Ємець
24.11.2008, 17:09
Сонце сідає за прикметою сталевої ієрархії Кола. Розриваючись на воді, доля знову набиває партію бубновими двадцятками. Серце стає тільки твоїм, бо зникають усі роздуми на тему жалю. Людина стає безсмертною, розсаджуючи кладовища на все більших територіях, які були зайняті примітивною неподільно-непотрібною природою. Я не вірю, але Унамуно був правий. Претензії на справжність отриманого дару блокується розумінням процесу безсенсового буття, успадкованого нами від спогадів за минулим темним Нічим. Партійність суму, який накладає осад на все, що його оточує, підтриманий сльозою Осені, і відкинутий далеко назад можливістю щастя. Логіка тримає все на власній спині, що дає повну уяву про незнищенність штучного образу мислення Homo Sapiens.
Знову не віриш в ланцюг? Придивись уважно. Можна навіть провести десять відмінностей, якщо, звичайно, вистачить фантазії. Викладення змісту в даний безобразний спосіб сприяє абстракції картинки, в яку можеш вкласти свою душу. Моя вже там і місце ще лишилось. Персональні переживання героїв, які роздвоюються і навзаєм поєднуються з тобою спрощено і відредаґовано пустотою, яка, як би я не хотів, залишається ємнісною і продовжує нести в собі секрети. Не такий простий вона елемент, як мені здавалось хоча б рік назад. Все поглинає і ніколи не віддає першою. Вкладення навантаження через абстракціонізм приводить мене до виявлення експресії, яка відразу ж фразується в потік розмірених натискань по клавішам. Все спонтанно, награно настроєм і відверто.
Цей новий стиль мені імпонує, бо не терпить фіксації на описах образів. Все базується на зв’язках алегорій з відчуттям твого оточення. Примітимо, що моє оточення тут ролі не грає.
Зелена долина, що зникає за тривалим поглядом Сонця віч-на-віч спалює один з семи органів чуття, загострюючи залишені шість, сигарета домираючи останній подих тягнеться за іншою, каже «люблю» і огортає тебе обіймами брєда, відчуття єднання з світилом приносить вам обом знання відвертості останнього щирого поцілунку, кожного разу вбиваючи карму ще нижче, думаючи, що далі вже дійсно нікуди. Всі наші з тобою бажання збудуться, бо відчуження від класичних образів сприйняття роблять важливими тільки сльози, якими знову огортається ледве живе серце, що догорає в грудях дітей неба.
Партквитки на польову кашу стають набагато ціннішими, ніж голодні очі семимісячної дитини, які з надією, осудом і нерозумінням дивляться на Мати, зарплата якої становить рівно 543 гривні і 67 копійок. Я люблю свою країну так само, як вона любить мене. Тому, коли я кидаю недопалок в спеціально відведене місце – ми квити. Розбиваю руки об зацвівші від пристрасті до слави руїни Бухенвальду і думаю про припинення плекання надії на Завтра. Любиш людей? Готуйся до самотності.
Панічне сприйняття правдивості хаотичного абсурду монологу мені не зрозуміле, хоча я чесно намагаюсь впорядкувати вище викладені аборти думок. Спробуй знову. Втрата означає тільки можливість Відтворення.
Ми є все. Все є нічим більшим, ніж пустотою. А вона, напевно, є найзмістовнішою єдністю Серця. Я люблю людей. А ти?
Знову не віриш в ланцюг? Придивись уважно. Можна навіть провести десять відмінностей, якщо, звичайно, вистачить фантазії. Викладення змісту в даний безобразний спосіб сприяє абстракції картинки, в яку можеш вкласти свою душу. Моя вже там і місце ще лишилось. Персональні переживання героїв, які роздвоюються і навзаєм поєднуються з тобою спрощено і відредаґовано пустотою, яка, як би я не хотів, залишається ємнісною і продовжує нести в собі секрети. Не такий простий вона елемент, як мені здавалось хоча б рік назад. Все поглинає і ніколи не віддає першою. Вкладення навантаження через абстракціонізм приводить мене до виявлення експресії, яка відразу ж фразується в потік розмірених натискань по клавішам. Все спонтанно, награно настроєм і відверто.
Цей новий стиль мені імпонує, бо не терпить фіксації на описах образів. Все базується на зв’язках алегорій з відчуттям твого оточення. Примітимо, що моє оточення тут ролі не грає.
Зелена долина, що зникає за тривалим поглядом Сонця віч-на-віч спалює один з семи органів чуття, загострюючи залишені шість, сигарета домираючи останній подих тягнеться за іншою, каже «люблю» і огортає тебе обіймами брєда, відчуття єднання з світилом приносить вам обом знання відвертості останнього щирого поцілунку, кожного разу вбиваючи карму ще нижче, думаючи, що далі вже дійсно нікуди. Всі наші з тобою бажання збудуться, бо відчуження від класичних образів сприйняття роблять важливими тільки сльози, якими знову огортається ледве живе серце, що догорає в грудях дітей неба.
Партквитки на польову кашу стають набагато ціннішими, ніж голодні очі семимісячної дитини, які з надією, осудом і нерозумінням дивляться на Мати, зарплата якої становить рівно 543 гривні і 67 копійок. Я люблю свою країну так само, як вона любить мене. Тому, коли я кидаю недопалок в спеціально відведене місце – ми квити. Розбиваю руки об зацвівші від пристрасті до слави руїни Бухенвальду і думаю про припинення плекання надії на Завтра. Любиш людей? Готуйся до самотності.
Панічне сприйняття правдивості хаотичного абсурду монологу мені не зрозуміле, хоча я чесно намагаюсь впорядкувати вище викладені аборти думок. Спробуй знову. Втрата означає тільки можливість Відтворення.
Ми є все. Все є нічим більшим, ніж пустотою. А вона, напевно, є найзмістовнішою єдністю Серця. Я люблю людей. А ти?