Девор
04.08.2005, 13:07
--Ма, можна я піду до вОльки ночувати? Ну будь-ласочка, ми не будемо вшиватись ніде, бігме!—Самуїлина впрошувала маму дозволу заночувати в її найкращої подруги. Мама незворушно стояла на кухні чистячи вже десять хвилин зловісну сковорідку.
Вже знаючи свою подальшу відповідь, мама все повторювала і повторювала за кожним разом цю театральну сцену материнської турботи.
--Добре. Але завтра прибираєш всю квартиру.. І якщо я дізнаюсь, що ви ходили до лісу, то..—і знаючи, що ніщо дівчаток не зупинить від такого вчинку--просто посміхнулась, сама ж колись там, подовгу, відпочивала від батьків.
--Ну, то я пішла, па-па, будемо чемними!—чмокнула маму в щічку і швиденько вибігла з кухні і вже скоро почувся :ба-бам—знову впала така ж зловісна ваза зі столика:
--Вибач, ма! Вона не розбилась, па!...
Двері розчинились і зачинились…
Гілля плавно піднялось і опустилось, піднялось і опустилось. Вітер незмінно дув зусібіч, ну це круто сказано, дув… освіжав озерною прохолодою, скоріш.
Дівчатка брели знайомою стежкою до улюблених місць в цьому царстві.
--Самулка! Глянь-но!—піддразнила Самуїлину вОля, показуючи на Міст—ось і він!
--Уфф, він ж був трохи далі… Ідемо чи так і будеш стояти?—хапнула за руку вОлю Самулиїна і попленталась підстрибуючи на горбочках, хапаючи руками оранжевий пух, що почав на сонці виблискувати золотом.
Міст перетинав малесенький потічок, і був, явно не для такого потічка, а для добрячої річки. Мабуть, пересихає тихенько ця жвава вена. По дві сторони над потічком схилялись верби, легенько скрапуючи свої сльози на пересушений берег, намагаючись, безнадійно, дати частку себе цьому струмку, що був річкою.
За мостом розпочиналась ніч вічного спокою. І незважаючи на темряву він не лякав, а навпаки притягував. Де-не-де, серед листя, і з листя злітав оранжевий пух, що світився власним світлом, упійманим десь вгорі, закритій від очей, де літають…
Дівчатка впевнено перейшли гротескний Міст і з насолодою ввійшли під крони дерев, що обійняли їх, мов рідних.
Промінчики сонця, що залишились позаду, миготіли в урочистій тиші. І тінь закрила сонце, але дівчатка цього вже не побачили.
Люди в паніці кидаються на вулиці, прямісінько під колеса збентежених водіїв. Гинуть від рук один одного, фанатики армагедону поспішно перерізають собі вени, атеїсти похнюплено сидять по квартирах і тихенько, іронічно споглядають міські теленовини.
Вчені розгублено намагаються щось пояснити, чому?!… Сонце просто посіріло, стало чорно-білим і лише злегка освічувало Місто своїм попелястим світлом.
--Навіщо вони тобі, Моно? Ця раса помре і все-таки, знову хтось займе їхнє місце—Лев з цікавістю дивився на голого, понурого Моно.
--Ти не повіриш, але я не хочу тут бачити ніяких людей, хочу створити Тих, що не будуть себе знищувати…-- опустив очі на гілку на якій сидить. Підвівся, та(гілка) навіть не поворухнулась, хоча була з товщиною руки середньостатистичного підлітка, неначе Моно був легеньким вітерцем, а не темно-русим чолов’ягою…неначе дух..
--У-у-у, а в Неї ти питався?
--Вона ж і спрямувала мої думки в вірному напрямку, як і всьому в цьому світі…Крім людей, звичайно. Вона ,ж їм всім дала право на вибір. Але не сказала, чому.
--Ти не такий древній й тому зараз не розумієш.—усміхнувся, втомлено видихнув, опустив голову на лапи й закрив повіки—як завжди коли він щось приховує, той Лев.—Але дівчатка?
--Вони особливі, в них вірний шлях, повір, хоча б у однієї…--зістрибнув з гілки на землю, і підбіг до Лева за-спини щоб з*єрошувати йому гриву.
--Можливо ти справді древній, навіть більше, ніж ти думаєш—промовив Лев, а згодом додав відганяючи Моно від своєї гриви—але вперто не стаєш зі своєю древністю більш серйозним!
--Як ти думаєш, ми зможемо тут жити вічно?—вОля
--А хто нам дозволить?—Саму(скорочено)
--Найсмішнішим і найтрагічнішим є те, що нам постійно потрібен чийсь дозвіл… Забудь про все, ми ж так сюди рвались, м-м-м—вОля простяглася на пухкому килимі моху, ватяний пух м’яко опустився на її ніжне юне обличчя, ще без награних мук, без зашарілих зморщок, без хтивої усмішки; тільки яскрава насолода, безмежна влада над своїм тілом, що ніжиться теплом землі…
А з глибини, де, зимнувато згустився туман, між дерев, на дівчат дивились два темно-зелені ока.
Дівчатка піднялись і рушили далі по стежці в бік озерця. Природне оформлення не змінювалось з відстанню до води і Саму вела вОлю лише по пам’яті, оскільки лише, то тут, то там виринали стежки протоптані невідомими створіннями. Санаторні володіння скінчились ще перед мостом, а говорити про те, що тут окрім законних мешканців ходять ще якісь люди… Звичайно ж дівчата вважали себе законними мешканцями, тому навіть не думали про несподівані зустрічі, хоча про них тільки й мріяли.
Ось блиснув з-за дерев яскравий промінчик через незчисленну кількість листя, відбився від обличчя Саму.
Стежка закінчилась просто перед водою.
--Будеш купатись?—здивувалась Саму глянувши на напівголу вОлю.
--Принаймні вмиюсь, тут вода цілюща.—посміхнулась у відповідь і одразу ж побігла до озерця.
--Тобі нічого й не бракує, в принципі…
Озеро лежало неначе у випаленому кратері, що заріс навколо ялинами, дубами, грабами…і так по колу продовжується нашарування, а згодом, знову звичайний ліс…в принципі.
Дівчатка сиділи на березі недалеко від стежки, що починалась від озера і вела в Ліс-с-с, звісивши ноги у воду.
Пролітали яскраві формули проміння сонця, що все-таки пробилося з-за густих крон дерев.
Але не ці формули дівчата хотіли бачити –яскраво-жовті, а не сірі.
--Це, що, небо в хмарах?—здивувалась Саму—було ж сонячно!
--Дійсно, так швидко, може бути дощ...—тепер посіріла вОля.
Кущі позаду дівчат розступились і до озера вийшов Моно.
--Буде курява і не більше.
«Звідкіль взялась та невимовна туга? Така чорнота в твоїй душі?»
«Б-р-р в мене ще десь зачаїлась туга? О це так, де ти побачила її, Саму?»
«Перестань, будь ласка, відповідати питаннями… Так, ти тужиш сам цього не помічаючи, ти знайшов тут спокій, але це тобі, аніскілечки не заважає по чомусь вмирати. Вмерти й не встати! Та перестань ти на мене так жахливо дивитись, я ж люблю все аналізувати… І для чого, питається, ти вигнав вОлю?»
«Ніхто її не виганяв, вона ж вільна, це все її страхи і фобії…»
«Не викручуйся!»
«Вона має стервозний характер…»
«Неправда, ти вже взагалі здичів тут, як так можна до людей ставитись!»
Саму почервоніла від власної хоробрості і вже хотіла бо просити пробачення за свій тон, як Моно спинив її.
«Твоя правда, твоя правда, тільки проблемка—я вже не людина…»
«У, як цікаво… у вас часом дах не поїхав чи не всі в дома?»
«Проїхали… їсти будеш?»
«А що, дасте? Ягідку, травинку, росинку, тваринку?»
Моно нахмурився.
«Якщо не подобається, будь ласка, йди. Взагалі це була погана ідея вас берегти…»
«Я щось не зрозуміла, я погана ідея? Це я погана ідея, а ти взагалі, що від мене хочеш, чорт забирай!?»
«Молодій дамі не личить так висловлюватися» Побачивши гнівне лице Саму одразу виправився «Добре, перестаю, зараз тобі розповім гарну історію.»
І він розповів.
Завжди було щось, коли Щось зникало тоді Дехто прокидалося і уявляло нове Щось(в майбутньому всесвіт), одна думка, що пролітає мимохідь будувала історію цілого всесвіту. Всесвіт з часом старів, руйнувалася його суть роз’їдаючись з середини і згодом Дехто був змушений прокидатися на мить будуючи СВІТ і знову поринати в Темінь. Дехто і не уявляв, хоча йому все було здійсненне, що і він розпадається з часом, розпадається неминуче віддаючи частку себе в будову СВІТУ.
І як би це не банально звучало, раз в одне покоління, одної народності, по лінії предків, що ведеться з часів Першого Приходу, з’являється персона, що за обітницею богам мусить стати Деким. Цей дар богів був причинною віри людей у них, вони їм дозволили будувати власний світ.
Персона в ролі Декого отримала безмірну владу, Вона є усім і тому боятися за рівновагу між добром і злом не варто—Дехто і є Добром-Злом… В період переміни персони в Декого, в свої права входить Хаос, але якщо це співпаде з розкладанням Всесвіту, ну тоді виникає загроза повного зникнення всього. Якщо ж звичайно не прокинуться древні, яким знову ж таки прийдеться все створювати заново.
Ще за Першого Приходу все йшло своєю чередою. Всесвіт не старів, постійно оновлюючись повна гармонія без втручання вищого розуму. Але один народ, що жив там, де живуть тепер люди, перейшов кордон простого світосприйняття і відправився в мандрівку власним розумом, відкривши ворота до повного контролю Всесвітом. Будучи древніми, цей народ створив собі помічників, що є тепер богами, вони допомагають їм прикрашати чорноту. Помічники відчувши свою могутність стали богами і вершать тепер волю древніх серед Рас. Віра—сила творіння. Саме вірою древні добудовували Всесвіт.
Згодом Древні заснули серед чорної Чорноти втомленими від роботи і все перейшло до рук помічників.
Боги також створіння й тому втомились повністю впившись власною могутністю, знайшовши зв’язок у одному старому роді, що бере свій початок від Древніх, боги наділили цей рід здатністю «будування». Цим першим, батьком Світів, став земський батько вісьмох дітей, одного вечора, прийшовши помолитися до Скелі богам, йому відкрились таємниці усього і він зрозумів, на що це його зобов’язує. Скеля відтоді зовсім не змінилась, лиш обросла навколо
Чарівним лісом. Найцікавішим є те, що за уявленням Моно, але аж ніяк не Лева, саме Скеля є ложем Древніх де вони спочивають, що ж, він не далекий від істини.
«І як це не банально звучить --- я Дехто…»--- усміхнулась Саму.
«Прийшов твій час, йдемо, ти ж хочеш побачити завтра сонце.»
«Але ж я постійно буду спати в чорноті Всесвіту…»
«А це вже від тебе залежить.»--посміхнувся Лев винирнувши з кущу фіолетової папороті.
Саму піднялась, Моно взяв її за руку і повів по стежці, що відома лише йому, Левові і творцям.
Вже знаючи свою подальшу відповідь, мама все повторювала і повторювала за кожним разом цю театральну сцену материнської турботи.
--Добре. Але завтра прибираєш всю квартиру.. І якщо я дізнаюсь, що ви ходили до лісу, то..—і знаючи, що ніщо дівчаток не зупинить від такого вчинку--просто посміхнулась, сама ж колись там, подовгу, відпочивала від батьків.
--Ну, то я пішла, па-па, будемо чемними!—чмокнула маму в щічку і швиденько вибігла з кухні і вже скоро почувся :ба-бам—знову впала така ж зловісна ваза зі столика:
--Вибач, ма! Вона не розбилась, па!...
Двері розчинились і зачинились…
Гілля плавно піднялось і опустилось, піднялось і опустилось. Вітер незмінно дув зусібіч, ну це круто сказано, дув… освіжав озерною прохолодою, скоріш.
Дівчатка брели знайомою стежкою до улюблених місць в цьому царстві.
--Самулка! Глянь-но!—піддразнила Самуїлину вОля, показуючи на Міст—ось і він!
--Уфф, він ж був трохи далі… Ідемо чи так і будеш стояти?—хапнула за руку вОлю Самулиїна і попленталась підстрибуючи на горбочках, хапаючи руками оранжевий пух, що почав на сонці виблискувати золотом.
Міст перетинав малесенький потічок, і був, явно не для такого потічка, а для добрячої річки. Мабуть, пересихає тихенько ця жвава вена. По дві сторони над потічком схилялись верби, легенько скрапуючи свої сльози на пересушений берег, намагаючись, безнадійно, дати частку себе цьому струмку, що був річкою.
За мостом розпочиналась ніч вічного спокою. І незважаючи на темряву він не лякав, а навпаки притягував. Де-не-де, серед листя, і з листя злітав оранжевий пух, що світився власним світлом, упійманим десь вгорі, закритій від очей, де літають…
Дівчатка впевнено перейшли гротескний Міст і з насолодою ввійшли під крони дерев, що обійняли їх, мов рідних.
Промінчики сонця, що залишились позаду, миготіли в урочистій тиші. І тінь закрила сонце, але дівчатка цього вже не побачили.
Люди в паніці кидаються на вулиці, прямісінько під колеса збентежених водіїв. Гинуть від рук один одного, фанатики армагедону поспішно перерізають собі вени, атеїсти похнюплено сидять по квартирах і тихенько, іронічно споглядають міські теленовини.
Вчені розгублено намагаються щось пояснити, чому?!… Сонце просто посіріло, стало чорно-білим і лише злегка освічувало Місто своїм попелястим світлом.
--Навіщо вони тобі, Моно? Ця раса помре і все-таки, знову хтось займе їхнє місце—Лев з цікавістю дивився на голого, понурого Моно.
--Ти не повіриш, але я не хочу тут бачити ніяких людей, хочу створити Тих, що не будуть себе знищувати…-- опустив очі на гілку на якій сидить. Підвівся, та(гілка) навіть не поворухнулась, хоча була з товщиною руки середньостатистичного підлітка, неначе Моно був легеньким вітерцем, а не темно-русим чолов’ягою…неначе дух..
--У-у-у, а в Неї ти питався?
--Вона ж і спрямувала мої думки в вірному напрямку, як і всьому в цьому світі…Крім людей, звичайно. Вона ,ж їм всім дала право на вибір. Але не сказала, чому.
--Ти не такий древній й тому зараз не розумієш.—усміхнувся, втомлено видихнув, опустив голову на лапи й закрив повіки—як завжди коли він щось приховує, той Лев.—Але дівчатка?
--Вони особливі, в них вірний шлях, повір, хоча б у однієї…--зістрибнув з гілки на землю, і підбіг до Лева за-спини щоб з*єрошувати йому гриву.
--Можливо ти справді древній, навіть більше, ніж ти думаєш—промовив Лев, а згодом додав відганяючи Моно від своєї гриви—але вперто не стаєш зі своєю древністю більш серйозним!
--Як ти думаєш, ми зможемо тут жити вічно?—вОля
--А хто нам дозволить?—Саму(скорочено)
--Найсмішнішим і найтрагічнішим є те, що нам постійно потрібен чийсь дозвіл… Забудь про все, ми ж так сюди рвались, м-м-м—вОля простяглася на пухкому килимі моху, ватяний пух м’яко опустився на її ніжне юне обличчя, ще без награних мук, без зашарілих зморщок, без хтивої усмішки; тільки яскрава насолода, безмежна влада над своїм тілом, що ніжиться теплом землі…
А з глибини, де, зимнувато згустився туман, між дерев, на дівчат дивились два темно-зелені ока.
Дівчатка піднялись і рушили далі по стежці в бік озерця. Природне оформлення не змінювалось з відстанню до води і Саму вела вОлю лише по пам’яті, оскільки лише, то тут, то там виринали стежки протоптані невідомими створіннями. Санаторні володіння скінчились ще перед мостом, а говорити про те, що тут окрім законних мешканців ходять ще якісь люди… Звичайно ж дівчата вважали себе законними мешканцями, тому навіть не думали про несподівані зустрічі, хоча про них тільки й мріяли.
Ось блиснув з-за дерев яскравий промінчик через незчисленну кількість листя, відбився від обличчя Саму.
Стежка закінчилась просто перед водою.
--Будеш купатись?—здивувалась Саму глянувши на напівголу вОлю.
--Принаймні вмиюсь, тут вода цілюща.—посміхнулась у відповідь і одразу ж побігла до озерця.
--Тобі нічого й не бракує, в принципі…
Озеро лежало неначе у випаленому кратері, що заріс навколо ялинами, дубами, грабами…і так по колу продовжується нашарування, а згодом, знову звичайний ліс…в принципі.
Дівчатка сиділи на березі недалеко від стежки, що починалась від озера і вела в Ліс-с-с, звісивши ноги у воду.
Пролітали яскраві формули проміння сонця, що все-таки пробилося з-за густих крон дерев.
Але не ці формули дівчата хотіли бачити –яскраво-жовті, а не сірі.
--Це, що, небо в хмарах?—здивувалась Саму—було ж сонячно!
--Дійсно, так швидко, може бути дощ...—тепер посіріла вОля.
Кущі позаду дівчат розступились і до озера вийшов Моно.
--Буде курява і не більше.
«Звідкіль взялась та невимовна туга? Така чорнота в твоїй душі?»
«Б-р-р в мене ще десь зачаїлась туга? О це так, де ти побачила її, Саму?»
«Перестань, будь ласка, відповідати питаннями… Так, ти тужиш сам цього не помічаючи, ти знайшов тут спокій, але це тобі, аніскілечки не заважає по чомусь вмирати. Вмерти й не встати! Та перестань ти на мене так жахливо дивитись, я ж люблю все аналізувати… І для чого, питається, ти вигнав вОлю?»
«Ніхто її не виганяв, вона ж вільна, це все її страхи і фобії…»
«Не викручуйся!»
«Вона має стервозний характер…»
«Неправда, ти вже взагалі здичів тут, як так можна до людей ставитись!»
Саму почервоніла від власної хоробрості і вже хотіла бо просити пробачення за свій тон, як Моно спинив її.
«Твоя правда, твоя правда, тільки проблемка—я вже не людина…»
«У, як цікаво… у вас часом дах не поїхав чи не всі в дома?»
«Проїхали… їсти будеш?»
«А що, дасте? Ягідку, травинку, росинку, тваринку?»
Моно нахмурився.
«Якщо не подобається, будь ласка, йди. Взагалі це була погана ідея вас берегти…»
«Я щось не зрозуміла, я погана ідея? Це я погана ідея, а ти взагалі, що від мене хочеш, чорт забирай!?»
«Молодій дамі не личить так висловлюватися» Побачивши гнівне лице Саму одразу виправився «Добре, перестаю, зараз тобі розповім гарну історію.»
І він розповів.
Завжди було щось, коли Щось зникало тоді Дехто прокидалося і уявляло нове Щось(в майбутньому всесвіт), одна думка, що пролітає мимохідь будувала історію цілого всесвіту. Всесвіт з часом старів, руйнувалася його суть роз’їдаючись з середини і згодом Дехто був змушений прокидатися на мить будуючи СВІТ і знову поринати в Темінь. Дехто і не уявляв, хоча йому все було здійсненне, що і він розпадається з часом, розпадається неминуче віддаючи частку себе в будову СВІТУ.
І як би це не банально звучало, раз в одне покоління, одної народності, по лінії предків, що ведеться з часів Першого Приходу, з’являється персона, що за обітницею богам мусить стати Деким. Цей дар богів був причинною віри людей у них, вони їм дозволили будувати власний світ.
Персона в ролі Декого отримала безмірну владу, Вона є усім і тому боятися за рівновагу між добром і злом не варто—Дехто і є Добром-Злом… В період переміни персони в Декого, в свої права входить Хаос, але якщо це співпаде з розкладанням Всесвіту, ну тоді виникає загроза повного зникнення всього. Якщо ж звичайно не прокинуться древні, яким знову ж таки прийдеться все створювати заново.
Ще за Першого Приходу все йшло своєю чередою. Всесвіт не старів, постійно оновлюючись повна гармонія без втручання вищого розуму. Але один народ, що жив там, де живуть тепер люди, перейшов кордон простого світосприйняття і відправився в мандрівку власним розумом, відкривши ворота до повного контролю Всесвітом. Будучи древніми, цей народ створив собі помічників, що є тепер богами, вони допомагають їм прикрашати чорноту. Помічники відчувши свою могутність стали богами і вершать тепер волю древніх серед Рас. Віра—сила творіння. Саме вірою древні добудовували Всесвіт.
Згодом Древні заснули серед чорної Чорноти втомленими від роботи і все перейшло до рук помічників.
Боги також створіння й тому втомились повністю впившись власною могутністю, знайшовши зв’язок у одному старому роді, що бере свій початок від Древніх, боги наділили цей рід здатністю «будування». Цим першим, батьком Світів, став земський батько вісьмох дітей, одного вечора, прийшовши помолитися до Скелі богам, йому відкрились таємниці усього і він зрозумів, на що це його зобов’язує. Скеля відтоді зовсім не змінилась, лиш обросла навколо
Чарівним лісом. Найцікавішим є те, що за уявленням Моно, але аж ніяк не Лева, саме Скеля є ложем Древніх де вони спочивають, що ж, він не далекий від істини.
«І як це не банально звучить --- я Дехто…»--- усміхнулась Саму.
«Прийшов твій час, йдемо, ти ж хочеш побачити завтра сонце.»
«Але ж я постійно буду спати в чорноті Всесвіту…»
«А це вже від тебе залежить.»--посміхнувся Лев винирнувши з кущу фіолетової папороті.
Саму піднялась, Моно взяв її за руку і повів по стежці, що відома лише йому, Левові і творцям.