Показати повну версію : Фантастика+поезія
поезія сама по осбі - явище химерне.
я тут натрапила в інеті на вірші... мені ДУЖЕ сподобалося.
автор Олексій Спейсер Кацай (ги, тільки зараз в голову прийшло, а то не Spacer з форуму? таки тра УФ читати, щоб знати, хто є хто насправді.)
отож, пропоную вашій увазі поезію...
Ти знов охороняєш астропорт...
Ти знов охороняєш астропорт
від злих прибульців.
Ходиш метушливо
по злітних смугах.
Лазерний офорт
розпалює метеоритів злива,
лиш захисні вмикаються поля
по цей бік ними вибитого неба.
Ти зорі лічиш. Зорі ж кличуть тебе
до вивертання всесвіту з нуля,
до виснаження винайдених слів.
В галактиці ж керованого руху
відлуння себе в напів-вуха слуха
з булижною ментальністю ментів.
І зорельоти огортає мох,
і дичавіє до людини Бог,
і тягне зі шпарин душком. Не духом.
Стій! Хто іде?..
А не іде ніхто.
Вірніше, йде під навісним кутом
весь путь, весь час лишаючись на місці,
мов сталагміт – цей карстовий абсцес.
...І ставить позначку кібернетичний пес
на вимерлої тварі давній кістці.
Роздерті на зорі...
Роздерті на зорі
в якихсь паралельних світах
і словах,
усі ми – фізичні тіла,
урочисто розчиненні в снах.
В бузковому розчині неба
зникають літаки
і кораблі. Так треба,
бо там, де застигла обріїв ємність,
сни – зовсім не послідовність,
але – спадкоємність.
Яка
виплескує це видноколо
туди, де люди й не жили ніколи.
Де час переплітає
повзбіжне проміння
і змушує нас в геометрію гратись,
щоб ранком в мрії втілювались сновидіння
і вчилися перетинатись.
На березі Галактики
„Шаттли” над Землею кружеляють.
Від багаття – іскри:
зірка впала.
Світляки
над травами літають
і вібрує всесвітом гітара.
Жаби
якось кумкають
незвично
й лине повні НЛО над нами.
Сплять там,
в чорній бульбашці космічній,
місячні міста під куполами.
Ми ж здійснили
нетривалу втечу
з того боку простору і часу,
і плюскоче в венах оковита,
зрушивши серця, світи і речі.
Зрушивши усе це, мов жарини,
або ноти у музичній гаммі,
звуки ночі збилися у рими,
хвилі мрій гойднувши голосами.
І торкали хвилі очерети,
збившись у планет майбутніх піну.
В космоси збивалися планети.
Космоси – збивалися в людину.
В кожну з нас, щасливу й захмелілу,
ще й водою скупану живою...
Й пісню вимиваючи із тіла,
линула Галактика рікою.
Рухалися на автопілотах
баржі, літаки, птахи, орбіти...
І тривала
зоряна робота.
І точився досвіток крізь віти.
і моє улюблене (вірніше те, що вже встигло стати улюбленим)
Небесна механіка
Облиште рівноваги аксіоми
і припиніть зі статикою гратись -
небесної механіки закони
тілам не дозволяють розслаблятись.
Бо в будь-якій геометричній формі,
розпавшись заспокійливо на клапті,
тіла по сміттю виконають норми
на звалищі застиглих артефактів.
Обливши артефакти фактом сала,
перетворившись на константи сталі
та й вдаривши від зорепадів драла,
тіла ці потім вип'ють пива в барі.
І підуть врівноважено додому,
із тіл перетворившися на речі,
а з теорем - ізнов на аксіоми,
з гонитви вітру - на вітрила втечу.
Та затремтить мембрана парусини
й сім кольорів не втримає палітра,
хоча й бере механіку на кпини
хвилина сну - хвилина втрати світла.
Але ізнов механік дядя Вова
випалює безсоння цигарками,
бо вже вагітні формули і слово,
пригвинченими до небес, зірками.
а ще я б хотіла почути думки про химерне поєднання ФАНТАСТИКА + ПОЕЗІЯ
що думаєте з цього приводу?
Так, Олексій Кацай - це НАШ СПЕЙСЕР!!!
От як корисно зазирати в "Українську Фантастику"...
:) :) :)
я виправлюся. :8 я зазиратиму. :aga:
а що з приводу поезії в поєднанні з фантастикою скажете?
;)
Спитайте Кацая! Бо в поезії я... м-м-м-м... :8
Коротше, в мене є просто обмежений набір улюблених поетів, доповнений обмеженим набором улюблених віршів деяких інших авторів, а на деталях я не розуміюся. :(
я на деталях теж, мабуть, не розуміюся. :p керуюся враженнями - зечепило - не зачепило...
а питання про поезію+фантастику іншим теж адресується. агов, народ, де ви всі? :D
Спасибі за добрі слова :8
Що стосується теми, то маю зауважити, що на моє глибоке переконання уся фантастика розпочалась з поезії і нею закінчиться. Якщо, звісно, це взагалі можливо. «Закінчитись», тобто. :nono:
А щодо початку, то загально визнано, що мистецтво розпочалось з магії (релігії). А магія (релігія) і є, як на мою думку, фундаментом фантастики. Згадаймо, хоча б те, що заклинання чаклунів технічно ритмізовані, а технологічно – символізовані, тобто – опоетизовані. Виходить, що спочатку була поетична фантастика, вона ж – фантастична поезія. :thank_you
А далі… Далі пропоную думку людини, яку безмежно поважаю, хоча у світоглядному відношенні є її опонентом. Отже, Кароль Войтила (папа Іоанн Павло ІІ): «...неважко добитися, щоб вона (поезія) була тільки реалістичною правдою або тільки забавою, але понад усе вона є надбудовою, поглядом вперед і вгору…»
«Вперед і вгору»!!! А що робить фантастика?
І ще трошки не в тему. Найкрасивіше визначення поезії, як на мене, дав американський поет Карл Сендберг, коли зауважив, що поезія – це щоденник морської тварини, яка живе на суходолі і тужить за польотом.
Так і живемо… :bu:
а що ж спейсере, ви не призналися, що пишете у жанрі «космічної» лірики???
втім, у попередньому допису було багато цікавого.
особливо співвідношення магії і релігії...
а ще я наткнулась на таке статтю. зумисно зауважую, не шукала спеціально - воно якось само так вийшло... магічно-містично...
МЕХАНІЧНИЙ ВСЕСВІТ ОЛЕКСІЯ КАЦАЯ
Всесвіт поета Олексія Кацая, який, за його ж власними словами, пише в стилі «космічної» лірики, наповнюють «клинописи марсіанських гір», небо, «розгорнуте до нутрощів зірок», «запалені очі розбитих ілюмінаторів», що ламають усталену картину світу і вкидають читача у вир незвичних, не завжди зрозумілих понять. Поезія цього автора перевантажела важкими для сприйняття метафорами, – чого варті тільки «залізні пальці крику», «підшипники краплин», – які ускладнюють прочитання тексту, малюючи картину хаосу, що їй так пасують речення без розділових знаків, вигуки на кшталт «порожнеча цупка як свинець» і «безтямна непосидливість молекул». Але, як твердить сучасна наука, хаос насправді – складна система, здатна до самоорганізації, яка простежується і на рівні людського гену, і на рівні соціального устрою життя. І тоді з хаосу, намальованого Олексієм Кацаєм, раптом постає довершена світобудова, здатна розвиватися і самоорганізовуватися.
Світобудова Олексія Кацая росте з найпростіших речей – з дощу, яким «доїлася корова неба», і з неба, яке «збирало зірок реп’яхи». Майже в кожному вірші автора можна упізнати поняття, знайомі і звичні і дуже природні. Ми легко уявляємо собі, як «від жовтих дощів листя іржавіє» або як «з падалки в спину вітру / дивиться черв’як». Пробігаючи неуважно очима такі рядки, ми не завжди замислюємося, що вони лягають в основу значно складнішої надбудови, яку можна умовно назвати «механічним всесвітом» Олексія Кацая. Автор не простиставляє живу природу і «механічний всесвіт»; навпаки, він раз у раз підкреслює, як тісно пов’язані наші підсвідомі відчуття і набуті знання, бо жива природа – це найпростіша форма всесвіту, що стала людині затісною і змусила її прагнути нового і незвіданого.
Люди, «у скафандрах вийшовши з лісу», як пише Олексій Кацай, «чи то прибульці а чи то блукальці», створили новий механічний всесвіт, де
На мілині космічних океанів
як сполох
стоять церкви чи іншопланетяни
в скафандрах білих в золотих шоломах.
У фантастичному просторі, населеному зорельотами, роботами й антиболідами, жива природа раптом набуває форми предметів, створених людськими руками. Тут «сонях ледве мерехтить / жовтим циферблатом», тут «антен гойднуло очерет». Місто – уже не місто, а ціла галактика, і, прощаючися зі своєю коханою, поет викликає для неї міжзоряне таксі, яке «мчить у виміри інші тунелями “чорних дірок”». Розсуваючи межі світу, в якому комфортно звикла почувати себе людина, розповідаючи про планету Земля вустами робота (вірш «Давня легенда»), Олексій Кацай спонукає читача зробити – не переоцінку, а перерозподіл – цінностей, глянути на себе самого збоку. А ще, підтверджуючи теорію хаосу, зрозуміти, що система проявляє себе не тільки на голобальному рівні, і людина, яка постає з поезії Олексія Кацая, – зменшена, але не спрощена модель всесвіту, в якої «думки / зіжмакані / в планети», яка спить, «обіруч вчепившися в галактику». Сучасна людина – сама маленький механічний всесвіт.
Однак зупинитися на цьому висновку читачеві не дозволить іще один вимір, в якому існує поезія Олексія Кацая. Коли читач натрапляє на такі рядки, як, наприклад, «ми відчайдушно голі як / з вологих скойок вийняті перлини», він усвідомлює, що навіть складна і довершена світобудова несвідомо прагне повернутися до своїх витоків, до простих форм, де люди «в медвяному вогні / скафандри геть скидають / і вже солом’яні брилі / їм голови вкривають». І тоді всесвіт виявляється живим змієм «з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст». Ось «скрутились орбіти планет кільцями» і «пульсують на шкірі плями зірок», і всі механічні предмети раптом оживають і виявляються істотною частиною живої природи. Таким чином, всесвіт, створений Олексієм Кацаєм, це замкнене коло, безупинний рух від простого до складного і назад до простого.
У цьому, на перший погляд, хаотичному просторі життя розвивається за певними законами, і людина скоряється їм так само, як і всі решта його складові. Якщо на певному етапі всесвіт повинен повернутися до своїх витоків, аби дати поштовх новому етапу розвитку, то це саме відбувається і з людиною, яка має повернутися до витоків своєї історії, щоб збудований нею світ не розпався на безладні, розрізрені шматки. І тому висновком, що логічно підсумовує збірку Олексія Кацая, стають рядки:
Бо знов до тебе, Давня Русь,
я з чорнопростору вернувсь
крізь галактичні таємниці.
Механічний всесвіт Олексія Кацая починається і закінчується там само, де бере витоки вся українська література, і стає його невід’ємною частиною.
вказую сайт, де я натрапила на цю цікаву статтю, автором якої є Наталя Тисовська.
http://forum.uazone.net/read.php?2,3044
хаос насправді – складна система, здатна до самоорганізації, яка простежується і на рівні людського гену, і на рівні соціального устрою життя
про хаос мені сподобалося... у мені роздуми на тему хаосу виникали протягом прочитання хронік амбера... теж поетично було...
Існує думка, що хаос сучасного постмодернізму є лише початком якісного стрибка нової літератури ;)
Якою вона буде надалі, важко сказати через надзвичайну поліваріантність цього явища. Про це знає кожен, хто працює з текстом. Адже в кожній точці розвитку сюжету існує декілька шляхів його подальшого розвитку. І саме цим цікава творчість.
Що ж стосується фантастичної поезії, то особисто в мене захоплення цим жанром розпочалося з пронизливого вірша шістдесятника Вадима Шефнера:
Глядя в будущий век, так тревожно ты, сердце, не бейся:
Ты умрешь, но любовь на Земле никогда не умрет.
За своей Эвридикой, погибшей в космическом рейсе,
Огнекрылый Орфей отправляется в звездный полет.
Он в пластмассы одет, он в сверхтвердые сплавы закован,
И на счетных машинах его программирован путь, -
Но любовь есть любовь, и подвластен он древним законам,
И от техники мудрой печаль не легчает ничуть.
И, сойдя на планете неведомой, страшной и дивной,
Неземным бездорожьем с мечтою земною своей
Он шагает в Аид, передатчик включив портативный,
И зовет Эвридику, и песню слагает о ней.
Вкруг него подчиненно нездешние звери толпятся,
Трехголовая тварь перепончатым машет крылом,
И со счетчиком Гейгера в ад неземных радиаций
Сквозь леса из кристаллов он держит свой путь напролом.
...Два зеленые солнца, пылая, встают на рассвете,
голубое ущелье безгрешной полно тишиной, -
и в тоске и в надежде идет по далекой планете
песнопевец Орфей, окрыленный любовью земной.
Мені, до речі, невідомі подібні вірші українською. Близько до них підходить Антонич, але він більш “філософічно-приземленний”. Можливо це через те, що він писав на початку минулого століття.
МЕТЕОР
“Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
які твій лет міжсвітний має мети,
де перед мандрами давніш ти жив?
Міжзірний волокито та бродяго,
в безкраю безвість пущений в крутіж, —
сліпучий, ярий спижу, що гориш
на вежі світу полум’яним стягом.
Незбагнений в рахунку астрономів,
уроджений в височині німій,
навіщо в низині шукаєш дому,
на власнім гробі кам’яна статує?”
— Поете, не журись. Упадок мій
жар мого серця від зими врятує.
Багато більш “традиційно-фантастичного” у віршах О.Бердника, якими він оздоблював свої твори. Але в них теж немає отієї сучасної “кібернетичності”, від чого, втім, ці поезії не стають гіршими.
Кажучи про “кібернетичність”, я маю на увазі вірші, на кшталт вірша російського метареаліста Єременко:
Осыпается сложного леса пустая прозрачная схема.
Шелестит по краям и приходит в негодность листва.
Вдоль дороги прямой провисает неслышная лемма
телеграфных прямых, от которых болит голова.
Разрушается воздух. Нарушаются длинные связи
между контуром и неудавшимся смыслом цветка.
И сама под себя наугад заползает река,
и потом шелестит, и они совпадают по фазе.
Электрический ветер завязан пустыми узлами,
и на красной земле, если срезать поверхностный слой,
корабельные сосны привинчены снизу болтами
с покосившейся шляпкой и забившейся глиной резьбой.
Це фантастика чи ні? Чи оце, Емми Андієвської:
З ацитиленовим кар`єром смерти.
Щораз розпеченіші кола
Нескінченної повивальні.
На щаблях прискореного розпаду
Самі бані, куби
Й паралелепіпеди.
Всесвіт — відірваний ґудзик,
Що знову — в сміттярку хаосу.
Ні прихистку, ні слова,
Ні калюжі питної води.
Світанок. Вечір. Світанок.
Особисто для мене усе це – фантастика найвищого гатунку. Бо в цих текстах є найголовніше – фантастичність світосприйняття. Втім, пропоную зацікавленим дати визначення терміну “фантастична поезія”. Спробуємо?
Гуртом, воно і батька... Теєчки... :D
суперовий допис, спейсере!!!
а визначення фантастичної поезії.... треба подумати над ним.
але пропозицію підтримую.
є в Пастернака вірш про поезію взагалі.
гарний. :aga:
ОПРЕДЕЛЕНИЕ ПОЭЗИИ
Это - круто налившийся свист,
Это - щелканье сдавленных льдинок.
Это - ночь, леденящая лист,
Это - двух соловьев поединок.
Это - сладкий заглохший горох,
Это - слезы вселенной в лопатках,
Это - с пультов и с флейт - Figaro
Низвергается градом на грядку.
Всё. что ночи так важно сыскать
На глубоких купаленных доньях,
И звезду донести до садка
На трепещущих мокрых ладонях.
Площе досок в воде - духота.
Небосвод завалился ольхою,
Этим звездам к лицу б хохотать,
Ан вселенная - место глухое.
і я випадково колись натрапила на переклад українською
Це — загуслий заливистий свист,
Це — при березі лускіт льодинок.
Це — умерзлий у темряву лист,
Це — кількох солов'їв поєдинок.
Це — солодкий притихлий горох,
Це — усесвіту сльози в лопатках,
Це — з пюпітрів і флейт — Фігаро
Круто валиться градом на грядку.
Все, що ночі важливо знайти
У купальницькім плесі бездоннім.
І зорю до садка донести
На тремтячій вологій долоні.
Духота — наче дошка плеската.
Жар небесний — не вичаха.
Цим зіркам до лиця б реготати,
Але всесвіт — містина глуха.
Існує думка, що хаос сучасного постмодернізму є лише початком якісного стрибка нової літературиА так, між іншим, було завжди! Згадайте злам ХІХ та ХХ століть: поява нових теорій паралельно з побоюваннями, що людина "вичерпала" межі пізнання матерії... і до якого шаленого стрибка в мистецтві призвело це облудне відчуття досягнення "межі пізнання" світу!.. Разом з переходом багатьої сфер науки, соціального життя в зовсім нову площину відбувся перехід у нові форми в усіх видах мистецтва. На тому й базується діалектика розвитку людства... Така моя скромна думка.
:8
Цитую допис Олександра Левченка з теми "УФ Перемовини":
Прочитав ГАКівський альманах "digital Романтизм", де відкрили свій рахунок паперових публікацій наші колеги Кам.Ю і Кока Черкаський. Дебютували хлопці дуже пристойно! :yahoo: Правда, Кам.Ю не в жанрі фантастики, зате річ Коки - цілком УФ, хоча й у рубриці "Орієнтальне". Вітаю!!! :victory:
Але признаюся щиро, найбільше з усього мені сподобався вірш Спейсера "Поляроїди"! :cool: Прочитав разів зо п'ять, десь на четвертий навіть пустив сльозу... :( Майстер - він і в Африці майстер... Втім, переконайтеся самі:
Олексій Спейсер Кацай. Поляроїди (http://gak.com.ua/creatives/2/1025)
Дуже дякую Сашкові за добрі слова. :thank_you
А тепер по темі. Оце нещодавно перечитував стару добру радянську фантастику: трилогію О. та С. Абрамових "Вершники нізвідки" і в першій же книзі звернув увагу на те, на що раніше її не звертав. А саме - на вірші, які вплетені в тканину прози. Загалом, це - пісня, яку наспівує один з героїв трилогії:
Всадники ниоткуда -
что это? Сон ли? Миф?..
Вдруг в ожидании чуда
замер безмолвно мир.
И над ритмичным гудом
пульса моей Земли
всадники ниоткуда
строем своим прошли...
Право, сюжет не новый...
Стержень трагедии прост:
Гамлет решает снова
вечный, как мир, вопрос.
Кто они? Люди? Боги?..
Медленно тает снег...
Снова Земля в тревоге
и передышки нет.
Кто ими будет познан?
Сможем ли их понять?
Поздно, приятель,
поздно, не на кого пенять...
Только поверить трудно.
Видишь - опять вдали
всадники ниоткуда
строем своим прошли...
Зрозуміло, що тут поезія - засіб для більш емоційного сприйняття тексту. Але, якщо прочитати книгу цілком, то стає зрозумілим, що в цих декількох строфах викладена не лишень фабула, а й сутність роману. Тобто, маємо приклад надзвичайної інформативності поезії.
Загалом, в цій іпостасі поезією надзвичайно вдало користується (користувався?) кінематограф. Згадаємо, скільки пісень з фільмів полюбилися широкій публіці. Шкода лише, що вони мало використовувалися в фантастичних стрічках. Навскидку відразу згадується лише Висоцький з його "Втечею містера Мак-Кінлі" (у фільмі за п'єсою Л.Леонова використана поки що фантастична можливість глибоко замороження людини з наступним пробудженням у майбутньому). Може, хтось пам'ятає:
Вот твой билет, вот твой вагон,
Все в лучшем виде, одному тебе дано
В цветном раю увидеть сон -
Трехвековое непрерывное кино.
Все позади, уже сняты
Все отпечатки, контрабанды не берем.
Как херувим стерилен ты,
А класс второй, не лучший класс, зато с бельем.
Вот и сбывается все, что пророчится,
Уходит поезд в небеса. Счастливый путь!
Ах, как нам хочется, как всем нам хочется
Не умереть, а именно уснуть.
Земной перрон, не унывай!
И не кричи, для наших воплей он оглох.
Один из нас поехал в рай,
Он встретит бога там, ведь есть наверно бог.
Ты передай ему привет,
А позабудешь, ничего, переживем,
Осталось нам не много лет,
Мы пошустрим и, как положено, умрем.
Вот и сбывается все, что пророчится,
Уходит поезд в небеса. Счастливый путь!
Ах, как нам хочется, как всем нам хочется
Не умереть, а именно уснуть.
Уйдут без нас в ничто без сна
И сыновья, и внуки внуков в трех веках.
Не дай господь, чтобы война,
А то мы правнуков оставим в дураках.
Разбудит вас какой-то тип
И впустит в мир, где в прошлом войны, рак,
Где побежден гонконгский грипп,
На всем готовеньком ты счастлив ли, дурак?
Вот и сбывается все, что пророчится,
Уходит поезд в небеса, счастливый путь!
Ах, как нам хочется, как всем нам хочется
Не умереть, а именно уснуть.
Итак, прощай! Звенит звонок.
В счастливый путь! Храни тебя от всяких бед.
А если там есть вправду бог,
Ты все же вспомни, передай ему привет.
Таким чином маємо приклади інформативно-ілюстративного використання поезії в прозових та відео- творах. А є приклади й того, як ці самі твори надихають поетів на створення оригінальних текстів. Наприклад, наш Іван Андрусяк, начитавшись, мабуть, Роберта Шеклі ("Людина, що біжить") :p , видав наступні рядки:
Герметично зачинені вікна до пекла.
Завертаймо назад непокірний катрен.
Детективна історія Роберта Шеклі
виповзає на білі полотна арен.
Завиває сирена - швидка чи поліція?
По задвірках епохи скрадається тінь.
Простирадло небес заплямила полюція -
сперма хмар не потрапить у лоно богинь.
Кличмо тінь до стола. Тінь готова покаятись.
Даймо келишок раю і кусень смоли.
А старій Афродіті не фалос, а палицю,
Не у щічечку цьом, а вождя з Сомалі.
Ми також народились у жовтому теремі.
Ми самі сорок років чекали на дощ.
А тепер під ногами росте гімносперміум.
Це - рослина, що зовні нагадує хвощ.
А якщо казати про чисто фантастичну поезію... Якийсь незугарний термін! Пропоную наступний: "поетична фантастика" - PF.
Так, от найвизначнішим класичним твором цього жанру (вірніше, жанру "наукова PF") мені вбачається поема "Про природу речей" античного PF-фантаста Тита Лукреція Кара. :p
З цієї ж точки зору "Одисея" Гомера, наприклад, є чудовим прикладом класичної фентезійної PF.
До речі, нещодавно пройшла інформація про те, що і "Одисею", і "Іліаду" написала... жінка. Певною мірою, це стверджує на основі власних досліджень англійський історик та лінгвіст Е.Делбі. Та й, взагалі, першим поетом, ім'я котрого достеменно відомо, була шумерська поетеса (2285-2250 р.р. до н.е.) Енхедуанна. З чим і вітаю всіх наших дівчат. А особливо Iryska та Prophet :yahoo:
приємно так....
а на чому були основані оті висновки про авторство жінки (я про іліаду та одисею)? цікаво було б почути аргументовану думку.
де така інформація проскочила? я б пошукала.
Гомер був жінкою? (http://resheto.ru/speaking/news/news1597.php)
В Ризі, у видавництві «S-Kom», російською мовою вийшла поетична збірка «Міфічна механіка». Нічого б нового в цьому не було, якби її авторами не були… письменники-фантасти. До того ж першої величини. Ну, з Дмитром Биковим, Марією Галіною, Аркадієм Штипелем зрозуміло: вони вже давно «засвітилися» в якості поетів. Але виявилось, що цього вічного мистецтва не чужі й Кір Буличев, Геннадій Прашкевич, Сергій Снєгов, В‘ячеслав Рибаков, Михайло Успенський, Андрій Балабуха. Але справжніми відкриттями в царині поетики стали Ольга Ларіонова, Далія Трускиновська, Андрій Лазарчук, Владислав Крапівін, Микола Романецький. І вже справжнім сюрпризом стала поява на сторінках «Міфічної механіки» вірша людини, яка постійно підкреслювала, що вона вкрай далека від поезії – славнозвісного Аркадія Стругацького!
vBulletin версії 3.7.0 Beta 3, © 2000-2008, Jelsoft Enterprises Ltd.
Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2008