Девор
03.08.2005, 19:44
Як часто ми шукаємо зірки…
Ти пам’ятаєш?— приємний чоловічий голос
Пофігістичний жіночий голос з-за кадру—Ага…
--- А ти не хочеш?
--- Завжди мріяла і мріяти буду…
--- Тоді давай, вже!--- бадьоро з придихом закоханого павича.
--- Самець ти, а не коханець…
Десь на початку щоденника молодого, самозакоханого самця павича:
Я вилупився, я суть яйця, я сам яйце і це прекрасно! Я ще досі відчуваю навколо себе це водночас жахливе і ідеальне Я! О, це Я, воно так зігрівало мене в час мого дозрівання. Годувало мене собою і згодом дало себе пробити, щоб у цей всесвіт вийшов я разом з Я!
… Сьогодні вперше розпустив свій хвіст. О, він є моєю суттю подарованою яйцем… Хоча вже зараз розумію, що яйце це ніщо в порівнянні з моїм хвостом…
Зустрів самку… в неї не було такого хвоста і тому вона мене не зацікавила і я її проігнорував, залишившись наодинці зі своїм пір’ям очищаючи від бруду житейської сутності…
Ця самка мене бентежить, не дає і кроку ступити своїм задом… це набридає і я просто мушу тікати…
Я знівечений, мене знищили, знищили мою суть, якась тварина пробила моє тіло гострою палкою, з холодним жалом.. Переходжу десь туди, де видніються самки з такими хвостами, як у мене…
Я занурююсь в чиєсь тіло, навіть у два…голос зникає, існує лише вода, що мене огортає…неначе яйце…
Моно- він думає, що був колись павичом…
Літо, гаряче прийшло на зміну холодній весні. Все було надзвичайно інше, ніщо так не пробуджувало мої бажання, як літо! Всіх оповістивши, що в мене жахлива депресія, я подався десь на північ… до Великих Озер. В літку там відпочивають тільки фраєри і збанкрутіла влада, а їхню пару роз’єднують безнадійно хворі, що сунуть свої дряхлі тіла в срібну прохолоду… Ніяк не можу визначити свій суспільно-політичний статус.
Їду туди, бо там Ліс-с-с, не ліс, а Ліс-с-с. Назвати геніальне скупчення живих, мудрих, довговічних дерев лісом ---є злочином…
Ціле минуле літо я присвятив будові затишної хижі на галявині Ліс-с-су, частково перериваючись на візит до Міста, за порадою… шо ж я такого зробив, шо в мене хата осідає в ґрунт і перехиляється з кожним подихом вітру… але все вийшло набагато краще ніж очікував, приїхала моя «фінансова дівчина» з бригадою коханців і добудувала мою захцянку.. чим менше я з нею, тим більше в неї часу на них.
… Третій тиждень під кайфом хвойних дерев, навіть з дому виходити не хочу – так розморило від Міста.
Так дивно, в Місті я марив Ліс-с-сом, а будучи вже тут, марю про Місто. Уявляю, як відпочилий, повний зарядної сили почну знову пити кров з усіх навколо, витираючись їхніми банкнотами і скидаючи їх до моєї такої ж голодної дівчини…
Десь далі, знову буде Ліссс…
Він недалеко, всміхається своїми побілілими від часу стовбурами, немов кривими зубами. Моно входив в нього при сході і заході сонця, щоб почути пісню вітру, вивчити мелодію сонця і розізнати закляття Буття.. Вітер колихав в повітрі рожеві пелюстки навколо його дому, оранжевий пух літав по самому лісі, а небо освітлювали зелені світлячки. В лісі постійна ніч і щоб побачити схід і захід, потрібно вийти на єдину скелю, що простягається рукою , з його серця—Лі-с-ссу і серця Моно. Утопічний символ руки, що простягається до Всесвіту, з якоїсь забутої богами планети..
Моно—він виліплений, разом з яйцем…
Мене критикують, за те що люблю природу; поважають за те, що ходжу на вечірки, критикують за те, що мало курю; поважають за те, що маю дівчину; критикують за те, що не розширюю Місто; поважають за те, що зберігаю порядок; критикують за те, що я мер; поважають за те, що не вмер…
І як там жити, скажіть ви мені?! Не буду туди повертатись, загублюсь тут, серед оранжевого пуху, тут не буває зими, вічне літо. Гори оточують озера й Ліс-с-с, фортецею і ніякий холодний, зимовий вітер не може порушити цю гармонію..
…Нещодавно в районі Великих Озер пропав наш мер, прохання дружини не турбувати його Ліс-с-сову гармонію…
Журнал “ Паперове Місто”
Вчитель
Все більше часу проводжу біля скелі, вчуся її довговічності і спокою..
Навчився шукати їжу, як не дивно, став вегетаріанцем. Не смачно, але мушу терпіти, поки ще не навчивсь вбивати дичину, за одно вистругав собі спис, прив’язав до нього заточений камінь, ідеально..
Біля хижі знайшов сліди, якоїсь птахи. Йшов довго, аж поки не вийшов до озера де побачив двох павичів—самку і самця. Самка крутила своїм задом навколо самця, а він поспішно від неї відскакував, паралельно чистячи свій прекрасний хвіст.
Кілька попередніх невдач з куріпками мене навчили, як підкрадатися, і дивлячись на цього екземпляра, розумію, що він смачна, легка страва..
О, аж двоє—коли я простромив списом самця, самка шоковано в безтямі впала біля нього поруч…нарешті не буду голодним!
О, річниця, рік, як в лісі. Познайомився недавно з левом, тобто він зі мною: підійшов під мій поріг, (вітер як завжди піддуває рожеві пелюстки, не забувайте), рявкнув, струхнув своєю золотою гривою і ліг під дверима. Я поступив не як людина, а як повноправний мешканець лісу, просто кинув через вікно йому біфштекс з лося, показуючи тим самим повагу до царя і самого Ліс-с-су. Лев тихенько з’їв м’ясо, вдячно рявкнув і подався в глиб чаші.
Вечорами, що згнивали мене своєю самотністю, я намагався згадати осанку цього лева, ніби бачу його перед собою, знову, тут на порозі, але…але, таке враження, що бачу тільки його назву : лев, своєрідний Цирковий стереотип, а не ліс-с-сову могутність.
Зрештою так довго жити я не зміг і вирушив на його пошуки. Сам не знаючи куди йти, просто віддався йому повністю в руки, сподіваючись на його співчуття. Поблукав, поблукав і все-таки він з’явився, вже подалі від мене , на галявині освітленій далеким сонцем(це рідкість тут, галявини) його велич мене шокувала, він ж ніби лежав на моєму порозі, але якийсь нещасний, змучений, а тут аж світиться своєю могутністю і водночас добротною стриманістю. Струхнув гривою в напрям скелі, щоб я йшов за ним. Слідував за ним на дистанції, все ще побоюючись його. Звичайно ж, моя не спортивна статура, згодом, далася взнаки…
Ніби спустилася ніч, але не довідаєшся й про день, не спитаєш про нього в могутніх дерев…
Захеканий, сперся об древо, яке я вже уявив : древом смерті, під яким спочинуть мої покинуті кістки, облизані звіром..
На моє превелике здивування, Лев не тільки на мене зачекав, але й підійшов і оглянув мене своїми золото-голубими критичними очима, згодом дуже по-людськи покрутив головою, в своєрідному цинічному жесті і промуркотів жахливим басом: « Овва, так швидко хочеш вмерти, а чи не зарано, Моно?». Ну ви, напевне, здогадались про мої подальші дії… «А-а-а, у-у-у, и-и-и, ні, можу йти… А-а-а, тут, що всі леви розмовляють?..»--щиро здивувався я.
«Ага, всі, тільки, щось тепер я, дивуюсь»--і вискочив на цих словах на ближчій до мене пеньок, так, що його паща була якраз над моїми червоними вухами..
Малий відступ, про Монові вуха…Будучи малим, Монові батьки.. якісь там графи і графині, постійно втовкмачували в його дитячі вуха одкровення середньовічних філософів.. порядок і приниження , були біля одного вуха(батько), а не здоровий глузд з дикою відразою біля другого(хвора на голову, сестра). Матір, єдина матір, викликала(і викликає) в дитячій, поетичній душі теплі почуття. І після годинних тирад батька і двох годинних—сестри, голос матері був музикою в його вухах, які після вичитки, дико червоніли.
Чому ж це відбувається зараз, може пояснити лиш природа…
«Ти розумієш мене, отже розумієш всю природу… тоді якого ;№»*, ти тут стоїш, а не біжиш в напрямку Скелі?! Ти ж чуєш мелодію світла і тіні!»--рявкнув Король Лев небезпечно шкірячи зуби «Чаво почути?»--відсторонився від пенька.
«Добре, добре…» раптом стих гнів Лева, він заплющив свої дужі повіки і опустився на пеньку—«Відкрий душу, Скеля хоче її почути, подивись в гору, відчуй гру світлячків і сріблястого пуху..»--і стомлено видихнув, западаючи в дрімоту, але уважно до чогось прислухаючись.
Я підняв в гору очі, світлячки, що постійно миготять в небі, створюючи гамму не видних для людей зірок. Раптом дві комашки спустились з над дерев до моєї голови, весело закружлявши наді мною. Ніби почули мій погляд.. «Вони танцюють»--подумав я—«Вони танцюють під музику.. але яку, може вальс? Чи, ретро-танець квітів? І я запрагнув, всією сутністю своєю, почути мелодію…
Спочатку залунала пісня срібної флейти, згодом приєдналися ще дві, ніби гармонія вітрової феєрії, що доповнювалась ніжним голосом Скелі.
Померти заради Неї…
Я боявся смерті, боявся запаху самотності, вже розчарувався –Небес немає, є ми, що вмираємо Тут. Коли ставав я прахом, то сподівався на вічне спасіння, але мене ніхто не чув і навіть там, де мали б…
Ти пам’ятаєш?— приємний чоловічий голос
Пофігістичний жіночий голос з-за кадру—Ага…
--- А ти не хочеш?
--- Завжди мріяла і мріяти буду…
--- Тоді давай, вже!--- бадьоро з придихом закоханого павича.
--- Самець ти, а не коханець…
Десь на початку щоденника молодого, самозакоханого самця павича:
Я вилупився, я суть яйця, я сам яйце і це прекрасно! Я ще досі відчуваю навколо себе це водночас жахливе і ідеальне Я! О, це Я, воно так зігрівало мене в час мого дозрівання. Годувало мене собою і згодом дало себе пробити, щоб у цей всесвіт вийшов я разом з Я!
… Сьогодні вперше розпустив свій хвіст. О, він є моєю суттю подарованою яйцем… Хоча вже зараз розумію, що яйце це ніщо в порівнянні з моїм хвостом…
Зустрів самку… в неї не було такого хвоста і тому вона мене не зацікавила і я її проігнорував, залишившись наодинці зі своїм пір’ям очищаючи від бруду житейської сутності…
Ця самка мене бентежить, не дає і кроку ступити своїм задом… це набридає і я просто мушу тікати…
Я знівечений, мене знищили, знищили мою суть, якась тварина пробила моє тіло гострою палкою, з холодним жалом.. Переходжу десь туди, де видніються самки з такими хвостами, як у мене…
Я занурююсь в чиєсь тіло, навіть у два…голос зникає, існує лише вода, що мене огортає…неначе яйце…
Моно- він думає, що був колись павичом…
Літо, гаряче прийшло на зміну холодній весні. Все було надзвичайно інше, ніщо так не пробуджувало мої бажання, як літо! Всіх оповістивши, що в мене жахлива депресія, я подався десь на північ… до Великих Озер. В літку там відпочивають тільки фраєри і збанкрутіла влада, а їхню пару роз’єднують безнадійно хворі, що сунуть свої дряхлі тіла в срібну прохолоду… Ніяк не можу визначити свій суспільно-політичний статус.
Їду туди, бо там Ліс-с-с, не ліс, а Ліс-с-с. Назвати геніальне скупчення живих, мудрих, довговічних дерев лісом ---є злочином…
Ціле минуле літо я присвятив будові затишної хижі на галявині Ліс-с-су, частково перериваючись на візит до Міста, за порадою… шо ж я такого зробив, шо в мене хата осідає в ґрунт і перехиляється з кожним подихом вітру… але все вийшло набагато краще ніж очікував, приїхала моя «фінансова дівчина» з бригадою коханців і добудувала мою захцянку.. чим менше я з нею, тим більше в неї часу на них.
… Третій тиждень під кайфом хвойних дерев, навіть з дому виходити не хочу – так розморило від Міста.
Так дивно, в Місті я марив Ліс-с-сом, а будучи вже тут, марю про Місто. Уявляю, як відпочилий, повний зарядної сили почну знову пити кров з усіх навколо, витираючись їхніми банкнотами і скидаючи їх до моєї такої ж голодної дівчини…
Десь далі, знову буде Ліссс…
Він недалеко, всміхається своїми побілілими від часу стовбурами, немов кривими зубами. Моно входив в нього при сході і заході сонця, щоб почути пісню вітру, вивчити мелодію сонця і розізнати закляття Буття.. Вітер колихав в повітрі рожеві пелюстки навколо його дому, оранжевий пух літав по самому лісі, а небо освітлювали зелені світлячки. В лісі постійна ніч і щоб побачити схід і захід, потрібно вийти на єдину скелю, що простягається рукою , з його серця—Лі-с-ссу і серця Моно. Утопічний символ руки, що простягається до Всесвіту, з якоїсь забутої богами планети..
Моно—він виліплений, разом з яйцем…
Мене критикують, за те що люблю природу; поважають за те, що ходжу на вечірки, критикують за те, що мало курю; поважають за те, що маю дівчину; критикують за те, що не розширюю Місто; поважають за те, що зберігаю порядок; критикують за те, що я мер; поважають за те, що не вмер…
І як там жити, скажіть ви мені?! Не буду туди повертатись, загублюсь тут, серед оранжевого пуху, тут не буває зими, вічне літо. Гори оточують озера й Ліс-с-с, фортецею і ніякий холодний, зимовий вітер не може порушити цю гармонію..
…Нещодавно в районі Великих Озер пропав наш мер, прохання дружини не турбувати його Ліс-с-сову гармонію…
Журнал “ Паперове Місто”
Вчитель
Все більше часу проводжу біля скелі, вчуся її довговічності і спокою..
Навчився шукати їжу, як не дивно, став вегетаріанцем. Не смачно, але мушу терпіти, поки ще не навчивсь вбивати дичину, за одно вистругав собі спис, прив’язав до нього заточений камінь, ідеально..
Біля хижі знайшов сліди, якоїсь птахи. Йшов довго, аж поки не вийшов до озера де побачив двох павичів—самку і самця. Самка крутила своїм задом навколо самця, а він поспішно від неї відскакував, паралельно чистячи свій прекрасний хвіст.
Кілька попередніх невдач з куріпками мене навчили, як підкрадатися, і дивлячись на цього екземпляра, розумію, що він смачна, легка страва..
О, аж двоє—коли я простромив списом самця, самка шоковано в безтямі впала біля нього поруч…нарешті не буду голодним!
О, річниця, рік, як в лісі. Познайомився недавно з левом, тобто він зі мною: підійшов під мій поріг, (вітер як завжди піддуває рожеві пелюстки, не забувайте), рявкнув, струхнув своєю золотою гривою і ліг під дверима. Я поступив не як людина, а як повноправний мешканець лісу, просто кинув через вікно йому біфштекс з лося, показуючи тим самим повагу до царя і самого Ліс-с-су. Лев тихенько з’їв м’ясо, вдячно рявкнув і подався в глиб чаші.
Вечорами, що згнивали мене своєю самотністю, я намагався згадати осанку цього лева, ніби бачу його перед собою, знову, тут на порозі, але…але, таке враження, що бачу тільки його назву : лев, своєрідний Цирковий стереотип, а не ліс-с-сову могутність.
Зрештою так довго жити я не зміг і вирушив на його пошуки. Сам не знаючи куди йти, просто віддався йому повністю в руки, сподіваючись на його співчуття. Поблукав, поблукав і все-таки він з’явився, вже подалі від мене , на галявині освітленій далеким сонцем(це рідкість тут, галявини) його велич мене шокувала, він ж ніби лежав на моєму порозі, але якийсь нещасний, змучений, а тут аж світиться своєю могутністю і водночас добротною стриманістю. Струхнув гривою в напрям скелі, щоб я йшов за ним. Слідував за ним на дистанції, все ще побоюючись його. Звичайно ж, моя не спортивна статура, згодом, далася взнаки…
Ніби спустилася ніч, але не довідаєшся й про день, не спитаєш про нього в могутніх дерев…
Захеканий, сперся об древо, яке я вже уявив : древом смерті, під яким спочинуть мої покинуті кістки, облизані звіром..
На моє превелике здивування, Лев не тільки на мене зачекав, але й підійшов і оглянув мене своїми золото-голубими критичними очима, згодом дуже по-людськи покрутив головою, в своєрідному цинічному жесті і промуркотів жахливим басом: « Овва, так швидко хочеш вмерти, а чи не зарано, Моно?». Ну ви, напевне, здогадались про мої подальші дії… «А-а-а, у-у-у, и-и-и, ні, можу йти… А-а-а, тут, що всі леви розмовляють?..»--щиро здивувався я.
«Ага, всі, тільки, щось тепер я, дивуюсь»--і вискочив на цих словах на ближчій до мене пеньок, так, що його паща була якраз над моїми червоними вухами..
Малий відступ, про Монові вуха…Будучи малим, Монові батьки.. якісь там графи і графині, постійно втовкмачували в його дитячі вуха одкровення середньовічних філософів.. порядок і приниження , були біля одного вуха(батько), а не здоровий глузд з дикою відразою біля другого(хвора на голову, сестра). Матір, єдина матір, викликала(і викликає) в дитячій, поетичній душі теплі почуття. І після годинних тирад батька і двох годинних—сестри, голос матері був музикою в його вухах, які після вичитки, дико червоніли.
Чому ж це відбувається зараз, може пояснити лиш природа…
«Ти розумієш мене, отже розумієш всю природу… тоді якого ;№»*, ти тут стоїш, а не біжиш в напрямку Скелі?! Ти ж чуєш мелодію світла і тіні!»--рявкнув Король Лев небезпечно шкірячи зуби «Чаво почути?»--відсторонився від пенька.
«Добре, добре…» раптом стих гнів Лева, він заплющив свої дужі повіки і опустився на пеньку—«Відкрий душу, Скеля хоче її почути, подивись в гору, відчуй гру світлячків і сріблястого пуху..»--і стомлено видихнув, западаючи в дрімоту, але уважно до чогось прислухаючись.
Я підняв в гору очі, світлячки, що постійно миготять в небі, створюючи гамму не видних для людей зірок. Раптом дві комашки спустились з над дерев до моєї голови, весело закружлявши наді мною. Ніби почули мій погляд.. «Вони танцюють»--подумав я—«Вони танцюють під музику.. але яку, може вальс? Чи, ретро-танець квітів? І я запрагнув, всією сутністю своєю, почути мелодію…
Спочатку залунала пісня срібної флейти, згодом приєдналися ще дві, ніби гармонія вітрової феєрії, що доповнювалась ніжним голосом Скелі.
Померти заради Неї…
Я боявся смерті, боявся запаху самотності, вже розчарувався –Небес немає, є ми, що вмираємо Тут. Коли ставав я прахом, то сподівався на вічне спасіння, але мене ніхто не чув і навіть там, де мали б…