Punk & ДєВучКі
02.03.2006, 01:55
Мені в деяких місцях було влом вставляти імена персонажів... Тому багато крапок - це ім"я, знайте ) І ще треба навставляти епітетів... Для стилю ) Все інше ніби довершене... Отже, оцінюте )
У п”ятничний вечір, тоді, коли починається вечірній випуск новин і людей на вулиці вже не так багато, я отримав коротке смс : Я від тебе йду. Тримайся. Пробач.
В такий привітний вечір я не очікував цього від моєї дівчини, але, не зважаючи на трагічність повідомлення, не став хвилюватися, адже її рішення не були твердими.
Я вирішив владнати все завтра.
Наступного ранку йшов сніг, його було багато і гілки дерев обвисли під його масою. Я зайшов до неї, але двері відкрила її мати. Її радість мене вразила, адже я ніколи не справляв на неї гарного враження, але зараз все було інакше.
Запропонувавши мені чаю, вона повідомила, що …. залишила записку і пішла гуляти зі своїм новим хлопцем. Тепер я зрозумів причину, за якою вона мене кинула.
- Вона така непостійна, завжди хоче чогось нового… Це погано. – Сказала її мама, ще раз прочитавши записку.
- Так, вона ніколи не затримувалася на одному, це відносно всього, що її оточувало.
Пролунав вхідний дзвоник і ми вдвох підійшли до дверей.
Вона увійшла дуже засмучена, а коли побачила мене, почала нервувати.
- Що сталося? – Спитала у неї її мама.
- Нічого такого, що мало б велике значення для тебе, мамо. – відповіла вона і в її словах почулися сльози.
- Але це має велике значення для мене, тож розповідай. – Наполіг я.
Вона пішла на кухню, випила води і повернулася вже більш – менш спокійна.
- Ми з Антоном грали у сніжки, коли я ненароком влучила у жінку, яка весь час зі своєю подружкою спостерігала за нами, я влучила їй в обличчя… Вона сказала, що я з”їхала з глузду і я вирішила піти вибачитися. Поки ми з нею говорили, Антон кудись зник. Я думаю, це поганий знак, його телефон не відповідає.
І вона залилась слізьми. Поки мати пішла її заспокоювати, я пішов додому.
Після цього випадку вона дзвонила мені декілька разів з тієї причини, що під час їхніх з Антоном прогулянок він кудись дуже швидко зникав, нічого не пояснюючи їй.
Дні й тижні минали, я почав забувати про неї, але у лютневий вечір мене запросила до неї її мати.
Переступивши через поріг я почув, що ….. знову в лікарні.
- Знову? А хіба вона там вже була? – Спитав я не ховаючи здивування.
- Так, була і не одноразово. Це все через того Антона, хотіла б я його побачити…
- А хіба ви його ще досі не бачили? Вразився я.
- Отож, а вона не хоче вести його сюди.
- Ну це вже її рішення.
На цьому наша розмова скінчилася і я, вражений тим, що мене запросили тільки для того, щоб сповістити новину про лікарню, пішов до друзів. Протягом всього шляху я думав про те, що їй треба розлучитися з тим Антоном, бо їхні зустрічі погано впливають на її нерви.
Після того, як вона останній раз повернулася з лікарні пройшло два місяці, коли сталося те, чого я ніколи в своєму житті не забуду. Мені подзвонила її мати і, ридаючи у слухавку сказала, щоб я негайно приходив.
Швидко зібравшись, я вибіг з квартири і вже через десять хвилин був біля її дому. Тут було безліч автомобілів “Швидкої” та міліції. Її мати зустріла мене біля парадного входу і дала мені у руки записку, де було написано …м почеком – “ Не можу так жити. Він постійно зникає. Пробачте. Прощавайте.”
Мене охопив смуток.
- Я в це не вірила, вважала, що лікарі помиляються, що це лише перехідний вік… Ридала її мати.
Вона простягнула мені телефон ….. і сказала, щоб прочитав смс. Я взяв телефон і відкрив папку з смс. Тут було безліч повідомлень, відправлених на багато номерів, в тому числі й на її власний, але всі вони адресувалися тільки Антонові.
- У її шухляді я знайшла багато листів, адресованих їй від того Антона, але вони були написані її почерком і наостанок, ось, тримай. – Вона дала мені папку, що була схожа на ті медкартки, що заводять на кожного.
Я відкрив її на останній сторінці, де було написано чітким, незвичним для лікарів почерком : “ШИЗОФРЕНІЯ”.
Хвороба завела її до гроба, вона перерізала собі вени.
У п”ятничний вечір, тоді, коли починається вечірній випуск новин і людей на вулиці вже не так багато, я отримав коротке смс : Я від тебе йду. Тримайся. Пробач.
В такий привітний вечір я не очікував цього від моєї дівчини, але, не зважаючи на трагічність повідомлення, не став хвилюватися, адже її рішення не були твердими.
Я вирішив владнати все завтра.
Наступного ранку йшов сніг, його було багато і гілки дерев обвисли під його масою. Я зайшов до неї, але двері відкрила її мати. Її радість мене вразила, адже я ніколи не справляв на неї гарного враження, але зараз все було інакше.
Запропонувавши мені чаю, вона повідомила, що …. залишила записку і пішла гуляти зі своїм новим хлопцем. Тепер я зрозумів причину, за якою вона мене кинула.
- Вона така непостійна, завжди хоче чогось нового… Це погано. – Сказала її мама, ще раз прочитавши записку.
- Так, вона ніколи не затримувалася на одному, це відносно всього, що її оточувало.
Пролунав вхідний дзвоник і ми вдвох підійшли до дверей.
Вона увійшла дуже засмучена, а коли побачила мене, почала нервувати.
- Що сталося? – Спитала у неї її мама.
- Нічого такого, що мало б велике значення для тебе, мамо. – відповіла вона і в її словах почулися сльози.
- Але це має велике значення для мене, тож розповідай. – Наполіг я.
Вона пішла на кухню, випила води і повернулася вже більш – менш спокійна.
- Ми з Антоном грали у сніжки, коли я ненароком влучила у жінку, яка весь час зі своєю подружкою спостерігала за нами, я влучила їй в обличчя… Вона сказала, що я з”їхала з глузду і я вирішила піти вибачитися. Поки ми з нею говорили, Антон кудись зник. Я думаю, це поганий знак, його телефон не відповідає.
І вона залилась слізьми. Поки мати пішла її заспокоювати, я пішов додому.
Після цього випадку вона дзвонила мені декілька разів з тієї причини, що під час їхніх з Антоном прогулянок він кудись дуже швидко зникав, нічого не пояснюючи їй.
Дні й тижні минали, я почав забувати про неї, але у лютневий вечір мене запросила до неї її мати.
Переступивши через поріг я почув, що ….. знову в лікарні.
- Знову? А хіба вона там вже була? – Спитав я не ховаючи здивування.
- Так, була і не одноразово. Це все через того Антона, хотіла б я його побачити…
- А хіба ви його ще досі не бачили? Вразився я.
- Отож, а вона не хоче вести його сюди.
- Ну це вже її рішення.
На цьому наша розмова скінчилася і я, вражений тим, що мене запросили тільки для того, щоб сповістити новину про лікарню, пішов до друзів. Протягом всього шляху я думав про те, що їй треба розлучитися з тим Антоном, бо їхні зустрічі погано впливають на її нерви.
Після того, як вона останній раз повернулася з лікарні пройшло два місяці, коли сталося те, чого я ніколи в своєму житті не забуду. Мені подзвонила її мати і, ридаючи у слухавку сказала, щоб я негайно приходив.
Швидко зібравшись, я вибіг з квартири і вже через десять хвилин був біля її дому. Тут було безліч автомобілів “Швидкої” та міліції. Її мати зустріла мене біля парадного входу і дала мені у руки записку, де було написано …м почеком – “ Не можу так жити. Він постійно зникає. Пробачте. Прощавайте.”
Мене охопив смуток.
- Я в це не вірила, вважала, що лікарі помиляються, що це лише перехідний вік… Ридала її мати.
Вона простягнула мені телефон ….. і сказала, щоб прочитав смс. Я взяв телефон і відкрив папку з смс. Тут було безліч повідомлень, відправлених на багато номерів, в тому числі й на її власний, але всі вони адресувалися тільки Антонові.
- У її шухляді я знайшла багато листів, адресованих їй від того Антона, але вони були написані її почерком і наостанок, ось, тримай. – Вона дала мені папку, що була схожа на ті медкартки, що заводять на кожного.
Я відкрив її на останній сторінці, де було написано чітким, незвичним для лікарів почерком : “ШИЗОФРЕНІЯ”.
Хвороба завела її до гроба, вона перерізала собі вени.