Віталій Гуменюк
20.10.2010, 11:17
«Як хто мечем убиватиме, мусить сам бути мечем убитий»
Біблія, Одкровення від Іоана, 13; 10.
На тлі білого, мов молоко, піску, з’явилась низька тінь - одинокий чоловік босоніж ступав по розпечених сонцем дюнах, ледве перебираючи ногами. Він вдихав сухе повітря й відчував, як втома відбирає його сили. Палений промінням пісок все більше натирав ступні, від нього шкіра ставала яскраво-червоною, - з високих грубих ботфортів тут не було ніякого толку. За плечима чоловік таскав чималий рюкзак, напханий усяким мотлохом: великою металічною кружкою, дерев’яною ложкою, тарою для зберігання продуктів, маскувальною сіткою та іншим, – чоловік був ладен проміняти усі свої речі лиш на одну флягу води; «тоді було б побільше толку з цієї екіпіровки…» - гадав він. Лиш двом речам він радувався - шолому й темним окулярам: і те, і інше добре захищало від сонця. Поруч з рюкзаком на спині бовталась гвинтівка, її розжарена поверхня іноді докучала солдату.
Та набагато більше йому докучала груба уніформа, що нестерпно парила тіло.
Скоро у горлі геть пересохло; діставши флягу, солдат засмутився – води залишилось зовсім мало.
«Хоч би до вечора дотягнути…» - подумав він.
Солдат хлепнув трішки, заховав майже спорожнілу боклагу й покрокував далі. Тепер йому було трошки легше - вода змочила палені вуста й горло, дарма що тепла.
Крок за кроком чоловік долав кілометри жаркої пустелі, а їй все не було ні кінця, ні краю. Солдат вже навіть перестав дивитись на горизонт, - іноді його затуляли величезні бархани, а іноді просто не було надії щось побачити.
По стомленому, засмаглому тілі виступали краплі поту; де-не-де з’являлись сонячні мітки – дрібненькі пухирці, ранець та грубий одяг натирав їх, а вони все набрякали, випускаючи кров. Однак це менше всього турбувало солдата. Потрібно було знайти воду, інакше… інакше, він не знав, що буде. «Мабуть, помру» - гадав він. – «Та де ж її знайти?! Дідько! Пісок, пісок, пісок… усюди цей бісів пісок! Який там Оазис…»
Невдовзі чоловік піднявся крутим схилом вверх, на хребет бархану, й глянув у далечінь: знову нічого. А у флязі… а у флязі скоро теж буде пустеля. Останніх кілька ковтків води солдат вирішив зробити під вечір.
«Можливо, завтра більше поталанить»
На його подив у небі з’явився якийсь птах. Він кружляв над пустелею й галасливо кричав. «Звідкіля ти взявся? - подумав чоловік, - Мабуть, десь неподалік є трупи… це добре.»
Сонце почало сідати за обрій. Воно вже палило не так, як раніше. Солдат радів, бо тепер можна було відпочити. Він зняв із себе усі свої речі й заходився робити шалаш - як не як, а у ночі тут до сто біса холодно, аж тіло німіє. Із маскувальної сітки чоловік зробив такий собі намет, а на пісок всередині простелив якийсь мішок із поліетилену, мовляв, воно не випускає тепла. Потім він дістав із рюкзака харчі. Їсти у такі жаркі дні аж ніяк не хотілось, спрага замінювала голод, але солдат знав – йому потрібні сили; невідомо, скільки ще залишилось іти. Виявилось, що хліб геть зачерствів, зате консерви були добрими на смак. У кінці чоловік допив юшку із металевої банки, дожував шматок хліба й заліз у спальний мішок: завтра рано вставати. Заплющивши очі, він згадав про флягу…
«Ех, добре, що ще є консерви. Я зовсім забув, що там є юшка.» - подумав солдат.
Чоловік прокинувся зарання, коли небо тільки прояснювалось, а сонце ще спало. Він справив малу потребу, склав свої речі й пошкандибав пустелею. Дорогою він ще довго позіхав, протираючи сонні очі.
Оазис. Потрібно було знайти Оазис.
Через якусь годину-дві, коли сонце з’являлось на горизонті, солдат уздрів щось попереду. Воно чимось скидалось на джерело й чоловік втішився: «може тепер я наповню свою флягу»? Але бінокль показав інше: у далині лежить чиєсь тіло. Хоча, це теж непогано: напевне там є якісь харчі, та ба навіть фляга з водою, якщо так поталанить.
Підійшовши поближче, стало ясно – попереду труп солдата, але не союзного, а ворожого. Він лежав обличчям до неба, а кінцівки були розкинуті так, немов смерть застала його зненацька.
«Добре, що він мертвий.»
- І скільки ж ти лежиш тут, а? Ех, геть розклався… ну і сморід. – промовив чоловік.
Він затулив обличчя якоюсь хусткою й попри свою нудоту обмацав одяг убитого, але, як на прикрість, нічого не знайшов. Зброї біля тіла не було, вочевидь, хтось забрав її. Добре, що цей «хтось» - не ворог.
«Тобі пощастило, що стерв’ятникам не дістався. А то вони б тебе… Хоча, яка вже різниця… »
Чоловік перекинув мертве тіло, щоб дістатись до рюкзака: у ньому лежала якась карта й целофановий пакет.
- Карта…хмм… пригодиться. Батарея у моєї GPRS-ски давно підсіла…
Солдат схопив мапу й одразу ж забрався звідти: дурний сморід викликав нудоту. Дорогою він все розглядав пошарпаний клаптик паперу: на ньому не було нічого, - жодної військової бази, поселення та навіть дороги, лиш одна жирна точка, з півдня оточена пустелею, а з півночі – морем, - Оазис.
- Якщо десь і можуть бути люди, то тільки там. Чорт, знати б, де я!
Десятий день шляху на північ, в Оазис, став особливо важким. Біля обіду закінчилась вода, а потім, коли сонце схилилось до горизонту, зі сходу прийшла піщана буря. Порятунок з’явився з-під землі: рятуючись, солдат натрапив на якийсь підвал; у ньому він пересидів спочатку бурю, а потім цілу ніч. Перед сном чоловік ум’яв цілу банку консервів, юшкою сяк-так вгамував спрагу, ну а хліб став геть негожим. У холодних та сирих бетонних стінах солдат підхопив тієї ночі якусь недугу: появились болі у попереку, почали набрякати ноги. «Мабуть, нирки простудив. - подумав він. – Та це й не дивно: сьогодні ж я спав при «мінусі».
Йти йому стало вкрай важко: тріскали старі мозолі й з’являлись нові, на ногах грубий одяг накоїв ран, нестерпно боліли поперек і спина, ну а шкіра лущилась вже стільки разів, що він перестав її теребити, та ще й доводилось таскати тридцяти кілограмовий рюкзак на собі.
Під обід сонце знову розбушувалось. Солдат ледве ступав розжареним піском, йому здавалось, що його ноги набрали якоїсь ваги, подумки він відволікав себе від болю, й тоді, в далині він бачив озеро, залите блакитною, холодною водою, що гралась на сонці відблисками, вона так і звала до себе й просила напитись. Та це був міраж, всього лиш міраж…
Він зупинився: усе довкола чомусь посіріло, в очах пробігли якісь незрозумілі плями. «Щось пішло не так…» - подумав солдат. Хотів було іти далі, та тут же відчув таку легкість у тілі, мов відривається від землі й летить кудись… кудись у небо, до зірок, у безкінечність. З новим дивним відчуттям десь зникла біль, тепер солдату нічого не докучало, йому було так добре…
- Любий, прокидайся! Ще залишилось зовсім трохи…
- Сашо, це ти?
- Я, милий, я.
- Скажи, я сплю?
- Так, це сон. Але ти повинен прокидатись.
- Сашо, ні, я не хочу. Я залишусь з тобою…
- Тобі не можна, ще надто рано. Ми обов’язково зустрінемось, але пізніше…
- Ні, ні! Я не хочу чекати…
- Милий, коханий, ти чекав два роки… зажди іще, прошу. Не все ще зроблено.
- Я не можу. Я стільки пережив…
- Знаю, я все знаю. Але ти мусиш… прийде час, і ми знову стрінемося. Наша донечка вже каже «тато».
- Моя маленька… моя радість… я так люблю вас.
- І ми тебе любимо. Але ще не час, ще не час…
Чоловік відкрив стомлені очі і побачив небо, лазурне, чисте небо; сьогодні воно не впустило його. Може, завтра?
Він лежав на гарячому піску й відчував, як затерпло тіло. Воно боліло, нило, шкіра горіла жаром, і ні краплі води… Чоловік ніяк не міг звикнути до цієї думки. Але, тим не менше, він підвівся, поправив свій рюкзак й пошкандибав далі, в Оазис.
«Хмм… скільки ж я спав?»
Його горло геть пересохло, язик пристав до піднебіння. З жалю хотілося кричати, та не було сил. Тоді він дістав останню банку консервів й випив юшку – вона була такою огидною… видно, спека зіпсувала і її.
- Все, тепер я і без їжі… були сосиски, консерви і вода. А тепер голяк… Чорт побирай!
Через декілька кілометрів солдат побачив щось на горизонті. Однак він так звик до міражів, що не став виймати бінокля. Він лиш іноді стомлено підводив очі, чи бува не зникло видіння. Та чим ближче солдат добирався, тим більше переконувався, що видіння - реальне. Крізь густий відпарок поставало щось велике, грандіозне. І це був Оазис.
- Нарешті, я дійшов, я дійшов! – вигукнув чоловік.
Він миттю прискорив ходу, забувши про усі мозолі й рани. Ще б пак, Оазис так близько! Кульгаючи, він нісся паленим піском до міста, тільки там залишились люди. Він дійшов, а, отже, врятувався!
Наблизившись на сотню метрів, солдат насторожився: щось не так, - усюди тишина.
«Хіба так повинно бути? Це ж мегаполіс.»
Він прислуховувався: дійсно, ні звуку.
- Невже тут щось відбулося? О, чорт, тільки б…
Вимовивши це, чоловік риссю погнався в Оазис. У його голові творився хаос, сотні думок били по скронях. Він не знав, що робити, якщо найстрашніше відбулося…
Ступивши на міську дорогу, солдат заціпенів від жаху. Гігантські хмарочоси, що торкались небес, величні музеї, пам’ятники, закладені іще за часів ренесансу, пишні римські арки – відблиски античності, грандіозні храми, собори, як посвята Митцю, дендропарки, сади, що тішили око, й десятки, сотні потужних артерій, що перетинали усе місто, - мостів і колій, - усе лежало в руїнах. Оазис перетворився на справжнісіньке кладовище. Лиш деякі будівлі височіли над завалами, вони сумирно чекали свого кінця, який, здавалося, ось-ось настане.
- О Боже… - розгубився чоловік.
Небо покрилось густими тучами, кудись зникло набридливе сонце. На мертве місто опустився дрібний, схожий на цигарковий, попіл. Холодний вітер на всю розгулював спорожнілими вулицями, іноді він ловив перекотиполе й грався з ним, іноді вривався крізь пусті вікна у пусті будинки. Навколо – ні душі.
Солдат попрямував уцілілою дорогою у місто. «Може, тут є ще хтось…?» - надіявся він. Чоловік зрідка дивився під ноги, вряди-годи він шпортався об якусь арматуру чи каміння, - його увагу завоювало лихо, що тут трапилось.
Біля одного будинку солдат побачив величезну кількість книг; деякі із них були пошарпані й пошматовані, їхні сторінки губилися довкола, а деякі зовсім уціліли. «Мабуть, тут була бібліотека» - подумав чоловік. Він любив читати, багато із побачених книг він перечитав по декілька раз. Одну із таких солдат підняв з руїн. На оправі жирним шрифтом було написано: «Карл фон Клаузевіц: «Про війну». Книга, що змінила світ*».
- Еге ж, змінила.
Від палітурки його увагу відірвав крик ворони. Вона, чорна, мов попіл, гордо сиділа на гігантську стенді обабіч дороги. На диво сам стенд був неушкодженим, ну хіба що фарбована поверхня місцями зазнала подряпин. Та найбільше здивування викликали слова з афіші: «Царство Небесне вже скоро!»
- Може, усі евакуювалися…
Солдат вирішив не затримуватись. Дорогою він натрапив на порожній танк, який був цілий і без ушкоджень. Побачене заплутало остаточно.
«Що ж тут в біса трапилось кінець кінцем?!»
- Агов! Тут є хто? Озвіться! – гукнув солдат посеред вулиці.
Однак у відповідь не почулось нічого, лиш ехо прокотилось холодними стінами.
Іншого чоловік і не чекав. Не чекав він і того, що побачить маленьку дівчинку у кінці дороги. Майже зразу він усвідомив - це не міраж.
Солдат повільно, щоб не злякати, ступив у напрямку дитини. В якусь мить він подумав: «Боже, що ж тепер мені з нею робити?»
З вигляду їй було років вісім - дев’ять. Дівчинка була одягнена у пошматоване біле платтячко, її колінка були побиті, однак ранки засохли і вже навіть почали заживати.
«Де ж ти так впала?»
Її тендітне обличчя, ручки були замащені чи то мастилом, чи то пилом, – невідомо. А скляні, майже незворушні очі мовчки чогось шукали.
На відстані кількох кроків солдат лагідно запитав:
- Серденько, а де твоя мама?
Та, затиснувши у руках плюшевого ведмедика, не озивалась.
- Скажи, у тебе є мама? Як тебе звати? – мовив чоловік, схилившись до дитини.
Дівчинка навіть не глянула на незнайомця. Одразу ж виникла думка: «А що, коли її оглушило? Боже, вона, мабуть, глуха…»
Солдат спробував розмовляти з нею жестами, та все безрезультатно. Очевидним стало одне: не можна кидати її напризволяще.
Чоловік схопив на руки дитину й оглянувся, де море. «Треба іти до моря. Може, саме там є порятунок.» Дорога попереду була завалена. Потрібно було шукати інший шлях на північ, тому солдат звернув на право - звідти через декілька кварталів іде прямий вихід до моря.
«Лиш би він був вільний».
- Сонечко, ти їсти не хочеш? А пити? Можна, я називатиму тебе Танею? Так звали мою дочку. Вона набагато молодша за тебе. Прикро, я не зможу вас познайомити. Колись ви б стали чудовими подругами, я впевнений в цьому. – мовляв солдат, але дитина ні на що не реагувала.
Чоловік пройшов мимо кількох напіврозвалених будинків, обходячи руїни. На щастя, дорога була майже вільною, без завалищ. Ще кількасот метрів і все – вихід до моря, воно зовсім поряд. Якщо там немає людей, то немає ніде.
Дорогою солдат забувся про біль, здавалось, що він взагалі відступив. Навіть ранені ноги, торкаючись асфальту, більше не нили.
- Зараз ми спустимось на пляж, зустрінемо твоїх батьків… Думаю, вони хороші люди. Ти знаєш, я б не проти чогось з’їсти. А пити як хочу! – посміхався чоловік.
«Вочевидь, тут був землетрус. Чорт, який же сильний він був… Все одно хтось в живих залишився.»
- О, відчуваєш цей запах? Море, море… це запах моря.
Вийшовши на спуск, солдат завмер. В ту мить він зрозумів, що це був не землетрус – моря не було. Замість води стояли величезні купи солі, саме її запах відчув чоловік.
Він миттю збіг униз, на пляж, – там мусить хтось бути! Однак і там нікого не було... навіть птахів. Оазис вимер.
Солдат опустив дівчинку на землю, а сам повільно подався геть, до «моря».
Він не знав, що тепер йому робити: ні міста, ні людей, лиш вона – маленька й невинна дівчинка, прозвана Танею, що ж тепер із нею робити? - Дитина вирішила сама. Вона підбігла до чоловіка й міцно схопила його за руку.
- Татку, - мовила вона, - глянь, он дядько стоїть!
«Що? Заговорила… як добре - не глуха, і не німа.» - подумки зрадів чоловік, - «Тату… мені ще так ніхто не казав…»
Солдат озирнувся і побачив якогось старця, що своїм образом нагадував бомжа. Він стояв обличчям до моря, зустрічаючи вітер, й вдивлявся у далечінь. На грудях висіла табличка з текстом: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.»
- Серденько, тут є неподалік колодязь? – запитав солдат.
- Є.
- От і чудово! Я впевнений, ми ще й знайдемо якісь харчі… Що б ти хотіла на вечерю…?
Узявши на руки дитину, чоловік подався в Оазис. На березі він залишив свою гвинтівку.
*Зам. Книга Карла фон Клаузевіца «Про війну» виявила величезний вплив на розвиток військового мистецтва. Більшість її тез з успіхом використовувалися у Першій та Другій Світові війні. Багато учених і публіцистів звинувачують Карла фон Клаузевіца і його теорію «абсолютної війни» винними в жорстокості, з якими велися війни минулого століття. Цю книгу досі вивчають у більшості військових академій.
Біблія, Одкровення від Іоана, 13; 10.
На тлі білого, мов молоко, піску, з’явилась низька тінь - одинокий чоловік босоніж ступав по розпечених сонцем дюнах, ледве перебираючи ногами. Він вдихав сухе повітря й відчував, як втома відбирає його сили. Палений промінням пісок все більше натирав ступні, від нього шкіра ставала яскраво-червоною, - з високих грубих ботфортів тут не було ніякого толку. За плечима чоловік таскав чималий рюкзак, напханий усяким мотлохом: великою металічною кружкою, дерев’яною ложкою, тарою для зберігання продуктів, маскувальною сіткою та іншим, – чоловік був ладен проміняти усі свої речі лиш на одну флягу води; «тоді було б побільше толку з цієї екіпіровки…» - гадав він. Лиш двом речам він радувався - шолому й темним окулярам: і те, і інше добре захищало від сонця. Поруч з рюкзаком на спині бовталась гвинтівка, її розжарена поверхня іноді докучала солдату.
Та набагато більше йому докучала груба уніформа, що нестерпно парила тіло.
Скоро у горлі геть пересохло; діставши флягу, солдат засмутився – води залишилось зовсім мало.
«Хоч би до вечора дотягнути…» - подумав він.
Солдат хлепнув трішки, заховав майже спорожнілу боклагу й покрокував далі. Тепер йому було трошки легше - вода змочила палені вуста й горло, дарма що тепла.
Крок за кроком чоловік долав кілометри жаркої пустелі, а їй все не було ні кінця, ні краю. Солдат вже навіть перестав дивитись на горизонт, - іноді його затуляли величезні бархани, а іноді просто не було надії щось побачити.
По стомленому, засмаглому тілі виступали краплі поту; де-не-де з’являлись сонячні мітки – дрібненькі пухирці, ранець та грубий одяг натирав їх, а вони все набрякали, випускаючи кров. Однак це менше всього турбувало солдата. Потрібно було знайти воду, інакше… інакше, він не знав, що буде. «Мабуть, помру» - гадав він. – «Та де ж її знайти?! Дідько! Пісок, пісок, пісок… усюди цей бісів пісок! Який там Оазис…»
Невдовзі чоловік піднявся крутим схилом вверх, на хребет бархану, й глянув у далечінь: знову нічого. А у флязі… а у флязі скоро теж буде пустеля. Останніх кілька ковтків води солдат вирішив зробити під вечір.
«Можливо, завтра більше поталанить»
На його подив у небі з’явився якийсь птах. Він кружляв над пустелею й галасливо кричав. «Звідкіля ти взявся? - подумав чоловік, - Мабуть, десь неподалік є трупи… це добре.»
Сонце почало сідати за обрій. Воно вже палило не так, як раніше. Солдат радів, бо тепер можна було відпочити. Він зняв із себе усі свої речі й заходився робити шалаш - як не як, а у ночі тут до сто біса холодно, аж тіло німіє. Із маскувальної сітки чоловік зробив такий собі намет, а на пісок всередині простелив якийсь мішок із поліетилену, мовляв, воно не випускає тепла. Потім він дістав із рюкзака харчі. Їсти у такі жаркі дні аж ніяк не хотілось, спрага замінювала голод, але солдат знав – йому потрібні сили; невідомо, скільки ще залишилось іти. Виявилось, що хліб геть зачерствів, зате консерви були добрими на смак. У кінці чоловік допив юшку із металевої банки, дожував шматок хліба й заліз у спальний мішок: завтра рано вставати. Заплющивши очі, він згадав про флягу…
«Ех, добре, що ще є консерви. Я зовсім забув, що там є юшка.» - подумав солдат.
Чоловік прокинувся зарання, коли небо тільки прояснювалось, а сонце ще спало. Він справив малу потребу, склав свої речі й пошкандибав пустелею. Дорогою він ще довго позіхав, протираючи сонні очі.
Оазис. Потрібно було знайти Оазис.
Через якусь годину-дві, коли сонце з’являлось на горизонті, солдат уздрів щось попереду. Воно чимось скидалось на джерело й чоловік втішився: «може тепер я наповню свою флягу»? Але бінокль показав інше: у далині лежить чиєсь тіло. Хоча, це теж непогано: напевне там є якісь харчі, та ба навіть фляга з водою, якщо так поталанить.
Підійшовши поближче, стало ясно – попереду труп солдата, але не союзного, а ворожого. Він лежав обличчям до неба, а кінцівки були розкинуті так, немов смерть застала його зненацька.
«Добре, що він мертвий.»
- І скільки ж ти лежиш тут, а? Ех, геть розклався… ну і сморід. – промовив чоловік.
Він затулив обличчя якоюсь хусткою й попри свою нудоту обмацав одяг убитого, але, як на прикрість, нічого не знайшов. Зброї біля тіла не було, вочевидь, хтось забрав її. Добре, що цей «хтось» - не ворог.
«Тобі пощастило, що стерв’ятникам не дістався. А то вони б тебе… Хоча, яка вже різниця… »
Чоловік перекинув мертве тіло, щоб дістатись до рюкзака: у ньому лежала якась карта й целофановий пакет.
- Карта…хмм… пригодиться. Батарея у моєї GPRS-ски давно підсіла…
Солдат схопив мапу й одразу ж забрався звідти: дурний сморід викликав нудоту. Дорогою він все розглядав пошарпаний клаптик паперу: на ньому не було нічого, - жодної військової бази, поселення та навіть дороги, лиш одна жирна точка, з півдня оточена пустелею, а з півночі – морем, - Оазис.
- Якщо десь і можуть бути люди, то тільки там. Чорт, знати б, де я!
Десятий день шляху на північ, в Оазис, став особливо важким. Біля обіду закінчилась вода, а потім, коли сонце схилилось до горизонту, зі сходу прийшла піщана буря. Порятунок з’явився з-під землі: рятуючись, солдат натрапив на якийсь підвал; у ньому він пересидів спочатку бурю, а потім цілу ніч. Перед сном чоловік ум’яв цілу банку консервів, юшкою сяк-так вгамував спрагу, ну а хліб став геть негожим. У холодних та сирих бетонних стінах солдат підхопив тієї ночі якусь недугу: появились болі у попереку, почали набрякати ноги. «Мабуть, нирки простудив. - подумав він. – Та це й не дивно: сьогодні ж я спав при «мінусі».
Йти йому стало вкрай важко: тріскали старі мозолі й з’являлись нові, на ногах грубий одяг накоїв ран, нестерпно боліли поперек і спина, ну а шкіра лущилась вже стільки разів, що він перестав її теребити, та ще й доводилось таскати тридцяти кілограмовий рюкзак на собі.
Під обід сонце знову розбушувалось. Солдат ледве ступав розжареним піском, йому здавалось, що його ноги набрали якоїсь ваги, подумки він відволікав себе від болю, й тоді, в далині він бачив озеро, залите блакитною, холодною водою, що гралась на сонці відблисками, вона так і звала до себе й просила напитись. Та це був міраж, всього лиш міраж…
Він зупинився: усе довкола чомусь посіріло, в очах пробігли якісь незрозумілі плями. «Щось пішло не так…» - подумав солдат. Хотів було іти далі, та тут же відчув таку легкість у тілі, мов відривається від землі й летить кудись… кудись у небо, до зірок, у безкінечність. З новим дивним відчуттям десь зникла біль, тепер солдату нічого не докучало, йому було так добре…
- Любий, прокидайся! Ще залишилось зовсім трохи…
- Сашо, це ти?
- Я, милий, я.
- Скажи, я сплю?
- Так, це сон. Але ти повинен прокидатись.
- Сашо, ні, я не хочу. Я залишусь з тобою…
- Тобі не можна, ще надто рано. Ми обов’язково зустрінемось, але пізніше…
- Ні, ні! Я не хочу чекати…
- Милий, коханий, ти чекав два роки… зажди іще, прошу. Не все ще зроблено.
- Я не можу. Я стільки пережив…
- Знаю, я все знаю. Але ти мусиш… прийде час, і ми знову стрінемося. Наша донечка вже каже «тато».
- Моя маленька… моя радість… я так люблю вас.
- І ми тебе любимо. Але ще не час, ще не час…
Чоловік відкрив стомлені очі і побачив небо, лазурне, чисте небо; сьогодні воно не впустило його. Може, завтра?
Він лежав на гарячому піску й відчував, як затерпло тіло. Воно боліло, нило, шкіра горіла жаром, і ні краплі води… Чоловік ніяк не міг звикнути до цієї думки. Але, тим не менше, він підвівся, поправив свій рюкзак й пошкандибав далі, в Оазис.
«Хмм… скільки ж я спав?»
Його горло геть пересохло, язик пристав до піднебіння. З жалю хотілося кричати, та не було сил. Тоді він дістав останню банку консервів й випив юшку – вона була такою огидною… видно, спека зіпсувала і її.
- Все, тепер я і без їжі… були сосиски, консерви і вода. А тепер голяк… Чорт побирай!
Через декілька кілометрів солдат побачив щось на горизонті. Однак він так звик до міражів, що не став виймати бінокля. Він лиш іноді стомлено підводив очі, чи бува не зникло видіння. Та чим ближче солдат добирався, тим більше переконувався, що видіння - реальне. Крізь густий відпарок поставало щось велике, грандіозне. І це був Оазис.
- Нарешті, я дійшов, я дійшов! – вигукнув чоловік.
Він миттю прискорив ходу, забувши про усі мозолі й рани. Ще б пак, Оазис так близько! Кульгаючи, він нісся паленим піском до міста, тільки там залишились люди. Він дійшов, а, отже, врятувався!
Наблизившись на сотню метрів, солдат насторожився: щось не так, - усюди тишина.
«Хіба так повинно бути? Це ж мегаполіс.»
Він прислуховувався: дійсно, ні звуку.
- Невже тут щось відбулося? О, чорт, тільки б…
Вимовивши це, чоловік риссю погнався в Оазис. У його голові творився хаос, сотні думок били по скронях. Він не знав, що робити, якщо найстрашніше відбулося…
Ступивши на міську дорогу, солдат заціпенів від жаху. Гігантські хмарочоси, що торкались небес, величні музеї, пам’ятники, закладені іще за часів ренесансу, пишні римські арки – відблиски античності, грандіозні храми, собори, як посвята Митцю, дендропарки, сади, що тішили око, й десятки, сотні потужних артерій, що перетинали усе місто, - мостів і колій, - усе лежало в руїнах. Оазис перетворився на справжнісіньке кладовище. Лиш деякі будівлі височіли над завалами, вони сумирно чекали свого кінця, який, здавалося, ось-ось настане.
- О Боже… - розгубився чоловік.
Небо покрилось густими тучами, кудись зникло набридливе сонце. На мертве місто опустився дрібний, схожий на цигарковий, попіл. Холодний вітер на всю розгулював спорожнілими вулицями, іноді він ловив перекотиполе й грався з ним, іноді вривався крізь пусті вікна у пусті будинки. Навколо – ні душі.
Солдат попрямував уцілілою дорогою у місто. «Може, тут є ще хтось…?» - надіявся він. Чоловік зрідка дивився під ноги, вряди-годи він шпортався об якусь арматуру чи каміння, - його увагу завоювало лихо, що тут трапилось.
Біля одного будинку солдат побачив величезну кількість книг; деякі із них були пошарпані й пошматовані, їхні сторінки губилися довкола, а деякі зовсім уціліли. «Мабуть, тут була бібліотека» - подумав чоловік. Він любив читати, багато із побачених книг він перечитав по декілька раз. Одну із таких солдат підняв з руїн. На оправі жирним шрифтом було написано: «Карл фон Клаузевіц: «Про війну». Книга, що змінила світ*».
- Еге ж, змінила.
Від палітурки його увагу відірвав крик ворони. Вона, чорна, мов попіл, гордо сиділа на гігантську стенді обабіч дороги. На диво сам стенд був неушкодженим, ну хіба що фарбована поверхня місцями зазнала подряпин. Та найбільше здивування викликали слова з афіші: «Царство Небесне вже скоро!»
- Може, усі евакуювалися…
Солдат вирішив не затримуватись. Дорогою він натрапив на порожній танк, який був цілий і без ушкоджень. Побачене заплутало остаточно.
«Що ж тут в біса трапилось кінець кінцем?!»
- Агов! Тут є хто? Озвіться! – гукнув солдат посеред вулиці.
Однак у відповідь не почулось нічого, лиш ехо прокотилось холодними стінами.
Іншого чоловік і не чекав. Не чекав він і того, що побачить маленьку дівчинку у кінці дороги. Майже зразу він усвідомив - це не міраж.
Солдат повільно, щоб не злякати, ступив у напрямку дитини. В якусь мить він подумав: «Боже, що ж тепер мені з нею робити?»
З вигляду їй було років вісім - дев’ять. Дівчинка була одягнена у пошматоване біле платтячко, її колінка були побиті, однак ранки засохли і вже навіть почали заживати.
«Де ж ти так впала?»
Її тендітне обличчя, ручки були замащені чи то мастилом, чи то пилом, – невідомо. А скляні, майже незворушні очі мовчки чогось шукали.
На відстані кількох кроків солдат лагідно запитав:
- Серденько, а де твоя мама?
Та, затиснувши у руках плюшевого ведмедика, не озивалась.
- Скажи, у тебе є мама? Як тебе звати? – мовив чоловік, схилившись до дитини.
Дівчинка навіть не глянула на незнайомця. Одразу ж виникла думка: «А що, коли її оглушило? Боже, вона, мабуть, глуха…»
Солдат спробував розмовляти з нею жестами, та все безрезультатно. Очевидним стало одне: не можна кидати її напризволяще.
Чоловік схопив на руки дитину й оглянувся, де море. «Треба іти до моря. Може, саме там є порятунок.» Дорога попереду була завалена. Потрібно було шукати інший шлях на північ, тому солдат звернув на право - звідти через декілька кварталів іде прямий вихід до моря.
«Лиш би він був вільний».
- Сонечко, ти їсти не хочеш? А пити? Можна, я називатиму тебе Танею? Так звали мою дочку. Вона набагато молодша за тебе. Прикро, я не зможу вас познайомити. Колись ви б стали чудовими подругами, я впевнений в цьому. – мовляв солдат, але дитина ні на що не реагувала.
Чоловік пройшов мимо кількох напіврозвалених будинків, обходячи руїни. На щастя, дорога була майже вільною, без завалищ. Ще кількасот метрів і все – вихід до моря, воно зовсім поряд. Якщо там немає людей, то немає ніде.
Дорогою солдат забувся про біль, здавалось, що він взагалі відступив. Навіть ранені ноги, торкаючись асфальту, більше не нили.
- Зараз ми спустимось на пляж, зустрінемо твоїх батьків… Думаю, вони хороші люди. Ти знаєш, я б не проти чогось з’їсти. А пити як хочу! – посміхався чоловік.
«Вочевидь, тут був землетрус. Чорт, який же сильний він був… Все одно хтось в живих залишився.»
- О, відчуваєш цей запах? Море, море… це запах моря.
Вийшовши на спуск, солдат завмер. В ту мить він зрозумів, що це був не землетрус – моря не було. Замість води стояли величезні купи солі, саме її запах відчув чоловік.
Він миттю збіг униз, на пляж, – там мусить хтось бути! Однак і там нікого не було... навіть птахів. Оазис вимер.
Солдат опустив дівчинку на землю, а сам повільно подався геть, до «моря».
Він не знав, що тепер йому робити: ні міста, ні людей, лиш вона – маленька й невинна дівчинка, прозвана Танею, що ж тепер із нею робити? - Дитина вирішила сама. Вона підбігла до чоловіка й міцно схопила його за руку.
- Татку, - мовила вона, - глянь, он дядько стоїть!
«Що? Заговорила… як добре - не глуха, і не німа.» - подумки зрадів чоловік, - «Тату… мені ще так ніхто не казав…»
Солдат озирнувся і побачив якогось старця, що своїм образом нагадував бомжа. Він стояв обличчям до моря, зустрічаючи вітер, й вдивлявся у далечінь. На грудях висіла табличка з текстом: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.»
- Серденько, тут є неподалік колодязь? – запитав солдат.
- Є.
- От і чудово! Я впевнений, ми ще й знайдемо якісь харчі… Що б ти хотіла на вечерю…?
Узявши на руки дитину, чоловік подався в Оазис. На березі він залишив свою гвинтівку.
*Зам. Книга Карла фон Клаузевіца «Про війну» виявила величезний вплив на розвиток військового мистецтва. Більшість її тез з успіхом використовувалися у Першій та Другій Світові війні. Багато учених і публіцистів звинувачують Карла фон Клаузевіца і його теорію «абсолютної війни» винними в жорстокості, з якими велися війни минулого століття. Цю книгу досі вивчають у більшості військових академій.