 92 роки в ліжку з плейбоївською красунею, як мріяв холодними мічними вечорами, а десь тут. Коли Петро Петрович побачив що Сашко почав нервувати він зловив у дзеркалі погляд помічника і ледь помітно кивнув головою, цей жест означав: «Будь готовим! Клієнт зізрів!». Герой лівою рукою до замка щоб відімкнути пасок безпеки, а правою до до ручки на дверях, все це він робив повільно щоб сусіди не момітили його рухів і не передбачили його намірів. І коли він уже був готовий вистрибнути з машини дві великих волохатих руки лягти йому на плечі. Петро Петрович посміхнувся і сказав:
- Заспокойся, все нормально.
«Оце так вляпався,- думав Сашко,- і от чого не пощастило саме мені, чим я гірший за 6 мільярдів інших людей?!».
Розділ 3. Перші враження.
Вони під’їхали до невеликого одноповерхового будиночка збудованого ще років 30 тому. Коли автомобіль заїхав у двір і помічник зачинив ворота Петро Петрович запропонував Сашкові вийти із машини:
- Давай, хлопче, повільніше і не роби дурниць,- щоб додати своиїм словам більшої ваги він порився в бардачку і вийняв з-відти пістолет. Сашко який ще до того сидів смирно як труп, тепер взагалі заціпенів, і ще сильніше вжався в синідіня. – Давай вставай, ми тобі ми тобі поки-що нічого не зробимо.- підбадьорював Петро Петрович роблячи наголос на слові «поки».
За декілька секунд Сашко озирнувся шукаючи Петровича, виявилось що той вже вийшов і стоїть курить, тимаючи в одній ріці сигарету а в іншій пістолет. Розуміючи що в нього вибору немає він повільно, так як йому казали, спочатку відстібнув пасок безпеки, витер піт, відченив дверцята і спробував звестись на ноги, спершого разу це йому не вдалося, але за декілька спроб він все ж виліз з машини.
- Нарешті,- сказав Петро Петрович тушачи недопалок об підошву своїх туфель,- ну що, ходімо?-запропонував він вказуючи рукою з пістолетом на двері будинку. Сашко рушив у вказаному напрямку.
Підійшовши ближче до будинку він помітив що двері були відчинені з будинку долинав брязкіт якихось металевих предметів, а за мить почувся голос помічника:
- Петрович ти шо будеш чай чи кофе?
- Давай кофе,- крикнув із-за спини Сашка.
Увійшовши він зупинився не знаючи куди далі йти.
- Шо став, вперед!- командним голосом заявив Петро Петрович і підштовхнув пістолетом в спину. Через легку літню футболку Сашко відчув холод зброї, по чолу покотилися маленькі краплинки поту, він зробив кілька кроків упред пройшов ще через одні двері і опинився на кухні, ді біля газової плити порпався помічник.
- Сідай!- сказав Петрович ставлячи почесед кімнати старомодний радяньський стілець. Поклавши руки на коліна Сашко сів.
- Тобі скільки ложок цукру?
- Та кидай чотири, все одно контора платить. Чуєш, а ти не дивився в холодильнику масла, ковбаси бутербродів би напробили. А сьогодні такий день що й поснідати не встиш.
- Дивився, але думаю що має десь бути. Як там в пісні співається? Наша служба і опасна і трудна...
- Ага,- підхопив Петрович,- і парою нєзамєтна вовсе...
Сашко сидів закривши голову руками і думав що про нього забули. Але після того як ці два чувака показали свої вокальні данні в нього з’явилася надія що все буде добре, чи хоча б не так погано, скоріш за все вони з міліції, бо чого б бандити співали б мінтовську пісеньку. За кілька хвилин закіпив чайник і помічник зробив дві кави. Зробивши кілька ковтків Петро Пертович відставив філіжанку на край столу, поближче до вікна, штовхнув Сашка, щоб той піднів голову і почав:
- Слухай, і слухай уважно, я полковник Служби Безпеки України Ощудляк, ну ім’я по-батькові ти моє знаєш, це,- показує на поміника,- Степан Михайлович Іванов старший лейтенатн, тієїж Служби Безпеки, ну ти не дурний розумієш якої країни. Працюємо ми в відділі по бородьбі з тероризмом, ловимо таких от негідників як ти.
- Я вас не розумію чому це я негідник, в чому ви мене звинувачуєте? Ви хоч знаєте що таке «Презумція Невиновності»?
- Ого яким хоробрим зробися хлопець, як тільки сказали шо ми не бандіти,- розсміявся лейтенатн.
- Та не кажи,- підтримав полковник,- зара’ почне вимагати адвоката і один телефоний дзвоник. Друже,- Петрович вже звертався до Сашка,- пагубно впливають голівудські фільми на не окріпший дитячий мозок. Я тобі так скажу, ти сиди не борзєй, мовчи поки тебе не запитують, хоч ми і не бандити, зробити з тобою можемо все що завгодно, і зверни увагу, нам за це нічого не буде.
- Ви що мені погрожуєте?
- Ні, боже збав, ми тебе застерігаємо шоб ти не вийо!»№;%;вся і співпрацював зі слідством, бо всяке може статися, от Миколу ІІ ще досі шукають...
В Сашка по спині побігли мурашки, чуваки дійсно серйозні і стало очково. В нього завжди був благородний страх перед правоохороними органами, Сашко боявся підійти до патрульних підкурити чи запитати як дійти на Nську вулицю. Що там вже казати про СБУ в його уяві це взагалі всесильний орган з мільйоннім штатом співробітніків і веб-камерою в кожному громадському туалеті. Що робити він і уявити собі не міг, так, хай це вже не КДБ, але ЧКістська інфраструктура та методи діяльності цих найгуманіших людей у всесвіті залишилися, його просто викреслять з життя так наче б то Олександра Миколайовича Боровеця взагалі ніколи не існувало, він не ходив у дитсадок, не вчився в школі та інституті, не ставав на облік у військовому комісаріаті, та взагалі «загублять» амбулаторну картку його матері, а відновивши її виявиться що Валентина Василівна Боровець бездітна чи взагалі хвора і не здатна до репродуктивної функції...
Розділ 4.
Так....кабінет мера знав часи і краще... От він, той кому виборці на останіх виборах віддали 56,4 відсотка своєї любові - сидить глуше віскі кидає гостро наточені олівці в модель якогось середньовічного фрегата, мета - втрапити в головне вітрило.
- Семен Матвійович,- звертаеться до нього помічник що перебуває в менш роздавленному настрої,- шо ви робите? Заспокойтесь...
- Ваня тебе колись примушували до неприроднього статевого контакту з чоловіком?- філософськи запитує мер.
- Нєєєє,- зі здивуванням відповідає Ваня розводячи руками,- А шо такоє?
- Тоді б"№;%дь не вказуй що мені робити, поки що я мер, а ти "шестьорка", тому роби, говори і навіть дихай тоді коли я скажу, зрозумів?
- Та я просто хотів...вибачте,- зніяковіло відповів помічник.
- Це ти вибач Ваня, як у фільмах кажуть - назнаю що на мене найшло, ти ж сам знаєш така ситуація що ще трохи і я мером не стану, випадково зіб"є якась чорна "Волга" з синіми номерами...
- Не хвилюйтесь, знайдуть того ублюдка...
- Знайти то знайдуть, але коли? Чорт!!!,- проревів мер перехиливши порожню пляшку "Джек Деніалз" верх дном,- Свєтка!!! Свєтка!!!
За мить в кабінеті опинилась висока брюнетка з 3-м розміром, секретарша і скоріш за все ще хтось по сумісництву...курьер наприклад...чи куховарка...та незважаючи на всю зовнішню вроду в ній було те за що Семен Матвійович тримав на роботі - хватка, повій в нього було більш ніж потрібно і на роботі він не хотів розводити б№%*?цтво.
- Так, шеф!
- Чуєш, збігай но нам за якимся шмурдяком...ну там якогось коньячку...на твій смак і наріж лимончик, давай скоренько!
- Матвійович,- несміливо в розмову встряв помічник,- може краще горілки? А то від того пійла в мене печія, добре?
- Добре добре, йди вже Свєта, **** в дверях застряла!!!- знов зірвався на крик мер.
- Ну от звов ви нервуєте,- поспішив заспокоїти начальника Ваня.
Семен Матвійович лише махнув рукой, мовляв, хоч ти помовчь Чучундра, і взявся за на щастя недопиту склянку з підозрілою світло жовтою рідиною де ще плавали вже маленькі шматочки льоду. Аж тут раптом почав "пілікати" телефон, секретарки не було тому мер вирішив сам взяти слухавку, раптом там щось важливе, в такі дня як ото зараз кожну хвилину може траплятися щось значуще...
- Я слухаю,- відповів Семен Матвійович, але після цих двох слів замовк і тільки слухав і міняв вираз обличчя від депресивно-сумного до піднесено веселого. Він поклав слухавку, встав з крісла підійшов до помічника і обняв, той в свою чергу був такою різкою зміною настрою свого начальника, а ще бульше таким відвертим виявом людських емоцій що тому було взагалі непритамане.
- Взяли того му"№*?ка...
Ну тепер дивуватися було справді нічому, хтось тільки-що врятував своє життя як у фізичному так і в політичному сенсі.
- Ох! ще попьємо "шампунь" на його поминка,- з радістю висп######вав мер.
- І хто це такий? Якийсь чокнутий фізик-"свідок Єгови"?
- Нєєє, студентик-програміст і чогось у мене таке відчуття, що до суда він не дотягне, друзі з СБУ обіцяли допомогти у цьому питані.
Саме в цю мить до кабінету зайшла секретарка з пляшкою "собєски" і уявіть як вона була здивована коли буквально 10 хвилин тому її мало не копняками виганяв, то тепер її шеф витанцьовував танець живота і кидав вже склянку в ту злополучну модельку фрегата...
- О! прийшла! Сідай і наливай у нас сьогодні свято!
- А я думала горе,- іронічно заявила секретарка.
- Давай, не вий№;№;%буйся Свєтка!
Розділ 1. Халтура.
Коли тобі здається що все йде так як треба, то скоріш за все ти просто чогось незнаеш,- таку життєву істину Сашко знав з років 15 коли всерйоз почав цікавитися дівчатами. Так і сьгодні його не залишало якесь дивне передчуття, що має щось трапитись. Починалось все доволі прозаічно: вчора зателефонував чоловік і запропонував роботу, за яку пообіцяв вдвічі більше грошей ніж вона коштує, це вже давало грунт для підозр, але помічати це якось не дуже хотілося. Друга дивна штука це те що від нього вимагалося розробити програму обліку товарів в мережі супермаркетів «Сільпо», наскільки Сашко знав там така програма вже є і сенсу викидати гроші на другу він не бачив, більш того йому був відомий автор цієї програми, це був його колишній однокурсник, і він мало вірив що той хлопець може зробити то не якісно.
Олександр Миколайович Боровець мав 22 роки и початкову стадію алкоголізму. Таких як він в дитинстві сильно опікають бітьки, а в юності справжні пацани називають «двинутими», так трапилось і з ним, але йому на це було якось глибоко наплювати, він відчував вищисть над суспільством, свою винятковість, але коли дожив до 20 і його поперли з третього курсу в інституті він зрощумів що нічим не відрізняється від тієй сірої маси яку до того ненавидів і почав повільно спиватися. Єдине що його могло врятувати від неминучої в цьому випадку деградиції була Армія, але туди його не брали за станом здоров’я, він мав поганий зір. Я вже згадував що його Сашка поперли з институту, де він доречі вчився на програміста, але як кажуть – талант не проп’єш, на шматок хліба заробити він завжди міг, постійної роботи авжеж не було, але халтурки підвертались частенько.
Він повільно підійшов то зупинци швидкісного трамвая «Майдан Артема» швиденько докурив і зайшов до будівлі з-відти повіяло прохолодою, це його трохи заспокоїло, хоч щось в світі є постійне. Сашко підійшов до загратованої комірчини-каси протягнув 2 гривні, а в замін отримав два червоненьких жетона. Саме коли підходив до ряду турнікетів в кішені завібрувало, а через мить всі могли чути гарний рок-н-рольний вокал Оззі Озборна. Сашко швиденько дістав телефон, подивився на дісплей – Тетяна...
- Улльо,- відповів він на зразок одного мультяшного героя.
- Привіт коханий,- посулося наче з іншого кінця Всесвіту,- як справи?
- Та нормально, а що, щось трапиолось?- з передосторогою запитав Сашко.
- Поки що ні, просто захотіла тобі зателефонувати, запитати як справи. Доречі чим займаєшся?
- Маю з одним чуваком зустрітися, він пропонував роботу?
- А до вечора ти звільнишся? Може б сходили куди не будь?
- Це можна зробити, ти поки думай куди, а я пішов працювати.
- Добре, до побаченні, я тебе кохаю...
- І я тебе, все я потім перетелефоную.- сказав і вимкнув телефон.
Того чувака з яким у Сашка назначена була зустріч звали Петро Петрович, прізвища він не сказав. Зістрітися вони домовилися на Соцмісті в парку ім. Богдана Хмельницького, біля великого фонтану, Сашку це місце було добре знайоме, вони частенько з друзями збиралися тут попити пиво, бо це певне єдиний парк в місті, який після розвалу Радянського союзу не занедбали.
Тільки но його зад торкнувся холодного металевого стільця і поїзд рушив вперед на Сашка почала находити дрімота, спочатку легка, як то коли ввечері в теплому ліжку читаеш нудну книжку, а тотім така що хочеться викуну ту кляту книгу до біса перевенрутися на бік і добряче похропіти, недосипання професіональна хвороба програмістів. Але за хвилин десять машиний голос що належав явно не самій приємній жінці в цьому світі сповістив: «Зупинка Проспект Металургів, обережно двері зачиняються, наступна зупинка Кільцева», почувши ці слова Сашко швидко схопив за лямки свій рюкзак і проджогом кинусвся в двері. Встиг. Він оглянувся, подивився в слід відодячому поїзду, обперся на коліна відпочиваючи від такої неочікуваної зарядки. Зустрівся поглядами з декількома здивованими його позою людьми пошепки послав їх, випрямився і закрокував до виходу.
Там його як завжди зустрів старий Ленін що показував рукою кудись на вулицю Ревулюційну чи то заманюючи студентів до Металургійної Академіїї чи то вказуючи шлях до комунізму, коротше кажучи стоїть він тут так довго що всі позабували навіщо ж його все таки поставили. «Бувай діду, але нам не подорозі»,- ледь чутно промовив Сашко до пам’ятника і пішов в протилежному напрямку, проходячи біля продуктового магазину він вирішив купити пива, промочити горло після зустрічі, «Аж дивно якось, все 11 годин а я ще нічого не пив, треба виправлятись...». Поклавши холодну, вже трохи вологу пляшку до наплічника він у всеозброєні рушив до фонтану.
Ще на відстані метрів 50-60 він помітив високого спортивної тілобідови чоловіка вдягненого в чорний строгий костюм і такого є кольору окуляри, йому б інопланетян йти б ловити а не супермаркетами керувати. Недалеко від нього стояла машина, здаеться «Лада» сріблястого кольору, котра певне йому і належала, крутий чувак, не боїться розборок з ментами, хоча з його грошима і я б срав би на Міськвиконком без докорів сумління.
Підійшовши ближче Сашко витягнув руку щоб привітатися і запитав:
- Перто Петрович?..
- Олександр Миколайович, як так зразумів,- сказав чоловік, в його голосі чулися скоріше ствердні нотки ніж питальні, рукопожаття в нього було міцне, «мужиське», взнавалася військова служба, напевно відставний офіцер.
- Так що ви там говорили на рахунок роботи...-почав було Сашко, але його перебили.
- Ходімо, он мій автомобіль там спокійніше, там і поговоримо, а краще поїхали до нас в офіс, думаю на місці вам буде легше зорієнтуватися що робити, а там можна буде поспілкуватися з моїми співробітниками, вони більше не цьому розуміються ніж я. То ви як йдете?- запитував Петро Петрович і не дочікуючись відповіді поліз до кішені за ключами, Сашку нічого не залишалося як погодитись.
- Ну поїхали...
Чоловік повільно підійшов до машини, виключив сигналізацію, відчинив передні двері, пустив туди Сашка, сам пішов за кермо. Сідаючи наш герой випадково подивився в дзеркало, побачине там його так здивувало що він ледь не впав. Позаду сидів якийсь чоловік. Помітивши його здивування Петро Петрович поспішив його заспокоїти:
- Не бійтесь це мій помічник.
Сашко махнув головою, мовляв зрозуміло. Але повністю заспокоїтись не зміг, якийсь дуже дивний цей помічник, фізіономія протокольна. І дивно чого він сам особисто зустрічав мене, а не відіслав цього красунчика-помічника?
Розділ 2. Вляпався.
Коля «Графіт» нервово поглядав на годин відчуваючи щось неладне, об’єкт мав бути на місці ще пів години тому. Він вже намагався звикнути до думки що завдання чи як казав Льоха «Начальнік», «дєло» він провалив. А знаючи закони злочинного світу Коля розуміш що за це його по голові не поглядять. І саме в той час коли він придумував собі відмазку, задзвонив телефон. Побачивши хто хоче з ним поговорити йому взагалі захотілось втопити в фонтані цю пекельну машину, але вибору в нього не було, і тохи почекавши він натиснув зелену кнопку:
- Алло, Льоха, тут такі справи...- почав він, але «Начальнік» його перебив.
- Які, твою мать, справи? Хлопець з тобою?
- Так я ж кажу шо хтось його «взяв» раніше...- після того як він вимовив цю фразу йому стало легше, хай навіть його зараз будуть вбивати, Коля боявся уявити що з ним буде у випадку коли він збреше і спробує втекти.
Наступні секунд 10 ніхто нічого не говорив, і потім після цієї вимушеної паузи Льоха дрижачим голосом в якому відчувався стах і наростаюча ненависть до співбесідника зашепотів:
- Тобто як хтось «взяв»? Ти що його прогавив? Тих хоч усвідомлюєш що з нами тепер буде?
- Нууу так сталося,- єдине що зміг з себе видавити Коля, почувши голос «Начальніка» йому стало дійсно страшно, якщо вже Льоха боїться то перспектива виглядае доволі туманно і це не тому що тепер неможна передбачити що може статися, а тому що її, цієї клятої перспективи взагалі немає.
Льоха зібрався і голосом невиражаючим жодних почутів сказав:
- Приїжджай до мене там поговоримо,- і поклав трубку.
* * *
В машині було не затишно, можливо причиною цього був тютюновий дим чи голос Івана Кучіна що співав про те як в таверні плаче скрипка. Але більше за все Сашка напрягала присутність того помічника і те що сидів він ззаду. Сам не відаючи чому він очікував удару в спину, герой намагався згрупуватися щоб при необхідності змогти дати відсіч, але паски безпеки сильно обмежували його рухи. Йому було зрозуміло, що якщо щось трапиться захиститися він не зможе. Як би Сашко себе не заспокоював дурне передчуття не вилітало з його фізико-математичного мозгу, котрий не звик вірити у всілякі там дурниці на зразок прикмет і забобонів.
- А довго нам їхати,- запитав він щоб хоч якось розрядити атмосферу напруження що повисла в автомобілі. Петро Петрович незводячи очей з догоги намацав на магнітофоні регулятор звуку і зробив музику тихіше.
- Ні, не довго, хвилин 10, максимум 15,- відповів водій, ї знову протяг руку щоб зробити музику голосніше, щоб не дати йому цього зробити Сашко знову запитав.
- А куди, якщо не секрет ми їдемо?
- В офіс,- флегматично відповів Петро Петрович і не чекаючи нових запитань зробив голосніше.
Сашко зрозумів - розмова була закінчена. Тільки но вони проїхали зупинку «95-й квартал» Петро Петрович різко вивернул руль вліво і перетнувши зустрічну смугу в’їхав у поворот, Сашку ця дорога була відома з часів коли він ходив у Військомат і спогади про цей період життя залишились не такі приємні як могли б бути... Але найдивніше було те що вони їхали по селищу, а там офіси мало хто будує... Стало зрозуміло що потрібно щось робити, інакше вмре він не в 92 роки в ліжку з плейбоївською красунею, як мріяв холодними мічними вечорами, а десь тут. Коли Петро Петрович побачив що Сашко почав нервувати він зловив у дзеркалі погляд помічника і ледь помітно кивнув головою, цей жест означав: «Будь готовим! Клієнт зізрів!». Герой лівою рукою до замка щоб відімкнути пасок безпеки, а правою до до ручки на дверях, все це він робив повільно щоб сусіди не момітили його рухів і не передбачили його намірів. І коли він уже був готовий вистрибнути з машини дві великих волохатих руки лягти йому на плечі. Петро Петрович посміхнувся і сказав:
- Заспокойся, все нормально.
«Оце так вляпався,- думав Сашко,- і от чого не пощастило саме мені, чим я гірший за 6 мільярдів інших людей?!».
Розділ 3. Перші враження.
Вони під’їхали до невеликого одноповерхового будиночка збудованого ще років 30 тому. Коли автомобіль заїхав у двір і помічник зачинив ворота Петро Петрович запропонував Сашкові вийти із машини:
- Давай, хлопче, повільніше і не роби дурниць,- щоб додати своиїм словам більшої ваги він порився в бардачку і вийняв з-відти пістолет. Сашко який ще до того сидів смирно як труп, тепер взагалі заціпенів, і ще сильніше вжався в синідіня. – Давай вставай, ми тобі ми тобі поки-що нічого не зробимо.- підбадьорював Петро Петрович роблячи наголос на слові «поки».
За декілька секунд Сашко озирнувся шукаючи Петровича, виявилось що той вже вийшов і стоїть курить, тимаючи в одній ріці сигарету а в іншій пістолет. Розуміючи що в нього вибору немає він повільно, так як йому казали, спочатку відстібнув пасок безпеки, витер піт, відченив дверцята і спробував звестись на ноги, спершого разу це йому не вдалося, але за декілька спроб він все ж виліз з машини.
- Нарешті,- сказав Петро Петрович тушачи недопалок об підошву своїх туфель,- ну що, ходімо?-запропонував він вказуючи рукою з пістолетом на двері будинку. Сашко рушив у вказаному напрямку.
Підійшовши ближче до будинку він помітив що двері були відчинені з будинку долинав брязкіт якихось металевих предметів, а за мить почувся голос помічника:
- Петрович ти шо будеш чай чи кофе?
- Давай кофе,- крикнув із-за спини Сашка.
Увійшовши він зупинився не знаючи куди далі йти.
- Шо став, вперед!- командним голосом заявив Петро Петрович і підштовхнув пістолетом в спину. Через легку літню футболку Сашко відчув холод зброї, по чолу покотилися маленькі краплинки поту, він зробив кілька кроків упред пройшов ще через одні двері і опинився на кухні, ді біля газової плити порпався помічник.
- Сідай!- сказав Петрович ставлячи почесед кімнати старомодний радяньський стілець. Поклавши руки на коліна Сашко сів.
- Тобі скільки ложок цукру?
- Та кидай чотири, все одно контора платить. Чуєш, а ти не дивився в холодильнику масла, ковбаси бутербродів би напробили. А сьогодні такий день що й поснідати не встиш.
- Дивився, але думаю що має десь бути. Як там в пісні співається? Наша служба і опасна і трудна...
- Ага,- підхопив Петрович,- і парою нєзамєтна вовсе...
Сашко сидів закривши голову руками і думав що про нього забули. Але після того як ці два чувака показали свої вокальні данні в нього з’явилася надія що все буде добре, чи хоча б не так погано, скоріш за все вони з міліції, бо чого б бандити співали б мінтовську пісеньку. За кілька хвилин закіпив чайник і помічник зробив дві кави. Зробивши кілька ковтків Петро Пертович відставив філіжанку на край столу, поближче до вікна, штовхнув Сашка, щоб той піднів голову і почав:
- Слухай, і слухай уважно, я полковник Служби Безпеки України Ощудляк, ну ім’я по-батькові ти моє знаєш, це,- показує на поміника,- Степан Михайлович Іванов старший лейтенатн, тієїж Служби Безпеки, ну ти не дурний розумієш якої країни. Працюємо ми в відділі по бородьбі з тероризмом, ловимо таких от негідників як ти.
- Я вас не розумію чому це я негідник, в чому ви мене звинувачуєте? Ви хоч знаєте що таке «Презумція Невиновності»?
- Ого яким хоробрим зробися хлопець, як тільки сказали шо ми не бандіти,- розсміявся лейтенатн.
- Та не кажи,- підтримав полковник,- зара’ почне вимагати адвоката і один телефоний дзвоник. Друже,- Петрович вже звертався до Сашка,- пагубно впливають голівудські фільми на не окріпший дитячий мозок. Я тобі так скажу, ти сиди не борзєй, мовчи поки тебе не запитують, хоч ми і не бандити, зробити з тобою можемо все що завгодно, і зверни увагу, нам за це нічого не буде.
- Ви що мені погрожуєте?
- Ні, боже збав, ми тебе застерігаємо шоб ти не вийо!»№;%;вся і співпрацював зі слідством, бо всяке може статися, от Миколу ІІ ще досі шукають...
В Сашка по спині побігли мурашки, чуваки дійсно серйозні і стало очково. В нього завжди був благородний страх перед правоохороними органами, Сашко боявся підійти до патрульних підкурити чи запитати як дійти на Nську вулицю. Що там вже казати про СБУ в його уяві це взагалі всесильний орган з мільйоннім штатом співробітніків і веб-камерою в кожному громадському туалеті. Що робити він і уявити собі не міг, так, хай це вже не КДБ, але ЧКістська інфраструктура та методи діяльності цих найгуманіших людей у всесвіті залишилися, його просто викреслять з життя так наче б то Олександра Миколайовича Боровеця взагалі ніколи не існувало, він не ходив у дитсадок, не вчився в школі та інституті, не ставав на облік у військовому комісаріаті, та взагалі «загублять» амбулаторну картку його матері, а відновивши її виявиться що Валентина Василівна Боровець бездітна чи взагалі хвора і не здатна до репродуктивної функції...
Розділ 4.
Так....кабінет мера знав часи і краще... От він, той кому виборці на останіх виборах віддали 56,4 відсотка своєї любові - сидить глуше віскі кидає гостро наточені олівці в модель якогось середньовічного фрегата, мета - втрапити в головне вітрило.
- Семен Матвійович,- звертаеться до нього помічник що перебуває в менш роздавленному настрої,- шо ви робите? Заспокойтесь...
- Ваня тебе колись примушували до неприроднього статевого контакту з чоловіком?- філософськи запитує мер.
- Нєєєє,- зі здивуванням відповідає Ваня розводячи руками,- А шо такоє?
- Тоді б"№;%дь не вказуй що мені робити, поки що я мер, а ти "шестьорка", тому роби, говори і навіть дихай тоді коли я скажу, зрозумів?
- Та я просто хотів...вибачте,- зніяковіло відповів помічник.
- Це ти вибач Ваня, як у фільмах кажуть - назнаю що на мене найшло, ти ж сам знаєш така ситуація що ще трохи і я мером не стану, випадково зіб"є якась чорна "Волга" з синіми номерами...
- Не хвилюйтесь, знайдуть того ублюдка...
- Знайти то знайдуть, але коли? Чорт!!!,- проревів мер перехиливши порожню пляшку "Джек Деніалз" верх дном,- Свєтка!!! Свєтка!!!
За мить в кабінеті опинилась висока брюнетка з 3-м розміром, секретарша і скоріш за все ще хтось по сумісництву...курьер наприклад...чи куховарка...та незважаючи на всю зовнішню вроду в ній було те за що Семен Матвійович тримав на роботі - хватка, повій в нього було більш ніж потрібно і на роботі він не хотів розводити б№%*?цтво.
- Так, шеф!
- Чуєш, збігай но нам за якимся шмурдяком...ну там якогось коньячку...на твій смак і наріж лимончик, давай скоренько!
- Матвійович,- несміливо в розмову встряв помічник,- може краще горілки? А то від того пійла в мене печія, добре?
- Добре добре, йди вже Свєта, **** в дверях застряла!!!- знов зірвався на крик мер.
- Ну от звов ви нервуєте,- поспішив заспокоїти начальника Ваня.
Семен Матвійович лише махнув рукой, мовляв, хоч ти помовчь Чучундра, і взявся за на щастя недопиту склянку з підозрілою світло жовтою рідиною де ще плавали вже маленькі шматочки льоду. Аж тут раптом почав "пілікати" телефон, секретарки не було тому мер вирішив сам взяти слухавку, раптом там щось важливе, в такі дня як ото зараз кожну хвилину може траплятися щось значуще...
- Я слухаю,- відповів Семен Матвійович, але після цих двох слів замовк і тільки слухав і міняв вираз обличчя від депресивно-сумного до піднесено веселого. Він поклав слухавку, встав з крісла підійшов до помічника і обняв, той в свою чергу був такою різкою зміною настрою свого начальника, а ще бульше таким відвертим виявом людських емоцій що тому було взагалі непритамане.
- Взяли того му"№*?ка...
Ну тепер дивуватися було справді нічому, хтось тільки-що врятував своє життя як у фізичному так і в політичному сенсі.
- Ох! ще попьємо "шампунь" на його поминка,- з радістю висп######вав мер.
- І хто це такий? Якийсь чокнутий фізик-"свідок Єгови"?
- Нєєє, студентик-програміст і чогось у мене таке відчуття, що до суда він не дотягне, друзі з СБУ обіцяли допомогти у цьому питані.
Саме в цю мить до кабінету зайшла секретарка з пляшкою "собєски" і уявіть як вона була здивована коли буквально 10 хвилин тому її мало не копняками виганяв, то тепер її шеф витанцьовував танець живота і кидав вже склянку в ту злополучну модельку фрегата...
- О! прийшла! Сідай і наливай у нас сьогодні свято!
- А я думала горе,- іронічно заявила секретарка.
- Давай, не вий№;№;%буйся Свєтка!