sharkyura
30.11.2005, 12:48
:scared:
«ПОЦІЛУНОК ВАМПІРА»
Після довгих і виснажливих років запеклої війни з темними силами у всесвіті залишився лише один представник династії вампірів. Наймогутніший і найрозумніший. Із його силами не міг упоратися жоден супергерой. Адже цей вампір був найкращим учнем легендарного графа Дракули, і перейняв від свого вчителя всю мудрість, холоднокровність і багатовіковий досвід чорної магії. Ім’я його – князь Кландельстин.
Багато-багато років цей вампір снувався світом, намагаючись захопити та володарювати нашою планетою. Він укусив неймовірну кількість людей, які згодом перетворювалися на жахливих істот. Одначе ніхто з них не міг опанувати той об’єм сили та знань, що давав князь, і згодом розривалися від перенавантаження. Та Кландельстин нарешті знайшов того, хто зможе стати його учнем і достойним спадкоємцем.
– Максиме, ти моя єдина надія, – мовив князь, – я відчуваю, що ти готовий стати новим графом вампірів, який нарешті заволодіє цим нікчемним світом.
– Так, учителю, ви не помиляєтесь, – підхопив той, – я зроблю все, щоб виправдати вашу довіру й стану володарем усесвіту.
– Молодець, у такому випадку слухай уважно – сьогодні місяць набуває найповнішої форми, тому мусиш виконати ритуал посвячення у вампіри. Лише тоді переймеш усю мою силу та магію. Якщо ж не зможеш, то залишишся звичайним юнаком.
– Що за ритуал? – поцікавився Максим.
– Ти мусиш скуштувати кров із будь якої дівчини. Проте це має відбутися лише в замку графа Дракули, що знаходиться у Трансільванії, і лише сьогодні вночі, – прошепотів Кландельстин.
Добре вчителю, я зроблю це, – погодився Максим, і вирушив до школи обирати жертву.
Тим часом у школі була велика перерва, тому на вулицю вийшло багато тінейджерів.
– Настю, ти тільки глянь, – закохано пролунав ніжний голосочок, – яка в нього чудова усмішка, наче ангельська. А очі, його погляд такий гарячий і пронизливий...
– Маринко, – промову дівчини перебила подруга, – ти що закохалась?
– Та ні, як ти могла про таке подумати, звісно ні, – заперечила та, – проте він такий милий, привабливий і в ньому є щось дивне, таємничість, яка так притягує...
– Ти мариш ним, – ревниво усміхнулася Настя, – подруго, розплющ очі, він звичайнісінький хлопець, такий, як усі інші в нашій школі. Трішки вродливіший, але такий же дурень.
– Та що ти розумієш у хлопцях, ти навіть ніколи не цілувалася! – образилася Маринка.
– А от і цілувалася, – виправдовувалася подруга, – і вмію робити це краще за тебе!
– Добре, в такому разі доведи – якщо зможеш поцілувати його, то я заберу свої слова назад і визнаю тебе кращою.
– Макса?.. – мрійливо перепитала дівчина.
– Так! – пролунало у відповідь. – Саме Макса, красеня з чарівним поглядом!
– Згодна! – розгублено вигукнула Настя. – Проте, якщо я зроблю це, то пообіцяй, що завжди слухатимешся мене!
– О’кей! У тебе все одно не вистачить сміливості підійти до нього! – парирувала Марина.
Щойно пролунали ці слова, як дівчата замовкли й почали спостерігати за Максимом. Вони дивилися, як хлопець спілкується з друзями й чекали слушної нагоди, щоб підійти. Та юнак помітив прискіпливі та зацікавлені погляди милих дівчат і згодом сам поспішив до них.
– У мене склалося враження, що я можу вам чимось допомогти, – фліртуючи мовив красень.
– Так! Моя подруга дуже хоче з тобою поспілкуватися, – тремтячим голосом пробубоніла Маринка й зникла в метушливій безодні гомінких тінейджерів.
– Настю, я до твоїх послуг, ходімо прогуляємося, – запропонував блакитноокий юнак.
– Та я... точніше ми з подругою... не подумай... ми просто, – розгубилася Настя.
– Не бійся, – всміхнувся Максим і ніжно взяв дівчину за руку, – якщо ти соромишся, то говоритиму я. Сьогодні ввечері відбудеться дивовижний бал з нагоди моєї перемоги. Над чим, дізнаєшся пізніше. Там буде дуже багато моїх друзів і знайомих, безліч солодощів і найголовніше запальна дискотека. Я хочу, ні навіть наполягаю, щоб ти теж прийшла...
– Кльово, та мені мама не дозволить, – зашарівшись, відповіла дівчина.
– А навіщо їй говорити, – всміхнувся хлопчина, – ти ж уже досить доросла, чи ти до старості робитимеш те, що наказує мама?
– Ні, але... вона хвилюватиметься...
– Та не поводься мов немовля, ходімо! – наполягав Максим.
– Я не немовля, я вже доросла! – ображено вигукнула Настя.
– То доведи це, чи ти лише намагаєшся бути такою?
– Добре, я доведу тобі, ходімо на цей клятий бал! – погодилася роздратована Марина.
Взявшись за руки, вони вирушили до Максимового помешкання та підійнялися до його кімнати.
– Зачекай, – раптом мовив юнак, – зараз принесу сік. Доречі, який ти любиш?
– Апельсиновий, – пролунало у відповідь, – а ще виноградний.
– Гуд, – усміхнувся хлопчина, – скоро буду.
Максим щодуху метнувся в підвал і, взявши там червоний порошок, що дав Кландельстин, всипав його у склянку з вишневим нектаром.
– А тепер, ти трішечки поспиш, – мовив про себе хлопчина, підійнявшись у кімнату до дівчини.
– Вибач, Настю, залишився лише вишневий, тримай.
– Та нічого, дякую, він мені теж подобається, – всміхнулася дівчина та пригубила напій.
– Пий, я ще принесу...
Максим ще щось говорив, але Настя вже не чула. В її очах усе попливло, забігало, закружляло. Залунала якась дивна музика й під цю мелодію тисячі маленьких вогників, чи то іскорок, почали витанцьовувати. Вони то здіймалися високо-високо вгору, то опускалися до самісінької підлоги, ковзаючи блискучо-білим паркетом. Їх ставало все більше і більше. Настя бачила, що трапилось щось дуже дивне, та розмірковувати над цим не могла – навколо все було настільки чудовим і чарівним, що хотілося віддатися насолоді. Вона навіть боялася зробити зайвий подих, адже гадала, що рухи можуть розвіяти всі ці казкові іскорки. Настя заплющила очі і відчула, як щось досить ніжне й лагідне підхопило її та здійняло в повітря. По тілу пробігли ледь помітні та запаморочливо-приємні лоскоти. Дівчина затремтіла. Їй здалося, що тепер вона тане, мов сніг, мов, крига, мов уранішній туман, перетворюючись на безліч малесеньких сріблясто-золотих вогників. Тієї ж миті Настя відчула чийсь подих. Солодкий подих красеня Максима, що тримав дівчину на своїх руках.
– Привіт, принцесо, – лагідно прошепотів його голос.
– Де ми? – розплющивши очі, поцікавилася дівчина.
– У замку легендарного графа Дракули, – пролунало у відповідь.
– Не знаю чому, але я вірю, зі мною щось сталось і тепер...
– Ласкаво прошу на бал, леді, – перебив хлопчина, –бал на честь володаря всесвіту! А тепер потанцюймо! Маестро, Кландельстине, музику, будь ласка!
Щойно пролунали ці слова, як зазвучала мелодія. Хлопчина, взявши дівчину за руку, запропонував потанцювати. Настя не заперечувала – перед нею стояв справжній середньовічний принц. І от танець розпочався. Вони закружляли в величезному стародавньому замкові і здавалося, що весь світ обертається навколо них. Знову з’явилися малесенькі іскорки. Вони здійнялися вгору та з великою швидкістю метнулися додолу й, зіткнувшись із полакованою підлогою, хвилею розлетілись у різні сторони, заповнивши собою простір казкового замку. Вогники оповили собою Настю та Максима, що схилившись один одному на плече, кружляли в неймовірному танцю. Дівчину захлеснуло хвилею знайомих почуттів і вона ще сильніше притулилася до юнака й відчула, як б’ється його палке серце. Хлопчина ж у відповідь притулився гарячими губами до її шиї. Серце Максима несамовито закалатало від якогось тривожного хвилювання. Проте танець продовжувався.
– Чого ти чекаєш? – прошепотів прохолодою Кландельстин, – скоріше роби свою справу, – випий нарешті її кров, усю, до останньої краплини. Швидше, я вже палаю від нетерпіння.
– Вибач, я мушу, – зі слізьми на очах тремтячи прошепотів юнак і зажав своїми малесенькими кликами Настіну шию.
Від раптового болю дівчина розплющила очі та побачила, що навколо не має ніяких вогників, а лише дзеркала. Величезні старі дзеркала, майже повністю оповиті павутинням і темним пилом. Однак в них все ж таки ледь помітно було видно віддзеркалення. Проте дівчина бачила лише своє. Вона танцює з Максимом, але його віддзеркалення не має. Настя згадала про біль і все зрозуміла. Зрозуміла, що танцює з вампіром і що він її намагається вкусити. Ще мить і його холодні та тремтячі клики проткнуть її шкіру. Ще одна малесенька мить... але ж Настя може вирватись і втекти. Та навіщо? Навіщо тікати від щастя. Адже зараз так добре... Настя заплющила очі й мовила:
– Я готова...
Та болю більше не відчувалося. Ні болю, ні тепла гарячих губ. Дівчина зупинилася та розплющила очі. Перед нею стояв усе той же принц. Він мовчки дивився їй у вічі, та слова були б зайвими – погляди розповідали, а серця настукували про все. Максим нахилився до Насті й притулився губами до її губ, які злилися в одному поцілункові, що розірвав закоханих на малесенькі іскорки. Проте за деякий час вогники знову з’єдналися в тіла двох: в Настю та Максима. Й тепер вони стояли вже не в старовинному замкові, а в Максимовій кімнаті.
– Пам’ятаєш, я говорив, що пізніше розкажу на честь якої перемоги бал? – запитав хлопчина й не дочекавшись відповіді мовив:
– Бал на честь ОСТАТОЧНОЇ перемоги кохання над злими чарами!
– Знаєш, – пошепки пролунало у відповідь, – це був мій перший поцілунок…
– Він був найкращим у світі, й він урятував мене від жахливих тенет непереможного вампіра, князя Кландельснина. Дякую тобі, Настю.
– Я тобі теж дякую, мій любий, Максиме...
Бонсевич Юрій
«ПОЦІЛУНОК ВАМПІРА»
Після довгих і виснажливих років запеклої війни з темними силами у всесвіті залишився лише один представник династії вампірів. Наймогутніший і найрозумніший. Із його силами не міг упоратися жоден супергерой. Адже цей вампір був найкращим учнем легендарного графа Дракули, і перейняв від свого вчителя всю мудрість, холоднокровність і багатовіковий досвід чорної магії. Ім’я його – князь Кландельстин.
Багато-багато років цей вампір снувався світом, намагаючись захопити та володарювати нашою планетою. Він укусив неймовірну кількість людей, які згодом перетворювалися на жахливих істот. Одначе ніхто з них не міг опанувати той об’єм сили та знань, що давав князь, і згодом розривалися від перенавантаження. Та Кландельстин нарешті знайшов того, хто зможе стати його учнем і достойним спадкоємцем.
– Максиме, ти моя єдина надія, – мовив князь, – я відчуваю, що ти готовий стати новим графом вампірів, який нарешті заволодіє цим нікчемним світом.
– Так, учителю, ви не помиляєтесь, – підхопив той, – я зроблю все, щоб виправдати вашу довіру й стану володарем усесвіту.
– Молодець, у такому випадку слухай уважно – сьогодні місяць набуває найповнішої форми, тому мусиш виконати ритуал посвячення у вампіри. Лише тоді переймеш усю мою силу та магію. Якщо ж не зможеш, то залишишся звичайним юнаком.
– Що за ритуал? – поцікавився Максим.
– Ти мусиш скуштувати кров із будь якої дівчини. Проте це має відбутися лише в замку графа Дракули, що знаходиться у Трансільванії, і лише сьогодні вночі, – прошепотів Кландельстин.
Добре вчителю, я зроблю це, – погодився Максим, і вирушив до школи обирати жертву.
Тим часом у школі була велика перерва, тому на вулицю вийшло багато тінейджерів.
– Настю, ти тільки глянь, – закохано пролунав ніжний голосочок, – яка в нього чудова усмішка, наче ангельська. А очі, його погляд такий гарячий і пронизливий...
– Маринко, – промову дівчини перебила подруга, – ти що закохалась?
– Та ні, як ти могла про таке подумати, звісно ні, – заперечила та, – проте він такий милий, привабливий і в ньому є щось дивне, таємничість, яка так притягує...
– Ти мариш ним, – ревниво усміхнулася Настя, – подруго, розплющ очі, він звичайнісінький хлопець, такий, як усі інші в нашій школі. Трішки вродливіший, але такий же дурень.
– Та що ти розумієш у хлопцях, ти навіть ніколи не цілувалася! – образилася Маринка.
– А от і цілувалася, – виправдовувалася подруга, – і вмію робити це краще за тебе!
– Добре, в такому разі доведи – якщо зможеш поцілувати його, то я заберу свої слова назад і визнаю тебе кращою.
– Макса?.. – мрійливо перепитала дівчина.
– Так! – пролунало у відповідь. – Саме Макса, красеня з чарівним поглядом!
– Згодна! – розгублено вигукнула Настя. – Проте, якщо я зроблю це, то пообіцяй, що завжди слухатимешся мене!
– О’кей! У тебе все одно не вистачить сміливості підійти до нього! – парирувала Марина.
Щойно пролунали ці слова, як дівчата замовкли й почали спостерігати за Максимом. Вони дивилися, як хлопець спілкується з друзями й чекали слушної нагоди, щоб підійти. Та юнак помітив прискіпливі та зацікавлені погляди милих дівчат і згодом сам поспішив до них.
– У мене склалося враження, що я можу вам чимось допомогти, – фліртуючи мовив красень.
– Так! Моя подруга дуже хоче з тобою поспілкуватися, – тремтячим голосом пробубоніла Маринка й зникла в метушливій безодні гомінких тінейджерів.
– Настю, я до твоїх послуг, ходімо прогуляємося, – запропонував блакитноокий юнак.
– Та я... точніше ми з подругою... не подумай... ми просто, – розгубилася Настя.
– Не бійся, – всміхнувся Максим і ніжно взяв дівчину за руку, – якщо ти соромишся, то говоритиму я. Сьогодні ввечері відбудеться дивовижний бал з нагоди моєї перемоги. Над чим, дізнаєшся пізніше. Там буде дуже багато моїх друзів і знайомих, безліч солодощів і найголовніше запальна дискотека. Я хочу, ні навіть наполягаю, щоб ти теж прийшла...
– Кльово, та мені мама не дозволить, – зашарівшись, відповіла дівчина.
– А навіщо їй говорити, – всміхнувся хлопчина, – ти ж уже досить доросла, чи ти до старості робитимеш те, що наказує мама?
– Ні, але... вона хвилюватиметься...
– Та не поводься мов немовля, ходімо! – наполягав Максим.
– Я не немовля, я вже доросла! – ображено вигукнула Настя.
– То доведи це, чи ти лише намагаєшся бути такою?
– Добре, я доведу тобі, ходімо на цей клятий бал! – погодилася роздратована Марина.
Взявшись за руки, вони вирушили до Максимового помешкання та підійнялися до його кімнати.
– Зачекай, – раптом мовив юнак, – зараз принесу сік. Доречі, який ти любиш?
– Апельсиновий, – пролунало у відповідь, – а ще виноградний.
– Гуд, – усміхнувся хлопчина, – скоро буду.
Максим щодуху метнувся в підвал і, взявши там червоний порошок, що дав Кландельстин, всипав його у склянку з вишневим нектаром.
– А тепер, ти трішечки поспиш, – мовив про себе хлопчина, підійнявшись у кімнату до дівчини.
– Вибач, Настю, залишився лише вишневий, тримай.
– Та нічого, дякую, він мені теж подобається, – всміхнулася дівчина та пригубила напій.
– Пий, я ще принесу...
Максим ще щось говорив, але Настя вже не чула. В її очах усе попливло, забігало, закружляло. Залунала якась дивна музика й під цю мелодію тисячі маленьких вогників, чи то іскорок, почали витанцьовувати. Вони то здіймалися високо-високо вгору, то опускалися до самісінької підлоги, ковзаючи блискучо-білим паркетом. Їх ставало все більше і більше. Настя бачила, що трапилось щось дуже дивне, та розмірковувати над цим не могла – навколо все було настільки чудовим і чарівним, що хотілося віддатися насолоді. Вона навіть боялася зробити зайвий подих, адже гадала, що рухи можуть розвіяти всі ці казкові іскорки. Настя заплющила очі і відчула, як щось досить ніжне й лагідне підхопило її та здійняло в повітря. По тілу пробігли ледь помітні та запаморочливо-приємні лоскоти. Дівчина затремтіла. Їй здалося, що тепер вона тане, мов сніг, мов, крига, мов уранішній туман, перетворюючись на безліч малесеньких сріблясто-золотих вогників. Тієї ж миті Настя відчула чийсь подих. Солодкий подих красеня Максима, що тримав дівчину на своїх руках.
– Привіт, принцесо, – лагідно прошепотів його голос.
– Де ми? – розплющивши очі, поцікавилася дівчина.
– У замку легендарного графа Дракули, – пролунало у відповідь.
– Не знаю чому, але я вірю, зі мною щось сталось і тепер...
– Ласкаво прошу на бал, леді, – перебив хлопчина, –бал на честь володаря всесвіту! А тепер потанцюймо! Маестро, Кландельстине, музику, будь ласка!
Щойно пролунали ці слова, як зазвучала мелодія. Хлопчина, взявши дівчину за руку, запропонував потанцювати. Настя не заперечувала – перед нею стояв справжній середньовічний принц. І от танець розпочався. Вони закружляли в величезному стародавньому замкові і здавалося, що весь світ обертається навколо них. Знову з’явилися малесенькі іскорки. Вони здійнялися вгору та з великою швидкістю метнулися додолу й, зіткнувшись із полакованою підлогою, хвилею розлетілись у різні сторони, заповнивши собою простір казкового замку. Вогники оповили собою Настю та Максима, що схилившись один одному на плече, кружляли в неймовірному танцю. Дівчину захлеснуло хвилею знайомих почуттів і вона ще сильніше притулилася до юнака й відчула, як б’ється його палке серце. Хлопчина ж у відповідь притулився гарячими губами до її шиї. Серце Максима несамовито закалатало від якогось тривожного хвилювання. Проте танець продовжувався.
– Чого ти чекаєш? – прошепотів прохолодою Кландельстин, – скоріше роби свою справу, – випий нарешті її кров, усю, до останньої краплини. Швидше, я вже палаю від нетерпіння.
– Вибач, я мушу, – зі слізьми на очах тремтячи прошепотів юнак і зажав своїми малесенькими кликами Настіну шию.
Від раптового болю дівчина розплющила очі та побачила, що навколо не має ніяких вогників, а лише дзеркала. Величезні старі дзеркала, майже повністю оповиті павутинням і темним пилом. Однак в них все ж таки ледь помітно було видно віддзеркалення. Проте дівчина бачила лише своє. Вона танцює з Максимом, але його віддзеркалення не має. Настя згадала про біль і все зрозуміла. Зрозуміла, що танцює з вампіром і що він її намагається вкусити. Ще мить і його холодні та тремтячі клики проткнуть її шкіру. Ще одна малесенька мить... але ж Настя може вирватись і втекти. Та навіщо? Навіщо тікати від щастя. Адже зараз так добре... Настя заплющила очі й мовила:
– Я готова...
Та болю більше не відчувалося. Ні болю, ні тепла гарячих губ. Дівчина зупинилася та розплющила очі. Перед нею стояв усе той же принц. Він мовчки дивився їй у вічі, та слова були б зайвими – погляди розповідали, а серця настукували про все. Максим нахилився до Насті й притулився губами до її губ, які злилися в одному поцілункові, що розірвав закоханих на малесенькі іскорки. Проте за деякий час вогники знову з’єдналися в тіла двох: в Настю та Максима. Й тепер вони стояли вже не в старовинному замкові, а в Максимовій кімнаті.
– Пам’ятаєш, я говорив, що пізніше розкажу на честь якої перемоги бал? – запитав хлопчина й не дочекавшись відповіді мовив:
– Бал на честь ОСТАТОЧНОЇ перемоги кохання над злими чарами!
– Знаєш, – пошепки пролунало у відповідь, – це був мій перший поцілунок…
– Він був найкращим у світі, й він урятував мене від жахливих тенет непереможного вампіра, князя Кландельснина. Дякую тобі, Настю.
– Я тобі теж дякую, мій любий, Максиме...
Бонсевич Юрій