Made in Ukraine (початок)

[yurKO]

Made in Ukraine. Недороблене таланом.

Юрко Коретнюк




Все почалося 14.08.S.A.

Розділ перший. Він.

Коли тримав у руці променисту нитку,
то відчував, як у ній пульсує чиєсь серце
Петро Яценко, Повернення придурків

Біля урвища росло дерево, що славилося серед окремих груп людей своїми магічними властивостями. Ті чарівні атрибути полягали у тому, що (за легендою), коли до цього дерева підійти разом із якою-небудь людиною, то ви станете найкращими друзями на все життя.
Росло воно біля урвища у самій середині Реп’яхового яру, якщо йти від божевільні ім. Павлова, чи стадіону „Спартак”, оминаючи занедбане будівництво, яке стало осередком людей, які обрали для себе ненормативні стиль у повсякчасних речах.
Дерево ж уособлювало собою місце дружби, й було дикою яблунею.
Дичка мала на собі багато плодів кожної осені і тільки ті, хто відкушував шматок із одного яблука, ставали не розлий вода.
Колись унизу висів пожежний шланг на якому каталися безліч людей із усієї Лук’янівки.
А ми (такі наївні) вірили, що ті потаємні підвали, які розташовувалися поруч з нею, є нічим іншим, як катакомбами Великої Вітчизняної війни. Ходили по них, дмухаючи тим стиснутим повітрям, із маленьким кишеньковим ліхтариком на двох АА батарейках, дивилися на порослі мохом стіни, павутиння й павуків, що тікали від будь-яких проявів світіння, вдивлялися у цівку світла із вкритих решіткою дірок у стелі.
А потім загасав вогонь...
І ми, використовуючи свою найшвидшу ходу, вибігали із тих катакомб (вентиляційних шахт обласної лікарні, як виявилося пізніше), сполохані тим павутинням та тими павуками, що сиділи на нас.
А потім довго сміялися та пили просту воду, яку захопили із собою, радіючи їй; гойдалися на тарзанці, учиняючи лемент на весь яр.
Найбільшим задоволенням було лазити по крутих краях урвища, хапаючись за дрібненьке коріння, що виступало від дички та інших кремезних дерев.
На горі ми зазвичай сідали на голу землю (чи траву, що інколи доходила своїм ростом по пояс) та дивилися на високі дерева, що виростали із землі.
Інколи навіть ставало страшно від тих історій, які розказували нам заядлі словоліпи.
І про кабанів, які буцімто ходять по яру і вже відомі явища нападу на людей; і про мутантів-землерийок, що викопують свої лази й тунелі у землі, а потім затягують у них людей, нападаючи пізно увечері; і про сатаністів, які раніше приносили жертви своєму анти-богу, у будівельні, де вже не ведеться будівництво, і яку вже зайняли підлітки із ненормативним стилем.
Й інші історії лунали із вуст оповідачів.
Ми ж (такі безглузді) сміялися і вирили у них, інколи жахаючись, а потім їли дикі кислі яблука.
Йшли роки, а ми змінювалися. Ось вже й немає поруч тих людей з якими грався тоді, у цьому заповітному для мене Реп’яховому ярі; й тих людей, які були дорогі моєму серці й працювали при Зеленбуді, якому й був підвладний Реп’яховий яр.
Моя маршрутка їхала рівно двадцять хвилин — ні більше, ні менше. Цього часу вистачило, аби згадати усе. І ось ми з тобою крокуємо по застарілій бруківці, через чагарники, калюжі й щастя.
Що я можу сказати про тебе?
Окрім того, що ти — справжній, вірний друг, нічого.
Щастя палить нас із середини.
Старі дерев’яні руїни вуличних санітарних вузлів – це перше, що зустрічало нас.
Потім три повалені стовбура дерев.
Сходи, разом із безструктурною шпаклівкою...
Будівництво мало безліч поверхів – ніхто не наважувався порахувати їх. Місце збору знаходилося на другому поверсі будівлі. У тому місці, де розташовувалися усі відвідувачі. Якось дивно легко було спілкуватися із ними: ніяких забубонів, чи упереджень.
Останній поверх, де на підлозі лежить рінь...
Розвертаємося та обходимо вісь будівлі, аби залізти на перший поверх двох-межового даху.
Бетонна плита під гостри кутом — це єдиний шлях до горища.
Розвалення недобудованого поверху, графіті й написи...
Все це нагадувало якісь чудернацькі віражі.
Сідаємо на брили каміння: один навпроти іншого.
Звідси видко ген-ген!
Зелені дерева мерехтять на продуві, убожіє дрібний шматок Дніпра, дрібний шматок Подолу.
Легкі й вдалі рухи підводять нас до вузькою смуги на верху пристінка. Повільно й координовано ступаємо по осиплим камінцям, що піддаються природно-чистій корозії.
Другий поверх даху був осередком інтелектуальності.
Осередком, де ми гніздилися на бетонних глибах й засмагали на серпневому сонці.
Будівництво настільки занедбане, що де-не-де просто з долу проростають кущі.
Ти стала тоді на тому місці, де був зруйнований мур, і простягла руки.
Фотографую тебе та сам хочу стати птахом.
Аби тільки ти не впала...
Розгойдуєшся... Тягнеш руку...
Підходимо до зруйнованого муру, захоронившись за кущем. Тут стоїть неперевершена аура щастя.
Саме тоді зі стелі неба почали проростати різноманітні цівки мармурового світла, вкриваючи вікна-все усюди зимовими візерунками чудернацьких квітів з граніту.
Дивлячись на них крізь пальці, доторкаюся до холодного граніту, що замінив скло.
Квіти пахнуть скошеною травою, а також мають запах ванілі, чи кориці, чи ще чогось, що можна тільки відчути. Біло-сині промінчики пробиваються крізь „вікна”, закриваючи шпаринки крижинками.
Навкруги мене все скресає, залишаються лише безмежні гори, що повисли над моїм вікном.
І вже не бачу їхньої верхівки - тільки туман, що прикрив верх. Пік моїх сподівань. Пік моїх надій.
Продовжую розмазувати тепло своїх пальців по льоду. Тонісінькі цівниці стікають у мою долоню, тікають до мого коміра, залазять у рукава. У роті починає пекти, тому що язик вже нічого не бачить.
Говорити - це все, що він може.
Видавати нерозрізнені звуки, що лунають із душі.
Цівки холодної води сповзають по холоші на землю, де зливаються у одну величезну краплину.
Одна величезна синя краплина, безмірна, неначе хмари, закликає мене у себе.
Мої очі вдивляються у дзеркальну цятку.
Ого! Та в мене видається карі очі!
Карі очі в мене асоціюються з гарячим шоколадом.
Мої карі очі продовжують вдивлятися у безмежність. Це неосяжність починає проковтувати мене.
Зменшившись у розмірах, починаю кивати п’ятами від ненависного місця.
Проте з нього видно Дніпро!
Дніпро, якого люблю!
А особливо полюбляю ходити по його безкраїх берегах.
Саме тоді мене заполоняє безкрайність усіх крапель Дніпра.
Крапелина стала на диво великою крапкою.
А все навкруги мене стало зимним та мокрим.
Господи, що це?
Невже мене посадили до цього крапельного кокону?
Починаю брикатися, аби вилізти із затісної лялечки.
Рука пролазить крізь тонкий прошарок повітря.
Невже мені більше ніколи не вдасться пірнати у стародавні місця Києва? Чи більше ніколи не буду сидіти біля тих красивих воронів поблизу Золотих Воріт? Чи більше не буду кидати каміння у Дніпро, розпорошуючи його швидкі води? Чи відчую колись, що радість завжди витає у повітрі, як відчуваю це тільки тоді, коли знаходжуся разом із тобою, чи додаю мелені спеції у кип’ячу турку із водою?
Інколи й надії живуть у серцях людей.
Інколи треба відрікатися.
Кокон почав тріскатися по швах, коли мені вдалося вилізти повністю. Зелені полонини. Чи лани. Чи ниви. Чи то були безмежні поля пшениці?
Можливо це була зовсім не Україна.
Але мені завжди ввижалися такі поля.
За якимсь збігом обставин моє тіло опинилося у тому місці, про яке завжди думала голова...
Невже скоро почнуть квітнути соняшники? Невже скоро буде блищати вода?
А вода блищить завжди, коли променіє й сяє сонце.
Як тут прекрасно!
The place for us to dream.

[yurKO]

Те місце, де хочу бути.
Саме тут і ні в якому разі подалі!
А Київ...
Чи вдасться мені прожити без Києва хоч день?
Чи зможу без довгих поглядів з берегів Дніпра, а потім... Коли сумно, мені хочеться провіщати його наступні аромати, спостерігаючи за його діями та кричати, бачачи його журливі очі.
Невже десь поруч буде розташований мій дім?
Дім на березі річки?
Що ж це за краплинка.
Чи то була не крапилка.
Ні, все-таки то була карпилка.
Так! То була ракпилка!
Чудернацька ракпикла!
Красива какпирла!
Задля чогось очі закриваються....
Ат, ні: чомусь вони відкриваються і дивляться у середину мене...
Ніхто нас не бачив, коли ми з тобою залізли у цятки, а потім, о півночі, заховалися у скарбничку, закопану у твоєму городі. На тому місці, де біля мого будинку, який стояв посеред поля, проростала струнка береза.
По ночам, коли ми сиділи у скарбничці, ми чули веселі пісеньки Русалки Польової, яка збирали конвалії під підніжжям дерева.
Навіть посеред літа вона стояла без доторку тепла, без бруньок. Хоча на конвалії постійно крапав березовий сік. А Русалка Польова збирала по тринадцять конвалій кожної ночі, зриваючи три листки проліска на галявини. І тоді до неї підбігали квіти, оманливою ходою підходили до неї на цей терпкий запах первоцвітів.
Ти зазвичай сиділа тишком-нишком та латала на собі одяг, який зробила із конопель.
Після приходу весни ти прокидалася вранці та бігла до яблунь, що біліли своїми листями, та зривала декілька гілочок, квітчаючи волосся так, як робила це Русалка Польова.
Потім вмивалася у приємній холодній чистій ранковій воді та вдягала намисто із шипшини, яке знайшла на горищі.
На піддашшю також лежали горстки сухофруктів та росли три кущі кави у дерев’яній діжці.
Діжниця була із дубу, витесана із суцільного шматка дерева. Де-не-де проступала маленькі тріщинки, часом можна було помітити у обвуглених боках діжки обличчя Русалки Польової.
Після того ти йшла на терасу та палила тютюн, назбираної ще колишніми володарями хатки.
Після того, як Русалка Польова роздавала квіти лісовим звірям із води вилазила Русалка Водяна та сідала на перехилену блискавкою тополю.
Тополя хоч і була викоренена, проте її тонкі листочки-оселедці, які зовсім недавно повиростали із бруньок, закривали її тіло.
З колишніх бросток стирчала руда голова.
Русалка Лісова та Русалка Водяна сміялися та співали.
Проте ми ніколи не розуміли їхніх слів, бо були занадто дурні.
Сьогодні до них з лісу вийшла мавка та пустилася у танок із Русалкою Польовою.
Сміх продовжував проростати до стінок нашої скарбнички.
І тоді мені захотілося крикнути: „Цей Всесвіт належить мені!”
Аж раптом ти зжахнулася та подивилася якось перелякано у мої очі.
Схоплюю себе на думці, що кричу...
Русалки та мавка повиходили із затінку тополі та підійшли до берізки, викопавши скарбничку, де сиділи ми. Руда Русалка Водяна взяла мене за руки та почала крутити навкруги деревця. Мавка схопила тебе, і ти вже зливаєшся із нею у цьому навіженому танці.
Отже, нас п’ятеро танцювало, стрибало, кричало навкруги берізки.
У голові все злилося у суцільну жовто-блакитну пляму: нива, хата, вода, ліс, нива-хата-вода-ліс, нива, хата, вода, ліс, нива-хата.....
І тут мої руки відірвалися від рук русалок, посеред яких мені довелося танцювати.
Аж раптом берізка зайнялася світлом, вироджуючи з гілок пуп'янки-бурульки, які згодом стали листячком...
Насінини гвинтокрилами спустилися з них та попадали з деревця, яке почало зіщулюватися та куйовдитися, з-під землі повиростали паростки, а береза змарніла та стала мертвою.
Ми з тобою злетіли та прокинулися на даху закинутого будівництва посеред Реп’яхового Яру, десь поблизу Кирилівської церкви. Спускаємося по штиркам, що тирчать просто із муру. Проходимо повз Кирилівську церкву, згадуючи мавок.
— Як ти думаєш, що тоді трапилося? - через п’ять хвилин запитала ти мене, а я тільки похитав головою та продовжував думати.
Чи то просто у нас обох гарна фантазія, але чи могла вона співіснувати у часі одночасно? - На це запитання я не можу дати відповідь.
Далі, коли ми сіли у метро, ми продовжували мовчати, але наші думки тоді, мені здається, були різними.
Ми більше не розмірковували над тим, що трапилося.
Ми не згадаємо про те, навіть через рік... Хоча пам’ятатимемо про те вічно.
Але не варто загострювати уваги на загальному схиблені...
Кожного ранку я прокидаюся та дивлюся у вікно: сьогодні настає новий день, а це означає, що все кінчилося.
Залишилося лише сонячне відлуння.
Я захворію зранку через тебе і закричу так лунко, що почуєш. А може просто небо стало таким прозорим, що твоя люба стала зразу квола?
Але ж то мені байдуже, пісня ллється і через скроні тягне моє серце. Перетинаю поле на тополі. Ми вже розділені навпіл, чи не тобою?
Бррр!
Якісь вже білі вірші виходять...
А зараз пригадую тебе.
Тебе, коли ти виходила із свого будинку рівно тринадцять місяців тому.
Була вдягнута у широкі реперські штани та кеди, свої любі чухлі, з твоїх вух грали якісь пісеньки, яки ми протяжно-довго слухали.
Щоправда вже опісля, як доїхали до постаменту Магдебурзького права, де ти вивела свій тег на кам’яному стовпі.
Потім прийшли друзі...
...наставав світанок, коли ми всі ще тільки спали у сутінкових хмарах.
А потім стало зовсім ясно, як у дні, так і в голові.
Зовсім безмірно...
Я міг тоді заверещати, ні, я міг скоріше бути не собою - а ким би хтів.
Світанок проростає крізь очі... Росте, змушує набухати повітря, що залишилося від ночі.
А ти тихо спиш під це мерехтіння.
Можливо я збрехав, коли став таким категоричним - проте дивлюся на небо і стаю рожевим променем.
Доторкаюся й ховаю його собі за пазуху.
Ти головне не турбуйся – ми зараз розплющимо очі та опинимося там, де хотіли бути кілька сотень років тому. Чи просто мріяли про ті місця на нашій неосяжній планеті, яку ми називаємо з тобою Всесвітом.
А знаєш, що було б найкращим зараз для нас?
Я гадаю - твоє пробудження.
Ми б разом дивилися на цей схід червоного сонця.
Проте ти спиш.
Спиш дитячим сном прямісінько на сходах.
Я живу поруч та не можу відірвати погляд.
Я ніколи не належав світанку – проте він належить мені зараз...
Принаймні його частка.
Це неначе сором, що гніздиться у надрах твого тіла.
Сьогодні має відбутися мейоз.
Мейоз наших тіл навпіл, а потім на рівні чотири чверті.
Тихо позіхаєш позаду та прокидаєшся, коли по колії починає бігти трамвай, дзвонячи своїми коліщатами.
Розтікаємося, потяг розтинає душу навпіл - це вже не я, вже точно не моя душа, яка за смерекою ховає мене...
Після місячної перерви від релігійних конфесій було важко ходити повз церкву та уникати підведення очей на образ розп’яття Христа.
Радянська культура яскраво відчувалася у виховані: під час вибору релігії (який, до речі, зробили за мене), під час виховання, під час життя із батьками.
Потріскані губи твої, що зм’якли на холоді, збуджували у голові тільки найяскравіші візерунки, що розповсюджувалися по твоїй шкірі, знаходячи найпотаємніші місця...
Такі місця, які було важко помітити.
Набережно-Хрещатицька вулиця залишалася фундаментальним об’єктом наших досліджень.
У кишенях лежать цигарки та кілограм ірису „Золотий ключик”. У тебе є свіжа книга Жадана.
Усе це дедалі більше дратувало, бо ми змерзли, бо візерунками вкрилося й моє тіло, бо у Києві холодно...
Раніше, купуючи ароматичне масло із запахом кавуна, продовжували спускатися сюди.
Ми можемо бачити Дніпро.
Він такий...
Під нікотинною залежністю завше розуміли паління.
Мені ж просто подобалося сидіти десь біля тебе, коли ти палила справжній, міцний, власноруч вирощений, тютюн із вишнею.
Чи сидіти і їсти симиренки, дивлячись на перехожих, що посміхалися.
Бо якщо людина не посміхається...
Ну просто не вірю, що люди не посміхаються – усміх має жити усюди, але найчастіше обирає серце.
Люблю ділитися усмішками та чекати на їх повернення; люблю щастя, що витає у повітрі; люблю сонце; etc.
Сонце – це найбільша радість, яке завжди існуватиме поруч, освітлюючи волосся та обличчя, руки та інше. Сонце завжди змінював місяць, що асоціювався у людей із різними речами.
Змінюючи свої округлі форми кожні тридцять діб він існував визначеним у житті тільки три дні... зі сталою періодичністю, що заворожувала у вихорі підсвідомого абсолютизму досконалості людини.
П’янкий аромат узбережжя Києва...
П’янкий аромат твоїх парфумів...
Вони трохи схожі...
Хто його знає...
Мені ж-бо все одно...
Байдужість заковтнула і стала показником...
А мені ж бо тільки злетіти... до неба злетіти... на хмарах злетіти... он-туди...
Мені все хочеться торкатися їхніх ніг... що біжать від мене геть... не залишають себе... і навіть слів...
Сама лише КОНЦЕПЦІЯ того, що хмари знаходяться поруч, залишилася у голові.
Проте я на землі... біля тебе...
Мені здавалося, що дим проростав із жовтогарячого тліючого кінчика сигарети, неначе із твоєї души.
У ньому було видно багато цікавого й нового, того, чого мені ніколи раніше не вдавалося розгледіти у тобі.
Красиві вигони тіла здіймалися до неба у срібній тиші, неначе серпанок, та від легких подихів розсипалися на наших очах.
Твої очі виблискували зеленим світлом серед пітьми. Ранкове світло мало можливість проковтнути нас, але вирішило стати досконалішим, спостерігаючи за димом.
У мені почало проростати дерево, що розпускало свої кремезні руки повз тебе, оповиваючи твоє тіло. Ти ж, неначе ліана, звила навкруги мене своє тіло. Твій тулуб доторкався до мене, тоді починаєш відчувати, що по шкірі йдуть мурашки.
Ще мить — і мені вже байдуже, що буде далі.

[yurKO]

Тліючий кінчик починає розжарюватися, розплавляючи сталеві нерви у наших тілах.
Зм’якнути – це буде наш єдиний порятунок.
Ми будемо м’якнути, ми будемо поруч.
У цю ілюзію тіл проростають подихи: ми починаємо обмінюватися ними. А потім змінимо наші тіла, тому що одне тіло буде затісне для двох: проростаю крізь тебе, а ти приймаєш мене без усіляких слів.
Ми вже навіть у спільних думках.
Все, про що ми мислимо зливається у одне велике слово, що залишає у тобі частинку мене.
Ти починаєш задихатися опісля моєї задухи, що виривається із грудей.
Тепер все, що можу – це цілувати твої очі (спочатку ліве, а потім праве), вуста (що розпечено ковтають повітря із моїх надр), шию (як люблю цю шию).

Ти також цілуєш мої вуста.
Вустами вкриті разом.
Цілунками по наших тілах...
Коли втрачаєш глузд - головне не забути того, хто допоміг тобі його втратити.
Ти вже позіхнула, дістала термос із холодною кавою та наказала мені підводитися.
Спину грів світанок...
Опісля ми посиділи кілька хвилин та підвелися. Ти поїхала додому, а я пішов до улюбленої книгарні, де купив старий „Четвер”, а потім сів у улюбленій кав’ярні та почав пити улюблену каву...
Правда сьогодні пречудовий день?


Башта...
Телевежа...
Телестудія...
Пам‘ятаєш як ми пробиралися туди?
Із підробленими посвідченнями журналістів (ті самі посвідчення, якими ми користувалися кожного разу, заходячи в Уніан, де записувалися у бланку під фальшивими іменами та вписуючи щойно придумані назви друкованих ЗМІ) ми заходили до телестудії, оглядаючи ведучих та зірок.
Пам‘ятаєш як ми підглядали за однією розфуфидженою фіфою, яка сиділа у гримерці та накладала грим на страшне обличчя.
...з сорока у двадцять п‘ять...
Ми ненавиділи її за те, що вона не заспівала дівчинці хворій на лейкемію у одному благодійному центрі.
— Я нє хачу сривать голас, - так сказала вона тоді, а ми ледве не вбили її...
Сука...
Чи пам‘ятаєш як дивилися на зйомки телепередачі з Наталією Сумською? Як мали плакати від тих нещасть героїв?
Ги-ги... Я, чесне піонерське, був не винен. У всьому винна ісландка, бо саме вона сиділа та лоскотала тебе, розповідаючи анекдоти про росіянина та українця, а я не міг стримувати тієї посмішки у своєму чорному пуловері, поверх якого була одягнута біла сорочка з короткими рукавами.
Найбільше твою ісландку смішив мій значок із усмішкою, який ми придбали того самого ранку на Андріївському узвозі за три гривні.
Ти купила собі амулет-талісман із знаком діви.
Я довго сміявся із анекдотів твоєї ісландки.
У той момент, коли пані Наталія, сповіщала усіх про те, що до героя ніхто не прийшов, із мене полився уривчастий й голосний сміх.
Люди почали обертатися, а ми з тобою не могли утриматися від того жарту ісландки.
Сміялося вже пів студії, а твоя ісландка тоді сиділа непорушно та робила янгольський вигляд. Тоді стосорокарічна сука-фіфа подивилася на неї так зло, що та не витримала та й собі почала сміятися.
Тоді у нас й забрали посвідчення...
Башта...
Телевежа...
Телестудія...
Зупинка „Метро”...
Після того як ми зустріли ісландку наше життя кардинально змінилося. Гудзондоттір була веселою дівчиною, хоча й мала за плечима третій десяток.
Ми ходили по Києву, показували їй усілякі потаємні куточки, аби вона подивилася на все із боку киян.
Вона нас із тобою часто-густо смішила, розповідаючи анекдоти про Україну, які назбирала в Інтернеті.
Того самого дня ти затягнула нас із ісландкою у гості до Леся Курбаса.
Повсідавшись у чорному, схожому на труну, обшиту дерматином, залі.
Пахне цвіллю, сміхом.
Ісландка встала та пішла до стійки, де взяла щось.
Це щось нагадувало чи то біле вино, чи то шампанське.
Ісландка попивала „квасок” та намагалася привернути нашу увагу на себе.
Ми тоді сиділи та дивилися на металеві сходи із рекламними плакатами.
Вдивлялися у одну точку.
Інколи я підводив погляд догори, де дивився на миготливі ліхтарики, що освічували труну.
Ти тоді постукувала пальцями по дерев‘яній лаві – вірна знака того, що ти хочеш палити.
Голова повернулася кудись вправо.
Серце тоді почало клекотати у руках, а мені стало дійсно дивно.
Невже це вона...
Невже це вона...
Невже сама Ірена Карпа?
Саме вона: саме така.
Через кілька хвилин довелося дістати серце з рук та перекласти знову до грудей.
Вона була вдягнута у великі, до колін, бутси, у мілітарі жакет, якусь (неначе блакитну) футболку та буси-гральні кубики.
Якби не ісландка, я б продовжував дивитися на неї.
„Я ж відчував”, - пришіптував я тоді тобі на вухо.
І дійсно її диск, який лежав зараз у торбі, був неначе просвітительним знаком.
Можливо ми б і далі продовжували вдивлятися заднім оком на неї, якби не почалося дійство.
Письменниця, яка влаштовувала презентацію, Лія Шева, вийшла на сцену разом із представниками її видавництва та жінкою, яка якось була приналежна до центру Леся Курбаса.
Тоді представники видавництва „Кальварія” почали презентацію...
...далі ти підвелася з ісландкою, а я залишився розмовляти із Петром Мацкевичем.
А потім додому доїхав й я.
Це трапилося у той час, коли я перестав відчувати твою підтримку. Мені здалося, що усе життя пішло шкереберть. І це сталося дійсно так. Чи довго я ще буду сидіти, палячи у кріслі, та дивитися на тебе з ісландкою?
Кожен раз я був змушений вислуховувати твою критику. Ні, не критику, а той егоїзм та похуїзм, що вилазив із твоєї піхви. Навіть не треба йти далеко: що ти казала, коли я пришов додому посеред глупої ночі та повідомив тобі, що я зустрічався з видавцями. Ти посміхалася так, як вмієш посміхатися тільки ти – зле та саркастично – та сказала: „Добре! А скільки заплатять? Треба ж збирати мені на машину!”. Я тоді просто промовчав, але ж я не можу завжди дивитися як ти знущаєшся...
Чи ти заздриш? Чи щось інше?
Це вийшло дійсно по дурному: ти дізналася все про мене та змусила бути завжди поруч.
Мені важко.
д и х а т и

Наступного дня ми сіли у автомашину та виїхали на довжелезну трасу Е-95.
Ісландка як завжди сиділа позаду мене та сміялася, розповідаючи щось, а ти робила вигляд, що тобі цікаво слухати. Насправді ти підспівувала магнітолі, від якої лунали наші улюблені Placebo. Це був період, коли ми могли безкарно вживати мет. Саме тоді ми почали любити цю американську штуку.
„Машина їде по шосе, вона кудись мене несе...”
Ти сиділа позаду мене, а я сидів спереду, по ліву руку від ісландки, яка сіла по-турецьки, впираючись коліном у трансмісію, та почала читати Гемінґуея. Тоді настала довгоочікувана тиша, про яку я так багато мріяв. Я подивився на нашу закордону гостю ат подумав про те, що вона була дуже красивою жінкою. У мені з’явилося досить дивне відчуття дежавю. Воно з’явилося через те, що колись і ти сиділа у такій позі, коли ми їхали по довжелезній трасі Е-95. Тоді мені здавалося, що ти найкрасивіша жінка.
Мабуть і до сих пір все це залишається правдою, але я почав пізнавати тебе. Саме через це мені ставало досить лячно та моторошно. ТИ, яку я знав, і Ти, яку я знаю зараз кардинально різняться поміж собою, хоча це плацебо залишилося у такій самій красивій обгортці.
Панацея від всіх хвороб кохання, яку ти пропонувала мені, почала згасати – з’явилися пустопорожні вагання. Але ж то неважливо?
Якщо чесно, то я навіть й не знав навіщо ми їхали по цій трасі до села, де колись жили праотці Ісландки. Ще більше мене дивувало те, що я погодився вести вас за власний рахунок, витрачаючи свої гроші на бензин.
Але ніхто не чув про родичів ісландки і тому і повернулися того самого дня.

[yurKO]

Є люди із негативної енергетикою. Є люди, які мають кам’яний хрест замість серця. Є люди настрою. Є люди, які дорослішають занадто швидко. Є люди, які назавжди залишаються малими дітьми, які грають у пісочниці. Є люди, які нехтують усіма ярликами.
Я – людина настрою. Ісландка – людина, яка назавжди залишиться дитиною. Ти – людина, яка нехтує усіма ярликами, подорослішавши занадто швидко, час від часу міняючи своє серце на каміння.
Ми сиділи з тобою посеред концертної зали КІМВ на благодійній акції „Дитяча мрія – 2006”.
Ісландка розповідала сусідці своїм поривчастим лунким голосом, як ми купували ці нелегальні запрошення у рудої дівчини. Вона ж казала, що вони були ліпшими друзями із отією рудою.
Кожен очікував на своїх героїв: я — на гурт Естетичне Виховання, ти – на Бумбокс, а ісландка чекала свого улюбленого С.К.А.Й.
І ось гасне світло, ісландка якось дивно замовкає, ти починаєш вдивлятися на сцену.
Першим виступав гурт УА. „Вітайте прекрасну Ксюшу”, - крикнув солісти-гітарист. Щоправда я не запам’ятав чи звали ту дівчину Ксюшою, а може Катєй?
Дєвучка посилала до зали багатозначні погляди, копіюючи Крістіану Ахерелу. А ми сиділи втрьох та сміялися, як останні паскуди.
Ксеня-Катя кидала вже на нас вбивчі погляди, а ісландка надривала живіт від реготу.
І ми продовжили сміятися, коли на сцену вийшов новітній клон The Doors.
Клон-не клон, а проте чудове звучання, чудові пісні, скажена енергетика, скажений соліст. Скажений заряд енергією. Нова манія... Наркотично-музичне запаморочення... А як же мет?
Ми всі скептично відносилися до Каті Chilly, коли остання виходила на сцену із ірокезом у легенькій суконці, вдягнута у валянки із ескімоським малюнком. Але дарма... Наступні п’ять хвилин я не міг відвести очей від неї. Я навіть не миготів повіками, що спричиняло солодку біль.
Вона співала усім тілом, усіма звуками, що посилалися у залу, а я тремтів, неначе від холоду, пожираючи все це своїми вухами.
І навіть ісландка не витримала напруги і довго не могла повернутися до свого тіла. Не повернулася вона й тоді, коли на сцену вийшли Н.Е.Б.О. Катря Chilly ще просто витала у повітрі...
Але згодом танці взяли над собою і наступні три години ми вже не присіли... Навіть поїхав дах від Естетичного Виховання... О! Дякую тобі за те, що ти дізналася про виступ... Дякую...

Наступає ніч, а ми відкриваємо свої душі.
Засмоктані у невідоме, де шукаємо прозорі зорі. І знаємо, що нічого не знайдемо, але продовжуємо нишпорити. Знову зустрічаємо тих, хто не байдужий нам, проте намагаємося стримувати свої почуття, що квітнуть у нас колючим бур’яном.
All is full of love and sun...
Намагаємося рухатися так, як рухаємося зазвичай, проте нічого не вдається оскільки із усіх щілин грає музика, яка змушує танцювати у скажених вирах.
Закидаємо руки за голову та скрегочемо, неначе цвіркуни.
Все навкруги стихає, а тиша породжує вже сама себе.
Голова рухається навкруги шиї, очі – навкруги орбіт.
Сонце заходить за обрій, та ми подоважуємо рухатися.
Ісландка повільно входить до цього світу і починає віддаватися цим прекрасним, чудодійним рухам.
Генії прокидайтесь зі свого сну та починайте рухатися навкруги нас, бо зараз саме ми – найкраще, що є у всесвіті...
Розум покинув моє тіло.
Ілюмінація, навкруги мене втрачає забарвлення, а ти втрачаєш свої форми.
Зупинися іритувати мене!
Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!
Намагаюся вхопитися за тебе, проте ці кляті закони фізики, які діють і тут, віддаляють мене від тебе, призводячи до колових думок.
Падаємо...
...а завтра почнеться сезон, коли дощі розмиють усі дороги та змиють усі машкари з обличчя. Саме час вийти з-за лаштунків та відкрити душу тим, хто збереже твою таємницю. Запарюю мате з м’ятою та сідаю вдивлятися у прохолодну весняну душу, яка ще не заполонила Київ. Намагаюсь пригадати все..
Ранок як завжди мав розпочатися о 8 годині. Телефон пролунав вчасно, але організм навідріз відмовився скидати з себе ковдру. Що ж... „Дрімота активна”...
Найкращий засіб уберегти себе від усіх цих жартів на перше квітня – це прокинутися о першій годині дня. Найкращий спосіб зберегти хвору голову від першого квітня – втекти від усіх знайомих кудись подалі, залишаючи рідну домівку на рідних.
З самого ранку Київ пахкотів спаленим листям. Цей аромат витав усюди – починаючи від квартир, та закінчуючи тихими кав’ярнями посередині Подолу.
Життя прекрасне, особливо якщо підійматися до Хреста Бажань на Подолі по сходам, де подекуди немає до 4 сходинок.
І нарешті багно-Київ-спаплюжені пагорби-розмови...
А потім маршрутне таксі, пропахле цигарковим димом.
Думки про майбутнє...
Оригінальні ідеї, які не висвітлені на усі боки...
До речі, „є місця, які містять негативну енергетику та занурюють до депресій” – це щира правда. Таке місце для мене – це мій дім, де я гублю усю енергію...
А ще сьогодні зняв останню маску перед тобою: тепер ти знаєш, ДЕ мене шукати...
Навіщо я це зробив?
Ще заполонять моє місце, де повітря найсвіжіше, небо найясніше, а думки найпрекрасніші...
Все навкруги мене розцвіло і заквітчало, а я чекав, коли ти вийдеш з будинку. За півгодини ми вже їхали у метро, повільно вдивляючись у очі перехожих, посміхаючись, як придурки.

[yurKO]

А потім мені почали снитися дивні сни.
Неначе ми їдемо по трасі Е-95 і слухаємо радіо зі старою совковою музикою на хвилі 101,1 фм (я якось дивно запам’ятав усі числа з цього сну). Машина зупинилася біля моєї старої школи, де ми зайшли до спортивної зали, де дуже довго стояли розмовляли, а потім робили вигляд, що не знаємо один одного (ти це робила, коли показувала свої принади старшокласникам, а я хизуючись перед старшокласницям)... а потім мені здалося, що я виходжу з підсопки фізруків із гвинтівкою (пістолетом?) у руці націлююсь на тебе та натискаю на курок... Довгий протяжний рокіт і твоє тіло лежить на підлозі.
Багато сліз... Моя мама (чомусь саме моя, а не твоя) на похороні...а потім ти відкриваєш очі і я прокидаюся...
Прокидаюся посередині між тобою та ще одним хлопцем: ми утрьох лежимо у тебе в квартирі...
Саме тоді я починаю клястися, що більше дзуськи! Не візьму до роту ніякого алкоголю!
„Брехати самому собі – легше за все”, - сходжуся на цьому і продовжую спати...
І продовжую бачити сни.
Цього разу мені наснився київський метрополітен. І знову ти – маленька пухкенька дівчинка шести рочків з товстенькими щічками, з великим фіалковим бантом на голові та у бузковому сарафані. Ти незграбно біжиш та падаєш прямісінько на мене. Ось так ми лежимо й сміємося, а навкруги нас ідуть люди та не звертають жодної уваги...
Дивно, але кожний раз, коли я прокидався мені порівну хтілося ваших тіл...
Вийшовши на балкон спалити цигарку, я не міг думати ні про що інше, як про ці дурнувато-страшні сни, що плідно засіли у моїй хворій голові. Без Ісландки стало зовсім тихо та моторошно. Поцілувавши нас з тобою тоді на пероні залізного вокзалу, звідки вона вирушила далі у подорож Європою, вона посміхалася, як і тоді. У її вухах грала сумна музика, а ми з тобою стояли дійсно сумні. А потім напилися з горя... Спогади на цьому кінчаються і постає одна величезна пляма...
Залишається вірити тільки в те, що це колись мине ця хандра.
Саме заради цієї гордовитої цілі п’ю антидепресивні соки з банану та полуниці, їм банани та полуниці та розкурюю ароматичні палички з запахом полуниці.
Повертаючись з балкону, цілую тебе на прощання та одягаюся.
Сьогодні я вирушаю до Львову...
Вирушаю до Львову без надії на повернення...
Той поцілунок був занадто холодним...неначе я поцілував примару...

Набивши клунки шмотками, я вийшов з квартири, попередньо дізнавшись свій аромат.
Для цього я довго сидів та нюхав свої руки-ноги-волосся-душу-тіло... Руки пахли кавою, тіло – солодкими фруктами, а волосся – ваніллю. Час від часу я помічав ледь присутній присмак кориці у повітрі та облизував все, що пахло м’ятою. А потім попив тепле мате та зібрав речі у велику валізу.
Залишити тебе було легко, але Київ, мені тоді так здавалося, мене ніколи не пробачить...
Половина на восьму...половина на дев’яту...потяг, який тягне мене кудись дуже далеко, схопившись руками за волосся.

Перед виходом із вокзалу цвіла сакура та розповсюджувала свій невідчутний аромат. Рюкзак за плечима та плеєр, з якого мене грали у мізки усі виконавці світу разом взяті.
Трамвай номер три повільно віз до гуртожитку номер одинадцять, який слугував мені готелем за дармові тридцяті гривень на добу.
Якщо чесно, то я очікував гірше від нього: зручні ліжка, чиста постіль та цілодобова гарячо-холодна вода були ідеальними за такі гроші.
В сусідній кімнаті зі мною жили хлопець та дівчина, імен яких я не пам’ятаю, проте вони стали мені товаришами у Львові.
Вірніше товаришами по чарці. Ми часто сиділи у моїй кімнаті та пили львівське пиво, яке напередодні набрали у великі дволітрові пляшки з лимонаду у центрі міста, теревенячи про різне.
Коли я залишався на самоті, то слухав музику, читав „ШО”, або „Супермаркет самотності” Карпи. Часом навіть писав.
Найбільшим задоволенням для мене було сидіти у греко-католицькому костьолі та слухати музику, яка лилася з стародавнього органу. Тоді я забував про все та уявляв. Відлуння створювало завісу світу... Я завжди чув розголос дощу у його звуках.
А потім я йшов до „Дзиґи”, або до випадково знайденого „Золотого мускату”, де пив каву.
Справжнім другом для мене стала Марія, з якою ми сиділи та розмовляли про все на світі...
Одна моя проблема: я прив’язуюся до людей...
Друга моя проблема: я не можу від них відв’язатися...
А одного разу я навіть потрапив до гей-клубу... Зовсім помилково... Я просто шукав якусь цікаву кав’ярню і дві інтєлєгєнтні жіночки направили мене туди зі словами: „Дуже цікаве, оригінальне місце!”. Тоді я їм навіть повірив!
А у середині приміщення хотілося заплющити очі та вважати, що мене ніхто не бачить.
Класно у Львові.
Але чомусь мене постійно тягнуло повернутися до Києва, до тебе...

Тоді ми робили це краще за всіх інших - просто стояли посередині площі та співали пісні, які приходили до наших хворих макітер. Було смішно, коли люди починали нам підспівувати, а ми робили посмішки на наших вустах ще більшими та розуміли, що у такі моменти головне не заробити як можна більше грошей у туристів, а просто отримати все від життя. Тоді ми почали ходити на вуличні концерти інших гуртів, набиратися досвіду та просто заводити товаришів: хтозна, можливо колись вони стануть відомими, а ми так і будемо стояти у переході та співати, не маючи жодного слуху чи голосу.
Ми ж кожного зривали свій голос. Наприклад, сьогодні голосно піддакували Крихітці Цахес, а Каша саркастично дивилася на нас та усміхалася своєю посмішкою. Було смішно й нам, бо ми не вірили такому щастю. Мабуть кожен з натовпу думав як ми, проте я співав дійсно голосно і дійсно погано. Просто викрикував, приглушуючи Сашу для людей, які стояли навкруги.
„Давай займемось спортом”, ги...
Тоді у мене почало з’являтися відчуття, що ти мене зраджуєш. Ти мене зраджувала (так мені здавалося) не у фізичному, а у психологічному змісті, коли ходила до свого друга-гея та розмовляла з ним до глупої ночі, приходячи тільки під світанок.
Звичайно я мовчав, а ти робила вигляд, що нічого не трапилося.
А декілька днів назад я зрозумів, що співати я ніколи не буду, тому що в дитинстві батьки мене залиши без догляду біля однієї печерки, а звідти вийшов клишоногий ведмедик та наступив на праве вухо. Але все одно продовжував писати вірші та голосити, допоки сусіди не починали стукати по радіаторам.
Мабуть це виглядало дійсно смішно зі сторони, бо у кожному русі, який я видавав при пісні, я намагався копіювати легендарного Джима Моррісена. І навіть сьогодні його копіював, коли їв яблуко: бігав по аудиторії, кружляв, лаявся, співав Естетичне виховання, витирав підлогу своїм піджачком, раніше придбаним на секонд-генді, та виглядав, як цілковитий придурок.

[yurKO]

А що мені залишалося робити?
У всіх геніїв були якісь психічні/фізичні вади. Я виглядав навіть трохи нормальним. В результаті вирішив, що для повної геніальності мені легше за все захворіти на алкоголізм, або хоча б на діарею. Схопити бігунчик, як каже моя знайома.
Тим паче, що у мене з’явилося нове-старе гобі: зараз мені подобалося сидіти у великих торгівельних центрах та довго-уважно дивитися у вічі перехожим людям. Таким чином я міг визначити, хто з людей добрий, а хто поганий. Ті, хто посміхалися у відповідь мабуть були добрими людьми, а всі інші – поганими.
Взагалі життя без Ісландки почало протікати дуже сумно та довго. Проте вона дуже весело й часто писала нам з тобою повідомлення по електронній пошті з Берліну, де осіла у такої ж самої пари лохів, як ми з тобою.
А потім ми довго вирішували чи прийняти участь у новому проекті, який називався „Відео-щоденник”. Його нам з Швеції привезли добрі шведи.
Чогось ця скандинавська країна почала займати дуже багато місця у моєму житті. Занадто багато, як на мене...
Ти мабуть сказала б мені, що це трапляється через те, що вона знаходиться поруч із Норвегію, на яку я безуспішно молюся, вивчаючи вже третій самовчитель норвезької мови (не знаю чому, але після довгої-нудної гри у вчителі-студента мені починає набридати самовчитель і я переходжу до іншого).
А ще я, горе-письменник, ніяк не міг змиритися з тим, що мені все ніяк не дзвонить ні Мацкевич, ні Кононович. Це мене якось так дратувало... Але якщо раніше така довга-пронизлива тиша надавала якоїсь злості та самодостатнього бажання довести, що я можу написати щось путнє, то тепер я почувався якось спокійно, навіть не звертав на це уваги.
А ти жартувала наді мною з вищезазначеної причини.
Чогось на схилі вечора я все-таки вирішив написати листа Ісландці.
Вірніше не написати, а відправити його, бо він був написаний ще три місяці тому.
Як завжди з’явилася дивна манія на рахунок того, що я занадто сильно переймаюся собою і не приділяю уваги запитанням. Дурним запитанням про інших людей.
Якось дивно і сумно усвідомлювати те, що я виріс егоїстом.
Ти так не вважаєш та кажеш, щоб я не парився з приводу зайвої ваги, бо мене, видається, гарно обіймати.
Така собі м’якенька, пухнаста подушка, ги-ги...
А ще мені хотілося поїздити на високій швидкості по місту на автобусі.
(Ги-ги, якщо його рух можна вважати швидким.)
Автобус вирушав після третьої години дня, тому я сів у машину Ісландки, яку вона залишила нам про всяк випадок. Дуже стара зарубіжна модель, де із вихлопної труби іде страшенний дим, який дуже заважав побачити щось у шкло заднього огляду.
Машина повільно рушила.
Життя проходило у такий момент неначе під час уповільненої зйомки старим раритетним чорно-білим фотоапаратом. За вікном я бачив дерева, які залишали на моєму обличчю свої сутінкові тіні, приблизно за півгодини я доїхав до Набережно-Хрещатицької вулиці.
Фарби автомашин залишали вдалині свої ліхтарні світила, схожі на ліхтарне сонце, а я підійшов до виступу огорожі та сів, просунувши ноги у грати.
Дніпро переливався усіма холодними відтінками, а я тільки вдивлявся у нього та розумів, що життя прекрасне.
Машина їхала повільно...
Дівчина...
Її очі...
Тоді я побачив їх у Дніпрі...
І до голови прийшла дуже дурна думка.
Тому я дістав мобільний телефон та швидко набрав повідомлення: „Я помираю... Я вже помер... Дощ змиває усі машкари. Дивлюся на мертвого Дніпро. Його вбили люди...хочу до Львову...хочу до Львову... хочу до Львову... Юрко”
Ти, як завжди нічого не відповіла, зажавши гроші, та почала пиляти дома за те, що я не розумно витрачаю їх. Я посміхався про себе тобі у відповідь та був щасливий, роблячи вигляд, що уважно тебе слухаю.
Ми лягли спати дуже рано, подивившись „Штольню” на піратському ді-ві-ді...
Фільм не сподобався, але я зробив вигляд, що в захваті. Як там кажуть: своє лайно не смердить. Нехай хоч щось знімають...
А потім почався радісний набір усіх наших друзів та розповіді про те, що ми будемо розкручувати новий музичний проект під робочою назвою „fAkE It!”. Твій товариш-π-дар сказав, що я вибрав шлях Карпи.
Ти та він не люблять її. Я - дуже поважаю. Саме тому я кричав, як дурний, на виступі Крихітки Цахес, коли побачив Ірену у натовпі.
Чесно брешу у вічі хлопцям з гурту про те, що їм світить велика слава і про те, що я записав їх на найближчий фестиваль. А хлопці брехливо чесно мені вірять.
Якось життя почало пролітати у прискореному темпі.
Знаєш, мене це навіть впирає: сидіти та впадати у якесь дивне забуття, читаючи якусь дійсно гарну книжку.
Якось Київ став виглядати жлобським після Львова.
Навіть на диво зникло бажання йти до улюбленого Нескафе-кафе на Подолі, випити філіжанку кави.

[yurKO]

А ще, пам’ятаєш, як ми готувалися прийняти участь у протесті проти Черновецького, який хотів відкрити ще одне відділення Правекс-банку на місці жлобської, але по-особливому важливої, книгарні „Сяйво”? Ми тоді писали погані слова (цензура, ги-ги) на великих ватманах великим пензлем, виводячи літери червоню фарбою. Тільки я не знаю, що ми вимазали більше: один одного, чи агітки.
Але організатори протесту все не називали дату, коли ми мали б вийти на вулицю міста.
Якось по дурному звучав для нас тоді будь-який заклик, бо як написала одна маленька дівчинка у журналі „ШО”: «Жила семья в пещере. Папа, мама, сын и дочь. Когда началась революция, папа пошёл на неё. И больше не вернулся. Все увидели, что папа исчез, и начали волноваться, а когда они вышли из пещеры, то увидели, что он лежит мертвый. Потом так же пошла мама и тоже умерла. А дети выросли, поумнели и поняли, что не надо ходить на революцию. И придумали лекарство, чтобы не умирать».1

1. Петросова Аня, журнал «ШО», травень-червень 2006, № 5-6 (7-8), сторінка № 7. Оповідка „Печера”

Ага, сто відсотків!
Спочатку нас виграли на помаранчевій (звідки вони взяли це погане слово? Завжди ж казали оранжевий, жовтогарячий...) революції, на яку ми тікали без дозволу батьків під виглядом того, що йдемо поїсти морозива у МакДональдз (бо ще були дурні й неповнолітні. Хоча дурні були не тільки ми...)
А взагалі знаєш, що я зрозумів? Я зрозумів, що політика і ми – це дві (три?) несумісні речі, бо ми завжди начинаємо сваритися. Але вже потім швидко миримося.
Особливо мені смішно, коли ти співаєш пісню з „Капітошки”, смажачи зернини кави.
„Я ка-ка-ка-ка-ка, я пі-пі-пі-пі-пі, я кака, капітошка”, - затягуєш ти, а я вже не можу сердитися на тебе та посміхаюся.
Ось так і жили ми, посміхаючись, аж поки у наші двері хтось не постукав.
На порозі стояла Ісландка, тож тепер ми просто сміємося!
Це був сарказм... Вона тепер мене не по дитячому дратує...

Я почуваюся паскудно...
Я почуваюся останньою паскудою...
Ніколи не веди щоденників, чуєш? Ніколи!
Якби я не робив цього, то ніхто довіку не дізнався нічого про мене... Я сам винен... це мало колись статися...
Що, бля, всім вєсєло?!
Всі сміються?
А мені погано!
Мені, псяча, погано!
Єдине, що радує - це те, що ти з Ісландкою поїхали подалі, я сиджу і курю улюблені цигарки, що я жеру піцу з сосисок і сирку "Дружба".
Що у мене у руці холодне мускатне вино (яке смакує зовсім бесмак).
Що головний редактор журналу "***" не відповідає.
Що я ніякий не письменник, бо не можу закінчити клятий твір.
Що у мене немає справжніх друзів!!!
(З ними весело сміятися та проводити час, а про поміч можна тільки мріяти...)
Агов! Де ви? А може ви всі дупи і курви?
ДО ДУПИ
Жити стає все тяжче і тяжче. Життя починає затягувати у тенета. Вже не смачно курити і пити. Вже хочеться слави. Вже ніхто не хоче жити так як хоче. Вже набридло і остогиднуло телебачення. Ладен повбивати усіх. Так і треба...
Так і треба!
Так і треба?
Хочу стати волонтером. Хочу поїхати до якоїсь дупи світу. (Хоча моя сестра сказала, що називати Лаос - дупою світу, це не політкоректно!) Все одно! Хочу кудись... Ну наприклад в поселення-біженців під Ісламабадом, чи до маоїстів десь під Тхімпху... Чи на узбережжя Північної Кореї.
Хоч кудись.
Хочу стати волонтером.
Але як?
Хочу повернути час назад, бо не хочу втрачати дорогих мені людей, які читають мої щоденники...
Здається, що після кожної наступної написаної мною книги мене має покинути одна дорога для мене людина, а потім я знову помру...
ні!
Знов наступає якесь таке пихате відчуття, неначе мене засмоктує кудись та не може відпустити, навіть, коли я починаю копирсатися та смикатися.
Я шукав допінгу, щоб пізнати щастя сьогодні. А потім, знайшовши тарзанку, вирішив стрибнути з неї.
Допінг якось дивно діяла на мій організм, якось незручно занімів мій язик.
А зара‘ - стрибай!
Серце відчайдушно стрибало та тріпотіло у моїх грудях. Ще хвилин з десять я намагався стримати натиск талану. Прочитав молитву по пам‘яті, а потім стрибнув та полетів ген-ген!
Під час польоту мене заносило дуже високо - адреналін швидко бив у голову, але я продовжував триматися. Я пам‘ятав тільки несамовите відчуття радощів та піднесення. Я був неначе сам собою, тільки тим я, що літає високо у небі, як птаха.
Одним словом: „То було класно!”
А потім знову стало гидко – я згадав про свій щоденник...

[yurKO]

Веселка, яка проростає із землі навпроти мого вікна, була породжена золотом лепреконів, які вони виносили на землю, аби сповнити людей вдачею.
Щасливим можна було почуватися завжди...

Я ніколи не знав скільки тобі років.
Інколи ти казала, що старше мене на два роки, інколи – на п’ять, проте я був певен, що ти була старше мене на ціле життя.
Але зараз ти залишалася такою самою маленькою дівчинкою, якою була в дитинстві.
Ти так само, як і тоді, вставала під тінь кремезних дерев та дивилася вгору, шукаючи сонце. До того ж ставала так, щоб затінок від дерева, закривав твою тінь.
Ти так могла стояти годинами, дивитися вгору, коли на тебе дивляться тисячі перехожих та намагаються схопити твій погляд.
Найбільш яскравим періодом твого життя було дитинство. Тоді ти любила природу.
Плакала, коли баба труїла колорадських жуків...
Але з часом ти росла і сучасність робила твоє серце все більш безжальним. І ти стала любити тільки себе.
Твій егоїзм інколи вбиває мене...
На жаль...
А тим часом, стара добра муза, імені якої я не знаю, сиділа на березі річки та дивилася у води та посилала до моєї голови різнокольорові уявлення про цей світ. Вона мені диктувала свої правила та пояснювала, чому зникла на такий довгий проміжок часу. Відповідь виявилася доволі лаконічною: у тебе з’явилися нові ідеали.
І дійсно: коли тебе сповнює щастя ти намагаєшся стримувати його у середині себе, аби нікому не дісталося жодної її краплі. Коли тебе сповнює горе, то ти намагаєшся вилляти його на папір, виганяючи його з тіла.
У неї було гарне брунатне волосся та прекрасні блакитні очі. Коли вона посміхалася мені хотілося начхати на увесь світ. Але чомусь ця муза виявлялася таким самим замком із піску та диму, як і ти, як і Ісландка.
Хотілося підвестися з ліжка, перестати думати про усе, а потім сісти на набережній, як сиділа вона, та пропустити ноги через грати. Хотілося дивитися на воду, яка паплюжила твоє обличчя, а в результаті відкривала внутрішню красу. Хотілося співати пісні, які я писав протягом усього мого життя. Хотілося співати своїм нехарактерним голосом, який ненавиділи всім.
Начхати...
Наразі, коли ти починаєш усвідомлювати світ на тщесерце розуму, то стає дивно...
Стає просто дивно: я почуваюся спустошеним.
І навіть боюся залишитися одним у цій величезній однокімнатній квартирі.
Твої валізи стоять біля виходу - ти посміхаєшся та сідаєш у таксі.
Ісландка посміхається та зникає у пітьмі сутінок.
Ви обидві використали мене у різній мірі та поїхали.
Я залишився самим.
Тепер усе здавалося перманентним, а не ефемерним.
Ефемерним залишився тільки я сам, бо продовжував розчинятися у усьому, що нагадувало мені про цих двох жінок: у їхніх запахах, випадкових речах та випадкових думках.
Все зараз було для мене послідовним: день завжди змінює ніч, а літо – зимою, після тиші починається шторм, все, що народжується – помирає, а все, що квітне та пахне в результаті в’яне та меркне.
Життя перестало мене цікавити, я думав лише про тебе.
Зірвавшись із ліжка, думаючи, що ти входиш до дверей (протяг...) перевернув вазу. Та з тріском впала та розбилося.
З неї вилізла мотузка.
Тоді я підняв її та почав роздивлятися.
Нічого такого примітного: мабуть колись дуже давно було ліньки відривати дупу від крісла, а під рукою стояла глибока й стара ваза, яку ніхто ніколи не чіпає...
Треба викинути...
А взагалі прикольна шляречка. З льону, чи що?

Ранок починався на диво гарно.
І тоді я зрозумів, що я люблю найбільше вулицю між Поштової та Контрактовою площами вночі, де грає саксофоніст і життя сповнене красою... Якось так дивно любити частину міста та прив‘язуватися до неї усією частиною. У такі моменти можна було б ще раз сміливо переконувати тебе, що місто має свою неповторну душу...неначе людина...й у тому, що часом ця душа стає яскравим прикладом того, як можна зберігати себе.
Москва себе не зберегла... А Київ...
Київ любитимуть ще багато років. Я буду кохати його усім серцем. Зараз навіть більше: бо ти поїхала, а мені категорично потрібно когось любити.
Дурне почуття...
Дурне відчуття, разом з яким приходить усвідомлення того, що я зрозумів, що для щастя мені потрібні звичайні речі: прокидатися о 8 годині ранку та посміхатися, пити каву, їсти морозиво, дивитися улюблені фільми, слухати якісну музика, дивитися на сонце...
Мені потрібно тільки жити і радіти!!!
Я кохаю тебе, життя!
Тож спочатку я покохаюся із тобою, а потім можна:
 цілий день слухати Радіогед...
 цілий день сидіти вдома та спілкуватися з друзями по смс, відправлених через Інтернет...
 готувати плани на суботу...
 читати чужі щоденники...
 дивитися Місто Гріха...
 їсти чіпси, запиваючи кока-колою...
 варити макарони... додавати до макаронів тушонку... з’їдати макарони...
 шукати переклад слова фонтан з російської на українську...
 дзвонити подрузі та дізнатися, що та працює...
 дізнатися, що вона перестала розповідати про себе...
 погризти нігті та помити посуд...
 подивитися Сімпсонів та подзвонити на Репетиційну Базу...
 переробити тексти...
 отримати негативні відгуки про нову пісню...
 відмінити репетиції...
 проспівати нову пісню...
 завантажити одну пісню Коридору з Інтернету...
 послухати Ірену Карпу.
 з’їсти морозива...
 подивитися „Вікна” з Дмитром Нагієвим...
 проіржати...
 порохкати...
 написати повідомлення до щоденника...
Можна зробити ще безліч речей, проте вони усі будуть віяти лише самим добром...
А буду щасливим цілий день – це вже патологія. Аномалія емоційної рівноваги... Анормальність співіснування Іня та Яня... Та ще безліч безглуздих речей, які варто робити, коли лежиш у теплому ліжку та дивишся у вікно.

[Tantro]

На перший погляд трохи занудно, особливо початок. Далі є декілька цікавих моментів, але треба напевне спочатку все прочитати. Якщо вистарчить терпіння, можливо через декілька днів.

[yurKO]

Дякую.

[Tantro]

Найважче було на першій сторінці. Таки нудно. А далі пішло як по маслу. Мені сподобалося. Шкода, що я не видавець і не маю таких знайомих.
Тільки, чому "до Львову" ? Літера "у" в даному випадку звучить неприродньо. Перечитала ще раз першу сторінку, чогось бракує.

[yurKO]

Можливо...
Дякую - буду перероблювати :)

[Mercenary]

Можливо...
Дякую - буду перероблювати :)
Нащо?
Мені здалося - непогано. Інша річ - дійсно, ритм початку дещо кволий. Там треба доопрацювати, а не кардинально переробляти НМД. :)

[yurKO]

Сидів, думав... Щось нічого в голову не приходить.
Звичайно, вам краще видно, але мені не вдається переробити...

[dostoyevsky]

переглянув вибірково написане yurKO'м....
не треба так себе розкривати, yurKO. я тут вперше, на форумі, тому не знаю, є в тебе вже досвід в таких речах, чи ні ( схоже, є ). просто можна пошкодувати потім. як маєш поговорити - поговори з тим, хто потім в душу не насмітить... і вже ж не в Internet...
хіба що то все писано для когось одного, хто МОЖЛИВО загляне от так на форум і МОЖЛИВО прочитає писане і зрозуміє, для кого писано. тоді гра вартує свічок. і тоді мої вибачення.

[Ircya]

Made in Ukraine. Недороблене таланом.

Прочитала "одним махом", сподобалося, прикольно! Тільки дуже вже відчувається вплив Ірени Карпи:

Мені, псяча, погано!

Агов! Де ви? А може ви всі дупи і курви?
ДО ДУПИ

Хочу стати волонтером. Хочу поїхати до якоїсь дупи світу. (Хоча моя сестра сказала, що називати Лаос - дупою світу, це не політкоректно!) Все одно! Хочу кудись... Ну наприклад в поселення-біженців під Ісламабадом, чи до маоїстів десь під Тхімпху... Чи на узбережжя Північної Кореї.

Не обов'язково ж цитувати її дослівно...

А от це:
Наразі, коли ти починаєш усвідомлювати світ на тщесерце розуму, то стає дивно...

Гарно сказано: усвідомлювати світ на тщесерце розуму.

Продовжуй писати, певне, хтось із тебе таки виросте!..

:victory: