Рабат
27.04.2006, 10:24
Синдром меншовартості, або кому належать вареники?[CENTER]
Дивіться телебачення! Воно стільки цікавого і нового нам приносить щодня, що аж дух захоплює! Чи, може, памороки забиває? Своїм примітивним синдромом меншовартості...
У суботу розвалився я на канапі, увімкнув поважану мною, ще з часів помаранчевих здвигів, ТРК “Еру”.
Новини якісь не надто, але під настрій дивитися можна. З кухні шкварки шкварчать, аромат ніздрі лоскоче, слина з кутків рота мало не на груди капає, а тут ще й з екрана саме про вареники на масляну говорять. Ну, думаю, як класно! Як же це там, під Києвом, ті вареники ліплять? Зараз і послухаю, і подивлюся, та ще й зрівняю з неперевершеним продуктом моєїтещиного виробництва.
Жіночки у національних строях так гарно розповідали про свої кулінарні таємниці, чоловіки вихваляли смакові якості дармових вареників на вулицях підкиївського містечка, що я відчув непереборний потяг зірватися з нагрітого місця і кинутися до кухні, де готувався саме такий продукт. І кинувся б, якби...
Якби саме у таку кульмінаційну мить не вчув голос з-за кадру...
“Українські вареники, на думку вчених, запозичені від турецького блюда “Паш вар”, – константував жіночий голос, який, судячи з титрів, належав журналістці – авторові репортажу.
Я гепнувся назад. Добре що на канапу вцілив, а не на підлогу. Бо тоді вряд чи мав би смак до цього, мало не турецького походження, харчопродукту. Що ж це виходить? Світ перевернувся у моїй голові! Все що любив, чим пишався, чим пригощав, як давньою українською стравою дорогих далеких гостей, – полетіло шкереберть... У болото... У трясовину нігілізму і меншовартості... Адже до цього моменту я завжди вважав, що вареник своїми коренями сягає українського слова “варити”, яке означає не що інше, як одну з технологічних ланок процесу виготовлення улюбленої усіма українцями страви. А тут на тобі! Не “варити” виявляється, а щось на зразок “пашварити” мало б бути у гносеологічних дебрах такого рідного вареника. І що воно таке? Тьху!.. Аж їсти відхотілося.
І тут не ми перші.
Подлубавшись в українських словниках, неважко знайти твердження, що “лютнеподібний” інструмент бандура це скоріш за все від іспанського інструмента “бандра”... Розумію, що це повна маячня, як для нормального чоловіка, хоч трохи знайомого з історією. А остання свідчить, що ще Ярославна, не хотіла їхати у Париж, вважаючи його глухою провінцією у порівнянні з Києвом, не кажучи вже про ще дальшу Іспанію. Зникаюче мало ймовірно, що більш розвинені українці (тоді – русичі), запозичали б у західних, читай відсталіших, народів хоч якісь слова... Не кажучи вже про турків, яких у ті часи, взагалі ще на обрії не було.
Єдине виправдання, що ці словники укладалися ще за імперських часів, коли все українське належалося ганьбити і принижувати...
А от сьогодні таке про вареники почути!
Так недалеко й до борщу дійти. А чого там, дійдемо! Дурниця лишилася – підібрати журналіста, який посилаючись на міфологічних вчених з яскравовираженим почуттям меншовартості і вірнопідданською орієнтацією на схід, підбере якесь, хоч трохи подібне, слово у турецькому, іспанському чи, хоча б конголезькому лексиконі – і давай кричати на всю Україну, на весь світ, що вже й борщ не у нас, не наші предки винайшли, а якісь папуаси з Нової Гвінеї, а ми, українці, у них знову ж таки запозичили, бо самі, недолугі, ні до чого додуматися не змогли.
І шкварки... До речі, віддаю українській ТРК “Ера” ідейку. Задарма. “Шкварок”теж непогано до “Пашвару” підходить! На те, що мусульмани сала не їдять, уваги можна не звертати.
Може б подумати “геніальним” телевізійникам, і ще щось подібне вшкварити... Чи то “впашварити”???
Дивіться телебачення! Воно стільки цікавого і нового нам приносить щодня, що аж дух захоплює! Чи, може, памороки забиває? Своїм примітивним синдромом меншовартості...
У суботу розвалився я на канапі, увімкнув поважану мною, ще з часів помаранчевих здвигів, ТРК “Еру”.
Новини якісь не надто, але під настрій дивитися можна. З кухні шкварки шкварчать, аромат ніздрі лоскоче, слина з кутків рота мало не на груди капає, а тут ще й з екрана саме про вареники на масляну говорять. Ну, думаю, як класно! Як же це там, під Києвом, ті вареники ліплять? Зараз і послухаю, і подивлюся, та ще й зрівняю з неперевершеним продуктом моєїтещиного виробництва.
Жіночки у національних строях так гарно розповідали про свої кулінарні таємниці, чоловіки вихваляли смакові якості дармових вареників на вулицях підкиївського містечка, що я відчув непереборний потяг зірватися з нагрітого місця і кинутися до кухні, де готувався саме такий продукт. І кинувся б, якби...
Якби саме у таку кульмінаційну мить не вчув голос з-за кадру...
“Українські вареники, на думку вчених, запозичені від турецького блюда “Паш вар”, – константував жіночий голос, який, судячи з титрів, належав журналістці – авторові репортажу.
Я гепнувся назад. Добре що на канапу вцілив, а не на підлогу. Бо тоді вряд чи мав би смак до цього, мало не турецького походження, харчопродукту. Що ж це виходить? Світ перевернувся у моїй голові! Все що любив, чим пишався, чим пригощав, як давньою українською стравою дорогих далеких гостей, – полетіло шкереберть... У болото... У трясовину нігілізму і меншовартості... Адже до цього моменту я завжди вважав, що вареник своїми коренями сягає українського слова “варити”, яке означає не що інше, як одну з технологічних ланок процесу виготовлення улюбленої усіма українцями страви. А тут на тобі! Не “варити” виявляється, а щось на зразок “пашварити” мало б бути у гносеологічних дебрах такого рідного вареника. І що воно таке? Тьху!.. Аж їсти відхотілося.
І тут не ми перші.
Подлубавшись в українських словниках, неважко знайти твердження, що “лютнеподібний” інструмент бандура це скоріш за все від іспанського інструмента “бандра”... Розумію, що це повна маячня, як для нормального чоловіка, хоч трохи знайомого з історією. А остання свідчить, що ще Ярославна, не хотіла їхати у Париж, вважаючи його глухою провінцією у порівнянні з Києвом, не кажучи вже про ще дальшу Іспанію. Зникаюче мало ймовірно, що більш розвинені українці (тоді – русичі), запозичали б у західних, читай відсталіших, народів хоч якісь слова... Не кажучи вже про турків, яких у ті часи, взагалі ще на обрії не було.
Єдине виправдання, що ці словники укладалися ще за імперських часів, коли все українське належалося ганьбити і принижувати...
А от сьогодні таке про вареники почути!
Так недалеко й до борщу дійти. А чого там, дійдемо! Дурниця лишилася – підібрати журналіста, який посилаючись на міфологічних вчених з яскравовираженим почуттям меншовартості і вірнопідданською орієнтацією на схід, підбере якесь, хоч трохи подібне, слово у турецькому, іспанському чи, хоча б конголезькому лексиконі – і давай кричати на всю Україну, на весь світ, що вже й борщ не у нас, не наші предки винайшли, а якісь папуаси з Нової Гвінеї, а ми, українці, у них знову ж таки запозичили, бо самі, недолугі, ні до чого додуматися не змогли.
І шкварки... До речі, віддаю українській ТРК “Ера” ідейку. Задарма. “Шкварок”теж непогано до “Пашвару” підходить! На те, що мусульмани сала не їдять, уваги можна не звертати.
Може б подумати “геніальним” телевізійникам, і ще щось подібне вшкварити... Чи то “впашварити”???