Natalochka
18.12.2010, 20:29
Пуста кімната… Вона сидить одна.
Докурює цигарку і розуміє:
Це гра в життя… Це все дарма…
Про це подумає і серце обомліє.
Ну, що ж ти робиш? Адже ж ти іще дитя…
На, що здоров’я своє гробиш?
Воно складне.
Складне воно життя.
Але ж із цим нічого не поробиш…
Я знаю: тяжко, важко й сумно.
Од того, що покинули, забули,
Але навчись ти посміхатись,
Коли надворі хмурно.
Й лишень скажи:
Коли закінчаться усі твої загули?
Це все думки…
Мої думки…
А про, що ж думає вона?
Я відчиняю на дверях усі замки,
І зараз ви дізнаєтеся те,
Про, що знала лиш вона одна…
«Докурила я…
І, що тепер робити?
Адже ж я одна, зовсім одна…
І як же тяжко із думками цими жити,
Й чому ніхто не зрозуміє:
Мої сльози – не вода,
Куди втекло воно… Моє дитинство…
Де кожен день – це свято, кожен день!
Де дітлахи – це все єдинство.
І аж ніяк не обійтися тут без теревень…
Де завжди сміх, веселощі і радість.
Уся ця дружба прозора, наче скло.
Де ще й не чули слова «заздрість»,
Й навряд чи знав хтось, що ж насправді таке зло.
Тепер я у дорослому житті,
Де вижити не кожен зможе.
Де кожен намагається знаходитись в якомусь забутті,
Хоча, не завжди це погано, може?
Це час, коли з очей спадають окуляри,
Коли дитина розуміє наскільки він жорстокий, оцей світ,
І бачить, що бувають екземпляри,
Які навряд чи віддають у своїх вчинках звіт.
В такому світі й живу я,
Де навколо чи то друзі, чи то ворог.
Чомусь не можуть усі жити, як одна сім’я,
І все таке нестійке наче порох.
Були у мене друзі, було щастя,
Але ж усе руйнується…
Так швидко!
Як казала колись тітка Настя
«Наскільки все страшне…
Воно так бридко.»
Повторював мій любий батько:
«Моя маленька пам’ятай:
У житті не все буває гладко,
Зла повно, ти хоч одбавляй…»
Погоджувалась… Від горя забувала…
Мене всі зрадили, мої так звані друзі…
Збиваючи всі руки в кров, я той безцінний досвід здобувала.
Найголовніше – жити в цьому дусі.
Але я сильна… Я сильніша за цей біль.
Хоча часами зовсім я не хочу жити,
Я впевнена: колись я виграю цей бій,
Так хочеться всі почуття зарити.
А зараз… Що я роблю задля цього?
Гулянки, п’янки й все таке,
Але вже точно я позбавлюся усього.
І точно взнаю:
Яке ж життя моє легке.»
Ну, що іще я можу тут додати?
Це життя… Воно складне…
Занадто часто хочуть болю нам завдати,
Але життя… Воно ж одне.
Просто будьте ви сильніші
За заздрість… За цю зраду, розчарування, біль…
Умійте всім проблемам дати раду,
І будьте впевнені: обов’язково переможете двобій…
Докурює цигарку і розуміє:
Це гра в життя… Це все дарма…
Про це подумає і серце обомліє.
Ну, що ж ти робиш? Адже ж ти іще дитя…
На, що здоров’я своє гробиш?
Воно складне.
Складне воно життя.
Але ж із цим нічого не поробиш…
Я знаю: тяжко, важко й сумно.
Од того, що покинули, забули,
Але навчись ти посміхатись,
Коли надворі хмурно.
Й лишень скажи:
Коли закінчаться усі твої загули?
Це все думки…
Мої думки…
А про, що ж думає вона?
Я відчиняю на дверях усі замки,
І зараз ви дізнаєтеся те,
Про, що знала лиш вона одна…
«Докурила я…
І, що тепер робити?
Адже ж я одна, зовсім одна…
І як же тяжко із думками цими жити,
Й чому ніхто не зрозуміє:
Мої сльози – не вода,
Куди втекло воно… Моє дитинство…
Де кожен день – це свято, кожен день!
Де дітлахи – це все єдинство.
І аж ніяк не обійтися тут без теревень…
Де завжди сміх, веселощі і радість.
Уся ця дружба прозора, наче скло.
Де ще й не чули слова «заздрість»,
Й навряд чи знав хтось, що ж насправді таке зло.
Тепер я у дорослому житті,
Де вижити не кожен зможе.
Де кожен намагається знаходитись в якомусь забутті,
Хоча, не завжди це погано, може?
Це час, коли з очей спадають окуляри,
Коли дитина розуміє наскільки він жорстокий, оцей світ,
І бачить, що бувають екземпляри,
Які навряд чи віддають у своїх вчинках звіт.
В такому світі й живу я,
Де навколо чи то друзі, чи то ворог.
Чомусь не можуть усі жити, як одна сім’я,
І все таке нестійке наче порох.
Були у мене друзі, було щастя,
Але ж усе руйнується…
Так швидко!
Як казала колись тітка Настя
«Наскільки все страшне…
Воно так бридко.»
Повторював мій любий батько:
«Моя маленька пам’ятай:
У житті не все буває гладко,
Зла повно, ти хоч одбавляй…»
Погоджувалась… Від горя забувала…
Мене всі зрадили, мої так звані друзі…
Збиваючи всі руки в кров, я той безцінний досвід здобувала.
Найголовніше – жити в цьому дусі.
Але я сильна… Я сильніша за цей біль.
Хоча часами зовсім я не хочу жити,
Я впевнена: колись я виграю цей бій,
Так хочеться всі почуття зарити.
А зараз… Що я роблю задля цього?
Гулянки, п’янки й все таке,
Але вже точно я позбавлюся усього.
І точно взнаю:
Яке ж життя моє легке.»
Ну, що іще я можу тут додати?
Це життя… Воно складне…
Занадто часто хочуть болю нам завдати,
Але життя… Воно ж одне.
Просто будьте ви сильніші
За заздрість… За цю зраду, розчарування, біль…
Умійте всім проблемам дати раду,
І будьте впевнені: обов’язково переможете двобій…