Радуйся милочка, вот ты и в Аду! (ще трохи продовження)

[DeViL]

Все в нас буде добре, Кохана... обіцяю.
Денис не втримав свою обіцянку... але про це згодом.
Після довгого і важкого дня починаючи приблизно з другої години і до наступного ранку Денис усе ще сидів у лікарні. Він чекав. Нік Олександрович поїхав у свою Канаду, залишивши Україну на призволяще неграмотним лікарям та тупим амбалам-асистентам, а ще гірше студентам-практикантам... За Христею наглядали інші лікарі, які, хоч і були хорошими, але не настільки. Усі хотіли грошей! Гроші, гроші, гроші... вони керують світом, вирішують чи буде людина жити, чи ні. Коли потреба у сні і відпочинку нарешті перемогли нашого героя, він на “автопілоті” поїхав додому.

Десь в кінці весни 2006 року...
Пройшов кілька місяців... Весна вже закінчувалася і дорогу та рідну мені Христю виписали з лікарні. Звичайно ж не було такого дня, коли мене небуло поруч з коханою. Я поблід і схуд. Ця весна стала дуже важкою і напруженою. Це було наче випробування, як для мене так і для усіх моїх друзів, батьків, рідних... а особливо для моєї бідної Христинки. Доля зробила дуже несправедливий “подарунок” нам обом. А попереду? Попереду нас очікували дуже серйозні перешкоди у житті, які і виявились для нас фатальними...
Христину виписали з лікарні. Вона одужувала і вже навіть могла самостійно приготувати собі щось перекусити. Батьків і мене це не могло не радувати. Я пропустив майже 3 місяці навчання в університеті і пробував якось самостійно потроху наздоганяти втрачене. А увесь вільний час я приділяв Христині.
Пройшло ще кілька місяців і наступила осінь... Пожовклі листя вітер почав зривати з дерев, а разом з листями кудись улітало моє щастя...
Разом з одужанням Христини, на мене почали нормально дивитися люди. Мені теж ставало краще. Раніше усі говорили, що я став перетворюватися на ходячий труп. Ситуація трохи покращилась, але не надовго. Слід було згадати про те, що мені треба віддати позичені гроші. Звичайно ж я їх не мав.
На цьому моє навчання в університеті можна було вважати завершеним.

Осінь...
З приходом осені в Дениса все частіше почали проявлятися синдроми депресії. Христина намагалася допомагати коханому, як могла як у фізичному так і в моральному відношенні. Але треба було думати за майбутнє. Але яке тут могло бути майбутнє. Ситуація була вкрай невдалою. Проходив час, але від того борг не зменшувався. Треба було віддати позичені 25 тисяч “убітих єнотів”. Єноти були направду вбитими так, як щоб їх дістати треба було, або когось вбити, або вмерти самому. Друзі – друзями, а гроші – це гроші. І їх треба віддавати. Денис пробував влаштуватися на роботу. Це була не дуже погана ідея. З таким успіхом і заробітною платою, що становила 150 у.о / міс. Денис міг очікувати, що до кінця життя він віддасть борг. Це нікого не радувало, а нашому герою просто дах зносило. Час тягнувся наче розплавлений сир. Проходили години, дні, тижні... Сума потроху зменшувалася, але з такою мізерною швидкістю...

Одного холодного осіннього вечора...
Денис з Христею жили разом, від того самого дня, коли лікар сказав, що Христину виписують. Денис доглядав за коханою, із-за чого йому довелося залишити університет. По можливості працював, щоб розплатитися з людьми, але як я вже казав, цього було недостатньо! Тому довелося розміняти 4х кімнатну квартиру.
Денис віддав борг і потроху в них з Христею почалося нове життя. Вони ще не були одружені, але переживши стільки разом, життя їх зблизило, заставило цінувати час і кохання! Квартира була розміняна на 1-но кімнатну з доплатою, де і посилилася ця молода пара. А одного холодного осіннього вечора в них зав’язалася розмова:
- Я маю тобі дещо сказати. Ти врятував мені життя. Я ніколи...
- Не кажи так! Я лише зробив те що мусив. Я не міг тебе втратити!
- Ні! Я мушу це сказати! Дивно, але ми ніколи з тобою про це не говорили, від того самого дня. Ти заради мене віддав усе. Я цього ніколи не забуду і я ціную тебе більше за власне життя! Я тебе кохаю!
Денис трохи вагався. Він незнав що відповісти на такі щирі слова, тому спромігся лише на посмішку і на просту відповідь: “Я теж тебе дуже дуже сильно кохаю, Кицю, і ніколи нікому не віддам, навіть смері!”.
Потроху ситуація почала налагоджуватись. Денис не квапився з весіллям, так як грошей майже не було, а ще треба було подумати не тільки про те як жити далі, а й про те, чи варто наздогнати і продовжувати навчання в університеті. Мати Дениса “тимчасово” жила в Жидачеві у Володі. Звичайно, що усі розуміли, що “тимчасово” – це буде дуже довго і невідомо, коли ситуація вирішиться. Частково молодій сім’я помагав батько Дениса. Він зпромігся зробити громадянство Італії і приїхав в Україну, щоб допомогти синові. З собою він привіз трохи грошей, за допомогою яких він забрав дружину в Італію. Ситуація потроху дійсно таки почала налагоджуватись!
- Нам потрібно продовжити навчання!
- А як же робота, наше життя? Наврядчи ми зможемо вижити, якщо не будемо працювати!
- Ми будем підробляти. Кохана, зрозумій, якщо ми кинемо це все зараз, то нічого не будемо мати в житті. Так і будем все життя працювати за копійки!
- Я розумію, але як же нам доведеться жити увесь час протягом навчання в університеті, це ж іще десь біля 3х років, а мені – взагалі чотири!
- Христиночка, нам будуть допомагати батьки. Все буде в нас добре.
Денис пригорнув кохану та ніжно поцілував.
- А як же люди живуть в гуртожитку, виживаючи на стипендію в 127 гривень? Як же Вадік, Михась?, - продовжував він.
- Мабуть ти таки правий.
Після тої розмови, молода пара таки вирішила продовжити навчання. За декілька наступних місяців вони наздогнали програму і подекуди невіть перегнали її самотужки, а потім... потім настала зима.

Зима...
Взимку дні коротшають, а ночі – довшають. Близилась зимова сесія і Новий Рік. Христина сподівалася, що в цей наступний 2006 рік, принесе щастя у житті. На це сподівався і її хлопець, чи може чоловік? Сесія пройшла успішно і Христина отримала підвищену стипендію. Денис же не горів особливим бажанням вчитися, точніше він просто не мав на це часу, але незважаючи на усі ці недоліки, також отримав стипендію. Після пар, Денис працював. Він повернувся на роботу web-дизайнера в інтернеті. А саме це виглядало так: після того випадку, що так круто змінив усе життя, він залишив роботу і не відповідав на електронні листи та повідомлення на мобільному телефоні. А коли він почав розгрібати усю цю кореспонденцію, він побачив лист в якому було написоно щось приблизно таке: “Доброго дня... тири пири ... ми писали вам дуже багато листів з пропозиціями, щодо роботи, але так як ви не відповідаєте на наші пропозиції, ми змушені видалити ваш логін та пароль з нашої бази даних. Шкоди вас втрачати, але ви порушили наші правила.... бла бла бла...”.
“Мене звільнили” – подумав Денис, - але він це очікував. Сівши за старенький ноутбук “Pentium MMX”, Денис написав детального листа з вибаченнями і поясненнями своєї ситуації. Очевидно на керівництво компанії це справило велике враження, тому скоро прийшла відповідь з висловленими співчуттями і логін було відновлено, а ще через пару тижнів з Німеччини по звичайній пошті прийшла листівка від самого заступник директора: “Приймите наши соболезнования... Ми конечно же востановим вас в должности и будем рекомендовать в качестве одного из лучших наших специалистов!”. Робота почала потроху іти, почали прибавлятися і гроші. Денис з Христею продовжували навчатися в Національному лісотехнічному університеті України, а після пар вони працювали. Христя влаштувалася на роботу репетитором англійської мови, так як майже вдосконалості нею володіла. В житті цієї пари величезну роль відіграла підтримка друзів. Якби не друзі: Вадік, Саня, Мар’яна, Юлічка, все би було зовсім по іншому. Вони приїздили до подружжя на кожних вихідних з метою провідати, побалакати про життя, яке так швидко проходило... про роботу, та просто відпочити від буденності.
Я недарма сказав “подружжя”! Вони таки дійсно одружилися!

[DeViL]

Весна 2006 року.
Я ніколи не думав, що першим зі своєї компанії одружуся! Більше того, навпаки, я завжди вважав, що я буду останнім, якщо взагалі до кінця своїх днів не залишуся холостяком! Після злощасного випадку, я влаштувався на роботу і мріяв про “щастя”. Вона таки прийшло! Але чи надовго? Цього я не знав і не міг знати. Мені залишалося лише не втрачати надію, але поки що в мене все добре. Я почав працювати в інтернеті і заробляв спочатку трохи менше ніж колись, а згодом і більше. Ми з Христею жили в тихому спальному районі: Скнилові. Колись, коли я ходив в 3й клас я теж тут жив. Мені тут дуже подобалось і я провів тут своє дитинство, яке незрозуміло чому, так швидко пролетіло... Саме тому, ми розміняли 4х кімнатну квартиру з євроремонтом, омебльовану на 1кімнатну з телефоном саме в цьому районі. Мені завжди тут подобалось. Особливо навесні. Хоча спогади про минулу весну краяли серце. Ми ще були молоді. Христині було тільки 18,5 років, а мені було 19. Дивно, та мабуть усе саме так і мало статися, адже ми зустрілися і покохали одне одного. Той випадок нас іще більше зблизив і закрипив наше кохання.
С-Design – один з найуспішніших інтернет проектів по наданню дистанційної роботи веб-мастерам, на даний момент. В один чудовий весняний ранок я прокинувся в обіймах коханої і відчув, що саме сьогодні наше життя має змінитися вже вкотре, проте в кращу сторону! Я встав і попрямував до ванної, незабувши при цьому включити свій, вже новий ноутбук. За всю зиму я наполегливо працював і ритмічно вчився, здобуваючи нові знання. Христя перейшла на 2й курс, а я вже навчався на 3му. З того часу я почав частіше бачитись з сестрою, адже в мене в цьому місті більше нікого не залишилось з родини. Матері успішно відкрили візу і вона поїхала з батьком в Італію. Хоч вони і звонили кожного тижня, але все ж я сумував за ними. Сестра мала свою сім’ю, а я дуже любив бавитись з Лесею, її донькою. Бувало, що сестра працювала і не могла лишити дівчинку саму вдомома, то вона привозила її до нас. Так і текло наше життя. Недарма я згадав про С-Design...
Одного дня коли ми з Христинкою поверталися з пар з університету, я як завжди це робив, заглянув в поштову скриньку і витягнув звідти товстий конверт, адресою відправника якого значилася Німеччина. Я спочатку здивувався, але потім помітивши знайому адресу, збагнув, що то мабуть прислали якийсь лист з С-Design’у.
- Щоб то могло бути? – міркував я вголос.
- Мобуть якісь важливі документи, - запропонувала Христина.
- Анріл! Вони би прислали мені це по мережі.
- Ну тоді незнаю. Ти рідко говориш про роботу. Тільки в тих випадках, коли у ти закінчуєш робити якийсь серйозний пройєкт, - вона навмисно зробила наголос на останнє слово і розуміючи, що я не люблю коли вона так говорить, щиро посміхнулась я поцілувала мене в щоку.
Ми піднімалися сходами на другий поверх, а я намагався розкрити конверт, що мені ніяк не вдавалося. Я згоряв від нетерпіння, так як вже здогадувався що буде усередині. Христина з посмішкою на вустах дивилася на мене. Вона мало знала, про усі “пройєкти” які я робив, а я мало про це розповідав, тому їй це було все-рівно, але вона раділа за мене і за мої успіхи!
Коли ми зайшли до хати, я навіть не знявши взуття попрямував на кухню і взявши ножика, відзрізав неслухняний кусок паперу. Мої сподівання виправдались! Усередині таки дійсно було те саме, давно обіцяне запрошення до Парижу на 3 дні! Я прокричав “УУУРРРААА!!!”, а потім ще пару схожих слів. Христя не могла зрозуміти, що сталося і чого я такий задоволений. Підійшовши до коханої я став на одне коліно, витягнув з кишені маленьку коробочку з незрозумілого матеріалу, відкрив її і сказав...

Весілля...
Такого повороту подій я не очікувала! Я незнала, що там в мого хлопця в конверті, який йому прислали з роботи, але піднімаючись по сходам, він якось дуже нервувався (але в хорошому плані). Коли ми зайшли до квартири, він навіть не розуваючись, одразу побіг на кухню, вхопив ножа і почав нещадно крамсати того конверта. Потім він витягнув його вміст і йому вистарчило одного погляду на ті папери, щоб подарувати мені найкращу посмішку на яку він тільки міг спроможний. Я також зрозуміла, що новини дуже хороші, а після Денисових криків “УРА!”, я тільки стояла і здивовано дивилась на нього. Цього моменту я чекала усе своє життя! Він повільно підійшов до мене, взяв мою руку у свою, а потім ставши на коліно, витягнув з кишені коробочку, відкривши яку, я побачила неймовірної краси обручку! На декілька секунд серце у мене зупинилося від щастя, а потім він сказав: “Христина Анатолівна Кондратюк, ти вийдеш за мене заміж?”. Я немогла нарадуватись! Я плигали і кричала: “Так!! ТАК!!!! ТАК!!! Коханий, звичайно що вийду!!! Це було неперевершено! В той момент я забула про все на світі, про проблеми, роботу, навчання! А він підхопив мене на руки і кружляв по коредору, також повторюючи тільки одну фразу: “Я тебе кохаю!”! Коли наші емоції трохи вщухли, я все ж не витримала і спитала: “А що ж в тому листі такого написано, що ти саме зараз запропонув мені?”. Денис підхопився підбіг до столу і зі швидкістю вітру схопив конверт, а потім так спокійно і повільно підійшов до мене... він посміхався і сказав просто: “Це, - він показав на конверт, - наш весільний подарунок!”
Я, прочитавши листа, зрозуміла, що це премія за успішну роботу, якою так щедро нагородила Дениса компанія С-Design, поїздка на двох в місто закоханих – Париж. Я була на сьомому небі від щастя. Ми скакали по квартирі і немогли нарадуватись. Все ж в житті все не так погано, як здається! Кинувшись до телефону, ми одразу почали обзвонювати своїх найкращих друзів і подруг, щоб повідомити про таку радісну новину.
Як в рекламі, Денис позвонив батькам на мобільний в Італію і сказав: “Ало, мамо? Я одружуюсь!!!”. Я також позвонила мамі сказала щось подібне . Пройшов тиждень і нам назначили дату в загсі. Ми повідомили про це друзів і родину. Також Денис домовився відмічати весілля в одній невеличкій, але на диво затишній кафешці. За час роботи ми відкладали гроші на нову квартиру і зпромоглися відкласти достатньо велику суму. Ми вирішили, що зараз витратимо частину грошей на весілля, а потім вже як молоде подружжя будемо продовжувати вчитися і працювати. В організаторській справі нам допомагали друзі та родина, яка в нас залишилась тут на Україні: моя мати, Денисова сестра та брат. Я літала на крилах щастя! Все було наче увісні! Настільки гарно і прекрасно, зрозуміло і ясно!
Денис домовився на роботі, що тиждень він не буде брати ніяких проектів, а я домовилась зі своїми дітьми, що не буду їх вчити принаймні місяць! Весілля випадало на як неможна кращий час, - 4 квітня... а наша подорож в Париж припадала на 7 квітня.
Того весняного ранку погода була просто чудова! За вікном цвірінчали пташки, а дерева вже почали набиратися соку і відрощувати листя! Хоч, як і будь-яке весілля, наше – було дуже напруженим, але це був воістину прекрасний день!
Я прокинулась в обіймах коханого, який вже через декілька годин мав стати мені чоловіком. Він довго не хотів вставати, бурмотів щось незрозуміле, але я почала його цілувати і від моїх теплих поцілунків він прокинувся.

[DeViL]

- Доброго ранку!
- УУУ... спати хочччууу...
- Вставай, соня! Нам сьогодні треба стільки всього зробити
- Сьогодні субота! Не рухай мене! Дай виспатись, котик, ну будь-ласка!
Денис з викривленою гримасою подивився на годинник на якому блимало: “06:30”. За вікно вже почало світати.
- В тебе сьогодні весілля, а ти спати хочеш, ну що за неподобство, - я подивилась на нього з таким обуреним поглядом, що Дениса наче кип’ятком ошпарило і він одразу підірвався на ліжку.
- Встаю, встаю, - пробурмотів він, але потім наче дошка впав на ліжко.
- Сонечко, вставай, нам треба все підготувати.
Я вилізла з ліжка і включила Денисовий ноутбук, а потім знайшла там якусь важку музику і врубила колонки майже на повну катушку. Від чого мій коханий, вже вкотре, аж підстрибнув на ліжку. Після цього він остаточно прокинувся і пішов в ванну. Я тим часом зварила кави і зробила якісь бутерброди.
Потім почалось приготування до весілля. На весілля мали приїхати батько Дениса (мати не могла, так як ще не мала громадянства), сестра і брат. Звичайно ж моя мати теж мала бути. А ще !!! Ще наші вірні друзі! А саме: Вероніка, Елеонора (мої подруги), Вадік, Юля, Мар’яна і Саня. Також у списках запрошених були двоюрідні та троюрідні сестри і брати, вуйки і тітки, яких ми самі майже не знали. Ну і звичайно ж, як можна забути про колег по роботі?! Про все вже було домовлено. План був такий:

11 година – в загс
12 година – в церкву
13-04 година – гуляємо!!!
Ми мали зібратися великою компанією в нас вдома. На дев’яту годину мали приїхати моя мати, батько мого коханого, його сестра, а також дружби і дружки. Моїми дружками були Юля і Вероніка, а дружбами Дениса – Вадік і Саня. Потім мене як наречену, мали продати молодому за ... ее...ммм..гі гі  багато пляшок горілки ;)))... Коли Денис побачив мене у весільній сукні, в нього майже в прямому смислі чього слова “відвисла щелепа”. Він не бачив весільної сукні до цього часу, адже за старовинним повір’ям, якщо молодий бачить наречену в сукні перед весіллям, може статися якась біда; а я настояла щоб він мене не бачив і ходила вибирати плаття з Норою. А потім всі дружно мали поїхати в загс на машинах. Машин мало бути всього три. Денис через друзів і знайомих домовився і за це. Після загсу ми мали гуляти центром, піти в парк культури чи стрийський парк, а потім поїхати в церкву вінчатись. Після цього і аж до третьої – четвертої години ми мали гуляти і розважатись. Незнаю чому я кажу “мали”, адже все саме так і відбулося. Нам вручили посвідчення про сімейний стан і поставили печатки в паспортах, за що ми випили по келиху шампанського і урочисто розбили їх, - на щастя! Все було вдійсності як в казці! Потім ми усі поїхали в затишний кафе-бар-ресторан (я навіть незнаю як його правильно назвати ) і почалися ігри та забави в найкращих українських традиціях. Директор того закладу виконував обов’язки тамади, що йому дуже навіть пасувало і виходило якнайраще. А старостою був мій вуйко – Сергій.
Десь біля “незнати якої” години ранку, ми втомлені щастям, ледве тримаючись на ногах прийшли до хати. Друзі допомогли позаносити усі подарунки та їжу, що позалишалась. Наша перша шлюбна ніч була чудовою! Для мене вона була наче дійсно першою ніччю кохання!

Сон літньої ночі...
To be continued...
:cool: