ПРО-(ТО)-ПРОЗА

[Роді о'Нівна]

Нарешті наважилась оприлюднити - надто особисте...
Може, когось зацікавить?

ЗА РИСКОЮ ВІДЛІКУ
За що б не брався – відчував відразу. Внутрішній спротив. А то й повну апатію. Здавалось, віддав їм усе – усього себе! – але то всьо, виявляється, нікому не було потрібно. А, може – мені самому потрібно було отак віддатися, викластися, аби не загинути – не зогнити на корню. Довго йшов вулицею Листопадового Чину. Однією з найдовших у Місті. То уповільнюючи, то прискорюючи ходу. Думки напливали, таранили одне одного, зникали, ніби розчинялися – в повітрі… у лужно-кислотному середовищі всередині мозку. Її очі. Неможливість бачити їх щодня. Через роботу. Клятий режим, що не дозволяв розслабитися ані на мить.
Оперативні заходи, прикриття. Вона на цьому не розумілася. Навіть якщо б він довго і терпляче пояснював – усе одно не ладна була зрозуміти. Таке все те чуже, незнайоме – незнане. Її цікавило інше. Колись то стрітися – на перетині вулиць, на зламі дня і ночі, на протязі епохи… Тоді його погляд зручно влаштовувася на її обличчі – на очах, губах, підборідді. Погляд, що розгладжує зморшки. Погляд, котрому несила опиратися. Ніжний. Теплий. Вимогливий. Жорсткий. Погляд, що міг би вбивати (як він думає), але не її. Тільки не її! Уривки їхніх розмов раз-по-раз прокручувалися в пам’яті, набуваючи нових відтінків. Колорит довколишніх подій накладався на ті спогади, щоразу змінюючи настрій – нюансово, ледь відчутно – але ж...
Так було і так буде: він – вуличний, із непригладженими жорсткими враженнями від життя, з відразою до насильства – але ж – сам у тому насильстві загрузлий. Хоча і заради справедливості, на користь хороших людей – проти поганих! Але насильство усе одно поверталося до нього. Вночі, на світанку, коли сни межують з реальністю як ніколи. Хоча саме снів бачити йому не щастило вже давно. Звідтоді, як це сталося. Як він побачив те тіло – безглуздий (але який реальний!) результат самогубного розлучення душі й тіла. Ми всі деякою мірою самогубці. Щодня, щомиті – чинимо банальні речі, що вкупі зрештою і спричинюють смерть. Смерть чигає за кожним нашим рухом. Очікує, коли перечепимось й опинимось на підлозі, аби допомогти – оволодіти кожною клітиною, скуштувати дорогоцінну рідину життя – випити її всю, до денця. Спустошення, що всі ми носимо в собі. Страшні мітки передчасного старіння… Аж ось якось помітиш сліди болю на обличчі живого (чи ще таки живого?!) мерця. Ледь помітний відчай на денці очей, скорботну лінію замість посмішки, гримасу страждання посеред зайвини розваг – і вся уявна рівновага, удаваний спокій… куди тільки подінуться. Так і з ним. Професійний інтерес, як він іноді помічав, мав на собі печать чогось неприродного, важкозмиваного. Банальні – кров, насильство, безглузда жорстокість… – не давали спокою ночами. Тому й перестав спати – себто бачити сни. Тіло молодої привабливої ще (і в цьому чи не найгірше, найогидніше!) жінки, безвольні руки з темними венами, закинута за бортик ванни голова. Усі гріхи людства із неможливою справжністю зосередились в обважнілому тілі самогубиці. Що змусило її до цього!? Як наважилася на той крок – останній у її короткому, як одиничний потріл із саморіза?! Єдиний сон, єдине видиво, яке було для нього приступне – відтоді, як… – те тіло, і та зчорна-червона настояна на запаху смерті вода.
Такого б вона не зрозуміла. Його оповіді видавались їй примарними вигадками. Перебільшеннями. Вона вірила у те, що спілкування з нею змінить не лише його настрій, але й усе решту: поведінку, спосіб життя – навіть сни. Наситить його світ яскравими кольорами, збагатить палітру уявлень розмаїтими фарбами весни. Натомість – лише осінь тече в жилах. І саме їхнє кохання, здається, ставало все більш кволим (хворим?) – чи то через уповільненість реакцій, чи то через щось іще – незалежне від них обох, від того простору і того часу, в межах яких розгорталося.
Він теж міг бути самогубцем. Чи вже є? Хвилями накочувалася впевненість у непотрібності його життя, передусім – йому ж.
Вона ніколи до того не замислювалася над можливістю позбавити себе життя. Припинити усе: і біль, і щастя. Аби ж можна було б повернутися туди, за риску відліку. Аби повернути його – до життя, до світла. Осінній синдром – лейтмотив його життя останні кілька років – невблаганне чудовисько у барвистих шатах! Тепер це її прокляття. Її нав’язливий стан. І більш нічого немає у її житті. І його щоденник. З описами поступового розкладення. Зафіксованими в часі і розтягненими у просторі – доки триватиме її пам’ять про нього.

[Роді о'Нівна]

Упізнати себе

Якби хтось задався такою метою – дослідити, у щонайменших подробицях, своє власне життя – щохвилі, щопоруху… – напевне, винаходив би вражаючі розбіжності – і не лише між собою сьогоднішнім і вчорашнім, а так само щомиті, щоподиху... Здається, і сам би не впізнав себе – отаким, як був тільки-но, або таким, як от просто зараз… ні, вже не той… Так чи приблизно так розмірковувала ще вчора. Але не тепер. Теперешній стан здався Ользі не скороминущим – скоріше довготривалим. Стан, коли… Коли ти точно знаєш, що не маєш більше сили проти тої диявольської облуди, що оволоділа твоїм життям – тут і тепер, але вже здавна, років зо три-чотири… Не можеш більше бачити холодні очі того, хто поряд. Звично здригаєшся, вловлюючи за вікном постать – уже знайому тобі примару кінця. Ні, не кінця твого життя – лише закінчення тої книги, що ви писали разом. І ніби продовжуєте писати, але… Насправді книгу вже давно дописано, історія скінчилася, навіть папір вийшов… А ви вперто продовжували те писання, довискрібуючи останні крихти співжиття. Вони ще залишатимуться, ті крихти, довго нагадуватимуть про ваші минулі щастя… Але чи є вони нині твоїм хлібом насущним, твоєю долею?! Треба зрештою полишити жалюгідну практику приховування правди, заштовхування її вглиб свідомості, аби вона лише коли-не-коли раптом визирала звідтуди – додаючи смаку життю – ніби потойбічне нагадування про природу людського співіснування. Символом твого сьогодення мала б стати відмова від себе вчорашньої. Скільки можна ховати голову в пісок, закривати очі на очевидне. Треба насмілитися на протилежне. Подивитися просто в очі своїй долі, повірити в неї. Почати рух… уперед? Достатньо обрати будь-який напрямок: все одно відтепер саме він буде єдиною правдою про тебе – твій новий крок у новообраному напрямку!
Ця історія має кілька вимірів. Один складається з ланцюжка подій, що самі по собі, окремо одна від одної, не становлять нічого особливого. Але вкупі, у певній послідовності, вибудовується надто дивна система. Як тут не згадати про потойбічне! Повірити у звичайне диво…
Серед усіх передісторій найбільш важкодоступною для нашого розуміння є та, що її навіть висловити, вимовити вголос неможливо. Бо справжнє завжди невимовне, а те, що ми намагаємося вкласти у свої слова – найкрасномовніший їх варіант – щоразу воліє уникнути оприлюднення. Мимоволі згадуються рядки однієї з багатьох нинішніх поеток: “…така вже доля слів – приховувати правду // вгамовувати марення сновид // в уяві ти зіходиш на Бескид // а мовиш це – і котишся направду // в якесь провалля де зникає слід…” Так і я, в гонитві за точними словами для передачі того дива, навіть елементарного відчуття його, наштовхуюсь на глуху стіну стилю, думка моя губиться у стилістичних невправностях, втрачає рештки терпіння поміж граматичних та інших вад. Аж доки внутрішній голос не накаже мені зупинитися.
Зупинись на радості, що пирснула на неї з очей Вадима: чиста, непідробна, живильна. Направду ж – Ольга не розраховувала на це після кількох місяців невідомості.
- Пробач, не привітав тебе зі святом. Я був у лікарні. Між життям і смертю. – Показує очима на ліву сторону – Це все мало відмовити.
- Я щось таке й передчувала, чи то знала, але приховувала розуміння того сама від себе…
- Я радий тебе бачити. – Довгий погляд через стіл.
- Стій, а коли ти вийшов звідти?
- Тиждень… А це так важливо? – Знов той самий погляд, впродовж якого я вперто мовчу. – Чому ти запитала?
- Це дивно, але… – Важко підшукати потрібні слова. – Знаєш, увесь цей час я не відчувала тебе. Це так ніби… ніби відчуття закритого простору. Я знала – тебе немає, тут, поряд, поблизу, взагалі у цьому часі й просторі. А десь приблизно… так, мабуть, тиждень тому – все відновилося. Ти знову був у межах досяжності. – Замовкаю, він, мабуть, не зрозумів. Не слід було починати. Він тут – і все.
“…Лише спільними зусиллями – і зусиллями волі в тому числі – можемо досягти бажаного…” …Зупинити, продовжити мить любові, повернути собі втрачені почуття. А що вони не остаточно загублені для нас – то напевно. Іще більш упевненими можна бути в тому, що звідси мало початися якесь інше – невідоме – життя.
Нове життя, оте vita nova, про яке так багато чули і ще більше мріяли! Але його так важко починати. Страх, що проникає в думки, спаралізовує уяву. А так іноді весело уявляти всі ті непередбачувані можливості, що їх відкриває все нове. …Кава “Паріз’єн”, що її ти дозволяєш собі за 9,50 (даєш 10, кажеш “без решти”) у рок-кафе з відображеннями кольорових стільців у жовтавому склі веранди. Десерт “Чорнослив з вершками і горіхами” в улюбленому “слабкомексиканському” барі на розі. Але ж ти не тут. Якесь тіло, схоже на твоє, сидить за синім столиком на високому (так само синьому) стільчику в скляному кутку прозорої мушлі-зали, поглинає спочатку салат “Оро”, чарівний витвір з лосося і варених овочів, і не відчуває його чарівності; а далі – видовбує шоколад, знайдений вкупі з чорносливом у керманці з десертом, п’є каву і вишневий сік, механічно загортає в серветку невикористаний фасований цукор (сувенір на згадку); і ще далі – без почуттів спостерігає крізь скло вуличні сценки (веселі й не дуже), розглядає манекени, виставлені у вітринах салону Ірини Сергієнко (це відкриття дня особисто для мене – для того фізичного тіла, що нагадує мене). Повз мій куток їдуть і їдуть. Тролейбуси, таксобуси і приватні авта. Ідуть і йдуть люди. Спливає час, але так само висять на кам’яній арці над входом до підворіття вивіска “Точильна майстерня” і безглуздий червоний знак (біле поле обмежене червоним кільцем кола). До бісенят в очах вдивляючись у ті звичайні речі, Ольга намагалася побачити хоча б якісь ознаки змін. Але нічого в оточуючому світі не могло змінитися настільки, аби вповні вдовольнити її жагу до безповоротних змін.
І невідомо з чого починати його – те її нове життя. Ользі все частіше спадало на думку оте “Все покину – піду світ за очі…”, але вже наступного дня вона про всі свої нові плани забувала. Та ж вони були – ті плани! Випростувалась душа – назустріч мріям. Ось вона – помічниця юриста. Дуже їй припала до душі назва однієї контори: “Жаріков і Сініченко”. Ось вона – консультант чи піар-представник фірми “Март-Трейдінг” – розкручує нові проекти, шукає потенційних учасників піар-акцій. Ольжина уява кидала її з одного берега на інший. Бо все може бути! Звіднедавна з нею могло статися все, що завгодно – і лише в позитиві. Звідтоді, як зрозуміла, що майже нічого певного про себе не знає. Може, то й не вона зовсім – напівінфантильна 32-річна жінка вільної професії (не тієї, що ви, мабуть, подумали). Жінка-письменник, що якимсь дивом не встигла перетворитись на остаточне стерво, оскаженіле від свого розуму і всезнання, помножених на мінімум спілкування з рештою світу. Ні, вона не була одиначкою, не переживала трагедії покинутої коханої чи дружини – нічого з того, що дозволило б автоматично зарахувати її до групи ризику. Але щось пішло не так. Надто розмірено відбивав такт життя її внутрішній годинник. Поза своїми творами вона пливла за течією. І не було жодної її заслуги в тім, що допоки потік, що ніс її залишався чистим і прозорим. Це не залежало від її волі. Але ж… “…Спокійно плисти у прозорім потоці” – чи це не збочення, тим більше – в наш час, коли, здавалося, не залишилось недоторканого куточка світу? І чи не було між тим десь там, у підсвідомості, прихованого бажання чогось нестерильного, якогось – хоча б часткового і нетривкого – забруднення!? Якоїсь надзвичайної події? Між іншим, розмірковувала Ольга, кожен художній твір – надзвичайна подія. Коли людина, замість того, аби щось переживати, відчувати вживі, переводить це все на абстракцію, на ніщо… Надзвичайною подією стає пошук (чи то лишень спроба пошуку) сенсу свого існування. Ти живеш цією в’явою – перемогою видіння абстрактного духу над супер-реалістичними подіями тваринного життя людини в природі і напівтваринного – у соціумі – купі собі подібних. Ти один – над усім непотребом масового (в унісон і врозбрід) дихання і (пере)травлення: повітря, їжі, ідей... До самознищення і забуття (за буттям – уже нічого – пустка!)… Ось що зробило з нами спільне життя. “А далі буде вітер – розвіє попіл наш…”
Безподієвість здається дуже дивною. Ніби всі на щось налаштовані, щодня чинять десятки тисяч дрібних дій, метушаться, кубляться, мають украй заклопотані обличчя. А ти серед них наче вигнанець – чужинець серед аборигенів, гой між ортодоксальними євреями… І будь-які рухи стають для тебе зайвими, власні бажання – чужими, непотрібними. У цілому світі нема для тебе рідної душі, хоча б такої, що розуміла б тебе без слів, за одним лише поглядом. Настає час, коли перестаєш розуміти, хто ти і навіщо все це, навколо тебе. Твій день перетворюється на жах, тільки встигай рахувати неприємності. Ти пручаєшся, виштовхуєш із себе непевність, важкість передчуттів, відштовхуєшся від парканів і решіток… Аж раптом “ти і твої слова… твій подих біля мого вуха…” – і одразу так хочеться думати, що любов і є вся правда про нас. Ти немов випадкове чтиво: коли бралося до рук, хіба можна було подумати, що виявиться таким захопливим. Недавно – але ніби вічність тому – я не знала тебе, а тепер не знаю себе. Це все одно, що жити в двох світах. Один – зрозумілий, з рівномірно розподіленими світлом і тінями (чи, може, то лише здається), другий – втаємничений, хаотичний, неосмислений. І обидва вони – твої, тобі хороше поперемінно то в одному, то в іншому. І сама одноманітність першого, часом відгонюючи духом застиглості, усе ж буває втішною, заспокоює розятрене серце. Але що я без отого – другого – світу?!

[Morandi]

чесно, не подужав ані першого, ані другого вашого твору. мабуть, ще не доріс. вибачте

[ROMB]

Трохи забагато епітетів і порівнянь - розсіюється увага, а так - гарно представлений смисл і в першому і в другому. Дякую, пишіть ще.

[samnasam]

Як то кажуть, чим далі в ліс, тим товстіше партизани. Це я про те, що, чим далі заглиблюєшся в старіші дописи, тим частіше натрапляєш на твори - данину тій чи іншій літературній моді. Або масиви творів про стосунки з перевертнями-кровопивцями, або твори "потоку свідомості". Поганого у цьому нічого немає, але за вікном 2011 і читання чимось нагадує гру в археологію. Ось і твір "За рискою відліку" - таке собі типове творіння швидкоплинної "потоко-свідомостної" навали. Зовсім не маю бажання ображати автора, який щиро виклав на папір власні думки, почуття і переживання, наділяючи ними ГГ свого твору. Погано те, що стиль написання подібних творів-щоденників у переважної більшості прочитаних мною авторів надто схожий між собою, трохи, як не під копірку. Хтось закине мені - але ж зміст у всіх творів різний. Пробачте, але й тут автори не блещуть різноманітністю - майже у всіх творах превалює опис гіпертрофованих почуттів, однобічно драматизованих стосунків та астенічних емоцій на тлі виразно суб'єктивного, трохи не вселенського суму і безмежно-меланхолійного зображення оточуючого середовища. P.S - сил вистачило поки що на цей твір