meduza
22.07.2006, 20:57
Так починатиметься моя маленька повість - і, як писака, що тільки починає просуватись у цій справі, я не впевнена, чи варто продовжувати.
тож, прошу прокоментувати :)
МалА.
1.
Огірок не смакував - його роздерта м'якоть з кожним ударом сонних щелеп перетворювалась на слиняве кисле болото з насінин і перетертої водянистої каші, сік тхнув настояними водоростями, а шкірка хапала за язик гіркотою. Ні, свіжості не буде. Але нехай - скрип піску на зубах розбудить затерплий мозок, і день почнеться.
Валя хотіла цікавого дня. Тому вона жувала овоч зі злістю бродячого собаки, і хрускіт огірка нагадував їй тріск кісток - ось так, хрумкоти, огірочку мій жовтуватенький, як хрумтітимуть кісточки тих, хто завадить мені провести час так, як я хочу! - і в тому тріскові вона намагалась знайти сліди музичності: маленькі шматочки розривались з вищим й ніжнішим звуком, великі - грубим і низьким. Огіркові п'єси починались вступом із басового "хрум" - вдячний плід ламався навпіл у ротові і творив свій найнижчий тон, а під кінець зуби лущили вологі насінини, і їхнього тонкого, нечутного лопання Валя чекала нетерпляче - чути, як здуваються клітини, їй було наймиліше - власне, ніякого звуку вони не творили, але думка про те, що Валя знає, як звучать клітини, і здогадується про той звук, наповнювала її змовницькою гордістю - я знаю, про що співає помираючи мала частинка живого!
Тішачи Валю своїми малими таємницями, огірок закінчувався. Дівчина і не думала давати спокій плодові - вона вчилась вичавлювати задоволення з мізеру - хай кисла прохолодна, маса обгортає язика: "Чому так - чому задоволення може бути малим чи великим? - воно завжди однаково приємне, тому задоволення від огірка буде не меншим за відчуття польоту", - ця заспокійлива думка утримувала Валю від істерики. Сьогодні вона придумала задоволення від огірка.
Плюнути зеленою кашею на руку? Так, це те, що треба. Слизькі пальці розмазали колишнього огірка по столові - приємно писати слова - Валя може похвалитись почерком - коли вона сміливо робить розчерк, бризки плюхаються на стільці. Злизати? Авжеж! Язик залишає мокру липку доріжку - злизати написане пальцем, виважуючи кожну букву - на лакові це виглядає шикарно, принаймні, так хотіла б вважати Валя. Стіл погано витерли від вишневого варення - і Валя надумала якось засипати огірок цукром - чи не стане він як диня на смак? Може й стане - якщо тільки сильно повірити в це, і Валя хотіла вірити, бо дуже давно не їла справжніх динь.
Все, годі цього задоволення. Крикнувши щось на зразок "вперьод, врємя не ждьот!", вбивця плода ланів закрила двері до ванної, де не без радості потерла зуби щіткою, вмила писок - фе, який він негарний зранку! - зобразила посмішку й пару гримас. Дзеркало вже давно втратило залишки почуття гумору, тому таку наругу над собою витримало із флегматично жорстокою байдужістю, тому, злякавшись його серйозності, Валя опустила м'язи обличчя, застигла, почервоніла від сорому і вибігла з ванної, рипнувши дверима. Потім повернулась, мило посміхнулась дзеркалу, попросила пробачення у скла за мордований огірок та гидоту, яку залишила на столі, поцілувала рамку, погладила її великим пальцем, розвернулась в реверансі й вибігла із реготом в коридор. Там її спина зайняла звичний куток - улюблене місця для вранішніх роздумів. Вздовж плінтуса на шпалерах чорним лаком було написано декілька розмазаних пальцем слів, але оскільки прочитати їх було неможливо, Валя завжди заперечувала свою причетність до творення подібного оздоблення коридорчика.
Їй часто думалось про те, чи вважати занудами людей, які планують своє життя наперед, чи вірити в долю - і відповідь не приходила - вона ліниво застрягала між “так” і “ні”, розтягуючи своє важке від серйозності тіло під мостом суперечності двох протилежностей і повільно перетікала від одного полюсу на другий, як ртуть, розширювалась чи звужувалась, зникала, приймала подоб жіночих і чоловічих, втікала мухою через кватирку і наступала армією мурашиного короля, заганяла в психоаналіз та астрологію, набувала твердості бетону й шовку, протікала крізь пальці й, розвіяна вітром, осідала у голові дрібними піщинками окремих висновків, які Валя ніяк не могла звести в одне. Думалось їй про те, чи можна досягти чогось великого, не турбуючись про шлях до цього великого, згадавсь і 1% геніальності поряд із 99% поту, п’ятирічки, сусід-ювелір і чомусь рояль, який вона колись бачила у бабусі.
А, власне, чого їй думати про таке - насправді, від звичних роздумів про планування й фатум відволікала прохолода стіни в кутку - це ж тільки питання вподобань, віри! Думка слизнула в рятівну шпарину: Валя віритиме, що все можна змінити своїми силами. Ні, вона не сидітиме і не чекатиме на просвітління. Вона діятиме.
Сьогодні вона придумала віру в свої сили.
Нова релігія потребувала культу, і Валя болісно скривилась, мов розіп’ята, бо віра не жила би без месії - то мусила бути вона сама. Євангеліє від Валентини - тільки єресі не допусти! Автобіографія бога чи 10 кроків на шляху до ідеалу. Автор - Валентина Мірич - послушниця в рожевій сутані, фанатик-карикатурист. Спалахи фотокамер, автографи та журналісти.
2.
Відкриті двері на вулицю випустили на Валю хвилю нестерпного жару, і вона задихнулась у смороді горілої пилюки, але все ж ступила на поріг - що їй, дівчині в коротких мішкуватих шортах, боятись спекотного полудня? Про що хвилюватись босоніжці, коли п'яти приємно поколює тепло бетонних сходів? І Валі так добре на душі стало від однієї тільки думки, що вона, мала людинка, може так щиро радіти ранкові, хай там яке її життя, як живе її родина, і ця думка закрутилась разом із Валею вовчком, здійняла хмаринку пороху і побігла Валиними ногами по траві до гурту малечі, що із дорослою серйозністю виконувала свою дитячу, але від того не менш важливу, роботу, схопила на руки малого в кашкетику і, розкрутивши його з вереском і сміхом, всадовила на тільки що зведений тою дитиною замок з піску, верескнула, хапнула хлопчика знову, однією рукою тримаючи його, а іншою ремонтуючи будівельку, що знову й знову валилась від поспіху реставраторки, тим часом як архітектор звивався, затиснений під пахвою, зронив кашкета в пісок, тягнувсь до нього ручками, а Валя ...
тож, прошу прокоментувати :)
МалА.
1.
Огірок не смакував - його роздерта м'якоть з кожним ударом сонних щелеп перетворювалась на слиняве кисле болото з насінин і перетертої водянистої каші, сік тхнув настояними водоростями, а шкірка хапала за язик гіркотою. Ні, свіжості не буде. Але нехай - скрип піску на зубах розбудить затерплий мозок, і день почнеться.
Валя хотіла цікавого дня. Тому вона жувала овоч зі злістю бродячого собаки, і хрускіт огірка нагадував їй тріск кісток - ось так, хрумкоти, огірочку мій жовтуватенький, як хрумтітимуть кісточки тих, хто завадить мені провести час так, як я хочу! - і в тому тріскові вона намагалась знайти сліди музичності: маленькі шматочки розривались з вищим й ніжнішим звуком, великі - грубим і низьким. Огіркові п'єси починались вступом із басового "хрум" - вдячний плід ламався навпіл у ротові і творив свій найнижчий тон, а під кінець зуби лущили вологі насінини, і їхнього тонкого, нечутного лопання Валя чекала нетерпляче - чути, як здуваються клітини, їй було наймиліше - власне, ніякого звуку вони не творили, але думка про те, що Валя знає, як звучать клітини, і здогадується про той звук, наповнювала її змовницькою гордістю - я знаю, про що співає помираючи мала частинка живого!
Тішачи Валю своїми малими таємницями, огірок закінчувався. Дівчина і не думала давати спокій плодові - вона вчилась вичавлювати задоволення з мізеру - хай кисла прохолодна, маса обгортає язика: "Чому так - чому задоволення може бути малим чи великим? - воно завжди однаково приємне, тому задоволення від огірка буде не меншим за відчуття польоту", - ця заспокійлива думка утримувала Валю від істерики. Сьогодні вона придумала задоволення від огірка.
Плюнути зеленою кашею на руку? Так, це те, що треба. Слизькі пальці розмазали колишнього огірка по столові - приємно писати слова - Валя може похвалитись почерком - коли вона сміливо робить розчерк, бризки плюхаються на стільці. Злизати? Авжеж! Язик залишає мокру липку доріжку - злизати написане пальцем, виважуючи кожну букву - на лакові це виглядає шикарно, принаймні, так хотіла б вважати Валя. Стіл погано витерли від вишневого варення - і Валя надумала якось засипати огірок цукром - чи не стане він як диня на смак? Може й стане - якщо тільки сильно повірити в це, і Валя хотіла вірити, бо дуже давно не їла справжніх динь.
Все, годі цього задоволення. Крикнувши щось на зразок "вперьод, врємя не ждьот!", вбивця плода ланів закрила двері до ванної, де не без радості потерла зуби щіткою, вмила писок - фе, який він негарний зранку! - зобразила посмішку й пару гримас. Дзеркало вже давно втратило залишки почуття гумору, тому таку наругу над собою витримало із флегматично жорстокою байдужістю, тому, злякавшись його серйозності, Валя опустила м'язи обличчя, застигла, почервоніла від сорому і вибігла з ванної, рипнувши дверима. Потім повернулась, мило посміхнулась дзеркалу, попросила пробачення у скла за мордований огірок та гидоту, яку залишила на столі, поцілувала рамку, погладила її великим пальцем, розвернулась в реверансі й вибігла із реготом в коридор. Там її спина зайняла звичний куток - улюблене місця для вранішніх роздумів. Вздовж плінтуса на шпалерах чорним лаком було написано декілька розмазаних пальцем слів, але оскільки прочитати їх було неможливо, Валя завжди заперечувала свою причетність до творення подібного оздоблення коридорчика.
Їй часто думалось про те, чи вважати занудами людей, які планують своє життя наперед, чи вірити в долю - і відповідь не приходила - вона ліниво застрягала між “так” і “ні”, розтягуючи своє важке від серйозності тіло під мостом суперечності двох протилежностей і повільно перетікала від одного полюсу на другий, як ртуть, розширювалась чи звужувалась, зникала, приймала подоб жіночих і чоловічих, втікала мухою через кватирку і наступала армією мурашиного короля, заганяла в психоаналіз та астрологію, набувала твердості бетону й шовку, протікала крізь пальці й, розвіяна вітром, осідала у голові дрібними піщинками окремих висновків, які Валя ніяк не могла звести в одне. Думалось їй про те, чи можна досягти чогось великого, не турбуючись про шлях до цього великого, згадавсь і 1% геніальності поряд із 99% поту, п’ятирічки, сусід-ювелір і чомусь рояль, який вона колись бачила у бабусі.
А, власне, чого їй думати про таке - насправді, від звичних роздумів про планування й фатум відволікала прохолода стіни в кутку - це ж тільки питання вподобань, віри! Думка слизнула в рятівну шпарину: Валя віритиме, що все можна змінити своїми силами. Ні, вона не сидітиме і не чекатиме на просвітління. Вона діятиме.
Сьогодні вона придумала віру в свої сили.
Нова релігія потребувала культу, і Валя болісно скривилась, мов розіп’ята, бо віра не жила би без месії - то мусила бути вона сама. Євангеліє від Валентини - тільки єресі не допусти! Автобіографія бога чи 10 кроків на шляху до ідеалу. Автор - Валентина Мірич - послушниця в рожевій сутані, фанатик-карикатурист. Спалахи фотокамер, автографи та журналісти.
2.
Відкриті двері на вулицю випустили на Валю хвилю нестерпного жару, і вона задихнулась у смороді горілої пилюки, але все ж ступила на поріг - що їй, дівчині в коротких мішкуватих шортах, боятись спекотного полудня? Про що хвилюватись босоніжці, коли п'яти приємно поколює тепло бетонних сходів? І Валі так добре на душі стало від однієї тільки думки, що вона, мала людинка, може так щиро радіти ранкові, хай там яке її життя, як живе її родина, і ця думка закрутилась разом із Валею вовчком, здійняла хмаринку пороху і побігла Валиними ногами по траві до гурту малечі, що із дорослою серйозністю виконувала свою дитячу, але від того не менш важливу, роботу, схопила на руки малого в кашкетику і, розкрутивши його з вереском і сміхом, всадовила на тільки що зведений тою дитиною замок з піску, верескнула, хапнула хлопчика знову, однією рукою тримаючи його, а іншою ремонтуючи будівельку, що знову й знову валилась від поспіху реставраторки, тим часом як архітектор звивався, затиснений під пахвою, зронив кашкета в пісок, тягнувсь до нього ручками, а Валя ...