Дивіться, хто прийшов!

[Mercenary]

Тема створюється з метою представлення авторів-новачків читачам третіми особами. Такий собі реверс "Майстерні креативу" :)
Цього року я познайомився з молодим харківським поетом Юлією Гриньовою. Вона представила свої вірші на Всеукраїнський конкурс, присвячений жертвам нацизму, і стала лауреатом. Цього року Юля закінчила харківську школу і вступила до університету ім. Т.Шевченка на філологічний факультет.
Зрозуміло, що тема обмежувала ( і суттєво) автора у виборі художніх засобів. Безперечно, майстерність ще шліфувати й шліфувати… Проте, як на мене, у зацитованих нижче уривках таки помічається обдарування. Для чого я це пишу? По-перше, представити. По-друге… Я, звісно, познайомлю Юлю з поетами і письменниками. Але – мого віку. Молодому ж письменникові потрібне, як кисень, спілкування і творче суперництво з однолітками, фестивалі і семінари, просто середовище, коротше - тусовка.
Юлія має певний доробок, у якому повно лірики.
Може, у когось з молодих авторів виникне бажання прийняти Юлю до свого кола. Контакти з нею маю. Отже,

Юлія Гриньова
***
Ох, ще не бачили, не знали,
А сонце вже зірвалось ниць,
І хмар розірвані вуалі
Темніли рясами черниць.

І червень - ще незнані межі,
На зламі - сорок перший рік,
Що нашу землю помережив
Шитвом із мертвих і калік.

Й за роком рік - мов шлях до згуби,
Й лиш морок звістку принесе.
Рятуйте і рятуйтесь, люди.
Ох, що ж то буде, що то буде
І чим закінчиться усе.

* *.*
І переплуталось враз прийдешнє з колишнім,
І відміряла зозуля роки чужій сім'ї,
І падали прямо у небо скривавлені вишні,
І захлинались від пострілів солов’ї.

* *.*
Хмара сонце закрила.
Хто ви? - Смертники-бранці.
Куди? - У власну могилу
Мільйонів людей
і націй.

Безкінечна дорога
Куди ведуть –
в смерть чи в спокій?
Вітер. Чужі пороги.
Волосся сиве, мов попіл.

Хто ти? - Змарніла мила.
Хто ти? - Згорьована мати.
Ти? - Той, кого не зустріли.
Ти? - Той, кого будуть шукати.

Ми - матері і діти.
Ми - кохані й дружини.
Ми - ті, хто збирали квіти.
Ми - ті, хто вміли радіти
Й боротися до загину.

Сонце зайшло за хмари.
Ми - ті, хто не ждали кари,
Хто не заслужили кари.

Куди ви йдете? - У відчай.
Куди ви йдете? - У вічність.

* *.*
Голосіння

Тим, що не вернулися...

Ох, чуєш, нене, чуєш, нене,
Не всі вертаються додому,
І келихи садів вишневих
Відлунюють церковним дзвоном.

Не встати всім із п’яно й терпко
Розкиданих по всьому світі
Могил - отих проклять нестерпних,
Могил - отих отруйних ліків.

Ох, бачиш, мамо, бачиш, мамо,
Зозулі голосом жагучим
Розколюють важкі тумани
На золотих дніпровських кручах.

Ох, чуєш, сивая журавко,
Десь там весь світ зійшовся клином,
Й десь сонце світить надто жарко,
І закривавлена калина
Десь там - за чорним переярком -
Залишить серця половину.

[стронґовський]

Згоден. Обдарування помічено. Хвороба росту розвивається нормально.
Лікування: сучасна українська поезія. Заборонити вживання української поезії до 1960 року.

[Iryska]

Згоден. Обдарування помічено. Хвороба росту розвивається нормально.
Лікування: сучасна українська поезія. Заборонити вживання української поезії до 1960 року.
чудовий діагноз та приписи.
:aga:
іншим таке вживати теж можна? чи рецепти роздаються суто індивідуально?

[Mercenary]

Обдарування помічено.
І все? Чи - дати її контакт?
Або Ви дасте Ваш - для неї?
ЗІ Вона не зможе не читати писане до 1960 - філфак же. Заліки :scared: і таке інше...

[стронґовський]

Як вам пояснити. Наявність таланту це, звісно, величезний плюс порівняно з його відсутністю, але для розвитку таких самородків є літстудії, в яких розповідають як можна писати в наш час, щоби не видатися смішним. В Житомирі це "Оксія", і я вдячний за те, чого мене там навчили. Проте організувати особисту літстудію для шановної панни я не в силах. Наражати себе на дискусію з цього приводу, нажаль, не маю часу. Я працюю з, так би мовити, зрілішими талантами, чия творчість може і викликає в мене зауваження, але, в цілому, знаходиться всередині мого мистецького контексту, а не на його узбіччі.
Щиро,

[стронґовський]

чудовий діагноз та приписи.
:aga:
іншим таке вживати теж можна? чи рецепти роздаються суто індивідуально?

Ну... як вам сказати. Аспірин п’є багато хто, але ж не всі і не постійно. Я, наприклад, зараз читаю традиційну корейську поезію 1000-500-літньої давності і помічаю купу цікавезних речей. Я не кажу, що українська класична, в даному випадку, поезія це зло. Але сприймати її треба тоді, коли вона вже стала частиною загального мистецького світогляду, а не тоді, коли світогляд нею починається і закінчується. Вловлюєте різницю?
Моя рекомендація стосувалася необхідности відкрити авторці ще один світ, судячи з пропонованих творів, нею геть непізнаний.
Щиро,

[Mercenary]

На № 5.
ОК.

[Prophet]

Яка чудова тема!
І вірші мені сподобались.

[Mercenary]

Яка чудова тема!
І вірші мені сподобались.
Як хочете, можу при нагоді познайомити.
Днями представлю одного прозаїка. Теж юного.

[стронґовський]

Авжеж. Я не встигаю дізнаватися про всіх :))

[Mercenary]

Пасічник Олег, ще немає 15-ти років. Лауреат ІІ Всеукраїнського науково-творчого конкурсу серед учнів старших класів загальноосвітніх навчальних закладів на тему “Доля громадян України, постраждалих від нацистських переслідувань” у номінації "Літературна творчість". Мешкає у с. Угринів Горохівського р-ну Волинської області.
Прозаїк. Судіть самі.

Лелеки


Ніяку хату так не любили бусли, як дідову. Торохтіли у небо довгими червоними дзьобами, потім били крилами, спихаючи одне одного з гребеня даху. Перемагали старожили, а молоді пари розліталися в пошуках зручного місця для вимощування гнізда.
Над нашою хатою кружляє лелеча пара. Що вона видивляється? Може, вість яку принесла?
Нікого не залишилося в стародвір'ї з нашого роду, стоїть лише хата, стара й похила, неначе столітня бабуся. Поросла мохом, ледь світиться маленькими вікнами.
А було ж … Коли надходили святки, не було де в оселі яблукові впасти. Прадід Василь малописьменний, його шкарубка від важкої праці рука може виписати тільки прізвище. А Святе письмо читає непогано. На наші запитання відповідає лукаво: "Слово Боже… О!"
У хаті, яка ніколи не була біленою, на стіні під образами ще й досі можна вичитати слова: "Шануй матір і батька свого", яка випалила на дилях чиясь тремтлива рука.
Уже було намірився гайнути у Козубець на велосипеді, але враз перед очима заясніли записані у дідовій хаті слова. Аж мороз пробіг по спині. Чого це? Мабуть, тому, що минулого тижня чув дорікання: "Забудеш козубівські мудрості, знехтуєш — роду, вважай, не було".
Тільки наступного дня ми змогли вирушити в мандри. Такою була воля бабусі. А вона опікувалася влітку і мною, і прадідусем однаково.
Підморгнувши один одному, ми вийшли з дому ще далеко до сходу сонця. Дідусь час від часу звертав мою увагу за небокрай. Що він там бачив, я ніяк не міг зрозуміти, бо чогось особливого не спостерігав. Темрява та й годі.
Вийшли за село. Не розмовляли. Порушив мовчанку я:
— Дідусю, а до чого ви отак прислухаєтеся?
— Хе… Які ж бо ви, діти, черстві душею. Стій і слухай. Тільки уважно. Чуєш — земля дихає. — Це були якісь, здавалось, не земні слова.
— Не чую, — відповідаю.
— А ти прислухайся.
Я навіть старався вдивлятися у землю, у ту, що під ногами, і у ту, що в полі… Аж чую (А, може, то мені видалося): хфу-у, хву-у… Так дихає сплячий. А тут? Звідки такі звуки? Думаю — дідусь. Оглядаюся — його немає. Прислухаюся — ці ж звуки. Я (як часто любила приговорювати бабуся) второпів. Не знаю, скільки й простояв подивований. А все ж дійшов розуміння: це піднімалася напоєна вранішньою росою трава.
Обрій зашарівся, як дівчина. Блідо-рожевий серпанок оповив схід. На його фоні сива дідусева голова теж видавалася рожевою. Небокрай наливався барвою. Боязкий відсвіт, що тільки-но народився у небі, ще не спустився додолу.
Перші промені списами пронизали небо коли ми завернули на обійстя роду Неліповичів. Дідусь умить роззувся, босоніж пройшовся росяним споришем і перед порогом впав навколішки.
Схвильований підбігаю до дідуся — він молиться, щиро, слізно. Не зауважую, як в унісон голосно читаю "Отче наш".
— Прости нам провини наші, Господи, — двічі повторив дідусь.
— Ви ж — сама святість, — пробую звернути на себе увагу.
— Грішний, ще й як! Оця сива голубка (показує на хатину) — лебедина пісня Козубця. А я з неї слова викидаю. Нинішньої зими перебрався до вас. Але це було вперше і востаннє. Подивись — вона плаче.
Дивлюсь у заплакані очі старості… А в них — туга, великий біль. Одне страждання.
Вікна справді плакали. Великі краплі роси застигли на склі. Поглядом обвів хату. Жахнувся. Вона підперта кіллям з обох боків, була схожа на буслиху, яка після минулорічного смерчу розпростертими крилами ховала від граду тіло свого мертвого мужа. Спочатку била крилами, а втомившись, обіперлася на них, як на милиці, і стояла наперекір вітру, градові, дощу. Стояла поки не злягла поруч.
— А я залишив свою лебідку, — ніби почитав мої думки дідусь.
— Та про що, ви?
— А про те, що он хрест моєї Мотроні сумує на кладовищі. З вікон цієї хати світ бачиться по-новому.
— Щось дивне є у ваших словах, — пробую перевести мову в інше русло.
А дідусь своєї:
— Вдома скажеш, що в літній табір перейшов. У свій табір…
Ми ввійшли в хату. Важкі тесані лави причаїлися попід стінами. Поряд з піччю, біля вікна, стоїть міцний рублений стіл. Далі — дерев'яний мисник із розмальованим глиняним посудом, який тепер рідко зустрічається у вжитку, а прикрашає хіба що вітрини музеїв.
Із покуті світлицю озирають образи, старі, вицвілі, але охайно прибрані вишитим червоними і чорними нитками рушником, єдиним у хаті. Вони пахнуть воском та ладаном.
Оселя дихає ароматом сухих трав. Прадід звікував душа в душу з природою, навчився розуміти її таємничу мову, віднайшов еліксир сили та довголіття. Не одного страдника вирвав з обіймів смерті.
Сонячні промені заглянули в хату, засміялися ликами святих і зупинились у сінях. Тут ми їх і залишили.
У лісі було тихо. Дідусь щось говорив із духмяними травами, обіймав дерева, немовби просив у них сили. А тоді припав на коліно, неначе до молитви. Та ні. Він кидав пригорщами ягоди суниць до кошівки. Вони, здавалося, самі просилися йому до рук.
— Пам'ятай, — звернувся він до мене, — сонце, повітря, вода, трави дають здоров'я хворій людині. Страждаючій — більше ніщо не радісне.
— Так перебування у нашому селі було для вас тягарем?
— Так, дитино. Вибач, що говорю це тобі. Але душа болить. У селі її нічим лікувати. А тут… Ти лишень поглянь.
Він пестив кожну травинку, кожний листок, приговорюючи: "Скарбе мій, здоров'я моє". П'янів від того повітря та пахощів, душа його розпросторювалася, якесь святе торжество виходило із серця. І ніхто у цю мить не дав би дідусеві — 82, ніхто б і не подумав, що довелося пережити йому на віку.
Це було на світанку 26 жовтня 1943 року під Запоріжжям. Штурмовий батальйон почав переправлятись на Хортицю. В одному з перших човнів разом з піхотинцями відплив підрозділ артилерійських корегувальників на чолі із старшиною.
У човен влучила міна. Хвилі сивого Дніпра освятилися кров'ю героїв (там же був і мій дідусь). Вибухова хвиля жбурнула їх у воду. На щастя, берег був поруч. Але то не був рятівний берег. Гітлерівці нападали з трьох боків. Контужений Василь Неліпович потрапив у полон.
— Привезли до Берліна, — згадує нині, — а тоді — в містечко Люствельде, що кілометрів за п'ятнадцять від столиці. Поселили в бараки по 16-20 чоловік. Говорили пошепки, і тільки про неволю. Що буде завтра?
Наступного дня перевіряли вміння. Недарма кажуть, що вміння за плечима не носять. Вільгельму потрібний був чоботар. Взяв у майстерню. Щодня приходив, спостерігав. Якось зайшов і кивком голови запросив вийти. Завів у гарно облаштовану майстерню і сказав по-німецьки: "Добрий ти є робітник".
Не скаржусь, працював допізна, роботи було багато, але голодним не був. А хлопці… Страшно й згадувати. Того дня вийшли з майстерні з опухлими пальцями. Щодення важка праця перетворювала людей в рабів. Та були й серед німців ЛЮДИ…
У Люствельді зустрів землячку Кулину з Горохівщини. Працювала на заводі, що був серед лісу. Тягала важкі колоди, залізяччя.
Коли з'явилися радянські солдати в 1945, після допитів бранцям дозволяли повертатися додому.
Я був щасливий. Домашні — всі живі, неушкодженою залишилася і хата.
А Кулина… Два місяці йшла до свого села. Ночувала, коли в стодолах, коли просто неба… Боліли порепані ноги, а в очах усе ж спалахували блискітки надії: з кожним днем наближалося свято. Свято зустрічі з родиною, отчим краєм, де навіть дим здається солодкавим.
До Антонівки Кулина прийшла саме на Трійцю. Оце було свято! Але невдовзі… Без слідства і суду завезли на пересильний пункт. А відтак — знову в товарний вагон. Тільки потяг тепер поїхав на схід аж у Ердем, що за 80 км. від Улан-Уде. 24-літню волинянку разом з новоприбулими женуть на лісоповал. А хіба ж то жіноча робота? І за що?
Дідусь замовк. Спогади обснували його, зависли на віях, застигли на губах.
Скільки їх… Скільки. Викотилася сльозина і борозною зморшки сповзла додолу.
Вони скроплювали землю не сльозами — кров'ю. Скільки їх залишилося на чужих землях. І ніхто не знає, як болить серце за рідною стороною. На крилах летів би. Та літати можуть лише птахи, люди — тільки мріяти.
Вдома легко вмирати.
— Отакої… Гляньте, уже повна кошівка ягід. Я так не вмію.
— Радше, не спішиш.
— Так слухаю ж вас. Вдома ви не щедрі на розповіді.
— Тут душі вільно.
Ми завернули на іншу поляну, де війна залишила велику вирву. Хтось тут копав.
— Бачиш, тривожать війну, — стурбовано мовив дідусь. — А не можна. Прах імені її.
Вирва була всіяна ягодами. Дідусь не зірвав жодної, пішов далі. Чи то вони нагадали йому минуле, чи то душі вбитих отак проростають.
Набравши повні кошівки, поверталися додому. Я в Угринів, дідусь — в Козубець.
Мої вмовляння не допомогли. Усміхаючись мовив:
— Допоки мого віку, допоки й Козубця. А житиму ще довго. Бачиш — оселилися лелеки. Кожен хотів би, аби на хаті бусли жили. Вони — символ спокою, безпеки, миру, повернення до рідних місць, щастя. І нехай навіть короткого.

[Agasfer]

Нічого так... Навіть не вправи, а дещо схоже на поезію. А чи є щось не на тематичні конкурси, бо ж хто дівчину поїть, той і тему визначає... До речі, головна думка плоска як три леза Жілєт, смерть це погано-ойойой, але віднесено аспект до вищесказаного.
На тему жертв, ІМХО, гарно у Олійника "Не для дітей".

[Mercenary]

А чи є щось не на тематичні конкурси, бо ж хто дівчину поїть, той і тему визначає...
Кажу ж - є.

[Agasfer]

Як Ви панімаїте, мене цікавить не факт наявності взагалі, а факт наявності отуто... тобто давайте

[Mercenary]

Як Ви панімаїте, мене цікавить не факт наявності взагалі, а факт наявності отуто... тобто давайте
Мені тра спитати в автора дозволу на оприлюднення...

[Prophet]

Проза хлопчика - жахлива графоманія. Ну, на шкільний твір потягне. Але аж ніяк не література. І вік тут не виправдання.
ІМХО, звісно ж.

[Agasfer]

Вейс мір, почитав прозу... Мдямсть... Якось воно ніяко - діалоги мляві й нецікаві, а сама тканина: "Обрій зашарівся, як дівчина. Блідо-рожевий серпанок оповив схід". Якби я був албанцем, сказав би "многа букаф". А так зацитую Костенко: "Простакуватість - ще не простота. Це непростимо - гріх багатослів'я". Як казав Володя, "вчитися, маму вашу, вчитися і ше раз так само"

[Mercenary]

... графоманія. Ну, на шкільний твір потягне.
Анно, це плагіат! Як могли - Ви! :p Попри всю мою повагу і симпатію до Вас (!) маю рішуче зауважити, що це - слова іншого автора і сказані виключно (!!!!!!!!) про мене! :aga: :) Я рішуче відкидаю вже саму думку про використання цих слів щодо когось ще! :)

2 Агасфер.
В цілому Ви праві. Багато слів ...м-м-м-м... порожніх і банальних. А от щодо "вчитися"... Хай не буде жодної школи поки що, ніж така. Бо, підозрюю, що сидить там вчителька і научає "писати красиво".
Та:
... хата, що похилилася, мов стара бабця, спогади стигнуть на губах, у порожній хаті лави причаїлися попід стінами...
Може, не все так безнадійно?

[Кам.Ю]

Відчувається надто сильне замилування укр.класикою із шкільної програми. Колись це звали хвайним словом "хуторянство". Лікування згідно приписів доктора Стронговського попередньому пацієнту. Ось тільки до ліків підходити обережно - щоб дитина раптом не почала матюгатися як Лесик Подеревянський чи Юрко Покальчук - бо мама з дому вижене.

[Mercenary]

+1 :)
Там є ще "неокласицисти", якось представлю.
А програму знають - молодці. От хто її складав - ... хто ті, промовчимо!
Хай би хтось ще когось представив, чи що...

[Agasfer]

Може, не все так безнадійно?

Безнадійного немає нічого, окрім впевненості у власній геніальності :)
Най вчиться хлопченя, мо, шось і буде. Мене розчарувала відсутність навіть паростків власного стилю.

[Agasfer]

Прийшло натхнення викинути трохи надбань нашої літстудії ім. Омара Хайяма :), "которая является тем колхозом, где я, как известно, состою завхозом"... Привіт НПУ ;)

Проза (лірична мініатюра):

Я (останні дні)

Я тоже когда-то был самоубийцей…
Крематорий, “Маленькая девочка”

Pro (et contra et cetera)
Це “доста!” прозвучало випадково, проте досить вагомо – так посилають к бісу у сварці набридливого співбесідника, так виривається грюк по столу – останній аргумент суперечки. В ньому було щось покаянне, щось від тих порожніх ранків, що передують кожній гарячій ночі і приходять після неї. Доста!

Вдих. Порожнеча. Всередині тісно і чорно… Видих. Я зможу, я витримаю, та ж у мене ціла купа стимулів, прохань і умовлянь, я ж колишній ніцшеанець, та ж усе тільки-но починається… Вдих. Сверблять губи. Сверблять зуби. Свербить потилиця. Сверблять мізки. І хочеться розчинитися в хмарці, провести прозору доріжку кільцями – в небо, до святого внутрішнього спокою. Хай йому, як все-таки сверблять губи! Видих. Посипаю їх сіллю, потім цукром, може, й перцем доведеться, а завтра – миш’яком, бо від усього мене лишився мороз за шкірою і рот, якому начхати на мою волю. А даремно! Вдих. Під шкірою – землетрус і льодовиковий період, а спинний мозок скручується у вузол, наче електричний вугор. Видих. Ще видих. Сховатися б від світу за димовою завісою, побігти за блукаючим вогником, що ось – перед очима. Вдих. Плююся кров’ю. І руки в крові. – Намагаючись заткнути голос горлянки, роздер язик і піднебіння… Видих. Десь в легенях проростає насінинка і пускає стебло ніжної барви. Їй хочеться жити. Мені теж. Тому й кидаю курити, от уже сьомий день.
Сверблять мізки…

[Кам.Ю]

Мерсенері, мені спало надумку: Вам не шкода кидати невинних діток у зубасті пащі дорослих дядьків і тіток із Літфоруму? Адже до них переважно ставляться без скидки на вік. А враховуючи практично цілковиту відсутність життєвого досвіду, що ж ці діти можуть сказати світові? Ясна річ - цей креатив вторинний, це лише більш чи менш вдале наслідування тих чи інших взірців. Їм просто не вистачає свого досвіду і начитаності за межами шкільних курсів. Крім того, такі відгуки можуть серйозно травмувати юного автора і українська література може лишитися без майбутніх Маркесів, Павічів чи ще когось там.

[Mercenary]

припинити?
чи кинути у ріку (хай пливуть самі проти течії і не думають, що призове місце на якомусь конкурсі є визнанням беззаперечної геніальності) і самому сидіти у човні з рятувальними засобами напоготові? наслідування взірцям - що у тому поганого? усі художники у період учнівства малюють гіпсові голови; школа справжньому талантові не завадить.
треба втиягати здібних з їхніх застумів - у життя, хай вчаться, живучи! а не живуть, навчаючись. у найгіршому випадку вони просто не проб"ються. але не через те, що у них не було шансу.
і ще: якщо у дорослих дядьків і тіток є усі клепки, вони навіть "великим ротом кусатимуть потроху".
я думаю, що моя позиція зрозуміла.

[Кам.Ю]

і ще: якщо у дорослих дядьків і тіток є усі клепки, вони навіть "великим ротом кусатимуть потроху".
я думаю, що моя позиція зрозуміла.

Звісно, зрозуміла. Та ці дядьки, а особливо - тітки бувають дуже зубаті.

[Prophet]

до них переважно ставляться без скидки на вік
моя категорична позиція (сперечатись не буду): ніяких "скидок на вік" не має бути. не треба вирощувати графоманів, їх і так вдосталь. талант або є, або нема.

[Кам.Ю]

Профет, я вашу позицію знаю. Та погодьтеся, дитячі твори тут постити було не варто (причини я вказав раніше). Крім того, будь якому початківцю для розвитку потрібна фахова детальна рецензія (навіть жорстка і негативна), а не емоційні відгуки. А тут її все одно не дочекаєшся.
То ж, нмд, краще у цій темі представляти цікавих початкуючих авторів. Хоча б із тих, що живуть в мережі. Серед них трапляються дуже непересічні і цікаві.

[Soul]

Це вiршi моєї подруги, яка навчається в университетi iм. Т.Г.Шевченка.
Хотiлося б почути, чи присутнiй тут талант

Прогноз
Вiчнiсть втиснута в лоно атома,
У вiдбитках утоми- знак:
Завтра iнша тебе чекатиме,
А я... бiльше не можу так.

В серцi протяг. Коли не поряд ти,
Рiже слух журавлиний плач.
В кожнiй шпарцi- стороннi погляди
I банальнi, як свiт, "пробач".

Ми незграбно шукаєм виходи,-
Мов слiпi,- iдемо на звук.
Просто боляче стало дихати
У тенетах важких розлук.

Скоро зими на весни змiняться;
Ти- до неба, я- до землi...
I на срiбнiй пательнi мiсяця
Будем смажить безсоння сумнi...


Час- не лiкар
Видкрила очi. Тiснi кимнати.
У бiлостi болiсть похована.
Я вже втомилась дивА чекати,
Тож стала чужа i знервована.

Брязчить залiзо. Рубають тишу.
Тiкають кудись при нагодi i
В чужому серцi провини пишуть,
Хoваючи слiд, наче злодiї.

Тебе, вiдтятого, так бракує,
Що навiть змарнiла депресiя.
Ну хто сказав вам, що час лiкує?!
У нього вже iнша професiя!

[Mercenary]

Замалий обсяг, аби аж так сказати - є чи немає.
Конкретні тексти мені симпатичні.

[Mercenary]

ЗІ Хай надішле дівчинка мені на скриньку більше текстів (зазначивши у темі - "ВІРШІ"), а я покажу комусь з відомих.
ОК?
SBaturyn@gmail.com

[acid drinker]

ми з профет троха не зійшлися на тему цих текстів, але в першому шось є (щонайменше дактилічні рими), а другий не вражає та й взагалі псує враження - так, наче зовсім посередній поетці, яка до того ж не занадто гарно знає мову (відкрила очі... хм...), просто пощастило написати шось симпатичне.
але най буде.

[Mercenary]

Це вiршi моєї подруги, яка навчається в университетi iм. Т.Г.Шевченка.
Хотiлося б почути, чи присутнiй тут талант
Пропозиція друга (і остання).
Надішліть мені на мило чи у приват вірші /контакти цієї дівчини (навіть якщо це ВИ) - я влаштую зустріч з відомим поетом чи участь у нараді молодих у НСПУ у майстер-класі В.Герасим"юка (невже не авторитет?) чи іншого відомого поета.
І Ваша дівчина /чи Ви/ знатиме, чи варто далі писати.

[Загублена дитина]

Ставитися до дітей треба так само критично, як ви б поставилися до дорослої людини, бо тільки так можна допомогти тому, у кого є талант, але не має досвіду. Я знаю одну дівчинку, яка знайшла людину, що з милим виразом обличчя і без жодних зауважень вислуховує її "творіння" - і цілком задоволена цим. А за її спиною її називають "графоманкою" без жодних письменницьких задатків. Можливо, якби вона наважилася скинути щось зі свого сюди і побачила реальну оцінку, вона могла б принаймні спробувати щось змінити на краще. А так - поблажливе ставлення "дорослих" перетворює її на нещасну дитину, яка не знає правди і будує марні плани на майбутнє. Це немилосердно, це жорстоко. Правда, вона і сама не проти бути обдуреною - але то вже інше питання.
Просто всі не можуть мати талант, хист і бути поетами чи письменниками.

[Prophet]

Zaza, Ваші твори перенесено в розділ "Майстерня креативу", підрозділ "Проза".
Читайте правила.
Усне попередження.

[Соломія Журба]

Прекрасно написано, багато образності, порівнянь і новелістичних вставок, гарний буде письменник з нього . Григір Тютюнник зрадів би.