Амадея
10.01.2009, 19:30
насправді , це лише початок моєї кнги в жанрі фантастики ) читайте кому цікаво ... можливо колись таки закінчу )
Розділ перший
-Цвірінь-цвірінь…
Я лечу над Києвом . Піді мною швидко змінюються пейзажі : Лавра , Дніпро – тихий і величний , Русанівка…Ні, тільки не туди , мені так подобається відчувати цю безмежну свободу, повітря, що обіймає мене з усіх сторін над вранішнім містом…Але от уже нездолимою силою мене несе аж до мого балкону, я слабкіша за вітер..
-Цвірінь-цвірінь , - я ледь розчиняю заспані очі . Знову мій , вже ставший обожнюваним і рідним , сон , який я знаю до найменших деталей . Але треба вставати –перший день до школи після весняних канікул . Не можна точно сказати , чого мені в цю хвилину хотілося більше : закрити школу , чи прибити ту кляту ранню пташку, що так нахабно вже з півгодини намагалася мене розбудити.
***
Вкотре перекрутившись перед дзеркалом на весь зріст , я впевнилася, що виглядаю , на мою думку, як звичайна київська школярка з “невеликим” відхиленням від норми. Справа в тому, що я обожнюю все , що якимось чином пов’язане з готикою. Якщо у задзеркаллі хтось жив, він би зараз побачив високу зеленооку дівчину з синім волоссям неймовірної довжини. Не сховалося б від його очей і те , що в цієї дивачки (так мене часто називають друзі) звідки тільки можна, визирають залізні “ланцюжки”. Ну що,приємно познайомитися! Це я – Леся Нечимна – учениця 802-го київського ліцею. Ну , а мені вже час бігти , бо ще трохи і запізнюся . Гукнувши “па-па” Гоші ,я стрімголов помчалася в міцні обійми науки.
***
Коли я зайшла до просторого холу, якраз почав гучно дзеленчати дзвоник. Мене завжди розважало те, як полохливо усі п’ятикласники намагаються не запізнитися на вже розпочатий урок, учителі , гніваючись на себе за непунктуальність, безрезультатно шукають ключі від кабінетів в просторих сумках-баулах , як, не помічаючи нічого цього, назустріч усім , зношучи на своєму шляху все, що тільки можна знести , летить некероване цунамі зі спортзалу назустріч чистому повітрю стадіону. Може саме через це мені й подобається запізнюватись. Неспішними кроками я під оплески усього класу зайшла до кабінету. І тут…ну як завжди.
-Нечимна!!! Скільки можна запізнюватись ? Що ти знову створила зі своїм волоссям? Я, звичайно, знаю , що хімія тобі подобається у стократ більше за мій предмет ,- я повністю погодилася з нею , що ж , порівнюючи і вчительок , і самі предмети ,тільки схиблений на математиці ботан міг сказати , що вона краща. – Але це ж не привід , щоб проводити на голові хімічні реакції! -І знову нестримний регіт моїх однокашників. Зарозумілий Вась підморгнув мені . Ох , якби він знав , у яких печінках в мене його підморгування . Показала йому язика. - Тільки через те , що це перший день навчання я тобі пробачаю. Сідай швиденько , - невисока пухкенька руда жінка бальзаківського віку хильнула головою на моє місце
Це наша математичка Олена Сергіївна. В неї є одне невеличке хобі : знущатися з мене. Мабуть, вона думає це прикольно. Вже насправді не знаю , чим я їй не догодила.
Дряпнувшись на рідну останню парту під вікном, я відразу ж забуваю про геометрію. Що там та геометрія , коли мій жако (величезний сірий папуга з червоним хвостом) З-А-Г-О-В-О-Р-И-В !! Чесну кажучи , в момент його першого “говоріння” мені захотілося щоб у нього паралізувало язика. Справа в тому , що мої батьки дуже негативно відносяться і до мого стилю одягатися , і до моїх друзів-однодумців , тож коли до Києву на гастролі приїхала наша улюблена група про похід на концерт навіть мови бути не могло. Так от , ледь вмовивши маму дозволити заночувати у подруги , ми зібрались у мене вдома з компанією, обговорили план дій що до того , якщо комусь подзвонять спитати де я , і відправилися на намріяний концерт. А ця Велика Падлюка Гоша все розпатякав мамі за упаковку печива. Ото мені влетіло...
- Лесь ,Леська...- голос мого сусіда по парті Бегемота повернув мене на землю, - від тебе чогось О.С. хоче ,-і справді злюще обличчя математички вже висіло наді мною, наче сокира над плахою
- Нечимна , коли ти вже спустишся з небес на землю?! Ти чула моє питання?
-Ні.
Здавалось , О.С. зараз лусне від люті .
-Двійка!- Звично загорлала зла, як джміль учителька .- Геть з класу, щоб очі мої тебе не бачили!
Похапцем покидавши все в сумку, я , супроводжувана двадцятьма п’яти парами заздрісних очей вийшла з класу голосно грюкнувши дверима. Трохи постоявши в коридорі, я зрозуміла , що ніхто повертати мене не буде, я розвернулася й попрямувала геть з темної будівлі на вулицю.
***
Подвір’я зустріло мене потужним ударом вітру в груди. Розбурхане дихання повсталої природи дмухнуло на мене зеленою травою ,свіжими квітами , запахом розгарячілого асфальту та важким подихом попелища (від раннього пекучого сонця у цьому році багато трави навіть не встигши дорости – згоріло). Високо над моєю головою небо потемніло , втратило свою недоторкану , прозору красу . Наповнюючись свинцем , катоване грозами , небо вивергало зі своїх нутрощів пориви вітру укупі з бездонним морем небесної води. В будівлі за моєю спиною загриміли вікна . “Треба робити ноги” , - промайнуло в моїй голові , а то зараз всі попідриваються зачиняти двері , ув’язнювати шпінгалетами волелюбні вікна. Ще мене виглядять .
Закриваючи обличчя руками , я кинулася у бік дому. З під кедів феєрверками бризків втікала калюжна вода. Через сильний удар я ледве встояла на ногах. Піднімаючи , вже певно повністю чорне від патьоків туші , обличчя , я витріщилася на незнайомця. Але так я подумала про юнака лише в першу секунду. Насправді, я не була з ним знайома і ніколи не бачила у житті ... АЛЕ кожної ночі він супроводжував мене у снах-польотах. Я знала кожну рису його обличчя , кожний контур тіла , і мусила сказати , що на яву він був ні трохи не гірший, ніж у снах. Навіть красивіший, якийсь би класик , на кшталт Оскара Уайльда написав би “хлопець неземної вроди” ,і я , безперечно з ним погодилася б. Біле-біле лице . ніби з мармуру , нерізкі риси підборіддя та вилиць надавали йому особистого шарму , чорно-темні , як вороняче крило , очі дивилися здивовано , зацікавлено , і ,чи мені здалося, - трохи несмішливо. Єдине що я тоді теж змогла точно розгледіти :
він , точнісінько , як і я був ммм...Готом , але на відміну від мене (хоч була буря , все одно було надто тепло ) був у довгому чорному пальті.
Спокійно дочекавши , поки я закінчу його роздивлятися , він повернув до мене обличчя ( до тогу стояв у позі “а я під душиком ” , насолоджуючись вологою, що стікала аж за комір ).
-Я ,чомусь , хм..впевнений , що ти мала мене впізнати ,- самозадоволена посмішка, - до речі , тобі не холодно? - тільки він це проговорив , як до мене повернулося відчуття реальності – мене били дрижаки , та до того так, що зубам загрожувала самокапітуляція ..
-Нііі...-Я намагалася , щоб голос мій звучав по-впевненіше. Ще одна самозадоволена посмішка
-Пішли , тут недалеко є одне затишне кафе, -вказав головою кудись у сторону сусіднього двору .Я була впевнена що ніякого забігайлівки там від початку віків і до сьогоднішнього дня не було .
-А чому я маю куди..- Одного погляду вистачило ,щоб я зрозуміла :я піду туди навіть непритомна.
***
На ватяних ногах я дочалапала до маленької кафешки “Валькірія” ,що змогла сховатися за розлогим дубом. Коли б я була у нормальному стані , я б відразу зрозуміла , що й дубу-то там ніколи не було.
“Валькірія “ виявила аж занадто темним приміщенням , у якому , якщо й бували колись відвідувачі- то крайнє рідко. Мій незнайомець відкинув каптур і по плечах розсипалося чорне , як смола волосся , навіть у такому теплому промінні воно виблискувало , як багатошарова призма. Я ледве стрималася щоб не вигукнути : “Ого!” . тим часом я озирнулася навкруги , безрезультатно намагаючись вигнати зі своєї голови думку , що це мій останній похід до кафе , та й взагалі куди завгодно. Я вже з десяток разів прокляла на чому світ стоїть свою лінь і неприборкуваний характер , що постійно “ змушували “ мене змиватися з ліцею.
Ніби прочитавши мої думки , юнак з усмішкою відповів :-Не хвилюйся , це ще дуже далеко не останній твій похід куди б то не було. А от втікати зі школи справді не дуже добре, - і розвернувшись на дев’яносто градусів , прокричав :- Римусе , ну скільки можна чекати?!
***
Хвилин через п’ять після його закликів з якогось бокового ходу з’явився пристаркуватий пірат(!) , життя якого залишило йому тільки одне око , й сильно покалічило праву ногу. Але виглядав він настільки піднесеним і гордим , що його каліцтв не можна було помітити.
-Я до ваших послуг , Алексе ,- ну ,а що , подумала я , йому це ім’я дуже підходить –і шарм присутній , і якась величність. Тю , що це таке зі мною?! Не треба забувати , нагадувала я собі , що сюди мене приперли майже силою...- дуже радий тебе у себе бачити . Вчора побували з “Валькірією” в Лондоні ,- щоб хтось з них побачив , як у мене округлилися очі. –Королева передавала тобі гарячі вітання. Завдяки твоїм оперативним діям в Великобританії залишився спадкоємець трону : вампіри вчасно ретирувалися...Ой . щось це я захопився. Що ви будете пити? Два лікери , я думаю ,- я хотіла було заявити , що не п’ю , але мені й рота відкрити не дали .
- Так , - провадив Алекс ,- їй треба зігрітись ,-і знову такий погляд , що мені довелося погодитись.
Посьорбуючи вишневим лікером , Апекс і не думав мені нічого пояснювати. І тут я не витримала: - мені хтось пояснить , що тут відбувається?! , - вибухнула я ,- чи ви просто робитимете вигляд , що тут нічого не відбувається і потроху спаювати мене?
Вже , як по розкладу – самовдоволена алексова посмішка , мені так захотілося стерти її з цього самовдоволеного обличчя.
- Ну ,якщо тобі вже так не терпиться , я розкажу. Всі твої сни ,вони , як ти , напевно вже розумієш , не на пустому місці виникли. Це , певною мірою я винен , але ти витримала випробування номер один –нікому не патякала, хоч тебе й не попереджали , що це може бути небезпечно – значить , відчувала , - він запитально подивився на мене.
- Ну ,- якось не дуже хотілося зізнаватися , що просто не хотілося , щоб мене вважали божевільною , тому й не казала ,- може й тому, нікому не розповідала. А що б було . якби я проговорилася? - Тепер вже мій запитально – вимагальний погляд.
- Є декілька варіантів: перший – ти б проговорилася подружці-це можна пережити; другий-ти б проговорилася якійсь язикатій Швеці , і про це б дізнався весь ліцей ,- він виразно скривився,- і, нарешті-третій випадок: якби про це дізналися ті , хто про це знати не має...
- Це хто , цікаво? І що б тоді було?
- Потім дізнаєшся , хто не мав про це знати. А що б було...мені б довелося вбити надзвичайно сильну відьму, на щастя ,вона ще про свої сили нічого не знає. Я думаю , ти , Лесю, знаєш про кого йдеться ,- і він багатозначно мені підморгнув.
- Алексе , ти ж не хочете сказати, що я відьма ?!!!Та звідки ви всі взагалі взялися у моєму житті?
- Вітер , мабуть , навіяв...
Певно , коронна його посмішка - кота до сметани.
Розділ другий
Може, комусь це здаватиметься дивним , але усі свої 16 років я мріяла стати чаклункою , а тут виявляється , що й ставати не треба . Я – відьма!
Кілька хвилин я розмірковувала над цією новиною , і хоч випила зовсім трохи щоб зігрітися , зараз мене охопила така ейфорія . що й уявити складно.
-Розумієш ,- Алекс оглянув мене трохи співчутливо ,- ми не могли це повідомити , доки тобі не виповнилося 16-ти. У всіх світах , існують закони . Один з них є спільним для всіх : саме досягши 16-ти років дівчина починає вважатися дорослою .Хлопці чомусь на рік пізніше. Колись твоя прабабуся не обрала собі в чоловіки простого чоловіка замість відьмака ,- перечислюючи ці два види представників чоловічої статі при першому він наморщив лоба й скорчив зовсім не добру гримасу , чомусь мені стало смішно. При другій назві , горделиво розпрямив спину й випнув підборіддя , що я зрозуміла –так , він справжній , стовідсотковий відьмак. Тим часом він продовжував : - твоя ж прабабуся , мушу зазначити – досить сильна . талановита відьмочка у свої двадцять вискочила заміж за Звичайного , народила дитину . І безповоротно втратила дар.
Вона знала про наслідки шлюбу зі звичайним , але послухала серце , бо також не було для неї невідомим і те , що через два жіночі покоління її дар повернеться до тебе , потроєний багатороковим чеканням.
Таких , як ти серед нас – одиниці , бо зазвичай ніхто не дивиться на почуття – у всіх є єдино ціль – народити відьму чи відьмака – продовжити рід , продовжити існування чаклунів на Землі. Я завжди був впевнений , що тобі залишилися переконання прабабки (висновки короткочасного слідкування) . На щастя в моєму родовому відьмацькому дереві також є прогалина чарівників довжиною в два покоління. Я такий самий як ти ,тому мене відіслали до тебе. Я маю зробити з тебе відьму. І колись , ти продовжиш відьмацький рід Землі , – трохи сумна посмішка, - звичайно , якщо ти сама того захочеш але, кажуть відьма не може набути повної могутності не народивши дитину-чаклуна. Все в твоїх руках.
-Чому ж ви не забрали мене раніше. Адже відьмаки всемогутні , чи не так? Чому я більш ніж чверть сторіччя не могла відчути щастя бути відьмою? Чому я зависла серед Звичайних? Я ж-бо завжди знала що я відьма - я відчувала! Чому ви не дали вдихнути на повні груди аж до сьогодення?!
-Тихше, не кричи на мене. Я тебе прекрасно розумію , але я тут абсолютно ні до чого. Просто всі мали впевнитися що ти насправді відьма , що якщо повністю станеш нею не накоїш лиха обом світам - Нашому та Звичайному. І , просто для повноти – у світі має панувати рівновага – звичайні (крім їхніх вождів , що іноді можуть звернутися до нас за допомогою встановлення рівноваги в їхньому світі , бо якщо , щось порушиться на одній з чаш на Великих Терезах Всесвіту , то другій теж стане непереливки)..
-То от , як розуміти спасіння британського принца. А нам повідомили в новинах , що його тримали в заточенні , а потім йому ледве вдалося втекти.
-От бачиш, і ніхто не про що не дізнався. Отже, якщо б ти в неповнолітньому віці захотіла б кудись поїхати від батьків, чи тим паче тебе б викрали , тут би зчинився переворот , і ця хвиля через ваше правління неодмінно докотилася б до нас. А тепер ти маєш повне право поїхати куди завгодно , наприклад , працювати...
-Алексе! - Незабаром донісся до нас голос Римуса ,- нас разом з тобою терміново викликають до Карелії , там проголосили війну водяні у відповідь на незаконний вилов їх русалоньок. Через дві хвилини телепортуємо разом з “Валькірією” до ближнього селища ,- він повернувся до мене ,- думаю , вам , юна леді доведеться покинути палубу нашого “кораблю” .
-Так , справді ,- Апекс нервово намагався запхнути пасма волосся під каптур , але - безрезультатно , тоді він , розвернувшись схопив дерев’яний спис з залізним наконечником і звернувся до мене: - У нас мало часу. Слухай уважно. Нікому не кажи про те що ти бачила й чула. Не намагайся зараз чаклувати чуєш! Ні в якому разі не роби цього. Зараз дуже тонкі оболонки між світами і тебе можуть простежити Чужі , не ризикуй! І не смій прогулювати музичну школу. Я думаю ти знаєш Іванну, до того ж граєте в одному ансамблі, наскільки мені відомо . скажи їй чітко “Alea jacta et. vis-à-vis est la elu” –вона тебе зрозуміє. вона наша. Скоро побачимось. Бережи себе .- Його рука майже невідчутно доторкнулася до мого волосся ,- йди швидше.
Я поспіхом зазирнула йому в очі – там була безодня. Стало трохи не по собі і я поспішила вибігти з пів-підвалу.
***
Яскраве сонце засліпило мене після темряви. До сих пір , зовсім не зважаючи на світило періщив дощ. Ледачі чорні коти ( у цьому дворі їх було ціле сімейство) порозсідалися під будинком , полохливо піджимаючи мокрі хвости. Дворові собацюри , видно десь вкравши шматок м’яса , весело струшуючи з себе дощові краплі пожирали червоні шмаття ,котрі віддавали неприємним ароматом. Може навіть викинув хто. Я поморщила носа та намагаючись не промочити ноги , пострибала через калюжі.
-Дивачко! –Я поза волі озирнулася на заклик моєї подруги ,- хай , Маньо ,- голосно чмокнувши мене в щоку вона щось заторохтіла але це мало відволікло мене від моїх думок про майбутнє – різнокольорове , яскраве наче південно-африканський папуга , заповнене відьмацькими шабашами , чаклуванням та ворожіннями.
-..То коли ти пішла , математичка вихльостувала свою злість на хлопців. Т и б бачила. Заліпила Максу та Тоші по двійці за те що вони надто жваво обговорювали новий прикид Сані.
-А що вона знову на себе начепила ?- Саня Зацепіна – наша “модниця” , вона зазвичай любила наш шокувати своїми нарядами .
-А ти що , зовсім не помітила: - Маня весело пирснула ,- та ж вона весь твій час перебування намагалася звернути на себе увагу. Вона, здається почала “косити” під тебе 6вся така в чорному , з намальованими очима та густо-наведеними губами напнула на себе ще й гріндерси такої ж моделі .як у тебе ,- вона запитально зазирнула мені у вічі.
-Дурепа вона тай усе . Ми вже прийшли – он мій будинок .Бувай.
Подруга махнула рукою й пішла в темний бік дворику.нарешті її здихалася. Зазвичай ми безперестанно точили ляси , забуваючи про усе. Але сьогодні щебет її мене лише дратувало.
Піднявшись до квартири я з задоволенням випила кави і , спостерігаючи за вуличною негодою пішла спати.
***
Коли я прокинулася за вікном стояв туман. Таке буває досить частенько – живу на 21-му поверсі багатоповерхівки. Зате в незахмарені дні видно і Лавру , і інші красоти схилів Дніпра.
Потягнувшись , спробувала знову заснути. Не тут то було. Мерехтливі хороводи неприборканих думок шугали в голові туди-сюди і це не давало без дій валятися в ліжку. Але ніяким думкам не дано бути впертішими за мене : я накрилася з головою ковдрою та почала розгойдуватись взад-вперед .Це часто мені допомагало: коли була маленька – щороку їздила до Криму на потязі... Стукотять колеса , біжать ліхтарики назустріч , тихо подзвенькують ложки в стаканах і під такт усьому цьому мене розхитує взад-вперед...З тих часів це було екстра-засобом для засинання.
Цього разу заснути ніяк не вдавалося , хоч перепробувані були вже всі хитрощі. І тут в уяві постав чорнявий юнак. Довге смолисте волосся розвивалося в нього за спиною...Апекс! Спогади сьогоднішнього дня вжалили отруйною гадюкою. Чомусь я їх жахалася. Може то все було прекрасне марення – короткочасний чудовий сон? Ні – раптом постало в мене у голові .Я чітко пам’ятала найменші деталі , і слова “Alea jacta et. vis-à-vis est la elu” намертво викарбувалися перед моїми очима , відлунням у вухах. Я скочила на ноги як ошпарена . Завтра ансамбль , який мені так категорично заборонили прогулювати. Треба відкопати свою совість і нарешті вивчити мізерну басову партію.
Що ж , тепер хоч якийсь стимул є до вивчення . Перебираючи струни я все ж таки ніяк не могла позбутися думок про ті дивні слова на латині. Ні, мені не була відомою та майже забута мова , але я змогла тонко відчути її. Можливо це відьмацька мова , яка майже загубилася між віків , коли маги відділилися від Звичайних...
Силою відділившись від думок я зрозуміла, що навмання набираю якісь баси. Різко стрепенувшись , я взяла ноти в руки , намірюючись грати правильно. І тут до мене дійшло. Я тільки що грала те ж саме.
Мені не довелося докладати ніяких зусиль – ще завжди дивувалась , як новоявлена для мене відьмочка Івана грала все напам’ять навіть жодного разу не заглянувши в ноти. Голосний сміх ножем розрізав домашню тишу. Я можу все , що хочу , бо я – відьма! Вистачило лише елементарного бажання і журавель не десь в небі , а в мене в руках! Ха-ха – то цим Апекс хотів розкрити мені мільйонну частину моїх , відьмацьких здібностей. Мені поза все кортіло швидко бігти , відшукувати нові “таланти” для задоволення свого Я. Не пускала мене тільки сувора заборона білолицього відьмака . Е-е-ех...жлоб самозадоволений щоб йому не спалося спокійно! Хоча можливо він правий .не можна довіряти управління стихійним лихом новонародженому – так себе зі сторони бачила я – могла б знести все навколо, якщо б відчула запаморочливу Силу.
Обережно вклавши в чохол , як дитину в колиску , гітару, я вибігла на балкон та загорлала:
-Я вільна-а-а!!! – Баготоголоса луна відбила голос від дахів будинків , вітром шарпнуло по обличчю , примножилось та зазвучало у безпросвітному тумані .Мабуть , якби було сонячно , здивовані перехожі здивовано підняли б догори голови , а зараз – піднімай , не піднімай – користі як від козла молока.
Розвернувшись на п’ятках , я заскочила на прохолодний приємний паркет , весело пробігла до вітальні , а звідти у кухню. За спиною , ніби крильми розвивався шовковий сарафан. Плюснувши соку манго у високий тонкий стакан , випила залпом і насолодившись солоденьким смаком вирішила взятись за уроки.
На мій превеликий подив домашнє завдання піддавалось так само легко , як і ноти. Варто мені відкрити підручник та оглянути сторінку - весь її зміст надійно засідає в моїй пам’яті. Коли за декілька хвилин швидких проглядань підручників мені залишилося лише письмове завдання – вистачило малого бажання і всі зошити поповнилися закарлючкувато - написаними роботами.
Коли я відбилася від уроків було вже близько вісімнадцятої години. “Завтра в школу не піду” - Вирішила я .Раніше мене туди проти волі хіба що бульдозером можна була випхати , а тепер – максимум що мені потрібно для навчання – бажання , як би класично це не здавалось. Гадаю , ніхто й не помітить мого зникнення – не така велика “цяця”.
Я голосно розреготалася. Тепер це відношення мені ж на руку. Буду завзято вивчати гру на гітарі. Без відьомських хитрощів - не для когось – для себе.
***
От-от мала повернутися з роботи мама. Я замовила в сусідній піцерії “Маргариту” (обожнюю і піцу , і книгу прекрасного Булгакова , щоправда в далеко не рівних пропорціях : приблизно - 1 до 1000) нервово постукуючи нігтями по столу - зиркала на годинник.
Нарешті задзеленчав що давно відремонтований дзвоник. Піца приїхала. Чомусь хлопець якось дивно подивився мені в очі , наче привида в них побачив і , підхопивши свою сумку , відмовився від решти і спотикаючись позадкував до ліфту. “Тю.” – Єдине що подумала я , прилаштовуючи піцу на розігрів до мікрохвильовки . Натиснувши кнопочку та почувши пронизливе “Тінь!” – пішла усе ж таки подивитися на мої очі, яких чомусь так сильно злякався молодий кур’єр , може в нього не все з головешкою якраз? Ще один приступ відьмацького ( ого , я ж бо все дитинство намагалася так сміятися , надивившись різних фільмів) . У коридорі довелося ввімкнути світло – темне скло вікна не дозволяло потрапляти туди яскравому промінню , до того ж на вулиці не дивлячись на весну , було достатньо темно. Не треба було підходити в притул , щоб ЦЕ побачити.
-Ой ,- тільки й вирвалося з моєї раптом пересохлої горлянки . Мабуть це була одна з багатьох стадій становлення відьмою. Якоюсь невідомою силою очі з переважно-примружених стали надзвичайно великими .“Як у казці про “Кресало” – де три собаки охороняли сундуки з грошима - в першої очі , наче блюдця , у другої – як каретні колеса , а в третьої - як вікна у веж.” - Промайнула думка. В дитинстві було страшнувато - зараз удесятеро посилився страх , до того ж , з брунатно-зеланих , іноді схильних до чорноти очей , вони перетворилися на яскраво-жовті з домішками блідого рослинного кольору. Стало далеко не до сміху.
Зазвичай ще десять хвилин – і мала прийти мама. Щось треба робити – не можу ж я вийти перед материні очі у всій своїй новій “красі”. І все ж таки вони були дуже красиві. “Неправильно такі “ліхтарі” закривати сонячними окулярами , але по-іншому – ніяк.” - розмірковувала я поспіхом розшукуючи в кімнатному бедламі забуті машині окуляри від сонця – доведеться прикрасити мамині вуха розмовами на кшталт : ”Ой , які чудові окулярі , аж знімати не хочеться.” Треба буде терміново дізнатися в Іванни на завтрашньому занятті , що мені робити з цим “щастям”.
***
За моїми пошуками ледь не забула про піцу і в останню хвилину її вдалося врятувати – а то б довелося їсти вугіллячко , а я не дуже люблю гірке.
Коли мама нарешті , змокла до нитки , під гучний грім зайшла до квартири , то лише здивовано підняла брови.
-І що це за маскарад? Тобі що , робити нічого? Вирядилася тут.
-Та ну, мам . такі окуляри класні, я в них походжу - мені так зручно .
-Хоч спи у них .Тільки щоб у школу не сміла в них ходити. Мене і так уже задовбали на батьківських зборах за твій вигляд. І звідки це в тебе?
Я ,хоч насправді, взагалі не збиралася до школи ходити , вирішила промовчати.
-Ходи на кухню , в мене піца холоне. Твоя улюблена. Я тебе ледве дочекалася.
-Ти ж бачиш , що на вулиці відбувається. Думала , пересиджу на зупинці , поки закінчиться , та де там. Не дочекалася , он , бачиш , змокла вся. Піду просушу волосся й перевдягнусь у щось тепленьке. Бррр... Знову ти начудила. – Мама весело підморгнула мені. – Знаю я тебе.
Колись у дитинстві , у Криму , мені вдалося “накликати” надзвичайно сильну зливу. Тоді я захворіла – температура під сорок. А всім весело. Мені стало до того образливо , що захотілося зіпсувати усім це свято тепла і радощів. “Щоб скільки я хворію – стільки йде дощ з нестримним вітром” – прокричала я з розпачу і провалилась у небуття.
Два тижні я хворіла.
Два тижні лило.
З того часу я обожнюю дощ , не можу терпіти занадто яскравого сонця й скуплення радіючих , нестриманих від щастя людей.
***
Зранку грати хвору мені не прийшлось. Мама , тільки зайшовши до мене в кімнату , скрикнула.
-Якийсь у тебе надто хворобливий вигляд. Наче бліда поганка. Посидиш сьогодні вдома , потім подивимося. –Відкривши вікно на провітрювання . чмокнула мене у щоку й , запахнувши легке вітряне пальтечко , вибігла з дому. –Я запізнююсь!Бувай1 сніданок у холодильнику. Встанеш , поміряй температуру.
-Добре мам , щасти! Я тобі зателефоную.
Ледь зачинилися двері , я підхопилася на ноги й підбігла до дзеркала. Кинула швидкий погляд. Зняла окуляри. Очі світились в напівтемряві.” Цим мене вже не злякаєш .” –Подумала я .“І не таке бачили.” – Але все ж трохи здригнулася й оглянула все обличчя. Ні натяку на хворобу. Можливо й це пов’язано з прабабусиним “спадком”. Що ж , тоді у ньому ще більше позитивних сторін , ніж я очікувала.
Поснідавши нашвидкуруч я вирішила впевнитися . що відмінно знаю свою гітарну партію . Дивовижно. Я жодного разу не збилася . пальці , що зазвичай обожнювали зіскокувати зі струн , тепер трималися міцно , як приклеєні. Запевнившись у неперевершеності своєї гри , я вирішила . що час прогулятись. Надто давно я не блукала провулками Києва на однині з собою.
***
Невпевнене сонечко радісно відігравало промінням у калюжах. Природа , здавалося , прокидалася. Нарешті бруньки на деревах остаточно розцвіли . Повітря знов наповнилося пахощами свіжої трави й зеленого листя. Я вдихнула на повні груди , і раптом зрозуміла – не буде більше цього року палючого сонця , що засліплює очі і безжально винищує зелень . Бо так хочу Я. І не лише я : з усіх сторін , я ловила на собі насторожені погляди , відчувала , як хтось невпевнено , сором’язливо стучить до моєї свідомості .
Рідні душі , споріднені з моєю – я можу їх відчути , і вони мене признають – за рівну. Мене переповнює радість – я не одна така – живу серед Звичайних , ходжу серед них . співісную. І відразу стає легко , тепло. Сьогодні я підійду до Іванни і передам їй дивне послання Алекса.
Алекс...Алекс...Хто він? Відьмак. Що ще я про нього знаю? Перше враження – владний , сильний , упевнений у собі , вміє себе представити. Красень. Іноді , вроду порівнюють із сонцем – не можна надовго затримати погляд - хочеться відвести очі , і ще не відомо , чому. Бо ж люди не відчувають красу сонця – лише його енергію , безкраю , яскраву. Розгледіти , збагнути Сонце неможливо. Ми так і не розуміємо , хто воно насправді.
Він не сонце. Місяць. На місяць хочеться дивитись. Безперервно. Не відводячи погляду – він приваблює , приворожує , зачаровує. Нам кортить одного – дізнатись , що там – на невідомій нам частині , але ми швидко про неї забуваємо . Яскравий місяць на чорному фоні неба й невеличких , але також чаруючих красою зірочок – так я уявляла собі Алекса на фоні інших відьмаків. Що може бути прекраснішим? Сьогодні випитаю в іванни все , що вона може про нього знати.
***
Я знову спала. Години з три. Мій сон знову зі мною – такий рідний , вивчений до дрібниць .Алекс зі мною – мені набагато легше , і вітер слабшає...Прокидаюсь.
Сполоснувши обличчя прохолодною водою , збираюсь вдягатись. Заскочивши у безрукавку , хапаю гітару й біжу що є сил – ще трохи і запізнюсь. Це у нас сімейне. Що на ділову зустріч . що на роботу , моя мама завжди умудряється запізнюватись . І я в неї це успадкувала.
Перестрибуючи через калюжі , я думала , як я зможу жити у цьому світі , коли отримаю ключ від своєї Могутності. Мабуть усе ж таки “вийду заміж за мільйонера “ та уїду кудись подалі...
Твердий чохол з гітарою важко бив мене по колінах. Ставало усе жаркіше. Але тут машині окуляри здогодились мені найліпшим чином – за прямим призначенням , так би мовити. Тепер вони надійно несли варту моїх очей , захищаючи їх від сонця, і за разом ще й від насторожених навколишніх поглядів.
Ледь пролізши через розкислу багнюку , я опинилася в глибокій калюжі... на жаль , літати я ще не навчилась , усе попереду.
***
Привітавшись з усіма , я “роздягла” гітару й сіла на своє місце. Іванни досі не було. Я злякалася ,що з нею могла щось статися і вона вже не зможе мені допомогти.
Грали “Тореадора” , коли двері прочинилися , війнув вітерець і довговолоса русява дівчина зайшла до зали.
-Ну здрастуй , Іванно . Ми дуже раді , що ти вирішила до нас завітати. Уже всі зачекалися. Навіть Леся спеціально вивчила свою партію! На такі події запізнюватись не можна .
Але мені вже було все одно на радісні глузування моїх со-асамблистів . Я чекала кінця репетиції.
Можливо від мого превеликого бажання , можливо від чогось іншого , але сьогодні ми закінчили навпрочуд швидко.
Покликавши Ваню до кінця залу , я ,намагаючись не збитись , прошепотіла:
- Alea jacta et , vis-à-vis est la elu . –чітко проговорила я , очі в Іванни надзвичайно округлилися .
- Хто? Хто це сказав мені передати? – втім , здавалось , що вона й сама все прекрасно знала й розуміла.
- Алекс. – Промовила я одними губами.
- Все з тобою зрозуміло. – Вона ніжно посміхнулась – ніби до дитини. – зніми-но окуляри.... не бійся , ніхто не побачить.
Трохи повагавшись . я стягнула з себе окуляри , які вже встигли мені остогисти й підняла на неї погляд.
-Ого...Тепер я повністю тобі довіряю. Можеш розповідати.
Розділ перший
-Цвірінь-цвірінь…
Я лечу над Києвом . Піді мною швидко змінюються пейзажі : Лавра , Дніпро – тихий і величний , Русанівка…Ні, тільки не туди , мені так подобається відчувати цю безмежну свободу, повітря, що обіймає мене з усіх сторін над вранішнім містом…Але от уже нездолимою силою мене несе аж до мого балкону, я слабкіша за вітер..
-Цвірінь-цвірінь , - я ледь розчиняю заспані очі . Знову мій , вже ставший обожнюваним і рідним , сон , який я знаю до найменших деталей . Але треба вставати –перший день до школи після весняних канікул . Не можна точно сказати , чого мені в цю хвилину хотілося більше : закрити школу , чи прибити ту кляту ранню пташку, що так нахабно вже з півгодини намагалася мене розбудити.
***
Вкотре перекрутившись перед дзеркалом на весь зріст , я впевнилася, що виглядаю , на мою думку, як звичайна київська школярка з “невеликим” відхиленням від норми. Справа в тому, що я обожнюю все , що якимось чином пов’язане з готикою. Якщо у задзеркаллі хтось жив, він би зараз побачив високу зеленооку дівчину з синім волоссям неймовірної довжини. Не сховалося б від його очей і те , що в цієї дивачки (так мене часто називають друзі) звідки тільки можна, визирають залізні “ланцюжки”. Ну що,приємно познайомитися! Це я – Леся Нечимна – учениця 802-го київського ліцею. Ну , а мені вже час бігти , бо ще трохи і запізнюся . Гукнувши “па-па” Гоші ,я стрімголов помчалася в міцні обійми науки.
***
Коли я зайшла до просторого холу, якраз почав гучно дзеленчати дзвоник. Мене завжди розважало те, як полохливо усі п’ятикласники намагаються не запізнитися на вже розпочатий урок, учителі , гніваючись на себе за непунктуальність, безрезультатно шукають ключі від кабінетів в просторих сумках-баулах , як, не помічаючи нічого цього, назустріч усім , зношучи на своєму шляху все, що тільки можна знести , летить некероване цунамі зі спортзалу назустріч чистому повітрю стадіону. Може саме через це мені й подобається запізнюватись. Неспішними кроками я під оплески усього класу зайшла до кабінету. І тут…ну як завжди.
-Нечимна!!! Скільки можна запізнюватись ? Що ти знову створила зі своїм волоссям? Я, звичайно, знаю , що хімія тобі подобається у стократ більше за мій предмет ,- я повністю погодилася з нею , що ж , порівнюючи і вчительок , і самі предмети ,тільки схиблений на математиці ботан міг сказати , що вона краща. – Але це ж не привід , щоб проводити на голові хімічні реакції! -І знову нестримний регіт моїх однокашників. Зарозумілий Вась підморгнув мені . Ох , якби він знав , у яких печінках в мене його підморгування . Показала йому язика. - Тільки через те , що це перший день навчання я тобі пробачаю. Сідай швиденько , - невисока пухкенька руда жінка бальзаківського віку хильнула головою на моє місце
Це наша математичка Олена Сергіївна. В неї є одне невеличке хобі : знущатися з мене. Мабуть, вона думає це прикольно. Вже насправді не знаю , чим я їй не догодила.
Дряпнувшись на рідну останню парту під вікном, я відразу ж забуваю про геометрію. Що там та геометрія , коли мій жако (величезний сірий папуга з червоним хвостом) З-А-Г-О-В-О-Р-И-В !! Чесну кажучи , в момент його першого “говоріння” мені захотілося щоб у нього паралізувало язика. Справа в тому , що мої батьки дуже негативно відносяться і до мого стилю одягатися , і до моїх друзів-однодумців , тож коли до Києву на гастролі приїхала наша улюблена група про похід на концерт навіть мови бути не могло. Так от , ледь вмовивши маму дозволити заночувати у подруги , ми зібрались у мене вдома з компанією, обговорили план дій що до того , якщо комусь подзвонять спитати де я , і відправилися на намріяний концерт. А ця Велика Падлюка Гоша все розпатякав мамі за упаковку печива. Ото мені влетіло...
- Лесь ,Леська...- голос мого сусіда по парті Бегемота повернув мене на землю, - від тебе чогось О.С. хоче ,-і справді злюще обличчя математички вже висіло наді мною, наче сокира над плахою
- Нечимна , коли ти вже спустишся з небес на землю?! Ти чула моє питання?
-Ні.
Здавалось , О.С. зараз лусне від люті .
-Двійка!- Звично загорлала зла, як джміль учителька .- Геть з класу, щоб очі мої тебе не бачили!
Похапцем покидавши все в сумку, я , супроводжувана двадцятьма п’яти парами заздрісних очей вийшла з класу голосно грюкнувши дверима. Трохи постоявши в коридорі, я зрозуміла , що ніхто повертати мене не буде, я розвернулася й попрямувала геть з темної будівлі на вулицю.
***
Подвір’я зустріло мене потужним ударом вітру в груди. Розбурхане дихання повсталої природи дмухнуло на мене зеленою травою ,свіжими квітами , запахом розгарячілого асфальту та важким подихом попелища (від раннього пекучого сонця у цьому році багато трави навіть не встигши дорости – згоріло). Високо над моєю головою небо потемніло , втратило свою недоторкану , прозору красу . Наповнюючись свинцем , катоване грозами , небо вивергало зі своїх нутрощів пориви вітру укупі з бездонним морем небесної води. В будівлі за моєю спиною загриміли вікна . “Треба робити ноги” , - промайнуло в моїй голові , а то зараз всі попідриваються зачиняти двері , ув’язнювати шпінгалетами волелюбні вікна. Ще мене виглядять .
Закриваючи обличчя руками , я кинулася у бік дому. З під кедів феєрверками бризків втікала калюжна вода. Через сильний удар я ледве встояла на ногах. Піднімаючи , вже певно повністю чорне від патьоків туші , обличчя , я витріщилася на незнайомця. Але так я подумала про юнака лише в першу секунду. Насправді, я не була з ним знайома і ніколи не бачила у житті ... АЛЕ кожної ночі він супроводжував мене у снах-польотах. Я знала кожну рису його обличчя , кожний контур тіла , і мусила сказати , що на яву він був ні трохи не гірший, ніж у снах. Навіть красивіший, якийсь би класик , на кшталт Оскара Уайльда написав би “хлопець неземної вроди” ,і я , безперечно з ним погодилася б. Біле-біле лице . ніби з мармуру , нерізкі риси підборіддя та вилиць надавали йому особистого шарму , чорно-темні , як вороняче крило , очі дивилися здивовано , зацікавлено , і ,чи мені здалося, - трохи несмішливо. Єдине що я тоді теж змогла точно розгледіти :
він , точнісінько , як і я був ммм...Готом , але на відміну від мене (хоч була буря , все одно було надто тепло ) був у довгому чорному пальті.
Спокійно дочекавши , поки я закінчу його роздивлятися , він повернув до мене обличчя ( до тогу стояв у позі “а я під душиком ” , насолоджуючись вологою, що стікала аж за комір ).
-Я ,чомусь , хм..впевнений , що ти мала мене впізнати ,- самозадоволена посмішка, - до речі , тобі не холодно? - тільки він це проговорив , як до мене повернулося відчуття реальності – мене били дрижаки , та до того так, що зубам загрожувала самокапітуляція ..
-Нііі...-Я намагалася , щоб голос мій звучав по-впевненіше. Ще одна самозадоволена посмішка
-Пішли , тут недалеко є одне затишне кафе, -вказав головою кудись у сторону сусіднього двору .Я була впевнена що ніякого забігайлівки там від початку віків і до сьогоднішнього дня не було .
-А чому я маю куди..- Одного погляду вистачило ,щоб я зрозуміла :я піду туди навіть непритомна.
***
На ватяних ногах я дочалапала до маленької кафешки “Валькірія” ,що змогла сховатися за розлогим дубом. Коли б я була у нормальному стані , я б відразу зрозуміла , що й дубу-то там ніколи не було.
“Валькірія “ виявила аж занадто темним приміщенням , у якому , якщо й бували колись відвідувачі- то крайнє рідко. Мій незнайомець відкинув каптур і по плечах розсипалося чорне , як смола волосся , навіть у такому теплому промінні воно виблискувало , як багатошарова призма. Я ледве стрималася щоб не вигукнути : “Ого!” . тим часом я озирнулася навкруги , безрезультатно намагаючись вигнати зі своєї голови думку , що це мій останній похід до кафе , та й взагалі куди завгодно. Я вже з десяток разів прокляла на чому світ стоїть свою лінь і неприборкуваний характер , що постійно “ змушували “ мене змиватися з ліцею.
Ніби прочитавши мої думки , юнак з усмішкою відповів :-Не хвилюйся , це ще дуже далеко не останній твій похід куди б то не було. А от втікати зі школи справді не дуже добре, - і розвернувшись на дев’яносто градусів , прокричав :- Римусе , ну скільки можна чекати?!
***
Хвилин через п’ять після його закликів з якогось бокового ходу з’явився пристаркуватий пірат(!) , життя якого залишило йому тільки одне око , й сильно покалічило праву ногу. Але виглядав він настільки піднесеним і гордим , що його каліцтв не можна було помітити.
-Я до ваших послуг , Алексе ,- ну ,а що , подумала я , йому це ім’я дуже підходить –і шарм присутній , і якась величність. Тю , що це таке зі мною?! Не треба забувати , нагадувала я собі , що сюди мене приперли майже силою...- дуже радий тебе у себе бачити . Вчора побували з “Валькірією” в Лондоні ,- щоб хтось з них побачив , як у мене округлилися очі. –Королева передавала тобі гарячі вітання. Завдяки твоїм оперативним діям в Великобританії залишився спадкоємець трону : вампіри вчасно ретирувалися...Ой . щось це я захопився. Що ви будете пити? Два лікери , я думаю ,- я хотіла було заявити , що не п’ю , але мені й рота відкрити не дали .
- Так , - провадив Алекс ,- їй треба зігрітись ,-і знову такий погляд , що мені довелося погодитись.
Посьорбуючи вишневим лікером , Апекс і не думав мені нічого пояснювати. І тут я не витримала: - мені хтось пояснить , що тут відбувається?! , - вибухнула я ,- чи ви просто робитимете вигляд , що тут нічого не відбувається і потроху спаювати мене?
Вже , як по розкладу – самовдоволена алексова посмішка , мені так захотілося стерти її з цього самовдоволеного обличчя.
- Ну ,якщо тобі вже так не терпиться , я розкажу. Всі твої сни ,вони , як ти , напевно вже розумієш , не на пустому місці виникли. Це , певною мірою я винен , але ти витримала випробування номер один –нікому не патякала, хоч тебе й не попереджали , що це може бути небезпечно – значить , відчувала , - він запитально подивився на мене.
- Ну ,- якось не дуже хотілося зізнаватися , що просто не хотілося , щоб мене вважали божевільною , тому й не казала ,- може й тому, нікому не розповідала. А що б було . якби я проговорилася? - Тепер вже мій запитально – вимагальний погляд.
- Є декілька варіантів: перший – ти б проговорилася подружці-це можна пережити; другий-ти б проговорилася якійсь язикатій Швеці , і про це б дізнався весь ліцей ,- він виразно скривився,- і, нарешті-третій випадок: якби про це дізналися ті , хто про це знати не має...
- Це хто , цікаво? І що б тоді було?
- Потім дізнаєшся , хто не мав про це знати. А що б було...мені б довелося вбити надзвичайно сильну відьму, на щастя ,вона ще про свої сили нічого не знає. Я думаю , ти , Лесю, знаєш про кого йдеться ,- і він багатозначно мені підморгнув.
- Алексе , ти ж не хочете сказати, що я відьма ?!!!Та звідки ви всі взагалі взялися у моєму житті?
- Вітер , мабуть , навіяв...
Певно , коронна його посмішка - кота до сметани.
Розділ другий
Може, комусь це здаватиметься дивним , але усі свої 16 років я мріяла стати чаклункою , а тут виявляється , що й ставати не треба . Я – відьма!
Кілька хвилин я розмірковувала над цією новиною , і хоч випила зовсім трохи щоб зігрітися , зараз мене охопила така ейфорія . що й уявити складно.
-Розумієш ,- Алекс оглянув мене трохи співчутливо ,- ми не могли це повідомити , доки тобі не виповнилося 16-ти. У всіх світах , існують закони . Один з них є спільним для всіх : саме досягши 16-ти років дівчина починає вважатися дорослою .Хлопці чомусь на рік пізніше. Колись твоя прабабуся не обрала собі в чоловіки простого чоловіка замість відьмака ,- перечислюючи ці два види представників чоловічої статі при першому він наморщив лоба й скорчив зовсім не добру гримасу , чомусь мені стало смішно. При другій назві , горделиво розпрямив спину й випнув підборіддя , що я зрозуміла –так , він справжній , стовідсотковий відьмак. Тим часом він продовжував : - твоя ж прабабуся , мушу зазначити – досить сильна . талановита відьмочка у свої двадцять вискочила заміж за Звичайного , народила дитину . І безповоротно втратила дар.
Вона знала про наслідки шлюбу зі звичайним , але послухала серце , бо також не було для неї невідомим і те , що через два жіночі покоління її дар повернеться до тебе , потроєний багатороковим чеканням.
Таких , як ти серед нас – одиниці , бо зазвичай ніхто не дивиться на почуття – у всіх є єдино ціль – народити відьму чи відьмака – продовжити рід , продовжити існування чаклунів на Землі. Я завжди був впевнений , що тобі залишилися переконання прабабки (висновки короткочасного слідкування) . На щастя в моєму родовому відьмацькому дереві також є прогалина чарівників довжиною в два покоління. Я такий самий як ти ,тому мене відіслали до тебе. Я маю зробити з тебе відьму. І колись , ти продовжиш відьмацький рід Землі , – трохи сумна посмішка, - звичайно , якщо ти сама того захочеш але, кажуть відьма не може набути повної могутності не народивши дитину-чаклуна. Все в твоїх руках.
-Чому ж ви не забрали мене раніше. Адже відьмаки всемогутні , чи не так? Чому я більш ніж чверть сторіччя не могла відчути щастя бути відьмою? Чому я зависла серед Звичайних? Я ж-бо завжди знала що я відьма - я відчувала! Чому ви не дали вдихнути на повні груди аж до сьогодення?!
-Тихше, не кричи на мене. Я тебе прекрасно розумію , але я тут абсолютно ні до чого. Просто всі мали впевнитися що ти насправді відьма , що якщо повністю станеш нею не накоїш лиха обом світам - Нашому та Звичайному. І , просто для повноти – у світі має панувати рівновага – звичайні (крім їхніх вождів , що іноді можуть звернутися до нас за допомогою встановлення рівноваги в їхньому світі , бо якщо , щось порушиться на одній з чаш на Великих Терезах Всесвіту , то другій теж стане непереливки)..
-То от , як розуміти спасіння британського принца. А нам повідомили в новинах , що його тримали в заточенні , а потім йому ледве вдалося втекти.
-От бачиш, і ніхто не про що не дізнався. Отже, якщо б ти в неповнолітньому віці захотіла б кудись поїхати від батьків, чи тим паче тебе б викрали , тут би зчинився переворот , і ця хвиля через ваше правління неодмінно докотилася б до нас. А тепер ти маєш повне право поїхати куди завгодно , наприклад , працювати...
-Алексе! - Незабаром донісся до нас голос Римуса ,- нас разом з тобою терміново викликають до Карелії , там проголосили війну водяні у відповідь на незаконний вилов їх русалоньок. Через дві хвилини телепортуємо разом з “Валькірією” до ближнього селища ,- він повернувся до мене ,- думаю , вам , юна леді доведеться покинути палубу нашого “кораблю” .
-Так , справді ,- Апекс нервово намагався запхнути пасма волосся під каптур , але - безрезультатно , тоді він , розвернувшись схопив дерев’яний спис з залізним наконечником і звернувся до мене: - У нас мало часу. Слухай уважно. Нікому не кажи про те що ти бачила й чула. Не намагайся зараз чаклувати чуєш! Ні в якому разі не роби цього. Зараз дуже тонкі оболонки між світами і тебе можуть простежити Чужі , не ризикуй! І не смій прогулювати музичну школу. Я думаю ти знаєш Іванну, до того ж граєте в одному ансамблі, наскільки мені відомо . скажи їй чітко “Alea jacta et. vis-à-vis est la elu” –вона тебе зрозуміє. вона наша. Скоро побачимось. Бережи себе .- Його рука майже невідчутно доторкнулася до мого волосся ,- йди швидше.
Я поспіхом зазирнула йому в очі – там була безодня. Стало трохи не по собі і я поспішила вибігти з пів-підвалу.
***
Яскраве сонце засліпило мене після темряви. До сих пір , зовсім не зважаючи на світило періщив дощ. Ледачі чорні коти ( у цьому дворі їх було ціле сімейство) порозсідалися під будинком , полохливо піджимаючи мокрі хвости. Дворові собацюри , видно десь вкравши шматок м’яса , весело струшуючи з себе дощові краплі пожирали червоні шмаття ,котрі віддавали неприємним ароматом. Може навіть викинув хто. Я поморщила носа та намагаючись не промочити ноги , пострибала через калюжі.
-Дивачко! –Я поза волі озирнулася на заклик моєї подруги ,- хай , Маньо ,- голосно чмокнувши мене в щоку вона щось заторохтіла але це мало відволікло мене від моїх думок про майбутнє – різнокольорове , яскраве наче південно-африканський папуга , заповнене відьмацькими шабашами , чаклуванням та ворожіннями.
-..То коли ти пішла , математичка вихльостувала свою злість на хлопців. Т и б бачила. Заліпила Максу та Тоші по двійці за те що вони надто жваво обговорювали новий прикид Сані.
-А що вона знову на себе начепила ?- Саня Зацепіна – наша “модниця” , вона зазвичай любила наш шокувати своїми нарядами .
-А ти що , зовсім не помітила: - Маня весело пирснула ,- та ж вона весь твій час перебування намагалася звернути на себе увагу. Вона, здається почала “косити” під тебе 6вся така в чорному , з намальованими очима та густо-наведеними губами напнула на себе ще й гріндерси такої ж моделі .як у тебе ,- вона запитально зазирнула мені у вічі.
-Дурепа вона тай усе . Ми вже прийшли – он мій будинок .Бувай.
Подруга махнула рукою й пішла в темний бік дворику.нарешті її здихалася. Зазвичай ми безперестанно точили ляси , забуваючи про усе. Але сьогодні щебет її мене лише дратувало.
Піднявшись до квартири я з задоволенням випила кави і , спостерігаючи за вуличною негодою пішла спати.
***
Коли я прокинулася за вікном стояв туман. Таке буває досить частенько – живу на 21-му поверсі багатоповерхівки. Зате в незахмарені дні видно і Лавру , і інші красоти схилів Дніпра.
Потягнувшись , спробувала знову заснути. Не тут то було. Мерехтливі хороводи неприборканих думок шугали в голові туди-сюди і це не давало без дій валятися в ліжку. Але ніяким думкам не дано бути впертішими за мене : я накрилася з головою ковдрою та почала розгойдуватись взад-вперед .Це часто мені допомагало: коли була маленька – щороку їздила до Криму на потязі... Стукотять колеса , біжать ліхтарики назустріч , тихо подзвенькують ложки в стаканах і під такт усьому цьому мене розхитує взад-вперед...З тих часів це було екстра-засобом для засинання.
Цього разу заснути ніяк не вдавалося , хоч перепробувані були вже всі хитрощі. І тут в уяві постав чорнявий юнак. Довге смолисте волосся розвивалося в нього за спиною...Апекс! Спогади сьогоднішнього дня вжалили отруйною гадюкою. Чомусь я їх жахалася. Може то все було прекрасне марення – короткочасний чудовий сон? Ні – раптом постало в мене у голові .Я чітко пам’ятала найменші деталі , і слова “Alea jacta et. vis-à-vis est la elu” намертво викарбувалися перед моїми очима , відлунням у вухах. Я скочила на ноги як ошпарена . Завтра ансамбль , який мені так категорично заборонили прогулювати. Треба відкопати свою совість і нарешті вивчити мізерну басову партію.
Що ж , тепер хоч якийсь стимул є до вивчення . Перебираючи струни я все ж таки ніяк не могла позбутися думок про ті дивні слова на латині. Ні, мені не була відомою та майже забута мова , але я змогла тонко відчути її. Можливо це відьмацька мова , яка майже загубилася між віків , коли маги відділилися від Звичайних...
Силою відділившись від думок я зрозуміла, що навмання набираю якісь баси. Різко стрепенувшись , я взяла ноти в руки , намірюючись грати правильно. І тут до мене дійшло. Я тільки що грала те ж саме.
Мені не довелося докладати ніяких зусиль – ще завжди дивувалась , як новоявлена для мене відьмочка Івана грала все напам’ять навіть жодного разу не заглянувши в ноти. Голосний сміх ножем розрізав домашню тишу. Я можу все , що хочу , бо я – відьма! Вистачило лише елементарного бажання і журавель не десь в небі , а в мене в руках! Ха-ха – то цим Апекс хотів розкрити мені мільйонну частину моїх , відьмацьких здібностей. Мені поза все кортіло швидко бігти , відшукувати нові “таланти” для задоволення свого Я. Не пускала мене тільки сувора заборона білолицього відьмака . Е-е-ех...жлоб самозадоволений щоб йому не спалося спокійно! Хоча можливо він правий .не можна довіряти управління стихійним лихом новонародженому – так себе зі сторони бачила я – могла б знести все навколо, якщо б відчула запаморочливу Силу.
Обережно вклавши в чохол , як дитину в колиску , гітару, я вибігла на балкон та загорлала:
-Я вільна-а-а!!! – Баготоголоса луна відбила голос від дахів будинків , вітром шарпнуло по обличчю , примножилось та зазвучало у безпросвітному тумані .Мабуть , якби було сонячно , здивовані перехожі здивовано підняли б догори голови , а зараз – піднімай , не піднімай – користі як від козла молока.
Розвернувшись на п’ятках , я заскочила на прохолодний приємний паркет , весело пробігла до вітальні , а звідти у кухню. За спиною , ніби крильми розвивався шовковий сарафан. Плюснувши соку манго у високий тонкий стакан , випила залпом і насолодившись солоденьким смаком вирішила взятись за уроки.
На мій превеликий подив домашнє завдання піддавалось так само легко , як і ноти. Варто мені відкрити підручник та оглянути сторінку - весь її зміст надійно засідає в моїй пам’яті. Коли за декілька хвилин швидких проглядань підручників мені залишилося лише письмове завдання – вистачило малого бажання і всі зошити поповнилися закарлючкувато - написаними роботами.
Коли я відбилася від уроків було вже близько вісімнадцятої години. “Завтра в школу не піду” - Вирішила я .Раніше мене туди проти волі хіба що бульдозером можна була випхати , а тепер – максимум що мені потрібно для навчання – бажання , як би класично це не здавалось. Гадаю , ніхто й не помітить мого зникнення – не така велика “цяця”.
Я голосно розреготалася. Тепер це відношення мені ж на руку. Буду завзято вивчати гру на гітарі. Без відьомських хитрощів - не для когось – для себе.
***
От-от мала повернутися з роботи мама. Я замовила в сусідній піцерії “Маргариту” (обожнюю і піцу , і книгу прекрасного Булгакова , щоправда в далеко не рівних пропорціях : приблизно - 1 до 1000) нервово постукуючи нігтями по столу - зиркала на годинник.
Нарешті задзеленчав що давно відремонтований дзвоник. Піца приїхала. Чомусь хлопець якось дивно подивився мені в очі , наче привида в них побачив і , підхопивши свою сумку , відмовився від решти і спотикаючись позадкував до ліфту. “Тю.” – Єдине що подумала я , прилаштовуючи піцу на розігрів до мікрохвильовки . Натиснувши кнопочку та почувши пронизливе “Тінь!” – пішла усе ж таки подивитися на мої очі, яких чомусь так сильно злякався молодий кур’єр , може в нього не все з головешкою якраз? Ще один приступ відьмацького ( ого , я ж бо все дитинство намагалася так сміятися , надивившись різних фільмів) . У коридорі довелося ввімкнути світло – темне скло вікна не дозволяло потрапляти туди яскравому промінню , до того ж на вулиці не дивлячись на весну , було достатньо темно. Не треба було підходити в притул , щоб ЦЕ побачити.
-Ой ,- тільки й вирвалося з моєї раптом пересохлої горлянки . Мабуть це була одна з багатьох стадій становлення відьмою. Якоюсь невідомою силою очі з переважно-примружених стали надзвичайно великими .“Як у казці про “Кресало” – де три собаки охороняли сундуки з грошима - в першої очі , наче блюдця , у другої – як каретні колеса , а в третьої - як вікна у веж.” - Промайнула думка. В дитинстві було страшнувато - зараз удесятеро посилився страх , до того ж , з брунатно-зеланих , іноді схильних до чорноти очей , вони перетворилися на яскраво-жовті з домішками блідого рослинного кольору. Стало далеко не до сміху.
Зазвичай ще десять хвилин – і мала прийти мама. Щось треба робити – не можу ж я вийти перед материні очі у всій своїй новій “красі”. І все ж таки вони були дуже красиві. “Неправильно такі “ліхтарі” закривати сонячними окулярами , але по-іншому – ніяк.” - розмірковувала я поспіхом розшукуючи в кімнатному бедламі забуті машині окуляри від сонця – доведеться прикрасити мамині вуха розмовами на кшталт : ”Ой , які чудові окулярі , аж знімати не хочеться.” Треба буде терміново дізнатися в Іванни на завтрашньому занятті , що мені робити з цим “щастям”.
***
За моїми пошуками ледь не забула про піцу і в останню хвилину її вдалося врятувати – а то б довелося їсти вугіллячко , а я не дуже люблю гірке.
Коли мама нарешті , змокла до нитки , під гучний грім зайшла до квартири , то лише здивовано підняла брови.
-І що це за маскарад? Тобі що , робити нічого? Вирядилася тут.
-Та ну, мам . такі окуляри класні, я в них походжу - мені так зручно .
-Хоч спи у них .Тільки щоб у школу не сміла в них ходити. Мене і так уже задовбали на батьківських зборах за твій вигляд. І звідки це в тебе?
Я ,хоч насправді, взагалі не збиралася до школи ходити , вирішила промовчати.
-Ходи на кухню , в мене піца холоне. Твоя улюблена. Я тебе ледве дочекалася.
-Ти ж бачиш , що на вулиці відбувається. Думала , пересиджу на зупинці , поки закінчиться , та де там. Не дочекалася , он , бачиш , змокла вся. Піду просушу волосся й перевдягнусь у щось тепленьке. Бррр... Знову ти начудила. – Мама весело підморгнула мені. – Знаю я тебе.
Колись у дитинстві , у Криму , мені вдалося “накликати” надзвичайно сильну зливу. Тоді я захворіла – температура під сорок. А всім весело. Мені стало до того образливо , що захотілося зіпсувати усім це свято тепла і радощів. “Щоб скільки я хворію – стільки йде дощ з нестримним вітром” – прокричала я з розпачу і провалилась у небуття.
Два тижні я хворіла.
Два тижні лило.
З того часу я обожнюю дощ , не можу терпіти занадто яскравого сонця й скуплення радіючих , нестриманих від щастя людей.
***
Зранку грати хвору мені не прийшлось. Мама , тільки зайшовши до мене в кімнату , скрикнула.
-Якийсь у тебе надто хворобливий вигляд. Наче бліда поганка. Посидиш сьогодні вдома , потім подивимося. –Відкривши вікно на провітрювання . чмокнула мене у щоку й , запахнувши легке вітряне пальтечко , вибігла з дому. –Я запізнююсь!Бувай1 сніданок у холодильнику. Встанеш , поміряй температуру.
-Добре мам , щасти! Я тобі зателефоную.
Ледь зачинилися двері , я підхопилася на ноги й підбігла до дзеркала. Кинула швидкий погляд. Зняла окуляри. Очі світились в напівтемряві.” Цим мене вже не злякаєш .” –Подумала я .“І не таке бачили.” – Але все ж трохи здригнулася й оглянула все обличчя. Ні натяку на хворобу. Можливо й це пов’язано з прабабусиним “спадком”. Що ж , тоді у ньому ще більше позитивних сторін , ніж я очікувала.
Поснідавши нашвидкуруч я вирішила впевнитися . що відмінно знаю свою гітарну партію . Дивовижно. Я жодного разу не збилася . пальці , що зазвичай обожнювали зіскокувати зі струн , тепер трималися міцно , як приклеєні. Запевнившись у неперевершеності своєї гри , я вирішила . що час прогулятись. Надто давно я не блукала провулками Києва на однині з собою.
***
Невпевнене сонечко радісно відігравало промінням у калюжах. Природа , здавалося , прокидалася. Нарешті бруньки на деревах остаточно розцвіли . Повітря знов наповнилося пахощами свіжої трави й зеленого листя. Я вдихнула на повні груди , і раптом зрозуміла – не буде більше цього року палючого сонця , що засліплює очі і безжально винищує зелень . Бо так хочу Я. І не лише я : з усіх сторін , я ловила на собі насторожені погляди , відчувала , як хтось невпевнено , сором’язливо стучить до моєї свідомості .
Рідні душі , споріднені з моєю – я можу їх відчути , і вони мене признають – за рівну. Мене переповнює радість – я не одна така – живу серед Звичайних , ходжу серед них . співісную. І відразу стає легко , тепло. Сьогодні я підійду до Іванни і передам їй дивне послання Алекса.
Алекс...Алекс...Хто він? Відьмак. Що ще я про нього знаю? Перше враження – владний , сильний , упевнений у собі , вміє себе представити. Красень. Іноді , вроду порівнюють із сонцем – не можна надовго затримати погляд - хочеться відвести очі , і ще не відомо , чому. Бо ж люди не відчувають красу сонця – лише його енергію , безкраю , яскраву. Розгледіти , збагнути Сонце неможливо. Ми так і не розуміємо , хто воно насправді.
Він не сонце. Місяць. На місяць хочеться дивитись. Безперервно. Не відводячи погляду – він приваблює , приворожує , зачаровує. Нам кортить одного – дізнатись , що там – на невідомій нам частині , але ми швидко про неї забуваємо . Яскравий місяць на чорному фоні неба й невеличких , але також чаруючих красою зірочок – так я уявляла собі Алекса на фоні інших відьмаків. Що може бути прекраснішим? Сьогодні випитаю в іванни все , що вона може про нього знати.
***
Я знову спала. Години з три. Мій сон знову зі мною – такий рідний , вивчений до дрібниць .Алекс зі мною – мені набагато легше , і вітер слабшає...Прокидаюсь.
Сполоснувши обличчя прохолодною водою , збираюсь вдягатись. Заскочивши у безрукавку , хапаю гітару й біжу що є сил – ще трохи і запізнюсь. Це у нас сімейне. Що на ділову зустріч . що на роботу , моя мама завжди умудряється запізнюватись . І я в неї це успадкувала.
Перестрибуючи через калюжі , я думала , як я зможу жити у цьому світі , коли отримаю ключ від своєї Могутності. Мабуть усе ж таки “вийду заміж за мільйонера “ та уїду кудись подалі...
Твердий чохол з гітарою важко бив мене по колінах. Ставало усе жаркіше. Але тут машині окуляри здогодились мені найліпшим чином – за прямим призначенням , так би мовити. Тепер вони надійно несли варту моїх очей , захищаючи їх від сонця, і за разом ще й від насторожених навколишніх поглядів.
Ледь пролізши через розкислу багнюку , я опинилася в глибокій калюжі... на жаль , літати я ще не навчилась , усе попереду.
***
Привітавшись з усіма , я “роздягла” гітару й сіла на своє місце. Іванни досі не було. Я злякалася ,що з нею могла щось статися і вона вже не зможе мені допомогти.
Грали “Тореадора” , коли двері прочинилися , війнув вітерець і довговолоса русява дівчина зайшла до зали.
-Ну здрастуй , Іванно . Ми дуже раді , що ти вирішила до нас завітати. Уже всі зачекалися. Навіть Леся спеціально вивчила свою партію! На такі події запізнюватись не можна .
Але мені вже було все одно на радісні глузування моїх со-асамблистів . Я чекала кінця репетиції.
Можливо від мого превеликого бажання , можливо від чогось іншого , але сьогодні ми закінчили навпрочуд швидко.
Покликавши Ваню до кінця залу , я ,намагаючись не збитись , прошепотіла:
- Alea jacta et , vis-à-vis est la elu . –чітко проговорила я , очі в Іванни надзвичайно округлилися .
- Хто? Хто це сказав мені передати? – втім , здавалось , що вона й сама все прекрасно знала й розуміла.
- Алекс. – Промовила я одними губами.
- Все з тобою зрозуміло. – Вона ніжно посміхнулась – ніби до дитини. – зніми-но окуляри.... не бійся , ніхто не побачить.
Трохи повагавшись . я стягнула з себе окуляри , які вже встигли мені остогисти й підняла на неї погляд.
-Ого...Тепер я повністю тобі довіряю. Можеш розповідати.