Показати повну версію : була собі дівчинка...
(don’t really know the title)
- Ти зможеш сьогодні залишитися?
Прохання його не здивувало. Мабуть, і самому не надто хотілося кудись іти. Кивнув головою, лишаючи труп ще однієї цигарки в попільничці.
- Тільки я спершу зателефоную додому. Щоб батьки не хвилювалися. Добре?
Одразу стало легко. Маленький пухнастий згорточок зручніше вмостився всередині – то, певно, душа так поводиться, коли їй гарно. Зайшла в кімнату, причинивши двері на балкон. Не хотіла підслуховувати чужу розмову, але від підглядання крізь скло не втрималася. Він стояв, спершись на підвіконня, і щось доводив, а потім тихенько – не почула, а майже прочитала з вуст – сказав:
- …все, я скоро буду. Їду вже.
Повернулася на балкон з тремким відчуттям у грудях.
- Треба йти?
- Треба… Ти не образишся?
Як можна було ображатися? Обняла його, шепочучи: «Все нормально, не страшно…» - більше себе запевняючи в тому. Його губи ледь-ледь торкнулися волосся – у відповідь притислася вустами до футболки. Підняла обличчя й зустріла поцілунок; було гаряче і солодко від вина, однак більше – від цієї миті. Здалося, що небо перехилилося через підвіконня і спостерігає за цим диким ритуалом долонь і вуст. З кімнати долинала трохи захрипла мелодія, від того усе навколо більше нагадувало сцену з фільму, аніж реальність.
На підлогу нечутно впала сорочка…
- Сонечко… Чуєш, мале? Мені таки треба йти, мене ж удома застрелять…
Продерла очі. Не було нічого, крім темряви, музики та його теплого тіла. І коли він підвівся з ліжка, у світі запанувала порожнеча.
- Куди йти? Пізно ж… Може, зателефонуй ще раз?
- Я доберуся, не турбуйся за те. Спи.
- Але ж ти ще повернешся, правда? Обіцяй, що це було не востаннє…
Він посміхнувся. Схилився над ліжком, подивився у сонні, напіврозплющені очі.
- Повернуся, мале. Чесно. Зачиниш двері за мною?
У коридорі ще раз обняла його, ніби прощаючись на сотню років. Потім двічі повернула ключ у замку і лишилася сама. Помітила на столі залишену ним книжку; поки сон не змусив забути про такі дрібниці, набрала смс-ку.
«Здається, ти книжку забув. Прихопити її зранку? Ночі теплої (:»
Вирішила не вимикати «Металліку» - наче музика могла чимось зарадити самотності, що наповзала з усіх боків. Залізла під ковдру, пригорнула плюшеве ведмежа. Коли майже заснула, отримала відповідь на звісточку.
«Прихопи. Завтра побачимося – заберу. Теплої (:»
Ще сильніше притисла до себе маленького кавового ведмедика. Щось тепле всередині радісно муркотало.
Від випитого вчора вина зранку тремтіли руки і боліла голова. Але, мабуть, то навіть на краще – менше думалося про все, що трапилося вночі. Чесно прогуляла першу пару, а впродовж другої в голові не було нічого, крім передчуття зустрічі. Домовилися про місце і час сухими звісточками; вірніше, то його повідомлення межували з офіціозом. Зрештою, нічого дивного. Якби не книжка, навряд чи побачення відбулося б у найближче тисячоліття. Ставало то сумно, то смішно – але неймовірно хотілося його присутності.
Мабуть, небо вчора справді наслухалося «Металліки», поки гостювало у них на балконі, - зараз дощ видзвонював на асфальті «The Unforgiven». Бігла під його колючими краплями, загорнута в тендітну тканину сорочки; ловила зливу волоссям, наче неводом. У метро заховалася наскрізь мокра, від того здавалася ще меншою, слабшою. Проте тремтіла не від холоду – пухнастий згорточок усередині випустив кігті, чи з переляку, чи з розпачу.
До призначеного часу залишалося дві хвилини, але він уже чекав. За вчорашній вечір частинка єства приросла до нього, обличчя мимоволі осяялося посмішкою.
- Привіт.
І все. Не наважилася навіть на поцілунок.
- Я тобі книжку принесла, - зосереджено перебирала вміст сумки, щоб тільки не бачити його очей.
- Дякую.
З’явилося шалене бажання розбити цю натягнутість; притулилася обличчям до його грудей, але не зустріла жодної відповіді. Кілька секунд дихала знайомим теплим запахом, затим спробувала опануватися.
- Я, певно, зараз схожа на мокрого кота.
- Зовсім ні, - на мить здалося, що в його сумному погляді загорілися сонечка. Тільки на зовсім коротку мить.
Секунди тяглися нескінченно довго, він зрозумів, що треба про щось говорити.
- Ти куди зараз?
- Додому. Обід готуватиму. Андрюха…
- Що сказав Андрій?
Посмішка вийшла натягнутою. Підійшов поїзд. Хотілося зостатися на станції ще хоч на кілька хвилин, проте пішла за ним. Лишалося зовсім мало часу – і так багато зайвих слів.
- Та нічого особливого… Що терпіти не може нічну зміну і що сьогодні прийде додому якомога раніше…
Він відвів погляд. Обоє знали, що річ не в цих порожніх фразах.
- Вовчику, якщо ви після вчорашнього не зможете спілкуватися, я…
- Усе буде добре насправді. Просто… Ти не знаєш, як це.
- Знаю… - але звести очі не було сили.
- Усе, мале, бувай. Моя станція.
Він схилився, залишаючи на чолі ледь відчутний доторк губ. Від того всередині зробилося ще холодніше. На хвильку задумався – а може, просто імпульсивно підставив щоку для поцілунку. Ухопилася за це, як за рятівну соломинку, але двері поспішили відчинитися, щоб забрати його.
Сильні дівчатка не плачуть. Проте в голові було стільки думок, що на всі сили не вистачало.
«Яка дурнувата звичка – робити боляче найріднішим людям… Ти ж пробачиш мені? Ви обидва – пробачите?»
Відповісти міг тільки дощ. Але й він сьогодні не знав нічого втішного.
Гарний початок на цьому форумі. Вітаю!
Дякую.
Річ у тім, що мені сказали, наче там не зрозуміло, хто кому хто і хто з ким кохається... Невже справді так непрозоро вийшло?
Річ у тім, що мені сказали, наче там не зрозуміло, хто кому хто і хто з ким кохається... Невже справді так непрозоро вийшло?
Трохи є. Андрій, то хто? Її коханий, чи його? Чи просто хлопці - друзі, а вона любить обох? :eek: :confused:
Запутано, але цікаво.
Авітенцій
06.10.2006, 10:55
Дякую.
Річ у тім, що мені сказали, наче там не зрозуміло, хто кому хто і хто з ким кохається... Невже справді так непрозоро вийшло?
Доволі прозоро і цікаво вийшло.
Щодо догадок, то:
/\/ Андрій(Андрюха) здається братом.
\/\ Вовчик схожий на заклопотанного побутовими справами.
мені сказали, наче там не зрозуміло, хто кому хто і хто з ким кохається... Невже справді так непрозоро вийшло?
Якщо хтось Вам таке каже, та ще й стверджує, що така детальна прозорість твору є визначальною, скеровуйте його, скажімо, до Камасутри, чи до інших підручників, яких сьогодні достатньо на прилавках
:D
just another brick
Уперше він дивився «Стіну» в чотирнадцять років, з батьками. Давно вважав себе дорослим, проте наступної ночі боявся засинати, а коли заплющував усе-таки очі, бачив стяги, що перетворювалися на хрести, воду, що перетворювалася на кров, і птахів, що перетворювалися на смерть. Він навіть ненадовго захворів – та, цілком можливо, причиною був не «Pink Floyd», а просте небажання йти до школи. Життя восьмикласника простим не назвеш; учителі його хоча й були не садистами, як отой, з фільму, проте приємними людьми теж не здавалися.
Протягом кількох днів він потиху відходив від перших вражень. Ніколи не подумав би, що може так гостро відчувати звичайний фільм. Батьки помітили зміни в його поведінці, але списали це на закоханість, певно, – інакше чого б мама так допитувалася, чи піде він у п’ятницю на дискотеку і чи не планує якихось додаткових витрат. Скориставшись цим, отримав грошей на компакт Флойдів, але у своєму провінційному містечку його не знайшов.
Приблизно тоді ж почав курити. Ніколи згодом не вважав це пов’язаним зі «Стіною», просто не задумувався про таку можливість. Курив, бо подобалося, бо то було круто, бо час від часу тремтіли пальці, зрештою, і тільки цигарка вміла їх заспокоювати. Батьки – рокери ще радянського гарту – сприйняли це спокійно. Мабуть, знову списали на закоханість…
Удруге він дивився «Стіну» в дев’ятнадцять, з Лізкою. Вони лежали на дивані, вкриті картатим пледом, і світу за межами їхньої кімнати не існувало. Насправді для цієї ідилії довелося вигнати сусідів на тривалу прогулянку, але відвойовані кілька годин здавалися солодкою вічністю.
Ліза була… Боги, ким тільки не була для нього Лізка – і подругою, і коханою, й однодумцем, повітрям, нікотином, алкоголем, світлом і темрявою… Вони носили однаковий одяг, іноді забуваючи, де чия футболка, одну марку взуття (з тим було легше – велетенські, сорок третього розміру його берці, і крихітні, тридцять шостого - її), навіть зачіски у них були схожими, щоправда, Лізине волосся трошки світліше й довше. Друзі не уявляли їх окремо, але вони й самі не мислили себе одне без одного.
Він закохався ще на першому курсі. Ще тоді, коли вперше побачив цю дівчину. Тоді, коли вона була в чорній сорочці з дивним гербом на плечі. Спочатку він подумав, що то стилізована свастика, але потім роздивився два молотки. Виникло відчуття чогось знайомого, однак забутого. «Ними можна розбити стіну», - відповіла тоді Лізка, проте він не зрозумів.
А потім вони разом руйнували мури. Єдина війна, яка розгорталася паралельно з їхнім існуванням – війна США проти Іраку, – чіпала їх надто мало, тому «The Wall» набула іншого сенсу. Наче діти, упродовж нудних лекцій виводили на партах сакраментальне «We don't need no education, we don’t need no thought control», наче хіпі, брали участь в антиглобалістських демонстраціях, наче параноїки, боялися звести скляну стіну між своїми душами. У них були любов і віра, а ще – два молотки на гербі, власноруч зробленому Лізкою.
Утретє він дивився «Стіну» вчора, сам. Гілмор щось кричав із трибуни; за довгі роки він майже напам’ять знав цей текст, але сьогодні не розумів жодного слова. Пив з пляшки дешеве вино, розбавляючи його спогадами. Напитися не вдавалося, тільки голова все більше боліла. Коли на дні не лишилося ні краплини, він усе-таки зняв телефонну слухавку і набрав номер. До шаленства знайомі цифри танцювали перед очима, складаючись у шифр. Здавалося, що варто тільки його розгадати – і все буде добре, все повернеться…
«Набраний номер не існує в даній мережі». Слухавка висковзнула з руки. Як лірично: порожня пляшка, телефонна слухавка, що звисає з полички, чоловік, який сидить на підлозі, обхопивши голову руками… Хоч зараз знімай готичний відео кліп. Він вилаявся. Спробував стати на ноги, але зрозумів, що таки п’яний. Чорт з ним, спатиме на підлозі. Усе, виставу закінчено, можете бути вільні. Ooooh, Pa. Take me home. Ooooh, Ma. Let me go…
Він ледве не спізнився на побачення. Тобто таки спізнився, але Оля мала гарну звичку приходити тоді, коли її вже втомлювалися чекати. Зараз вона сиділа навпроти і весело розповідала про вчорашню гулянку, але слова розбивалися об його сприйняття, не зачіпаючи слуху.
«Your lips move but I can't hear what you're saying. I have become comfortably numb», - крутилось у свідомості чи навіть десь глибше. Він майже почав відчувати задоволення від цієї глухоти, але зрозумів, що Оля вже кілька хвилин не рухає вустами. Мовчанка?
- Чуєш? Ти мене взагалі чуєш? Скажи хоч що-небудь! – вона, здається, злякалася.
- Ми – просто цеглинки у велетенській стіні світу…
Кілька секунд дівчина намагалася осягнути, який це має зв’язок з попередньою розмовою, та здалася. Спробувала посміхнутися.
- Ой, гарно. Ти сам вигадав?
Він подивився на Олю з цікавістю дослідника.
«Я відповім. Не те, що подумав… Біс йому, здається, це теж не моє. Смішно. Усе життя – суцільні цитати, я вже навіть думати власними словами розучився».
Дівчина навпроти – здається, він колись знав її – чекала відповіді. Йому захотілось узяти небезпечну бритву і правити це обличчя, це тіло. Спершу він би відтяв від неї гидку рожеву кофтинку, разом з нафарбованими рожевим нігтями і вустами. Потім не стало б високих підборів і надміру вузьких джинсів, фарбованого волосся і награної наївності в погляді. Тоді…
Струсонув головою, наче тільки-но прокинувшись. Оля дивилася стурбовано, проте більше – налякано. Шляхи до відступу відкриті…
- Сонечко, я трохи погано почуваюся. Мабуть, грип підхопив. Вибач.
Він підвівся, на прощання поцілував Олину щічку і вийшов з кавярні. Здалося, що дівчина полегшено зітхнула – мабуть, тільки здалося.
«Пам’ятаєш, як ми боялися стати просто цеглинками у стіні? Тепер мені вже не лячно. Тепер я знаю, що є речі страшніші – наприклад, бути просто окремою цеглинкою. Це так самотньо… Навколо мене – височенні мури без жодної прогалини. За ними так порожньо, що хоч кричи… і так глухо, що кричати – безглуздо…»
Ліза посміхалася – тепер вона завжда посміхатиметься. Чорний граніт пам’ятника пасував до її обличчя. Він рідко сюди приходив, бо тоді боліло ще більше. Розмовляти з нею було мазохізмом, але кричати в Ніщо – ще важче.
«Я вчора телефонував тобі, котику… Та в Ірії, мабуть, інші номери…»
Звідси він ішов, не прощаючись. І намагався не помічати стін, що повзли за кожним його кроком.
Is there anybody out there?
Is there anybody out there?
Is there anybody out there?
Is
there
anybody
out
there?...
Так гарно, аж хочеться плакати.
син миколи
08.10.2006, 15:31
мені дуже і дуже сподобалось, написано від душі.
знав колись одного хлопця теж подібно писав, і твір бувна подібну тему.
Дякую за цей спогад.
RockerША
08.10.2006, 21:36
Дуже гарно, я й сама пишу у такому стилі. Молодчина! :)
Ще раз дякую... Приємно, що мої речі викликають позитивні емоції.
А що ти читала останнім часом? Ти можеш щось викласти з старого? Вибач за таке "от зразу" =)
acid drinker
09.10.2006, 00:24
гарно. але...
друге оповідання трохи слабке, як на мене. і ця дівчина, яка інша - оля тобто - настільки штучна, шо аж нецікаво. одразу ясно, шо вона бєка. а хіба так можна писати гарні оповідання?
син миколи
09.10.2006, 00:26
ще одне питання,
чи твори мають реальну основу?
Яка різниця, чи є під ними реальна основа? До речі, а який Вам здається більш реальним?
Щодо прочитаного останнім часом... Замятін, Булгаков, Бредбері, Борхес. Трошки несхоже на те, що виходить з-під моїх пальців, чи не так? Але писати по-іншому поки не вдається. Щось раннє спробую викинути іншим разом, проте річ у тім, що раннього майже нема.
син миколи
10.10.2006, 15:07
реальніший мбуть шо перший.
Як скажете.
Тепер, на прохання, здається, річ трошки давніша. І світліша набагато.
Feuer und Wasser
- Ого… Мамусь, а де ти її знайшла?
- Кого знайшла?
- Анкету мою… З сьомого класу.
Мамуся перемкнула телевізор на інший канал – там скоро мав початися ще один улюблений серіал – і, трохи невдоволена тим, що навіть у вихідний їй не дають спокою, відповіла:
- Та не чіпала я твоїх речей. Мабуть, ти сама минулого разу її витягла. Пам’ятаєш, коли шукала минулорічні конспекти?
Руде дівчисько вже збиралося заперечити, але полемізувати з мамуською давно стало нецікаво. Значно веселіше було гортати напівподертий зошит, розмальований усіма кольорами чи то веселки, чи то фломастерів (а Віка вже тоді вміла малювати, що не кажіть… Треба буде якось їй зателефонувати, але то вже потім, мабуть), і перечитувати дурнуваті відповіді на ще дурніші запитання. Гарна така традиція була – власниця анкети заповнювала її першою, певно, щоб іншим не так страшно було, і тепер вона стояла, розбираючи дитячий почерк на сторінці зі своїми відповідями.
Чотирнадцяте запитання. «Кого ти любиш? (Секрет і Не знаю не писати)» - «Саньку»… Сашків на їхній паралелі було четверо, і ще троє у восьмому, але всі добре знали тоді, кого вона мала на увазі. Незважаючи на абсолютну таємність анкети, якась доброзичлива істота шепнула йому на вушко – і заварилося. Після купи аж ніяк не приємних дотепів вони таки почали зустрічатися, пробули разом ледве не до випускного, але…
«Треба кремувати цю штуку. І то вже.»
- Мамусь, я гуляти. Буду ввечері, добре?
- Тільки ж повернися, - видно, Анна-Марія і Педро нарешті зрозуміли, які вони одне в одного закохані, і у мами був непоганий настрій. – І хліба купиш.
Вона вхопила зі столу соковите червоне яблуко («Улюблений фрукт? – Апельсин»), цьомнула мамусю в щічку, мимохідь глипнувши на екран – ага, таки точно, Педро вже хвилину десяту вдивлявся Анні-Марії в очі, а та досі шарілася. Шнуруючи кросівки, вирішила, що кращого місця для поховального вогнища, ніж Замкова, шукати годі.
«Усе готове? Ну, тоді стартуємо».
Руде дівчисько крокувало вулицею. На вигляд йому було максимум шістнадцять, проте: «Дата народження? – 14 квітня 1986»… «Знак зодіаку? - Овен»; ще одна дотепна традиція шкільних дівоцьких анкет, наче не можна було вичислити знак зодіаку з тієї ж таки дати народження. А вона була справді схожою на свою небесну тварючку: така ж вперта і у чомусь бронепробивна, навіть хода – не сутула, проте з трішечки нахиленою головою, наче для того, щоб зручніше було рогами битися.
Рамштайни у навушниках змушували рухатися ритмічніше, однак навіть якщо хтось і спостерігав за цією майже маршовою ходою, він навряд чи міг би здогадатися, що саме слухає руденька дівчина. Їй не подобалося носити на собі тонни заліза тільки тому, що того вимагає стиль, або замотуватися в чорне («Улюблений колір? – Зелений»), коли погода билася в гарячці. Липень видався спекотним, тому найактуальнішими деталями гардеробу стали світлі джинси, картаті сорочки з підкатаними рукавами та вже добряче стоптані білі кросівки. За таким камуфляжем неформалку впізнати нелегко, певно; он і те чорняве чудо, з яким вона вже втретє перетинається на площі, зараз пройде повз, навіть не здогадуючись, як їй шалено подобається його футболка з Iron Maiden («Улюблений співак? – Меладзе»… А вона виросла…), та й сам він, зрештою. Ех, це вічне притягування протилежностей…
Feuer und Wasser kommt nicht zusammen,
Wasser Kann man nicht…
Наче вловивши думку, Тілль замовк. Вона тихенько вилаялася і полізла в сумку по плеєр, якому вже разів двісті обіцяла екзекуцію. Але хоч якась музика – ліпше, аніж зовсім без музики, тому садистська розправа над пекельною машиною відкладалася на невизначений термін.
«Аби йому добре було… Де?» - знайти плеєр виявилося справою нелегкою, довелося перевернути майже весь вміст сумки. Мабуть, збоку то виглядало трохи смішно, і вона відчула полегшення, коли з навушників нарешті зазвучала музика. З твердим наміром дійти сьогодні до Замкової рушила вперед, проте не встигла ступити і кількох кроків, як…
- Агов, руденька! Не ти згубила?
Дівчина різко повернулася і побачила його – оте патлате чудо. Сумніву не було, він гукав саме її, але… Обличчя мимоволі залилося фарбою – в руці він тримав кілька розмальованих сторінок з її анкети.
- Твоє ж?
«Мамцю… І що він тепер про мене подумає? Дурррепа…»
- Та моє… Дякую…
- Мені неважко, - мила посмішка теж запевняла, що ніяких проблем з підбиранням листочків у нього не було. – Але знаєш… Давай послуга за послугу?
- Ммм… Залежить, яка послуга.
- Нічого протизаконного, - він таки знав, що чарівно посміхається, і безбожно тим користувався. – Розумієш, у мене сьогодні свято, день народження і все таке, а навіть пива ні з ким випити. Компанію складеш?
- Могло бути й гірше, - вона нарешті трошки заспокоїлася. А ще почала розуміти, що Замкова значно далі, ніж здавалося зранку.
- Кажи, що хочеш, але я не зовсім вірю, що тебе у свято самого лишили.
За спинами тихенько хлюпотів фонтан, і, якби не люди навколо, можна було б зовсім пірнути в атмосферу спокою і довіри, яка припливає після другої пляшки пива («Улюблений напій? - Лимонад»). Він зробив ще ковток і хитро примружив ліве око.
- Та ясно, що не лишили б… Насправді ми вчора відсвяткували – наші, мабуть, досі відсипаються.
- А я чомусь подумала, що то взагалі не насправді.
Йому майже вдалося прикинутися ображеним.
- Та подивися в ці чесні очі – хіба вони?...
Руденька не дослухала – розсміялася у відповідь.
- Ну гаразд, перепрошую… А якщо я тобі подарую паперового кораблика, ти мені пробачиш?
- Кораблика? Гм… За кораблика я тобі і не таке пробачив би.
Сміючись, вона дістала з сумки анкету – вірніше, те, що колись нею звалося. Кольорові листки ледве трималися купи. Узяла один, загнула кутики.
- Ого, та тут ціла флотилія вийде!
Вони наввипередки складали паперові човники і пускали їх у брудний фонтан. Вода спершу лагідно погойдувала кораблики, а потім ковтала їх, радісно облизуючи борти своїх несподіваних жертв.
Авітенцій
15.10.2006, 15:35
lenore :
Як скажете.
Тепер, на прохання, здається, річ трошки давніша. І світліша набагато.
Цікаво.
Чекаю на продовження.
Сподобалось. В особливості "just another brick".
(про кохання)
Виходжу з метро. Тихо лаюсь і витягаю з рюкзака серветки – протерти берці. Я розумію, як це смішно виглядає збоку, але нічого не можу зробити зі своєю звичкою. Ненавиджу, коли на берцях читаються сліди чужих ніг, а після поїздки на метро в годину пік по-іншому не буває. Добре, хоч сталеві стакани рятують від роздратування – що по моїх ногах топталися, я бачу тільки потім.
Востаннє проходжуся серветкою по чорній шкірі, брудний папір летить у смітник. Поки піднімаюся сходинками, помічаю бабусю, що торгує запізнілими квітами. У цій осінній мжичці вони здаються особливо яскравими; не можу втриматися, щоб не купити букет для Іди. Бабця дивиться на мене чи не ошаліло – я мало нагадую квітколюба, а ще менше – людину, яка збирається ці квіти комусь дарувати. Ну й нехай. Давно вже не реагую на думку оточення. Головне, що я зараз іду додому, що там на мене чекає маленька Іда. Зараз вона хворіє, і сумні очі кольору волоських горіхів здаються ще сумнішими. Може, квіти допоможуть хоч ненадовго роз погодити цей погляд.
Беру букет, розраховуюся. Так, моє спорядження мало пристосоване до тягання з собою чогось тендітного. А нести квіти в руках – зовсім незручно. Не люблю, коли при ходьбі доводиться мати руки зайнятими; здається, ще Кастанеда від того застерігав. Тому – знову посміхаючись від того, наскільки незвично це виглядає – прив’язую букетик під лямкою рюкзака і молю всіх богів, щоб не дозволили його загубити.
Утім, до дому залишається зовсім небагато – чотири зупинки маршруткою або хвилин двадцять пішки. Мжичить набагато менше, тому вирішую прогулятися. Навколо здіймаються по-осінньому сірі будинки з брудними вікнами; простягають до перехожих руки голі дерева, наче гопники в темному завулку; кольорові вивіски магазинів у цьому монохромному світі здаються прибульцями з іншої планети. Я крокую вулицею, час від часу б’ючи берцями по тремтливій поверхні калюжок. Від того довкруж розлітаються такі ж сірі, як увесь пейзаж, краплі.
Іда не любить сірий – мабуть, від того вона й хворіє зараз. Поруч ми завжди виглядаємо трохи дивно: я в чорному, вона ж – чи зелена, наче мавка, чи блакитна, як наяда, чи вогняно-червона, мовби фенікс… але завжди схожа на мрію, примару, з’яву. Іноді я починаю боятися своїх почуттів, але розумію, що без Іди світ стане біднішим на сонце – тому нікому її не віддам.
Будинок, у якому ми живемо, схожий на інші: такі самі брудні, заплакані вікна, такі самі сірі безликі стіни, навіть дерева біля нього нічим не відрізняються від дерев коло решти будинків. Але у мене починає частіше битися серце – на четвертому поверсі, за холодним шклом та пастельними гардинами спить моя маленька Іда. Не маю сил чекати ліфта – це ж невисоко, сходами я вибіжу навіть швидше.
Ключ у шпарині намагаюся повернути якомога тихіше, щоб не розбудити свою радість. Знімаю наплічник, дістаю з-під лямки квіти, які все ще випромінюють сяйво, таке недоречне у світі, де панують відтінки сірого. Так само тихо розшнуровую берці, повільно-повільно прочиняю двері до кімнати. Іда спить. Її волосся – теж кольору волоських горіхів – зміями розповзлося по подушці, одна рука звішена з ліжка. Сідаю на підлогу і цілую Ідині пальці, не можу натішитися пахощами, що живуть у її шкірі.
Вона прокидається. Повертає до мене обличчя – боги, я шаленію від цієї посмішки. Простягаю Іді квіти, але квіти здаються такими буденними порівняно з Ідою, що я знічуюся. Однак вона притискає букет до грудей, цілує пелюстки, потім торкається своїми вустами моєї вилиці… Слабким голосом хворої дитини шепоче:
- Котику, а в мене вже нема температури. Правда, ж це гарно? Я так за тобою скучила…
Я засипаю поцілунками її обличчя, її неймовірно сумні очі, її вуста, що смакують, як карамелі… Здається, що ніколи не зможу від них відірватися. І вже потім, коли голова починає крутитися від щастя Ідиної присутності, відповідаю:
- Так, моє маленьке, це неймовірно гарно. Завтра ми зможемо разом погуляти, тільки недовго, щоб тобі знову не стало гірше. Ех, чудо-чудо… як же я за тобою сьогодні цілий день сумувала…
Anatoliy
20.10.2006, 20:52
не подужав прочитати весь пост :) через годинки дві дочитаю
acid drinker
20.10.2006, 23:34
а дарма не подужав;)
трошки натягнуто і багатослівно, але воно варте того, шоб бути написаним. аж до останнього слова...
Anatoliy
21.10.2006, 02:42
так, дійсно... варте... цікаво почитати... просто вже давно нічого такого не читав... буду потроху попередні почитувати, гарно написано...
до речі, acid drinker, класний аватар :)
Nike_Велес
26.10.2006, 19:11
прочитав усі чотири твори... враження - майстерне письмо, приємно читати, є насолода від сприймання тексту... другий текст зачепив, але до душі найбільше припав четвертий, може тому, що я такий сентиментальний... спішу- детальніше буде
Nike_Велес
27.10.2006, 16:51
дописую про враження: (про кохання) сподобалось і тому, що маю п'ятимісячну донечку - і так само переживаю за її життя, за її здоров'я (два-три тижні тому вона простудилась, т-ра 38,5 - і маса переживань з моєї сторони...) Та все вийшло на лад. А ще десь заторкає особисті струни в сенсі "про це і я колись писав": уривок зі "Свідків Абрахама": "Не можна не відзначити того, що за своє життя він багато побачив і продумав. В останні роки він весь час, невідступно, задавав собі запитання: “невже за якийсь непослух я прирік би свою дитину, свою улюблену крихітку, - а люблю її надзвичайно! - на хвороби і смерть?.. хвороби, старіння як деградація, від якої не відкупишся, не втечеш… смерть - безглуздя, катастрофа!.. той непослух у Раю, про який ідеться в біблійній притчі, виглядає просто собі милою дитячою витівкою… ні, щось тут не так… казочки для простаків треба не боятися називати саме казочками для простаків… спокійно, впевнено, розумно, на науковій основі треба вивести всі ці давні релігійні міфи, так би мовити, на чисту воду - і запропонувати більш правдоподібний міф (бо без міфу-“казки” діяльність людини, всі оці її світові потуги втрачають сенс…”). " lenore, ти на вірному шляху...
варто би тільки (це як на мене, на мій смак) уникати зайвого мелодраматизму ("Я засипаю поцілунками її обличчя, її неймовірно сумні очі, її вуста, що смакують, як карамелі…"), всі ці букетики квітів, пелюсточки, малюночки-поцілуночки... з віком воно, мабуть, пройде, але подекуди виходить занадто "карамельно"... можливо подекуди, як говорять в олбанії, "слішкам многа букафф"... що теж нормально для початківця, але це утруднює прочитання тексту...
але насолоди від цих текстів ціла пригорща, а зауважень - краплинка-дві, так що старт, lenore, надзвичайно гарний і вдалий. Щасти тобі!
Nike_Велес
27.10.2006, 17:02
вибач, lenore, я перечитав ще раз фрагмент з "("Я засипаю поцілунками її обличчя, її неймовірно сумні очі, її вуста, що смакують, як карамелі…") - в принципі в контексті даного фрагменту це речення сприймається органічно, "душевно" і зрозуміло... я тільки проти зловживання мелодраматичними речами, а це, повторюю, питання особистого смаку
acid drinker
27.10.2006, 18:33
хм... от мене пре, шо там в кінці - дві дівчинки, і їм варто бути мелодраматичними, бо вони ж - дівчатка, вони кохаються, вони такі ліричні до німагу... а не пре - шо надто з самого початку видно, шо то мають бути дівчатка, нема там чоловічості у письмі. це слід виправляти.
Авітенцій
28.10.2006, 18:37
lenore^
Особливість твого тексту:
Навколо здіймаються по-осінньому сірі будинки з брудними вікнами; простягають до перехожих руки голі дерева, наче гопники в темному завулку; кольорові вивіски магазинів у цьому монохромному світі здаються прибульцями з іншої планети. Я крокую вулицею, час від часу б’ючи берцями по тремтливій поверхні калюжок. Від того довкруж розлітаються такі ж сірі, як увесь пейзаж, краплі.
Аж "очі" радіють.
Любов і мертві кролики
Комендантська година в гуртожитку починалася о дев’ятій. Спочатку виховательки рахували нас (заходили в кожну кімнату й перевіряли, чи на місці їхні підопічні; відмазки типу «А вона в туалеті» не спрацьовували), потім передавали людей і списочок «стільки-то д., стільки-то х.» нічній няні, тоді нарешті виходили з гуртожитка, і вахтерка зачиняла за ними двері. Через годину по тому вимикалося світло.
Гуртожитський ранок також не відрізнявся оригінальністю – десятихвилинна прогулянка на свіжому повітрі, сніданок, а тоді – на уроки. Гарно було те, що житлове й навчальне приміщення з’єднувалися коридором: у класи можна було ходити хоч у капцях (хоча виховательки не дозволяли), взимку – якщо гарно відкосити від вранішньої прогулянки – можна було кілька днів поспіль не висовувати носа надвір.
У мене була можливість двічі на тиждень зникати з-під нагляду на кілька годин – аж до вечері. Людині в дев’ятому класі дуже потрібна така мінімальна особиста свобода, і не принципово, в чому саме вона полягає. А я була взагалі щасливою – гарний знайомий завів мене на гурток журналістики, де мені дали справжню довідку про те, що тікатиму з гуртожитка я з поважних причин. Відпала потреба навіть щоразу писати заяви – просто можна було підійти до виховательки і сказати, що в мене гурток. Зазвичай я туди дійсно втрапляла.
Гурток журналістики вела справдешня журналістка з газети «Наше місто». Писалося в газеті, звичайно, про події у нашому місті, але, оскільки газета була щотижнева, подій відбувалося не занадто багато, а всоте читати, що думає з того чи іншого приводу міський голова Віктор Борисович Сапожніков, цікаво було не всім, насправді писати туди можна було все підряд. Моїм партійним завданням стала стаття про місцевий рок-гурт.
Вокаліста і водночас гітариста звали Хеві, барабанщика – Джиммі, а басиста – Бас. Був там ще хтось четвертий, але зараз мені важко пригадати його прізвисько. (До речі, пізніше гурт почав грати щось трохи підхардкорене, і до них приєднався скретчер з ніком DJ Скретч). Репетирували хлопці у технікумі, де вчилися. Я кілька разів навіть приходила послухати їхнє грання, бо ніде на публіці вони не виступали, а написати про щось треба було. Найчастіше спілкувалися ми з Хеві (за дивним збігом обставин, він був хедлайнером – якщо так можна висловитися – а ще автором текстів і музики) – інші чи то мали на увазі моє партійне завдання, чи просто не розуміли високих ідей гурту. Зрештою, мене то цілком влаштовувало – проводити час із симпатичним патлатим музикантом цікавіше, ніж намагатися вникнути у проблеми цілого гурту. Я не дуже нагадувала йому про статтю; виходило просте ненав’язливе спілкування.
Приблизно під час третьої такої зустрічі я зрозуміла, що безнадійно западаю. Тоді був теплий, як на кінець жовтня, вечір; ми з Хеві ховалися від його дівчини, і він розказував, як треба вбивати кроликів, якщо вони починають хворіти. Це якось дуже пасувало до всієї його постаті. Мені подобалися його сильні руки, які вміли однаково гарно грати на електрогітарі і скручувати шиї кроленятам; мені подобався його вираз обличчя і тон розповіді; взагалі, вся ота наша розмова могла б стати сюжетом для нової пісні, не менш кумедної, ніж про Джека-різника, – і це теж було класно. Я не могла зрозуміти тільки одного: чого він не починає загравати? (То вже потім мені пояснили, що чоловік просто так не видаватиме п’ять кілобайт тексту… але тоді досвіду в таких справах не вистачало).
Здається, весь гурт був не проти того, що я проводила з ними багато часу. Можливо, вони сподівалися, що стаття в міській газеті якось допоможе їм вибитися в люди… хоча сумніваюся. Іноді ми влаштовували спільні посиденьки, а одного разу пішли в будинок культури на брейн-ринг. Там команда технікуму намагалася вибороти у ще якихось команд звання чемпіонів міста. Не знаю, чого нам це стукнуло в голову – здається, на честь цього змагання комірку, в якій «Немезіс» (між іншим, саме так називався гурт; назву також вигадав Хеві) проводив репетиції, зачинили, і хлопцям нічим було зайнятися.
Дві команди на сцені намагалися здаватися розумними, Хеві з Басом про щось сперечалися, а я сиділа й думала, що юнак, якому подобається дівчина, приділяє їй трохи більше уваги. Ці роздуми наганяли на мене страшну депресію разом із не менш страшною образою. Коли після першого раунду хлопці підірвались і кудись пішли, швиденько попрощавшись, я вирішила залишитись – у гуртожиток не хотілося, бродити де-небудь бажання було ще менше.
Команда технікуму безнадійно програвала. Їх не рятував навіть капітан, який, здається, знав відповіді на деякі запитання. Коли вони остаточно вилетіли, я подумала щось на кшталт «Тьху» і вирішила, що пора додому. Але на виході з будинку культури ледве не налетіла на отого капітана технікумівської команди – високого, рудого і начебто знайомого. Він привітався; я потиху почала щось пригадувати. І, звичайно, погодилася на пропозицію випити кави в найближчій кафешці – може, на зло Хеві, а може, тому, що часу до вечері лишалося ще багато.
Розчинну каву нам принесли в різних чашках, одна мала відбите вушко. Рудий хлопець дав мені горнятко з вушком; то був досить галантний початок розмови. Виявилося, що його звуть Толиком, що взимку ми з ним часто їздили додому на вихідні одним автобусом і навіть познайомилися, що він мене добре пам’ятає… і багато інших нісенітниць, які зазвичай розповідають хлопці дівчатам. Було навіть трошки весело. А потім я сказала, що мушу бігти в гуртожиток, і Толик визвався мене провести (Хеві такого ніколи не пропонував, зараза; я на нього все більше ображалася).
Навіть у масштабах міста від кафешки до ліцею було зовсім недалеко. Проте за короткий час прогулянки ми встигли домовитися, що наступного дня зустрінемося. Коли Толик спробував поцілувати мене на прощання, я вдала, наче не помічаю його поривань, і сказала, що катастрофічно спізнююся. Здається, натяку він не зрозумів, бо тільки посміхнувся і нагадав, де й коли ми завтра бачимося.
До вечері залишалося ще аж півгодини, світло в кімнатах не горіло. Іти в аудиторію, де наші вдавали, що готують домашки, не хотілося. Втім, того вечора я почувалася у темному гуртожитку як вдома. Добре, коли є куди відступати.
Про надмірний альтруїзм,
або
Also sprach Felix
Алекс ішов містом, крутячи в пальцях порвану струну від басухи. Настрій у нього був далеко не найкращий – треба було, мабуть, послухати Фелікса і нікуди сьогодні не йти. Ви тільки не подумайте, що в Алекса шизофренія й він розмовляє з котами; насправді Фелікс йому нічого не казав, бо говорити не вміє, просто приснився цієї ночі… і з його котячого рота почулося щось на кшталт: «Сашко, не йди завтра на репетицію… Інакше…» - але хлопець встиг прокинутися перш, ніж кіт договорив. Увесь ранок потім намагався зрозуміти, чого йому таке наснилося, – може, мамі зателефонувати? Сашком його називала все-таки тільки вона… А Фелікс сидів на підвіконні та вмивався лапою, ніби ніц не сталося.
Після такого сну Алекс навіть не здивувався, коли репетиція зірвалася – вокаліст не з’явився, а коли вони вирішили пограти без вокалу, на двадцятій хвилині порвалася струна на басу. Узагалі-то так не буває – тим більше, що струни були майже новенькі. Проте сталося.
Потім почалися ще цікавіші речі. Засмучений Алекс зайшов у кафешку, оту, що неподалік від репетиційної бази. Випив кави (насправді хотілося пива, але пропонували тільки якесь розведене світле), посидів трохи, потім вирішив їхати додому – але спочатку купити Феліксові «Віскасу» додаткову порцію; усе-таки кіт намагався попередити про невдалий день. Уже не потрібну струну залишив на підносі поруч із горнятком. Проте не встиг вийти з кафешки, як його за рукав сорочки вхопила миленька офіціантка. «Здається, ви забули…» - і простягнула йому струну. Алекс пробурмотів щось схоже на «дякую» і пішов, механічно водячи по струні пальцями.
Дорогою до метро він надибав знайомого хіпі Бодлера – у того була манія вплітати у дреди різні цікаві речі, останнім часом навіть ходив із гвіздками у волоссі. Алекс подумав, що струна має його порадувати, однак Бодлер не прийняв подарунка. Сказав тільки, що ця струна самому Алексові ще згодиться. Тоді на мить задумався, витягнув із зачіски шматок поламаного карабіна, простягнув Алексові (той від подарунка відмовитися не зміг) і пішов далі, дивлячись на світ скляними від коноплі очима.
Виявилося, що позбавитися від струни з користю для людства не вдасться, тому хлопець просто вирішив кинути її в найближчу урну. Якби ж то. Чи то він був такий знервований, чи то урна відскочила, проте струна впала на асфальт – її поспішив підняти і повернути Алексові якийсь перехожий. Кастанеда каже, що в такі моменти життя дає нам знак, і треба тільки зупинитися і зачекати кілька хвилин. Проте Кастанеду Алекс не читав, тому йшов далі в напрямку найближчого супермаркету і роздивлявся порвану струну. Його більше турбувало те, що слід купувати новий набір, ніж те, що вона до нього постійно повертається.
Мабуть, доля не бажала Феліксові «Віскасу», бо до магазину юнак так і не дійшов. Приблизно на півдорозі його спинила досить незвична картина: на тротуарі сиділа мажорного вигляду дівчина (але симпатична все-таки, Алекс був би не проти запросити її кудись на каву) і плакала, розмазуючи по обличчю косметику. Серце – чи якась інша частина тіла – не витримало цього видовища, хлопець підійшов до неї та запитав, що сталося.
– Телефон, – прорюмсала вона. – Я телефон загубила…
– Пошукаємо? – Алекс відчув у собі сили стати джентельменом.
– Та що його шукати… Його діставати треба.
Вона встала і підвела Алекса до відкритого каналізаційного люка. Власне, люком він не був уже давно – більше нагадував колодязь, на неглибокому дні якого стояло болото. І в отому чомусь потихеньку тонув телефон останньої моделі. Лізти на глибину двох з половиною метрів бажання не було, та й бруднити руки теж. І коли у сумочці дівчини раптом щось завібрувало, хлопець ледве не вилаявся.
– Слухай… До речі, як тебе звуть?
– Юля, – відповіла вона.
– Так от. Слухай, Юлю, у тебе ж є інший телефон, цей ми вже навряд чи дістанемо, може, ну його?
Дівчина зробила круглі очі, готова знову розплакатися.
– Ти не розумієш, я не можу без того телефона… Він… ну як тобі пояснити… він особливий.
Алекс почав шкодувати про своє необдумане бажання стати героєм, але назвався грибом – лізь у кошик (можна в каналізацію); тим більше, що Юля йому все-таки сподобалася. Поки він думав, що ж робити, пальці в кишені намацали струну і шматок карабіна, подарованого Бодлером. У голові сяйнула дурнувата думка. «Тільки б струни вистачило… Лізти туди не хочеться…»
Довелося лягти на асфальт біля люка, щоб карабін, прив’язаний до кінчика струни, дістав поверхні болота. За третьою спробою він усе-таки зачепився за стрічечку, на якій Юля носила мобільний.
– Тримай свого телефона, – Алексові пальці пахли досить неприємно, проте артефакт нарешті було видобуто з люка.
Юля дістала з сумочки серветки, акуратно обмотала ними мобільний.
– Працює! – на мить здалося, що вона готова розцілувати Алекса. – Ти навіть не знаєш, як мене врятував!
– А що в ньому такого особливого?
– Там записаний номер Діми Білана… Ми з ним в одному літаку летіли… Ти просто чудо, – здається, вона не помітила, як Алекс раптом зблід. – Може, підемо кудись, кави поп’ємо?
Юнак ледве стримався, щоб не закашлятися. Мізки намагалися якомога швидше згенерувати пристойну відмазку.
– Ммм… ти вибач, звичайно, але не можу. Мене вдома Фелікс чекає.
– Фелікс?
– Ну… друг, – Алекс старанно вдавав зніченого.
Юля подивилася спочатку на його волосся до плечей, потім на доглянуті руки з довгими нігтями (він давно звик грати без медіатора) і розуміюче кивнула.
– Що ж, була рада познайомитися… І ще раз дякую.
Хлопець зміг спокійно зітхнути лише тоді, коли між ним і Юлею було метрів тридцять. Вилаявся і кинув струну в найближчий смітник – як не дивно, цього разу вона приземлилася в урні без пригод.
Уже зайшовши до супермаркету, Алекс подумав, що «Віскасу» Феліксові не купуватиме – сьогодні кіт заслужив на справжнє м’ясо…
malkovy4
19.12.2006, 20:39
Не хвилюйся
головне правило не поспішати
я наприклад взагалі не пишу місяць-два
а потім як прорве- виходять речі за які мені не соромно
я про які можу посперечатися з критиками
а так просто взагалі вважаю краще не писати, а почитати - це насправді найкраще виховує стиль
Вона та її кіт.
Чорні знову влаштовували феєрверк.
З вікна автобуса, що віз її додому, було видно золотисте сяйво над Будинком Чорних. У теплій сірості вечора це світло здавалося потойбічною примарою – принаймні, якби Інга вірила у потойбіччя, то так подумала б. Іноді пам’ять гралася з нею в дивні ігри. Вона ще не була старою, проте могла пригадати світ, де все було трошки інакшим.
У тому, попередньому, світі потойбічне існувало в людській уяві, а феєрверками називали щось інше. Здається, їх влаштовували на особливі свята – такі, як День Першого Чорного. Зрештою, тепер феєрверки теж означали свято – ще одну перемогу Порядку над Хаосом. Подивитися на них приїздили люди з невеликих поселень; та й деякі мешканці Міста перетворювали феєрверки на родинний ритуал, приводячи туди навіть дітей. Інга втомилася від таких заходів уже давно. Після роботи вона поспішала додому, до Грея, а вихідний присвячувала тільки собі – Грей, звичайно, завжди був поруч, але навіть він не наважувався відбирати її вільний день.
Автобус повільно в’їжджав у спальний район. Будинки там були майже ідентичними – високі, сірі (хоча… Інга вже давно не бачила інших кольорів – хіба на важких мантіях Чорних; проте Чорних прийнято було не помічати), з трубами-наростами, які теж краще було ігнорувати. Ніхто точно не знав, нащо потрібні ці труби, ніхто й не намагався туди проникнути – казали тільки, що ними Чорні користуються, коли виходять з будинків або проникають туди. Але, звичайно, то були плітки. Просто непідтверджені плітки.
Ліфт не працював. Не горіли також лампочки у під’їзді – Інга подумала, що Греєві зараз самотньо без електрики, навіть музику не послухати… А сидіти на підвіконні й дивитися на одноманітне сіре місто котам навряд чи подобається. Вона швидко – наскільки дозволяли пакети з покупками – вибігла на шостий поверх, відчинила двері. Грей повільно вийшов назустріч, мабуть, трохи сердитий. Інга примирливо посміхнулася, почесала його за лівим вухом.
- Не сердься. Краще ходімо, я тебе нагодую.
Грей по-королівськи розвернувся, зачепивши її пухнастим хвостом, і пішов до кухні. Коти самотніх жінок завжди мають якийсь особливий шарм – чи не від тої любові, яка на них проектується?
Електрики справді не було, довелося запалити свічки. Зате радіо працювало – воно не змовкало ні на мить. Жуючи вечерю, Інга одним вухом слухала урядові новини. Чорні славили Порядок, розповідали про плани вдосконалення Міста й околиць… Жінка пропустила б цей випуск інформації повз вуха, якби не Грей, який раптом насторожився. Він не любив слова «феєрверк», яке в новинах зазвичай вимовлялося з пафосним притиском. Перш, ніж притишити звук, Інга почула, що цього разу феєрверки триватимуть аж три доби – Чорні розкрили та знешкодили ще одну групу заколотників, до смертної кари засудили дванадцятьох, ще семеро – в розшуку. Під час допиту ув’язнені розкрили псевдоніми своїх товаришів.
Розпилення перших чотирьох повстанців і дало про себе знати цього вечора золотистим феєрверком над Будинком Чорних.
Інга чомусь одразу подумала про свою молодшу сестру. Ната ніколи не вирізнялася особливою схильністю до Порядку, а кілька днів тому взагалі дозволила собі не з’явитися на роботу. Потім, звичайно, пояснювала все хворобою, навіть принесла довідку про хворобу, проте було в її очах щось непереконливе. А коли в новинах сказали, що серед затриманих був лікар, Інзі стало зовсім підозріло.
Зателефонувати?
Цю думку перервав дзвінок у двері. Інга взяла свічку, щоб роздивитися гостя, і відчинила. На порозі стояла заплакана Ната.
- Заходь. Швидко заходь – раптом хтось побачить?
Чорні могли бути всюди – сусідами, колегами на роботі, гарними друзями… Навіщо зайвий раз наражатися? Особливо, якщо сестра справді пов’язана з заколотом.
Грей вийшов з кухні, подивився на несподівану гостю і повернувся назад, не виражаючи ні найменшої цікавості. Він не любив людей – хіба свою самотню господиню, яка мала гарну звичку приносити смачну їжу… А ця молода зарюмсана дівчина, яка пахла пилом, потом і страхом, його зовсім не цікавила.
- Я… Тобто ми… Ти ж Віктора пам’ятаєш? Його взяли вчора… Я там майже ні при чому, я просто була з ним…
Інга час від часу мовчки кивала – Ната мусила виговоритися і виплакатися. Ситуація справді була небезпечною; навіть те, що сестра прийшла до неї, могло викликати підозру. Не заспокоювали навіть зашторені вікна і відсутність світла.
- Здається, чайник закипів. Поп’ємо чаю, може, щось вигадаємо. Ну, не плач, малеча… - Інга обняла Нату, намочивши собі блузку її сльозами. – Тобі валер’янки накапати?
Сестра вдячно кивнула.
Інга вже стукала горнятками на кухні. За якусь хвилину вона повернулася з тацею. Тоді дістала з шафки невелику пляшечку і налила з неї кілька крапель у Натин чай. Грей ніяк не зреагував на запах ліків, хоча зазвичай шаленів від валер’янки. Проте спочатку Ната цього не помітила – а потім, коли її пальці відмовилися рухатися, стало пізно.
Інга підійшла до шафи, дістала чорний балахон і посміхнулася Греєві.
- Ну от бачиш, які вони? Відпочити не дадуть…
Загорнута в чорну мантію, жінка здавалася породженням нічного жаху – принаймні, якби вона колись бачила нічні жахи, то могла б так подумати. Сестра, що до цього моменту нерухомо сиділа на ліжку, слухняно пішла за нею. Приховані двері у ніші стіни відчинилися, Інга й Ната зайшли досередини. Ліфт потихеньку поїхав униз – струм до труб подавався з автономних джерел.
Грей не любив, коли господиня так пізно йшла з дому. Але зараз він не міг нічого вдіяти – залишалося тільки лежати на ліжку і дивитися, як догорають свічки на таці з недопитим чаєм.
***
16 липня 1894 року, маєток князів Радзивілів, містечко Олика, Волинська губернія.
Це рай – після десяти місяців у сірому, одноманітному пансіонаті потрапити в дядьків маєток…
Я тут уже третій день, а досі не можу позбавитися відчуття, наче бачу прекрасний сон. Зачаровує все: і старовинний замок, тільки нещодавно відбудований, і сад навколо замку (уявляю, як красиво тут весною, коли починають цвісти яблуні… якби ж я могла покинути пансіонат на кілька місяців раніше…), і навіть невеличка каплиця, куди можна ходити в неділю на службу. Дядько чомусь не любить, коли я виходжу за межі маєтку, але до каплиці відпускає – ще б пак, він же теж католик, розуміє, як то для мене важливо.
Вікна моєї кімнати виходять на сад; з них видно гойдалку, прив’язану до товстенної яблуневої гілки. Коли сідаю на неї, почуваюся мало не королівною. Особливо, коли поруч мій кузин Адась – син дядька; сам дядько весь час зайнятий, з нами навіть не снідає. Я його майже й не бачила за ці дні… хіба коли тільки-тільки приїхала – він тоді з’явився на кілька хвилин, розповів, як варто поводитись у маєтку, і зник. З того часу тільки листи залишає в трапезній. Отак і спілкуємося.
Але не думаю, що тут доведеться нудитися. Адась дуже милий, з ним значно веселіше, ніж з дівчатами з пансіонату…
20 липня 2003 року, Волинська обласна психіатрична лікарня №2, місто Олика, Волинська область.
Лікар дозволив мені писати. Сказав, що це буде корисно. Але довелося пообіцяти, що не ховатиму від нього зошит, – певно, сподівається знайти тут якісь докази моєї провини…
Як би там не було, я можу писати. Мені дали багато паперу й олівці – навіть кольорові, на випадок, якщо вирішу щось намалювати. Але від тих ліків, якими тут годують, малювати зовсім не хочеться. Від них взагалі нічого не хочеться, іноді ледве змушую себе вийти на прогулянку в сад; але якби я сама себе не присилювала, це робили б санітари – тому ліпше не опиратися…
У цьому будинку колись був замок якогось польського князя; іноді сиджу і думаю, хто ж тоді жив у моїй кімнаті. Мабуть, тоді тут все було по-іншому. Сумніваюся, чи шляхтичі могли б жити в цій монохромності: білі стіни виїдають очі, біла стеля не дає спати, біла постіль пахне дешевим пральним порошком… і навіть я сама змушена носити білу піжаму – щось таке незручне й абсолютно несхоже на мій звичний одяг… Найгірше, що спекатися її майже неможливо – весь одяг у мене забрали, гуляти доводиться в цій хламиді (яка ще й не мого розміру, здається). Мене мало б радувати, що я тут не одна така – свого одягу не носить ніхто, – але натомість мені ще незатишніше. Так, наче потрапила в лігво до привидів.
28 липня 1894 року, маєток князів Радзивілів, містечко Олика, Волинська губернія.
До пізнього вечора грала Адасеві на фортепіано. Він сидів, замріяно слухав і посміхався, а потім ми пішли погуляти в саду.
Дивно, наче й рано ще, але яблука на деяких деревах уже достигли. Особливі ранні сорти, як сказав Адась. І солодкі-солодкі, як я сама потім спробувала. Він зумисно заліз на чи не найвищу гілку, щоб зірвати гарне червонобоке яблуко… Ліпших подарунків мені ще не робили.
Зараз сиджу при свічці, молочне сяйво місяця пробивається крізь фіранки… Дівчата з пансіонату ніколи не повірять, як я їм розповідатиму. Таких гарних канікул у мене, певно, ще не було. Шкода, що Адась мій кузин – якщо ми захочемо одружитися, дядько буде проти…
6 серпня 2003 року, Волинська обласна психіатрична лікарня №2, місто Олика, Волинська область.
Пекельно скучила за нормальним одягом. А ще більше – за музикою.
Сьогодні приходив брат. Дивився на мене, як на божевільну (смішно, правда? Як він ще має на мене дивитися?), і глухим голосом запитував, чи я точно нічого не пам’ятаю. Чому ж ні, відповідала я, навіть дуже добре пам’ятаю: вчора нас поїла яблучним соком, а позавчора – апельсиновим… Але брат, здається, не зрадів з моєї відповіді.
Смішно, але навіть він, найрідніша людина, вважає мене вбивцею. Що тоді казати про лікарів? Вони нічого не розуміють… я б не могла зробити боляче своїй дитині, я надто її любила, я б виростила її навіть без батька… от його зараз страшенно хочеться задушити. Але то минуще. То тільки миттєвий порив. Коли все нарешті проясниться і я вийду звідси, можна буде забути про нього назавжди…
Яке то страшне слово – завжди. Іноді вночі, коли санітар Петро, брязкаючи ключами, зачиняє мої двері, починаю боятися, що більше не вийду з цього зачарованого місця. Якби не щоденник, я б навіть втратила лік дням – тут не дозволяють читати газети чи слухати радіо; тут навіть книжок майже не дозволяють. Коли мене сюди тільки поселили, на поличці лежала Біблія. Її не хотіли забирати з кімнати – довелося сховати самій. Як може допомогти мені те, чого не існує?
Мабуть, єдиний мій товариш тут – дядько Гаврило. Він охороняє сад; тобто він його колись охороняв. Тепер йому просто нікуди йти, от і залишився з нами, хворими. Коли після обіду всіх відпускають погуляти (але то тільки з виду – відпускають… не можна й кроку ступити без нагляду всюдисущих санітарів; мабуть, тут не веселіше, ніж у в’язниці), ми з дядьком Гаврилом сідаємо під найстарішою яблунею в центрі саду – і він розповідає, розповідає… Я навіть не уявляю, скільки йому років зараз; він говорив, що ще хлопчиком служив в останнього законного господаря замку. Може, половина його оповідей і справді казки, але так легко стає одразу, коли чую цей старечий голос.
12 серпня 1894 року, маєток князів Радзивілів, містечко Олика, Волинська губернія.
Сталося щось страшне.
Не можу втримати сліз. Не уявляю, як це все відбулося. І досі не вірю…
Учора ввечері ми з Адасем сиділи на веранді, він тихо читав мені Міцкевича, тримаючи мою долоню… П’янко пахло яблуками, оксамитове повітря наче загорнуло нас у вуаль. За такі прекрасні моменти можна й життя віддати, можливо, те, що сталося – то ціна миттєвого щастя… але навіщо аж так жорстоко?
Дядько не дозволив мені навіть попрощатися з Адасем. Того ж вечора відіслав його до Варшави. А я поїду в пансіонат. Уже завтра назавжди поїду з цього чарівного місця, в якому залишиться моє серце. Хоч би ще раз побачити кузина, хоч би коли-небудь… Але дядько був такий злий, коли застав нас на веранді…
Ми не робили нічого поганого – Адась просто цілував мої пальці, водночас читаючи якісь неймовірно ліричні вірші. Проте й того було достатньо, щоб дядько ледве не збожеволів. Він кричав, що віддасть Адася до війська, а мене в монастир, що ми не діти, а поріддя диявола, що ми…
Не можу більше писати. Сльози підступають до очей, рядки розповзаються, здається, що зараз не витримаю цього болю. У вухах досі дзвенить Адасеве «Не плач, Евуню»…
Я обіцяла йому не плакати. Але як можна стриматися?...
19 серпня 2003 року, Волинська обласна психіатрична лікарня №2, місто Олика, Волинська область.
Ми так довго розмовляли з дядьком Гаврилом, що я навіть забула, де знаходжуся. Дивно, але санітари не підходили до нас, аж поки не настав час вечері. Вечерю пропускати не можна – тоді дають найважливіші ліки.
Розповіла старому, що мрію звідси вибратися, що часто уявляю, як знову буду на свободі – а він розсміявся. Мені аж сльози на очі навернулися. На хвильку здалося, що дядько Гаврило насправді мене ненавидить, що він ненавидить усіх, хто живе в цьому дивному маєтку. Захотілося вдарити його – з усієї сили, навідліг, щоб знав, як це, коли боляче… Але потім я зрозуміла, що він не хотів поганого. Що він просто не міг зреагувати по-іншому. Хіба дядько Гаврило щасливіший? Він теж тут ув’язнений, для нього вийти звідси – таке саме примарне бажання, як для мене.
Бо навіть якщо мені пощастить, навіть якщо вдасться вкрасти ключі у санітара Петра, який удвічі більший за мене і, мабуть, настільки ж сильніший; навіть якщо охоронці поснуть на постах, забувши зачинити ворота; навіть якщо ніде не спрацює сигналізація… це місце мене не відпустить.
Звідси не виходять.
Ніколи…
EVA
1
Добре все-таки, що сьогодні вихідний.
Ірця лежала на фундаменті Десятинної, спостерігаючи за рухом повітря – воно було настільки густим від запаху трави, що вилося кольоровими смугами. Відчувала, що на годиннику вже по десятій, але не могла знайти в собі натхнення перевірити. Незважаючи на біль у правому лікті (мабуть, поки спала, таки з’явився синець – фундамент, хоч і доволі рівний, був не дуже зручним ліжком), Ірця почувалася затишно.
Якби ще не люди, яким сьогодні заманулося тут погуляти…
Коли повз неї пройшла друга екскурсія, дівчина не витримала. Потягнулася, сіла, подивилася на лікоть – він таки недаремно болів; варто було б заховати синець під довгим рукавом, але кофтинка, яку Ірця використала замість подушки, була зовсім зім’ята.
Поки спускалася Андріївським до метро (цей шлях їй завжди більше подобався), на одній із яток помітила дивну каблучку – фігурку людини, що наче звивалася в агонії. Ірця зрозуміла, що ця каблучка ідеально пасуватиме до її думок; хоча важливішим було все-таки те, як досконало вона підійшла на палець. На щастя, тепер у неї було трохи грошей на подарунки самій собі – до стипендії дожити можна, а роботу знайти в Києві не так вже й важко…
У кімнаті її чекав не надто приємний сюрприз – Сергій вирішив зайти в гості. Ірця ледве не вилаялася, та сидіти з сусідками їй хотілося ще менше, тому замість «Якого біса ти тут робиш?» вона промимрила щось схоже на «Здоров».
Спочатку вони мовчки курила на балконі – здавалося, наче Сергій хоче сказати щось важливе, але не може знайти слів. Не дивно, після їхньої недавньої гризні…
- Симпатична каблучка.
Це вирвало Ірцю із затишних роздумів.
- То все, заради чого ти прийшов?
- Та ні, – він дістав ще одну цигарку, мабуть, готуючись мовчати далі. – Просто мені сподобалася твоя каблучка.
- Вона зветься Ева, – Ірця спостерігала за чоловіком, який вигулював пса під їхнім балконом.
- А чого таке дивне ім’я?
- Бо після гріхопадіння, – ще одна затяжка; недопалок полетів на землю.
- Ти про це падіння? – спробував пожартувати Сергій, торкаючись її правого ліктя.
Ірця зморщилася від болю (а може, просто від неприємності його дотику – вона сама не знала). Знову пауза.
- Як твоя робота?
Найменше дівчина зараз хотіла зізнаватися Сергієві, що її звільнили. Тому вдала, що шукає очима недопалок, який мирно лежав на траві.
- Наче нормально. Не нарікаю.
Він помовчав кілька хвилин, а потім нарешті наважився.
- Мала, слухай… Може, нам варто помиритися?
Ще вчора вона б усе віддала за ці слова. А зараз було трошечки запізно. Усередині не залишилося ні гніву, ні образи… ні любові – там гніздився приємний вакуум.
- Нє-а, - це прозвучало так по-дитячому, що Ірця аж розсміялася. Зате Сергієві сміятися не хотілося – він стояв з таким виразом обличчя, наче його вперше в житті відшили (мабуть, так воно й було… а дарма).
- Але чому, Іринко?
- Я просто не хочу. Набридло. І не називай мене Іринкою, добре?
Сергій так і залишився на балконі, не розуміючи, як це дівчисько могло йому відмовити; сусідки дивилися якийсь дебільний фільм, тому Ірця зазирнула в кімнату тільки для того, щоб узяти сумку.
День починався насправді гарно.
2
Вона подумала, що піде додому, коли за годину ніхто не зупиниться. Було вже по одинадцятій, проте в гуртожиток можна попроситися й серед ночі – сьогодні на вахті сиділа добра тітка.
Навмисне вдягнула прямі джинси і закриту кофтинку – щоб довести собі, що не здатна на таке. Що цей номер не пройде. Залишилося трошки більше п’ятдесяти хвилин…
Раптом, наче почувши її думки, поруч зупинився автомобіль.
- Скільки? – водій, здається, нітрохи не сумнівався у правильності свого запитання.
- Сотня, – вона намагалася втриматися від істеричного сміху; цікаво, чи сприйняв він її гримасу за посмішку?
- Двісті – і до ранку.
Дівчина на мить задумалася.
- Двісті п’ятдесят.
- Тоді сідай, – він відчинив двері. – Тебе як звати?
Вона трошки здивовано підвела очі. І змовчала.
- Ти вже вибач, але я не звик спати з жінками, імені яких не знаю.
Вона ледве стримала сміх.
- Жанна, - дівчина дістала з голови перше, що знайшла, але, видно, все ж занадто довго думала, бо він лише посміхнувся, трошки голосніше вмикаючи «Арію». Певно, то мав бути прозорий натяк…
- Я Антон.
Вона сподівалася, що не забуде свого імені; а ще розуміла, що поняття не має, як повинні поводитися проститутки. Це, мабуть, було помітно – їй дедалі сильніше здавалося, що Антон у якийсь момент висадить її з машини (чи за профнепридатністю, чи з якимось тупим жартом на кшталт «А ти знаєш, що дитяча проституція заборонена?»)… Але авто зупинилося біля готелю.
Вона прокинулася за дві хвилини до будильника.
Вікна, затягнуті світлими занавісками, пропускали в кімнату сіре світло; Антон спав. Мабуть, за всіма законами жанру, зараз варто тихенько зібрати речі й утекти (ти пішла рано-вранці, ледве після шести)… але будильник дочекався, поки вона спустила ноги з ліжка, і залився диким криком.
Антон розплющив очі.
- Ти куди?
- Мені пора, - дівчина намагалася приховати дике бажання залізти назад у тепле ліжко.
- Зачекай. Мені теж треба їхати, можу тебе підкинути куди-небудь.
Відмовлятися зовсім не хотілося. Тим більше, наскільки вона помітила, до метро тут було насправді неблизько.
- Тобі куди?
Вона задумалася. Гуртожиток і сусіди (яким, звичайно, одразу стане цікаво, де і з ким провела цю ніч наша солодка N.) не здавалися привабливою перспективою.
- На Поділ. Контрактова.
- Ти там живеш? – він таки не втомлювався задавати дурні питання; але це викликало хіба посмішку.
- Просто на Поділ.
- Слухай, як тебе звуть все-таки?
- Я ж наче казала – Жанна.
- Не сміши. Ти зовсім не схожа на Жанну.
Вона подумала, що, зрештою, нічого страшного не станеться, коли він отримає чесну відповідь.
- Іра.
- Тепер більше нагадує правду, – Антон посміхнувся. – Ну що ж, бувай, Іринко.
Вона зачекала, поки його автомобіль зникне за рогом, а потім пішла вгору по Андріївському узвозу. Страшенно захотілося до Десятинної церкви – посидіти на фундаменті (а може, навіть полежати – о пів на сьому ранку там рідко хтось буває). Усе одно сьогодні вихідний…
Oúpa
- Як ти? – на Ойрине чоло лягла гаряча рука.
Дівчина спробувала підвестися, проте впала на подушку.
- Говорити можеш?
Ойра тільки похитала головою.
- Скоро зможеш. А поки що попий трошки, – гарячі засмаглі руки подали їй склянку з водою; ковтати було боляче, але шалено приємно.
***
- Уже прокинулась? – Ойра почула той самий м’який голос, що й минулого разу.
- Угу… Пити хочу.
- О, ми вже говоримо, – власник голосу, видно, зрадів.
Дівчина жадібно вхопила склянку, й, тільки допивши воду до останньої краплі, запитала:
- Де я?
- Ти не пам’ятаєш? Була аварія… Ти їхала в автомобілі з мамою, а потім – вантажівка…
В Ойриній голові закрутилися уламки спогадів, неохоче складаючись у велетенський пазл. Справді, вони їхали разом… говорили про щось несуттєве… а потім – біла пляма. Раптом дівчина злякалася.
- Що з мамою?
Власник голосу посміхнувся:
- Усе вже добре. Вона вийшла звідси; коли ти зовсім видужаєш, ви побачитеся. А зараз тобі треба відпочивати. Спи.
Ойра відчула, що справді мусить трошки подрімати – повіки раптово стали важкими, наче свинцевими, а тіло відмовилося рухатися. Зібравши останні сили, вона запитала:
- Ви лікар? – але відповіді вже не почула.
***
- До мене ніхто не приходив? – схопилась Ойра, як тільки її лікар (бо хто ще це міг бути?) зазирнув до кімнати.
- Наче ні… Тільки мама передавала тобі велетенський привіт, – він посміхнувся. – Ти чекаєш когось?
Дівчині раптом стало соромно.
- Та… Є там один…
- Ясно. Ні, він не приходив.
- Мабуть, собі іншу знайшов, – Ойрі чомусь не стало сумно від тої думки. – Знайшов? – вона чомусь була певна, що її співрозмовник знає відповідь.
- Узагалі-то мені не можна поширювати таку інформацію – знаєш, це щось типу службової таємниці… Але… – він зробив сумне обличчя, ствердно киваючи.
- Так йому й треба. Я б його все одно покинула, певно.
- Він сюди прийде – сюди колись усі приходять. Тоді ви зможете побачитися, – здається, він вирішив, що Ойрі все одно сумно.
- Та не хочу я його бачити, – дівчина посміхнулася. – Я просто хочу вибратися звідси. Довго ще?
- Та ні, ти наче непогано пройшла період адаптації… Ще кілька днів – і будеш вільна. Може, тоді кудись підемо разом? На каву, наприклад?
Ойра засміялася.
- Ви ж мій лікар!
- То й що?
- Ну… А ще я досі не знаю, як вас звуть.
- Хіба то проблема? Можеш називати мене Молохом.
- А я – Ойра… хоча ви, мабуть, про це знаєте, – дівчині на момент здалося, що раніше у неї було інше ім’я – але це, мабуть, просто наслідки аварії.
***
- Ну все, мала, збирайся, – настрій у Молоха був незвичайно піднесеним, Ойра майже відчула, як від нього віє жаром.
- Ми поїдемо додому нарешті?
Обличчя Молоха трохи посерйознішало.
- Це можна й так назвати, мабуть.
- Що ви маєте на увазі? – Ойра здивувалася.
- Ти пам’ятаєш: аварія, потім ти потрапила сюди… – здається, він не міг підібрати правильних слів.
- І? Щось усе-таки сталося з моєю мамою?
- Та ні, з мамою твоєю все добре, про неї можеш не турбуватися. Просто… Вантажівка тоді практично розмазала ваш автомобіль по асфальту, врятувати вас не вдалося…
- Як це? Мене ж наче врятували? – Ойра потроху починала розуміти абсурдність своєї ситуації, але повірити не могла.
- Я розумію, як це дивно звучить, але ти… ти мертва.
Дівчина сіла на підлогу – не стільки від шоку, скільки для того, щоб відчути матеріальність навколишнього світу. Молох стояв із винуватим виразом обличчя – все-таки він мав би пояснити їй раніше…
- І що мені тепер робити?
- Я теж спочатку не знав. Проте в тебе є ціла вічність, щоб знайти собі цікаве заняття, – він усміхнувся.
Ойра зітхнула.
- Тоді… ну гаразд. Ви мене наче на каву запрошували?
Nike_Велес
19.02.2007, 14:28
"Жуючи вечерю, Інга одним вухом слухала урядові новини. Чорні славили Порядок, розповідали про плани вдосконалення Міста й околиць… "
Оці словечка - "Порядок", "вдосконалення" - дуже вже якісь знайомі :)
(направду, герої "мого роману" полюбляли їх...)
тепер по суті:
"Вона та її кіт".
lenore, усі герої цього твого оповіданнячка бзікуваті, навіть кіт :) - бо терпить таку хазяйку! :)
хазяйка, яка не любить порядок, але служить йому - шизофренічка...
а її сестра просто тупа... хоче бути "з бунтарем", а не може навіть втекти від режиму...
а взагалі висловлено припущення, ніби сили Порядку тільки гноблять... і ніби нема на то ради.... ідея стара і задрипана...
проте "в реалі" гидко бачити засмічені і засрані вулиці та під'їзди, допущені суч. "силами свободи, демократї" (хоч би і мером Черновецьким чи йому поібним)... отой нахабний "рекет" влади НІБИТО-СВОБОДИ супроти законопослушних (сил дійсно порядку), фальш, корупцію, беззаконня і т.і...
отож, ця річ сіренька, слабенька...
не знаю, ваш роман так і не дочитала далі другої сторінки (чесно. перепрошую. не пішло. а тепер причин бути ввічливою вже нема, мабуть). щиро кажучи, у вас все-таки параноя... може, запатентуєте слова на кшталт "порядок" чи "вдоскноналення"? =)
я й сама достатньо бзікувата, найку... і ви мені будете розповідати, шо то недобре? фє... який моветон...
а мені сіренька річ подобається, незважаючи на деякі недопрацьованості - наприклад, лінію феєрверків можна було б поширити, бо то вийшов непоганий образ, наскільки мені сказали люди, які трошки на тому розуміються. а вас ніхто читати не змушує...
до речі... ви не зрозуміли. господиня (так-так, слова хазяйка в українській мові нема; та й правильніше казати не гноблять, а пригноблюють) - одна з чорних. там же наче в кінці все чітко написано. а сестра про це не знає. про це взагалі ніхто не знає. ідея полягала в зовсім іншому, це просто непоганий спосіб її реалізувати виявився. якшо зрозумієте - відписуйтеся далі...
Nike_Велес
20.02.2007, 11:33
1) я маю повне право на свою інтерпретацію прочитаного :)... у вас своя ідея, а я подивився на твір з іншої точки зору... (це може також означати, що Ви не зуміли ясно висловитися, але й не зобов'язані були цього робити; "затемнити", зашифрувати - це теж нормальний авторський хід... от тільки небагато, бачте (принаймні на цьому форумі) бажаючих "копатися" у Ваших "писаннях" :)... Вам не "пішло" читання мого роману, іншим, зверніть увагу, зовсім "не хаваються" Ваші тексти, зокрема три останні... і ще (ЩОДО РІЗНИХ ІНТЕПРЕТАЦІЙ) напр., "Процес" Кафки часто виставляють як змалювання "бюрократичного диктату", хоча я сприймаю цей твір насамперед з релігійної точки зору (невиразний "божий" суд виносить в принципі невинній людині смертний вирок - і цей вирок виконується)... і скажіть, що моя інтерпретація гірша, ніж та, котру я навів перед тим (передбачення "бюрократичного диктату")...
2) Ви не зробите "кар'єри", коли будете когось перебріхувати... " і ви мені будете розповідати, шо то недобре? фє... який моветон..." це справді моветон, але з Вашої сторони - бо я НЕ писав, що "ваш твір" недобрий чи щось на кшталт: "герої ваші бзікуваті - о, це "недобре"... ми всі до певної міри у той чи інший спосіб бзікуваті, це не безнадійно... я лиш написав, що це... ну як би Вам пояснити, - це вже надто заяложена тема (мовляв, "сили порядку" гнітять)... і що Ваші герої занадто безпомічні, - ось що створює сірий, гнітючий настрій... знову повторю: я маю повне право на свою інтерпретацію прочитаного :)...
Nike_Велес
20.02.2007, 11:41
3) "хазяйка, яка не любить порядок, але служить йому - шизофренічка..." а Ви пишете, що я не зрозумів, що господиня (чи хазяйка, є така п'єса "Хазяїн" в укр. літ-рі - не читали? :) ) - одна з чорних... бути одною з чорних - це ж, мабуть, СЛУЖИТИ ПОРЯДКУ... так у Вашому творі? (повторю втретє: я маю повне право на свою інтерпретацію прочитаного :)... а чому у мене склалось враження, що вона не любить "порядок чорних" - бо вона не живе в БУдинку Чорних, крм того, "Інга вже давно не бачила інших кольорів – хіба на важких мантіях Чорних; проте Чорних прийнято було не помічати), з трубами-наростами, які теж краще було ігнорувати. Ніхто точно не знав, нащо потрібні ці труби, ніхто й не намагався туди проникнути – казали тільки, що ними Чорні користуються"... тобто Інга не зовсім з чорними, дистанціюється від них "з Греєм", - якби вона була дійсно "чорною", то знала б ТОЧНО, навіщо "ці труби"... (Ви плетете мереживо - і самі в ньому плутаєтеся!) "Здається, їх влаштовували на особливі свята – такі, як День Першого Чорного. Зрештою, тепер феєрверки теж означали свято – ще одну перемогу Порядку над Хаосом..." Яка ж Інга "чорна", коли їй "здається"... мені бачиться, що вона взагалі там не "при ділах", навіть не є насправді "чорною", вона уникає системи, вона стомилася від "системи" (тому і любить не систему, а кота: "Коти самотніх жінок завжди мають якийсь особливий шарм – чи не від тої любові, яка на них проектується?"), але прислужує, що низько, як на мій смак, і взагалі - гидко... тому і "здає" свою сестру... ( сестра ж настільки безвольна, що йде за Інгою, як вівця за пастухом)... ось як я це зрозумів, а Ви стверджуєте, що Інга - одна з чорних... Ви мене не переконали! -
ось чому я вважаю твір слабеньким і сірим...
acid drinker
20.02.2007, 11:55
найку, і тупому ясно, шо в будинку чорних НІХТО не живе =)
а про труби вона чудово знає - бо саме одною з них спускається з сестрою - мабуть, тепер таки в будинок чорних. не помітили? про них просто не прийнято думати - настільки неприйнято, шо це вже на підсвідомому рівні.
Здається, їх влаштовували на особливі свята стосується тих феєрверків, якими вони були колись. інга не може того пам'ятати достеменно - бо то зовсім інше життя було. блін. там же все написано. причому прямо і майже дослівно =)
я розумію, шо ви маєте право на власну інтерпретацію, але читати треба уважніше, якшо вже інтерпретувати зібралися... ;)
а про хазяїна я з вами, аки філолог, могла б посперечатися... лексика, до вашого відома, найрухоміший пласт мови, тому багато речей, які були легітимними в минулому, сьогодні вже не є такими. от вичитала у кониського, наприклад (канонічний український письменник, між іншим): "і пішов з дому, замкнувши кватирю". ви, часом, такого слова не вживаєте?
Nike_Велес
20.02.2007, 18:13
мене дуже потішає те, що Вам ясно,- Ви ж автор! - бо мені якраз це неясно, що в будинку Чорних ніхто не живе... (там, можливо працюють усю ніч. :) )...
"Інга втомилася від таких заходів уже давно. Після роботи вона поспішала додому, до Грея, а вихідний присвячувала тільки собі – Грей, звичайно, завжди був поруч, але навіть він не наважувався відбирати її вільний день..." (про кота - надто передбачувано :) ) мені бачиться, що Інга все'дно якась не "дуже чорна", якщо втомилася від таких демонстрацій сили і влади...
"Ніхто точно не знав, нащо потрібні ці труби" - а Інга знала(!)??? тут шось не тойво... Вам, як автору, це теж ясно, однак мені, читачеві, ні! :)
acid drinker
20.02.2007, 18:21
гаразд, добре, шо ви хоч на правопис наїжджати не почали =)
ніхто ж не змушує вас читати, і - тим більше - захоплюватися, якшо вам не подобається. а шо не подобається, я вже зрозуміла.
/особлива чарівність оповідань з лімітом у дві сторінки - доводиться випускати дуже багато необов'язкових деталей, покладаючись на інтелект читачів. шкода тільки, що це водночас відсіює частину аудиторії - не всі мають час і натхнення в ці речі вникати.../
Авітенцій
21.02.2007, 20:14
/особлива чарівність оповідань з лімітом у дві сторінки - доводиться випускати дуже багато необов'язкових деталей, покладаючись на інтелект читачів. шкода тільки, що це водночас відсіює частину аудиторії - не всі мають час і натхнення в ці речі вникати.../
Всіх не задовільнити. Не всі читатимуть багатосторінкові оповідання.
Lewis Kerol
22.02.2007, 01:43
...я рідко таке кажу, але дійсно кльово пишеш...після прочитаного і в мене засів "теплий комочок", дякую дуже сподобалось...критика неумісна..і доречі все там зрозуміло....пиши..пиши..и ще раз пишиии, йди вперед і не зупиняйся....вдосконалення-це рух в вічність...
Nike_Велес
23.02.2007, 12:01
/особлива чарівність оповідань з лімітом у дві сторінки - доводиться випускати дуже багато необов'язкових деталей, покладаючись на інтелект читачів. шкода тільки, що це водночас відсіює частину аудиторії - не всі мають час і натхнення в ці речі вникати.../
покладатись на інтелект читачів можна тільки тоді, коли є власний :aga:
а ви сумніваєтеся?
чи мені таки сприймати це як особисту образу? ;)
Nike_Велес
23.02.2007, 13:27
поки що я сумніваюсь... навіщо ображатись? - ображатись мали б читачі, яким "не пішла" Ваша писанина...
КАТАРСИС
Цікаво, чи всі думають про те саме, коли стоять за перилами сорокаметрового мосту?
Я дивлюся на воду й відчуваю, як по шкірі повзуть крихітні мурашки. Дивлюся довго, наче звикаючи до неї, наче знайомлячись. А може, це мені тільки здається, що час зупинився, – насправді минає кілька секунд, за які ледве встигаю вдихнути й видихнути холодне повітря.
Тримаюсь однією рукою за перила; іншою виймаю з кишень документи, чиїсь потерті візитки (нікому з цих людей я й не телефонував), пачку цигарок, запальничку, мобільний телефон… Не хочу це все намочити. Знаю, що зараз дуже схожий на божевільного педанта, та раз уже наважився – хай усе буде як слід. Ще раз перевіряю кишені (це так незручно лівою рукою). Здається, нічого не забув. У куртці залишилася тільки срібна монетка – на щастя.
Даю собі хвилину на роздуми. Не більше, бо тоді почну вагатися. Дивно, але в голову лізуть якісь зовсім несуттєві думки: нещодавно прочитані тексти (неперевершений Джек Керуак і не такий досконалий Ірвін Уелш), речі, які забув зробити (слід було прибити поличку для книжок – негарно, коли вони лежать на підвіконні), щось із особистого (дружина досі не здогадується, що у мене є коханка; а коханка не знає, що я збираюся її покинути)… а ще – дурне запитання, задане мені сьогодні якимись мандрівними сектантами. Вони хотіли знати, чи щасливий я. Смішно, правда?
У мене нема сина. Дочки теж нема, але то зовсім інше. Зате є кіт, якого терпіти не може моя дружина – каже, що коти занадто схожі на чоловіків, аби їх любити: ліниві, зрадливі, здатні напаскудити де завгодно… коротше, зовсім стереотипне бачення. Ми з Греєм знаємо, що насправді все не так, тільки ж хіба її переконаєш? Жінки бачать світ по-іншому.
Дихаю на повні груди. Виявляється, повітря смачне, якщо довго тримати його на язику. Раптом з’являється бажання подумати ще про купу дрібниць – і з ним розуміння, що через секунду почну вагатися. Ніколи б не подумав, що мене зупинить звичайний страх.
Пора.
Крок.
Політ /ааааааааааааааааа/…
Мотузка обхоплює ноги, висмикуючи моє обличчя з ледь гіркуватої крижаної води. Не можу стримати крику; моє єство немов поділилося на дві половини – одна досі падає, не відчуваючи нічого довкола, інша вже починає розуміти, що світ залишився таким самим, яким був півтори секунди тому. Намагаюся прогнати її – незважаючи на прив’язані ноги, я надто вільний у цю коротку мить.
Відчуття крил. Відчуття свободи абсолютної.
К а т а р с и с . . .
Nike_Велес
26.02.2007, 19:08
Господи, як це банально - "виймаю з кишень документи, чиїсь потерті візитки (нікому з цих людей я й не телефонував), пачку цигарок, запальничку, мобільний телефон…"! як ці дереші-іздрики-андруховичі-прохаськи задрали своїми цигарками й запальничками... всюди ця дурнувата прихована реклама паління! І Ви, Ленор, туди ж... мене, котрий має відразу до паління і тих, хто палить, тим більше на літературних презентаціях (напр, прохасько цим відштовхнув мою дружину і мене від ходіння на заходи, де він "мадерує"... - ну ніякої тобі поваги до читача чи слухача!)... мене вже верне від такого!.. ні грама Ви тут не оригінальні! і повірте, що цигарки - ні фіга це не круто!
а так в цілому - слабенько... восьмий клас, друга чверть...
а по-моєму, воно гарне..читається легко і захоплено - одне дихання..а потім - КАТАРСИС і гуп із парти...(джулай)))
а взгалі воно просто варте того, щоб його читали. от.
Ніченька
01.03.2007, 17:11
Дуже сподобалось перше оповідання!!:yahoo:
Гарно.
І чуттєво!:yahoo:
Просто молодець!
ГРА
- Зимно, Мельхіоре. Чуєш? Зимно…
Він обернувся.
Арніка сиділа на землі, притулившись плечем до каменя. Його очі достатньо звикли до темряви, щоб помітити, яке бліде обличчя дівчинки.
Здається, вони блукали тут уже кілька століть. Спочатку закінчилася їжа, потім сіли батарейки в ліхтарику. Поки працював годинник, Мельхіор підсвічував шлях блакитним сяйвом циферблату – але цього теж ненадовго вистачило. Через кілька годин вони втратили навіть відчуття часу, ніби опинились у світі, де ніякі хронотопи не мають реального втілення.
Проте найгірше, що вода теж майже закінчилася. Холодна сира темрява оточувала їх з усіх боків; у Мельхіоровій голові крутилося видіння того, як він бере це повітря в руки й викручує, й волога тоненькою цівкою стікає до фляги…
- Скоро ми вийдемо звідси, маленька… нас обов’язково знайдуть – вони мусять нас шукати. Тримайся, ще недовго…
Він майже не вірив у свої слова. Спочатку – перші кілька годин – Мельхіор був упевнений, що вони зможуть вибратися звідси самі; після доби блукань надії знайти вихід самостійно не залишилось – але ж їх мусили шукати; нехай його відсутності й не помітили, проте зникнення восьмирічної дівчинки…
- Я не можу більше, не можу, ну чого нам треба кудись іти, я хочу спати, чуєш? – якби Арніка мала силу кричати, вона влаштувала б істерику. Проте зараз тільки міцніше закуталась у светр.
Мельхіор узяв її долоньку.
- Ходімо.
Дівчинка встала, спираючись на його руку.
Кроки відлунювали надто голосно; доводилося йти повільно, намацувати ногами виступи та ями; на якусь хвилину юнакові здалося, що вони ходять по колу, проте він спробував вигнати цю думку з голови. Чути було, як десь далеко краплі повільно падають на кам’яну долівку, – хлопець облизав пересохлі губи.
- Мельхіоре, - дівчинка знову спинилась. Здавалося, вона не витримає й упаде; щоб не втратити рівноваги, Арніка стала на коліна. – Ти знаєш якісь молитви? Які завгодно…
- Думаєш, бог сюди зазирає?
- Він же Бог, він мусить…
- Ні, не знаю, здається, - Мельхіор задумався на хвильку. - Хіба «Отче наш» - підійде?
- Прочитаєш її вголос?
- Спробую. Отче наш, що на небі… Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє – як на небі, так на землі… Хліб наш щоденний дай нам сьогодні, пробач нам провини наші… Мала!
Арніка не розплющила очей, тільки самими вустами прошептала:
- Читай…
- Мала, тільки ж ти не засинай, чуєш? Нам треба йти – ми скоро виберемося звідси, обіцяю, тільки не засинай…
- Не буду. Чесно. Сядь біля мене – я замерзла зовсім.
Мельхіор безсило сповз на землю. Обняв Арніку, шепочучи про те, що їх обов’язково знайдуть. Її тихе дихання заспокоювало, змушувало сподіватися на краще. Страшна втома останніх двох діб раптово навалилася йому на плечі – юнак і не помітив, як вона заповнила все його єство. Десь на периферії слуху краплі бились об камені, проте й вони замовкли…
У цю мить монетка впала в долоню Білобога.
Золотистим гербом догори.
Чорнобог посміхнувся кутиками губ – йому щастило. Ще одна прозора душа полетіла в бездонну скриню, що стояла біля його ніг.
Той, Хто Вигадав Цю Гру, покинув їх дуже давно, не пояснивши нічого, крім правил. Вони ще не знали, що робитимуть з душами, які зараз складають до скринь, але не дуже тим турбувалися – гра, котру вони розпочали кілька еонів тому, досі не набридла…
Nike_Велес
19.03.2007, 10:23
не знаю, ваш роман так і не дочитала далі другої сторінки (чесно. перепрошую. не пішло. а тепер причин бути ввічливою вже нема, мабуть).
Відповім Вам не я, а І. Крилов:
"Невежды судят точно так -
в чём дела не поймут,
то всё у них пустяк!" :mad:
acid drinker
19.03.2007, 12:15
найку, я просто вражена швидкістю вашої реакції =)
більше придертися ні до чого? чи ви цитату з крилова так довго шукали? ;)
Nike_Велес
19.03.2007, 12:46
зауваження щодо деяких тут наведених текстів я уже написав... а з Крилова пригадалось якось спонтанно, після прочитання останнього тексту лєнор... :(
[QUOTE=lenore;23749]***
[FONT="Georgia"]16 липня 1894 року, маєток князів Радзивілів, містечко Олика, Волинська губернія.
19 серпня 2003 року, Волинська обласна психіатрична лікарня №2, місто Олика, Волинська область.
Ми так довго розмовляли з дядьком Гаврилом, що я навіть забула, де знаходжуся.
З усього вище написаного вами, мене до болю "вразила" хронологія. Це ж скільки дівчинці має бути років - 109, якщо я з натиматикою дружу, а дядькови тоді :) ой то ціла комедія. Та вони щей хочуть кудись виходити, чи не претендували б вони на ймення генеральних старожилів країни :)
І ще одне, чи бачили ви фільм такий, англійською називається Sesion9. Так от я його вважала зовсім нецікавим і протертим фільмом (що претендує бути фільмом жахів), де порушують мотив псих.лікарні. А ось тепер бачу, що взагалі писати людям про псих.лікарні треба заборонити, бо так якось надуто та надумано виявляється і причина потрапляння туди і сама лікарня. ну та то моє особисте враження людини яка по части вивчає психіатрію :) і котра думає що аби писати про осіб психічно хворих треба бути радше більш креативним :)
2 коркуна - так, з креативнісию у мене проблеми, вигадування сюжетів то трагедія. проте... ви ні разу не подумали, шо ці дві жінки можуть бути різними? історія єви закінчується після виїзду з замку (вигнання з раю...); історія другої жінки, яка й імені-то не має, починається, коли вона усвідомлює, що з цього клятого раю вибратися не зможе. охоронець (зараз нікому не потрібний) гаврило і ключник петро - вам нічого не нагадує?
найку, я все розумію, але чи не могли б припинити говорити загадками і зізнатися, чого вас знудило від мого останнього тексту?
Тепер коли ви роз'яснили, то трохи усе стає у дещо іншому світлі. Тільки коли я прочитала сама без вашого роз'яснення, то на такі асоціації в мене і натяку не було. На мою думку якщо ви так хочете представити свй задум варто було б додати трохи ясніших образів, що асоціювались з небом. Менше завуальованості. Бо інакше ключник Петро так і залишиться наглядачем у психюлікарні. Так як ви використовуєте таку комбіновану структуру, то само сабою ці дві жінки зливаються в одну. І мимоволі забуваєш про яблука, про Адася (Адама).
І ще - Адась, Ева, яблука, вигнання з раю - це якби зрозуміла (коли ви пояснили) концепція. А от психушка, якась жінка, Гаврило і Перто (як персонажі з Раю) - вона хотіла б а вийти не може - теж ніби ясно та не до кінця. Лиш якщо взяти за пункт бачення, що психушки в певному часі вважались просто чудовим місцем (таким собі раєм) для психічно хворих. Так от є один недолік, я думаю що в 2003 уже давно так ніхто не вважав. І люди думаю свідомо дивляться на них як на пекло - з якого справедливо не можна уже вийти, бо вони практично не лікували. Ну приймімо сталось чудо і жінка в психушці сама з себе виздоровіла (бо її думки звучать як зовсім здорової), я гадаю вона б почувала себе як у пеклі з якого уже нема виходу. А не в милому раї з якого теж нема як вийти. І це мені так би мовити ріже вуха.
Я звісно не вправі пропонувати вам поправки, та бачила б цей твір по-інакшому. То була б таки одна і та сама жінка. Перша частина загалом ок. А та друга у котексті просвітів свідомості ще добряче хворої бубусі, що хотіла б вибратись із пекла, таки о того раю. Якщо домішіти до того ще трохи проявів хвороби і таким чином залишити ключників, що живуть скажімо у старому маєтку і заперли ті яблука :) ну але то моя така причуда, яка абсолютно не претендує на те, щоб комусь тут сподобатись. А Ви автор вам видніше.
ех, лаври борхеса ніколи не дадуть мені спокою... ви не читали випадково його "педро сальвадореса"? от приблизно так писати хочу я - щоб там усе було під рядками, щоб читачі з усіх не-випадкових елементів складали ту мозаїку, яка мається на увазі.. тільки читачів таких знайти нелегко - зараз люди зазвичай не мають часу на читання між рядками (я не конкретизую, я взагалі, конкретно ваш підхід мені дуже симпатичний хоча б тому, що ви вникаєте - інтерпретація це добре, якщо вона є).
а щодо божевільні... ну, тут кілька варіантів. вона преспокійно могла б виявитися в'язницею, лікарнею для туберкульозників, лепрозорієм - але так вже історично склалося, що в замку династії радзивілів зараз справді психлікарня. головне - що рай уже втрачений, що він насправді не те, чим його уявляють, ви дуже правильно помітили - ніхто й не думає, що там добре. просто стереотип щодо раю - що він кльовий. а раптом ні? того раю, який колись, можливо, й був (хоча... ми не знаємо, що там відбувалося, коли евуня не вела щоденник), давно не стало.
приблизно так. просто якщо це пояснювати в самому оповіданні, його структура зруйнується. те, що мало бути алегоричним, перетвориться на дилетантську спробу показу того, як може помилятися релігія - саме на фігову дилетантську спробу, погану саме тим, що вона не інтригує, що вона надто прозора і зрозуміла. що вона нічим не доведена - автор щось сказав і потім проілюстрував це ним же вигаданими прикладами.
автор повинен не казати, а показувати. і я намагаюся уникати прямих тверджень. от тільки читачів собі знайшла поки що двох-трьох - тобто тих, які намагаються розібратися в тексті. отакі пироги...
Авітенцій
20.03.2007, 22:32
КАТАРСИС
Цікаво, чи всі думають про те саме, коли стоять за перилами сорокаметрового мосту?
....
Відчуття крил. Відчуття свободи абсолютної.
К а т а р с и с . . .
Коли з*являються суіцидальні мотиви - це нерозуміння, це зрада самого себе, це підіймання білого прапору.
Чудово написано.
Спілкуючись з людьми виявлялось, що раніше в них були такі мотиви. Кожен по різному питання життя та смерті вирішує по=різному.
А хтось і не вирішив...
Nike_Велес
21.03.2007, 12:22
ми з тобою, шановна лєнор, якось синхронно пишемо - я про молитву і ти про молитву, я про чорнобога і білобога, і ти також... я про мозаїку - і ти про мозаїку (чи пазли)... :)
а кажеш, що "не іде тобі моя писанина"... :)
лукавиш! ;)
добре, добре - вчися, тільки не будь невдячною... aga :)
P.S. ага, ще трохи обміну люб'язностями: "але якби я сама себе не присилювала, це робили б санітари – тому ліпше не опиратися…"
"присилювати" - це коли в голку нитку,
а в даному випадку слід вибрати слово "присилувала"...
отак-о...
acid drinker
21.03.2007, 12:39
серйозно?
хм... а я-то думала, шо сюжет про білобога з чорнобогом стибжені з кліпу пікніка на пісеньку "не кончается пытка"... хм... дивно. ну, нічого, ви тільки шклярському не кажіть, шо він гарний учень, ок?
до речі, ви називайте слова, на які патент ставите - бо ми ж не знаємо, шо в тексті слова "пазл" без посилання на найка вживати не можна... так само, як слів білобог і чорнобог (бідні слов'янські язичники.. ви ж на них до суду не подаватимете, правда?).
найку, ваші твори ми останнім часом взагалі ігноруємо - ну не подобається, нашо витрачати час на читання... а те, шо там трапляються схожі прийменники - повірте, просто збіг обставин... а також неможливість нашої бідної лексико-семантичної системи забезпечити усіх окремими наборами слів.
Nike_Велес
21.03.2007, 12:51
серйозно?
найку, ваші твори ми останнім часом взагалі ігноруємо - ну не .
То Ви ігноруєте мої твори разом з лєнор ?.. це вже, мабуть, діагноз... :(
до того ж, знаючи Вас, Ейсід, думаю, що й інших у приваті агітуєте...
а я ж Вам добра бажаю, не ігноруючи таке ось мавпування початківця :)
"але якби я сама себе не присилювала, це робили б санітари – тому ліпше не опиратися…"
виправте краще "присилювала" на "присилувала" замість "присилювати" до опозиції мені своїх уявних та реальних друзів!
:)
ваш допис 11:39, то Ви, мабуть, не помітили цього:
""присилювати" - це коли в голку нитку,
а в даному випадку слід вибрати слово "присилувала"...
отак-о...
я це дві хвилини по тому додав
acid drinker
21.03.2007, 12:56
найкУ, шизофренія - найпоширеніший психічний розлад... і я своєю пишаюся - принаймні, вона мені допомагає жити. вилогінюватися ліньки, розумієте?
а друзів я не силую - вони зазвичай і самі непогано розбираються в поезії. чесно-чесно =)
то як, будемо ше й тут влаштовувати меморіал імені вас чи вам своїх двох тем вистачить? може, все-атки говоритимемо тут про конкретні оповідання конкретного персонажа, а не про ваше ображене его?
Nike_Велес
21.03.2007, 13:08
гаразд
Nike_Велес
22.03.2007, 14:02
"16 липня 1894 року, маєток князів Радзивілів..."
Оскільки з комп'ютера таке читати несила, то я перекопіював текст на папір і читав увечері перед сном... олівцем дещо начертав, тепер наберу - кожна думка заслуговує бути почутою :)
початок зразу навіяв думки про "Замок" Кафки, тому читати те, що дуже схоже на початківство і "манєчку" (котра графо-), стало ще складніше...
словосполучення "він же теж католик" оптимізму не додало, - частка "же", як на мене, там зайва (просто "через-пень-колода" якась) :)...
"ще незатишніше" як виглядало неоковирно, так і зараз виглядає (коли прочитав удень)...
далі потішило - "він зумисно заліз на чи не найвищу гілку..." Адась же не хлопчак, та й гілки з яблуками - ох, дивно, як він не гепнув з тим яблуком та не переламав собі ребра...
"Сталося щось страшне. не можу втримати сліз..." і далі по тексту - мелодраматична фігня... "навіщо аж так жорстоко?" "...а ти як гадала?!" - відповів би я...
героїні то "приємно слухати старечий голос" Гаврила, то хочеться вдарити його... - таке потрібно лікувати (і то довго)!
"я б не могла зробити боляче своїй дитині"... - якби була розумна! :)
а в цілому усе виписано досить схематично...
Nike_Велес
22.03.2007, 17:56
щодо оповіданнячка "Eva", то я чомусь зразу здогадався, що ця дівчина мабуть з Окружної направляється у свій гуртожиток... і Ейсід... даруйте, Лєнор у цьому справдила мої очікування... отож, друга частина була для мене надто передбачувана...
а от сцена "з клієнтом" "змазана"... досвіду, вочевидь, ще бракує...
нічо' - то наживне... :)
vBulletin версії 3.7.0 Beta 3, © 2000-2008, Jelsoft Enterprises Ltd.
Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2008